Історія українського літературознавства - Наєнко М.К. - Перевидання класичної спадщини літературознавства як складова сучасної науки про літературу

Чи не є згадана "одностильовість" шляхом до ізольованості, замкненості української літератури? Думається, що ні. В 90-х роках з'явилося немало публікацій, які свідчать, що Україна з її літературою на різних історичних етапах була неодмінною складовою частиною світового контексту, обов'язковим предметом для сприйняття як самодостатнього феномену. Давніший період цієї проблеми ґрунтовно досліджений Д. Наливайком у праці "Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі XI—XVIII століть" (1998), а новіший — у колективній роботі за редакцією того ж автора "Українська література в системі літератур Європи і Америки XIX—XX ст." (1997). Якщо перша праця належить більше до імагології (галузі історичної компаративістики), ніж "чистого" літературознавства, то друга являє собою суто літературознавчу студію про означений у її назві аспект дослідження. На великому фактичному матеріалі автори роботи розкрили глибоку включеність українського письменства у літературний процес двох континентів і його активну співпрацю в цьому процесі. Контактно-генетичним зв'язкам, проте, відведено в дослідженні щонайменше місця, зате перевага надана порівняльно-типологічним студіям, суб'єктом яких виступають стильові течії і жанрові структури. Саме за ними тільки й можна характеризувати рівень тієї якості, яку українська література привносить у світову і навпаки — сприймає із світової в лоно власної художності.

Перевидання класичної спадщини літературознавства як складова сучасної науки про літературу

