Основи літературознавства - Ференц Н.С. - 10.2. Особливості епосу, види епічних творів

Епос (epos) у перекладі з грецької мови — слово. Це оповідна форма літератури. Платон вважав, що в епосі поєднуються ліричні елементи (висловлювання автора) і драматичні (наслідування). На думку Арістотеля, автор епосу веде розповідь "про події як про щось стороннє, як це робить Гомер, або від самого себе, не заміняючи себе іншим і виводячи усіх зображуваних осіб у дії". За Ґете і Шиллером, автор розповідає про подію, переносячи її в минуле, а в драмі змальовує її такою, що відбувається тепер. На думку Гегеля, епос відтворює об'єктивність в об'єктивізуючій формі. В. Кожинов відносить епос, як і драму, до зображувальних видів мистецтва.

В епічних творах життя змальовується як щось зовнішнє по відношенню до автора і персонажів. Здається, що автор стоїть збоку і розповідає про те, що знає, бачив. З того, як письменник описує події, характери, можемо зробити висновок, як він ставиться до зображуваного.

Події в епосі змальовуються як такі, що вже відбулися, тому про них розповідається у минулому часі. Теперішній і майбутній час використовується для надання динамічності і яскравості розповіді. Епічні твори пишуть здебільшого прозою. Усі вони мають розповідний характер.

Форми розповіді в епічних творах — різні. Найбільш поширена форма — розповідь від третьої особи. Іноді оповідач може бути персонажем твору (Максим Максимович у повісті "Бела" з "Героя нашого часу" М. Лермонтова). Світосприйняттям оповідачі-персонажі можуть бути близькими письменнику. Розповідь від першої особи надає твору достовірності, вносить у нього ліричний елемент. Є твори, у яких персонажі самі розповідають про побачене і пережите. Про це свідчать античні романи — "Метаморфози" ("Золотий осел") Апулся і "Сатирикон" Петронія, мемуарні оповіді Б. Лепкого "Казка мойого життя".

Крім розповіді, в епічних творах є описи предметного світу, природи, побуту. До розповіді іноді "підключаються" авторські роздуми. Розповідь про події може супроводжуватися висловлюваннями персонажів, їх монологами, діалогами. Автор може характеризувати якісь моменти з життя персонажа, повідомляти про те, що відбувалося в різний час і в різних місцях.

У епічних творах характери розкриваються в діях, вчинках, жестах, міміці, мові.

Епос має три типи художньої форми: віршовий, прозаїчний і синкретичний.

Види, жанри епосу

Виникнення епосу сягає первісних часів. У народно-поетичній творчості існують такі види епосу, як казка, билина, народна дума, легенда, переказ.

Казка — епічний твір, у якому розповідається про фантастичні події і пригоди героїв. Є казки, героїчні, соціально-побутові, фантастичні, сатиричні, гумористичні, казки про тварин тощо.

Крім народних, є літературні казки. Відомі казки І. Франка, О. Пушкіна, братів Я. та В. Ґрімм, Андерсена та інші.

Билина — епічна речитативна пісня, яку в княжі часи виконували народні співці-музиканти. Персонажі билин — народні герої — богатир Ілля Муромець, Добриня Нікітич. Билини виникли в XI—XII ст. в Київській Русі, згодом поширилися в північних областях Росії. Риси билинних героїв зберегли українські казки, такі як "Казка про Котигорошка", "Казка про Кожум'яку".

Легенда (лат. legenda — те, що слід читати). Це фольклорний або літературний твір, у якому є розповідь на фантастичну тему. Легенди мають різний зміст. До легенд відносять поширені у середні віки "житія" перших християн, "святих" подвижників і князів. їх читали в церквах, монастирях у дні свят на честь святих. Згодом з'явилися апокрифічні легенди з атеїстичними мотивами. Ці легенди були заборонені церквою. Відомі легенди про історичні події і народних героїв, про керівника визвольної війни Хмельницького, фастівського полковника Семена Палія. У легендах про Олексу Довбуша,

Максима Залізняка, Устима Кармалюка, Лук'яна Кобилицю розкривається боротьба селян проти феодально-кріпосницького гніту.

