Історія українського літературознавства - Наєнко М.К. - Акцент на розвитку прозового жанру (Г. Штонь) і проблеми "духовного стилю"

Якими можуть бути шляхи "вивільнення" і такої літератури, і такої людини з полону псевдоміфів, спробував показати на прикладі розвитку одного — прозового — жанру Г. Штонь ("Духовний простір української ліро-епічної прози", 1998). У коло його обсервацій потрапили, проте, методологічні кліше не лише соцреалістичного, а й давнішого, так званого революційно-демократичного, почасти "народницького" періодів, котрі (за деякими уявленнями) були своєрідними попередниками періоду соцреалістичного.

"Витвір мистецтва — не суто відчуттєве, а дух, що проявляє себе у відчуттєвому". Цю думку Гегеля можна було б поставити епіграфом до монографії Г. Штоня, яка, по-перше, продемонструвала органічну приналежність суто "народницької", як дехто вважає, прози України XIX—XX ст. до явищ природно-філософських, націєзнавчих і націєтворчих, а, по-друге, унезалежнило цю прозу від розмаїтих посполитих рушень, революцій, воєн, які в ній, безперечно, відображалися, але тільки в якості її матеріалу, а не змісту. Цей зміст дослідником виведено за межі всіляких історико-літературних схем, поставлено у контекст не підрадянської чи підросійської, а генетично української культури, що само по собі вже є науковим здобутком як у царині вітчизняної культурології, так і в царині іманентно українського прозописьма і прозомислення.

Цікаво, хоч і з деяким максималізмом, опрацьована в монографії думка про "межі" української прози, про її, сказати б, тяглість у літературно-філософському процесі. Справедливо вважаючи початком розкорінення прози в художній семантиці ужитково-народної мови, Г. Штонь доводить, що професійно художні "матриці" проза здобула тільки в мові Шевченка. Мова Котляревського і Квітки-Основ'яненка була для них ще затісною, бо не в усьому автохтонною й органічно виявленою. Після Шевченка почався безперервний процес її саморозвитку, в якому домінантними виступали ліро-епічне начало і проблеми порушеної гармонії зв'язків народу з власною духовною історією. З цього погляду, наполягає дослідник, український прозоепос не можна поділяти на дореволюційний чи післяреволюційний; це неподільно живий естетичний організм, у якому повісті І. Нечуя-Левицького чи романи Панаса Мирного і Гр. Тютюнника є явищем однокореневим, одночасовим і одностильовим.

Відома річ, "одностильовість" у цьому випадку не слід сприймати як "стильову однаковість"; українська проза (як і література загалом) завжди мала яскраво виражене багатостильове обличчя (сентиментальна, романтична, реалістична й ін.), але йдеться, очевидно, про стиль як духовну категорію, як формотворче об'єднуюче начало. Свого часу Є. Маланюк наголошував, що, мабуть, у жодного народу так гостро і болюче не стоїть проблема стилю, проблема духу, формотворчого духу, що змушує матеріал прийняти певну, адекватну їй і єдину для неї форму. Навівши цю думку Є. Маланюка, Т. Салига у книзі "Імператив" (1997) зробив вдалу спробу дослідити різні масиви української поезії в стильовому аспекті, розуміючи його як індивідуальну практику письменника, котра, будучи романтичною чи сюрреалістичною, постає завжди у єдиній, національно означеній "формі духу". Саме в такому плані, але стосовно прози, говорив про "одностильовість" і Г. Штонь. Натомість Ю. Ковалів у дослідженні "Українська поезія першої половини XX століття" (2000) запропонував аналітичний матеріал у власне стильовому ракурсі, тобто — поезія модерністів, неокласиків, футуристів, символістів, соцреалістів та ін.