Діапазон осмислень при цьому виявився надто широким і в тематичному, і в методологічному аспектах. Біблійні мотиви, наприклад, стали предметом розгляду щодо творчості Т. Шевченка і Лесі Українки (М. Павлюк, І. Бетко); Д. Наливайко простежив типологію українського реалізму на європейському тлі; Г. Сиваченко і В. Агеєва глянули на творчість В. Винниченка та М. Хвильового в контексті європейських анти утопій та стильових шукань початку XX ст. тощо. Органічним у розгляді цих проблем могло б бути, до речі, і дослідження В. Панченка "Будинок з химерами. Творчість В. Винниченка 1900—1920 pp. у європейському літературному контексті*, але воно вийшло 1998 р. окремим виданням. Так само окремими виданнями вийшли вагомі монографії з питань української компаративістики Л. Грицик ("Орієнталістика А. Кримського в українському літературному процесі XIX — початку XX століття", 1994), Л. Задорожної ("Вірменська література і Україна", 1995), О. Мушкудіані ("Грузинсько-українські літературно-мистецькі взаємини 20—30-х років XX століття", 1991), Р. Чілачави ("Сходження на Зедазані", 1995), М. Мок лиці ("Модернізм у творчості письменників XX століття", 1999), І. Папуш і "Modus oriental is. Індійська література в рецепції І. Франка (2000), збірник студій З. Геник-Березовської "Грані культур" (2000) та ін. Більша частина останньої праці присвячена взаєминам української літератури з європейськими (переважно — слов'янськими) літературами. Ракурс аналізу тут обрано, як правило, стильовий. Він дав змогу цій неординарній в українській діаспорі дослідниці осмислити (хай і фрагментарно) дуже суттєві віхи літературно-художнього розвитку від епох бароко й романтизму до модерністських та постмодерністських явищ у літературі XX ст. Говорячи про особливості дослідницької праці З. Геник-Березовської, М. Коцюбинська зауважує: "Аналіз конкретний, без "барабанного" офіціозу, із зважуванням справжніх набутків і скороминущої кон'юнктури, з тверезим усвідомленням того, що кількісні показники, досить-таки значні, тут таки переважають, на жаль, якісні відкриття... Що культурних явищ, на жаль, обмаль. Що справжні цінності й неповторне обличчя української культури за тією подекуди камуфляжною хвилею побачити нелегко". Йдеться тут про чесько-українські культурні взаємини, але подібне можна повторити і про всі інші аспекти досліджень З. Геник-Березовської, і, на жаль, багато про що з сучасного літературознавчого процесу. Справжні цінності в ньому інколи побачити нелегко. "Виручають" почасти або підсумково-проблемні видання (на зразок вибраного Є. Сверстюка "На святі надій", 1999), монографій "Суворий аналітик доби" В. Мельника (1995), "Випробування істиною" Б. Мельничука (1996), або перевидання класичної спадщини літературознавства (Л. Білецький. "Основи української літературно-наукової критики", 1998 — упорядник М. Ільницький; І. Нечуй-Левицький. "Українство на літературних позвах з Московщиною", 1998 — упорядник М. Чорнопиский; М. Євшан. "Критика. Літературознавство. Естетика", 1998 — упорядник Н. Шумило; С. Петлюра. "Статті", 1993 — упорядник О. Климчук; Ю. Луцький. "Літературна політика в радянській Україні 1917—1934", 2000), або монографічні дослідження про наукову спадщину таких постатей в українській духовності, як М. Сумцов (І. Ши-шов. "Українознавець", 2000; Д. Донцов (С. Квіт. "Дмитро Донцов", 2000), ціла китиця імен у збірниках В. Качкана "Хай святиться ім'я твоє" та ін. На цьому тлі інколи важко збагнути, чому з'являється в деяких авторів бажання обов'язково видати окремою "книжкою" всілякі нотатки чи, в кращому разі, медитації, яким місце не далі, ніж у миттєвій периферійній періодиці (Ю. Андрухович. "Дезорієнтація на місцевості", 1999; І. Лучук. "Триєдине поезієзнавство", 1998; К. Москалець. "Людина на крижині", 1999 тощо). "Таке легковажне літературознавство з'являється тоді, — сказала у приватній розмові Т. Гундорова, — коли автори (наприклад, К. Москалець) пишуть не про літературу, а про себе". Інша назва "просебеписання" — літературщина. Вона, виявляється, може відлунити не лише в художніх спробах ("Дзеньки-бреньки" В. Даниленка, 1997; "Уліссея" І. Лучука, 1999 та ін.), а й у літературній критиці, що інколи ховається за есеїзмом. "Хоч якеньке, та своє", — пише І. Лучук (с. 3). "Автор застерігає за собою право різноманітного написання... як йому, авторові, захочеться", — пише Ю. Андрухович (с. 84). "Часом хочеться бути не — собою", — пише К. Москалець (с. 20) і це йому інколи вдається: коли справді професійно аналізує, наприклад, книжку про модернізм С. Павличко (с. 161 — 181) чи в "Страстях по вітчизні" шукає розіпнутого на хресті політики й поезії В. Стуса (с. 209—254).

Перспективи без підсумків

Есеїзм, до речі, дуже "болюча точка" сучасного літературознавства. Без нього, звичайно, не обходилася жодна літературна епоха, але на сучасному етапі він набуває часом просто-таки потворних форм. Чи не найбільше ним зловживає "жовта" преса, першість серед якої посіла чи не газета "Киевские ведомости". Дійшло до того, що Спілка письменників завела на неї судову справу, а одного з її авторів-есеїстів роздратований натовп "покритикував" шляхом рукоприкладства. Вчинок у принципі хуліганський, але, на жаль, непоодинокий. Інша форма його виявилася в тому, що частину тиражу книжки Н. Збо-ровської "Пришестя вічності" "зацікавлена сторона" скупила і знищила. Мимоволі згадується фінальна фраза однієї з новел Г. Косинки: "Що жде нас далі? А-ах!.."м.

Є підстави сподіватись, що жде нас у літературознавстві райдужна перспектива. Бо такої розмаїтої, як у 90-х роках, активності дослідників літератури не знало жодне попереднє десятиліття. А що випливає інколи на поверхню піна, то це ще одна ознака того, що в глибинах десь нуртують змістовні й обнадійливі процеси.