Мир (мім) (грец. mythos — слово, переказ). Міфи з'явилися у той час, коли в людей було наївне безпосереднє уявлення про навколишній світ. М. Моклиця називає міф альтернативною реальністю. За її словами, міф — "об'єктивація первісного сприйняття, яке з часом стає синонімом вигадки, неадекватного бачення такого, чого насправді в житті нема. Міф концентрує у собі поліаспектність людського світосприйняття. Він рівною мірою оманливий та істинний: він позначає наш безкінечний процес пошуку істинних знань. Міф — антитеза до наукового світосприйняття — адекватного, обгрунтованого, доведеного як істинне". Міфи відрізнялися від казок, бо казки вважалися плодом фантазії, і від легенд, бо в легендах були реальні історичні події і герої. Міф сприймався як щось ймовірне. Сучасні літературознавці вважають міф узагальнено-цілісним сприйманням дійсності, що характеризується синтезом реального й ідеального та виявляється на рівні підсвідомості. Під міфом розуміють стійку архетипну модель, яка оформлена в певних сюжетах, образах.

Помітний слід у літературі залишила давньогрецька, давньоримська міфологія, германсько-скандинавська. Сюжети античної міфології використовували Данте ("Божественна комедія"), Дж. Боккаччо ("Фієзоланські міфи"), П. Корнель ("Медея", "Едип"). Ж. Расін ("Андромаха", "Іфігенія в Авліді").

Народні сміховинки (анекдоти) — сатиричні або гумористичні оповідки, що висміюють певні людські вади.

Притча — алегоричне оповідання про людське життя моралізуючого характеру. Жанр притчі з'явився у фольклорі, він походить від аполога (казки про тварин). З аполога розвинулася і байка. Ю. Клим'юк, порівнюючи притчу і байку, відзначає, що близька жанрова форма притчі та байки зумовлена спільністю їх походження: від міфу до казки, від казки до аполога, з якого й розвинулася власне байка і притча. "Повчальність, алегоричність, філософічність, зовнішня подібність побудови, — пише Ю. Клим'юк, — це ті риси, що єднають притчу з байкою. Водночас притча має ряд відмінностей: якщо байка змальовує характер людини, викриває її негативні риси, то в притчі на характери героїв звертається мало уваги, вони є часто неконкретними, можна сказати навіть абстрактними, повністю залежать від наперед заданої думки...

І ще одна істотна різниця: байка є твором комічним, притча — в принципі твір серйозний (хоча можуть бути притчі гумористичні й сатиричні)..."

"Притчу, — продовжує Ю. Клим'юк, — ще часто називають параболою. Парабола — це група алегоричних, моралізаторсько-повчальних жанрів (притча, байка, коротка казка, анекдот, оповідь тощо), в якій через зібраний приклад і його тлумачення утверджувалися певні думки...

Відповідно до змісту й ідейного спрямування притча ділиться на релігійну й світську, філософську й моральну, а також фольклорну. Притча може мати різні модифікації: короткий повчальний вислів (прислів'я, приказка, сентенція), фабульна притча (прозова і віршова), притча з поясненням і без пояснення, притча з алегорією і без алегорії, притча — парабола, притча — розгорнуте порівняння".1 В українській літературі притчу як основу сюжету або як окремий жанр використовували І. Франко, Д. Павличко, Ліна Костенко, Б. Олійник.

Ю. Клим'юк стверджує, що не кожна парабола є притчею, але кожну притчу можна вважати параболою. Важко відрізнити притчу від параболи. Деякі літературознавці їх ототожнюють.

У "Літературознавчому словнику-довіднику" читаємо: (грецьке parabole — порівняння, зіставлення, подоба) - "повчальне інакомовлення, близька до притчі жанрова різновидність, у якій за стислою розповіддю про певну подію приховується кілька інших планів змісту. Всередині структури параболи — інакомовний образ, шо тяжіє до символу, а не алегорії (подеколи параболу називають "символічною притчею"), однак вона не притлумлює предметності, ситуативності, лишається ізоморфною щодо них". О. Потебня різновидом байки вважав притчу.

Епопея (грец. еророііа від epos — слово та роіео - - творити) — розповідний вид, який був популярний до появи роману. Епопея бере початок у міфології та фольклорі. У Стародавній Греції епопеєю називали цикл народних сказань, легенд і пісень про значні історичні події, легендарних та історичних героїв. На основі народних епопей сформувалися авторські — "Іліада" і "Одіссея" Гомера, "Енеїда" Всргілія. "Витязь в тигровій шкурі" Ш. Руставелі, "Слово о полку Ігоревім", "Звільнений Єрусалим" Т. Тассо, "Лузіада" Л. ді Камоенса.

Відомий російський літературознавець М. Бахтін писав, шо епопея має три конструктивні риси:

1) предметом епопеї виступає національне епічне минуле, "абсолютне минуле", за висловом Ґете та Шиллера;

2) джерелом епопеї слугує національне сказання, а не особистий досвід;

3) епічний світ віддалений від сучасності, тобто від часу його оспівувача (автора і його слухачів), абсолютною дистанцією... "Світ епопеї, — конкретизує М. Бахтін, — національне героїчне минуле, світ "початків" і "вершин" національної історії, світ батьків і родозачинателів, світ "перших" та "кращих". Справа не в тому, що минуле служить змістом епопеї. Віднесеність зображуваного світу в минуле, належність його до минулого — ... формальна ознака епопеї як жанру. Епопея ніколи не була поемою про сучасність (перетворившись лише для нащадків у поему про минуле). Епопея як відомий нам певний жанр з самого початку була поемою про минуле..., а авторська настанова (тобто настанова промовця епічного слова) є настановою людини, що говорить про недосяжне для неї минуле, благоговійна настанова нащадка. Епічне слово за своїм стилем, тоном, характером образності принципово несумісне зі словом сучасника про сучасника, звернутим до сучасників ("Онегин добрый мой приятель, родился на брегах Невы, где, может быть, родились вы, или блистали, мой читатель...")". Епопея всебічно змальовує суспільно-політичне життя, звичаї, культуру, побут народу, родинні відносини. її стиль урочистий, виклад неквапливий. Особливе місце в епічних поемах займають промови героїв, монологи, діалоги.

У XVIII ст. епопею витіснив роман. Епопеями почали називати великі епічні твори — романи, цикли романів. Відомі такі українські романи-епопеї, як "Кров людська — не водиця", "Велика рідня" М. Стельмаха, "Волинь" У. Самчука, поеми-епопеї — "Прокляті роки", "Попіл імперій" Юрія Клена.

Роман (франц. roman, нім. roman, анг. novel) — великий епічний твір, у якому особисте життя людини змальовується у зв'язку із суспільним. У романі багато героїв і детально змальовуються їх характери, багатогранні зв'язки між собою та суспільством.

Спочатку терміном "роман" називали віршові твори, написані романською мовою (італійською, французькою, португальською...). Слово "роман" з'явилось у середні віки. Як зазначає В. Домбровський, романом називали "оповідання про фантастичні, чудесні лицарські пригоди, зложені невіршовою, простонародною мовою, яка для відрізнення від латини, мови церкви і духовного письменства (linqua latina), називалась романською (linqua romana). Ті оповідання з'являються спершу у Франції, де творять продовження давніх лицарських поем (шансон де жест — пісні про бувальщину, тобто старофранцузького епосу, в якім на першім місці стоїть знаменита "Пісня про Роланда"), а далі... цикли середньовічних переказів і легенд про Артура, святого Грааля і лицарів "Круглого стола".

У ХШ ст. з'являється два "Романи про Розу" Гійома де Лорріса і Жана де Меня, написані старофранцузькою мовою. Термін "роман" вперше використав англійський літературознавець Джордж Патенхем у дослідженні

"Мистецтво англійської поезії" (1589 р.). Французький літературознавець XVII ст. П'єр-Даніель Юе дав таке визначення роману: "Це вигадані любовні історії, мистецьки викладені прозою для задоволення та повчання читачів"1.

Роман — багатоплановий епічний твір, у якому дійсність розкривається багатогранно. У романі — кілька сюжетних ліній, багато персонажів, які змальовуються у суспільних взаєминах і в побуті.

Роман має складну композицію, у ньому використовуються розповіді, описи, авторські відступи, монологи, діалоги тощо.

Як велика епічна форма роман формувався упродовж багатьох століть. Він з'явився у Стародавній Греції в добу пізнього еллінізму. Античний роман мав розважальний характер. Він змальовував перешкоди на шляху до кохання закоханих. У II—VI ст. н. е. з'явилися романи "Ефіопіка" Геліодора, "Дафніс і Хлоя" Лонга, "Золотий віслюк" Апулея, "Сатирикон" Петронія.

В епоху середньовіччя стали популярними лицарські романи. Відомі цикли романів про короля Артура та лицарів "Круглого стола". В цих романах розповідалося про легендарні пригоди героїв-лицарів, зокрема про надзвичайні пригоди Олександра Македонського. В цю епоху з'являються популярні романи про кохання Трістана та Ізольди, романи, у яких пропагувалася християнська релігія, відомий роман про Варлаама та Иосафата.

В епоху Відродження письменники використовують реалістичні принципи зображення, про що свідчать романи "Ґаргантюа й Пантагрюель" Рабле, "Дон Кіхот" Сервантеса. Роман Сервантеса — це пародія на лицарський роман. У XVIII ст. набувають популярності авантюрний роман ("Жіль Блаз" Лесажа) і роман виховання ("Вільгельм Мейстер" Ґете), психологічний роман ("Памела" Річардсона). У XIX ст. з'являється історичний роман ("Айвенго" В. Скотта). Розвиток роману в XIX ст. пов'язаний з іменами Стсндаля, Бальзака, Діккенса, Теккерея, Флобера, Золя, Достоєвського, Толстого, Панаса Мирного.

Український роман зародився у XIX ст. Першими романами були "Пан Халявський" Г. Квітки-Основ'яненка, "Чайковський" Є. Гребінки. Значний внесок у розвиток романічної форми в українській літературі зробили Марко Вовчок ("Жива душа"), П. Куліш ("Чорна рада"), І. Нечуй-Левицький ("Хмари"), Панас Мирний та Іван Білик ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?"), В. Винниченко ("Сонячна машина"). Талановитими романістами XX ст. є Андрій Головко ("Бур'ян"), Ю. Яновський ("Вершники"), В. Під-могильний ("Місто"), С. Скляренко ("Святослав", "Володимир"). Сучасний український роман представляють такі жанри, як філософський ("Нова заповідь" В. Винниченка), еротичний ("Блуд" Є. Гуцала), історичний ("Роксолана" П. За гребельного), детективний ("Поклади золота" В. Винниченка), соціально-психологічний ("Вир" Г. Тютюнника, "Собор" О. Гончара), пригодницький ("Тигролови" Івана Багряного), готичний ("Марко Проклятий" О. Стороженка), сатиричний ("Аристократ з Вапнярки" О. Чорногуза), автобіографічний ("Дума про тебе" М. Стельмаха), фантастичний ("Чаша Л мріти" О. Бердника), біографічний ("Пригода Гоголя" Г. Колісника), мемуарний ("Третя рота" В. Сосюри), авантюрний ("Імітація" Є. Кононенко). Українські письменники використовують різні форми розповіді — роман-сповідь ("Я — Богдан" П. За гребельного), химерний ("Позичений чоловік" Є. Гуцала, "Лебедина зграя" Василя Земляка), роман-хроніку ("Хроніка міста Ярополя" Ю. Щербака), роман у новелах ("Тронка" О. Гончара), раман-баладу ("Дикий мед" Леоніда Первомайського).

У літературній практиці зустрічаються такі жанри, як роман-нарис, роман мемуарний, роман-фейлетон, роман-памфлет, роман епістолярний, роман-репортаж, роман-монтаж, роман-притча, роман-пародія, роман-есе.

М. Бахтін класифікує роман за принципом побудови образу головного героя: роман мандрування, роман випробування, біографічний, роман виховання. "Жодний історичний різновид, — на думку вченого, — не витримує принципу в чистому вигляді, але характеризується перевагою того чи іншого принципу оформлення героя. Оскільки всі елементи взаємовизначають один одного, визначений принцип оформлення героя пов'язаний з визначеним типом сюжету, концепцією світу з визначеною композицією роману". У романі мандрування герой не має суттєвих характеристик. Його рух у просторі, пригоди-авантюри дають можливість показати просторову і соціально-статичну розмаїтість світу (країни, національності, культури). Такий тип героя і побудови роману характерний для античного натуралізму, зокрема, для творів Петронія, Апулея і Тормеса, "Жіль Блаз" Алена Рене Лесажа.

М. Бахтін відзначає, що для роману мандрування властива "просторова і статична концепція різноманітності світу", життя змальоване як чергування контрастів: успіхи — невдачі, перемоги — поразки, щастя — нещастя. Час не має історичного означення, відсутній розвиток героя від юності до зрілості і старості. Авантюрний час в романі включає миттєвості, години, дні, домінують часові характеристики: на наступний день, після бою, поєдинку. У зв'язку з відсутністю історичного часу відсутні такі соціально-культурні явища, як місто, країна, соціальна група, національність. Образ людини у романі мандрування статичний.

Роман випробування будується як ряд ситуацій, перевірок на вірність, благородство, сміливість, доблесть. Для героїв цього роману світ с ареною боротьби. Зразком такого роману є твір грецького письменника епохи античності Геліодора "Ефіопіка". Різновидом роману випробування є лицарський роман епохи середньовіччя "Роман про Трістана й Ізольду".

В основі роману випробування — виняткові поліп і ситуації, яких не може бути у звичайній, типовій біографії людини, нанизуються авантюри. У лицарському романі з'являється казковий час, який не пов'язаний з історичними подіями і умовами. Оточуючий світ, другорядні персонажі є для героїв роману випробування декорацією, фоном. У XVIII—XIX ст. роман випробування, за словами М. Бахтіна, "втратив свою чистоту, але тип побудови роману на ідеї випробування героя продовжує існувати, звичайно, ускладнюючись тим, що було створено біографічним романом і романом виховання". Романи Стендаля, Бальзака, Достоєвського, за спостереженням М. Бахтіна, є романами випробування.

Біографічний роман існує з XVIII століття. Його сюжет будується на основних моментах життєвого шляху: народження, дитинство, роки навчання, одруження, влаштування життя, смерть. У біографічному романі біографічний час, події локалізовані. Становлення героя є результатом змін у його житті. Біографічні романи можуть мати історико-біографічний та автобіографічний характер. До історико-біографічних романів належать "Петербурзька осінь" О. Ільченка, "Помилка Оноре де Бальзака" Натана Рибака.

Автобіографічні романи відрізняються від історико-біографічних насамперед тим, що являють собою свого роду сімейну історію, учасником якої є автор. Такими є "Рицар нашого часу" М. Карамзіна, "Дитинство", "Отроцтво", "Юність" Л. Толстого, "Наші тайни", "Вісімнадцятилітні" Ю. Смолича.

Основою роману виховання є педагогічна ідея. Становлення героя відбувається у зв'язку з реальним історичним часом. До кращих романів виховання належать "Ґаргаитюа і Пантагрюель" Ф. Рабле, "Історія Тома Джонса, найди" Г. Філдінґа, "Життя та роздуми Трістана Шенді" Л. Стерна, "Тарасові шляхи" Оксани Іваненко, "Місто" В. Підмогильного.

Оскільки межі між романом і повістю невиразні, одні і ті ж твори відносять і до романів, і до повістей ("Борислав сміється" І. Франка, "Марія" У. Самчука, "Старший боярин" Т. Осьмачки).

Історики літератури нараховують до сотні жанрів роману.

У XX столітті на Заході з'являється "новий роман" або "антироман". Його творці Наталі Саррот, А. Роб-Ґрійє, М. Бютор заявили, що традиційний роман вичерпав себе. Вони вважають, що новий роман повинен бути безфабульним і безгеройннм.

До теорії роману літературознавці звернулися у XIX ст. Шелліпг відзначав, що романіст може змальовувати всю дійсність, різні прояви людської натури, трагічне і комічне. На думку Шеллінга, персонажі роману є символами, які втілюють людські характери.

Значний внесок у теорію роману вніс Гегель. Він вважав, що роман виник у добу суспільної кризи, роман — кінець розвитку суспільства. В основі роману — конфлікт між поезією серця і прозою відносин, між особистим і суспільним. У колізії роману герої протиставляються оточенню.

В. Кожинов висловив думку, що "романне начало взагалі підкоряє собі всі жанри". В. Днєпров вважає, що роман синтезує всі роди літератури, він — провідна форма мистецтва слова (Черты романа XX века. — М.; Л., 1965).

Іноді письменники об'єднують свої романи у дилогії ("Мати", "Артем Гармаш" Андрія Головка), трилогії ("Альпи", "Голубий Дунай", "Злата Прага" О. Гончара), тетралогії ("Дитинство Тьоми", "Гімназисти", "Студенти", "Інженери" М. Гаріна-Михайловського). Відомі цикли романів ("Людська комедія" О. Бальзака, "Незвичайні подорожі" Жуля Верна).

Повість (від повідувати) — це епічний твір середньої форми. Вона займає проміжне місце між романом і оповіданням. В основі повісті — один або кілька конфліктів, небагато подій, один або декілька епізодів, повільний розвиток подій, відносно проста композиція. В. Кожинов вважає, що повість "не має напруженого та завершеного сюжетного вузла", у ній відсутня "єдність наскрізної дії*".

У працях М. Берковського, В. Кожинова та інших літературознавців відзначається, що повість ближча до епопеї античного світу, ніж до епосу нового часу. її предмет — спокійна течія життя, про яке можна розповідати. У повісті немає гостродраматичних ситуацій, які приваблюють романіста. М. Гуляєв з цього приводу зауважує, що епічність, непоспішливість не є ознакою всіх повістей. Є серед повістей драматичні, гостроконфліктні, тобто близькі до роману. Такими, зокрема, є "Невський проспект", "Записки божевільного" М. Гоголя.

Побутує думка, що повість — лірична, близька до музики. Але ліризмом відзначаються й інші епічні твори. Повістями є твори "Микола Джеря", "Кайдашева сім'я" І. Нечуя-Левицького, "Лихі люди" Панаса Мирного, "Земля гуде" О. Гончара, "Поема про море" О. Довженка. Порівнюючи роман і повість, Ю. Ковалів відзначає: "Роман тяжіє до освоєння дії, а повість — до фіксування буття... її фінал здебільшого відкритий, випливає з логіки зображуваних подій, а не з протиставлень, як у новелі, описи здійснюються за принципом нанизування".

У давні часи повістями вважали твори, у яких про щось розповідалося. У літературі Київської Русі повістями називали літописи ("Повість минулих літ") або житія святих ("Повість про Акіра Премудрого"). Повість як вид епосу набуває своїх ознак у XIX ст. Першими повістями в українській літературі були "Маруся", "Сердешна Оксана" Г. Квітки-Основ'яненка. Розвиток повісті пов'язаний з творчістю Марка Вовчка ("Інститутка"), Т. Шевченка ("Художник", "Музикант"), І. Нечуя-Левицького ("Микола Джеря"), І. Франка ("Захар Беркут"), М. Коцюбинського ("Fata morgana").

Цей вид епосу використовують О. Гончар, В. Шевчук, Є. Гуцало, В. Яворівський, І. Чендей.

Жанри повісті: історична, соціально-побутова, історико-біографічна, фантастична, детективна.

Оповідання — це епічний твір малої форми. В його основі, як правило, — одна подія, одна проблема. Розповідь в оповіданні має початок і кінець. Оповідання вимагає від письменника вміння на малій площі змалювати яскраву картину, створити ситуацію, в якій герой виявляє себе виразно, рельєфно. Характери в оповіданні сформовані, відсутня широка мотивація вчинків і подій, описи стислі, їх мало.

Оповідання набуває популярності в епоху Відродження. Тоді з'являються "Кентерберійські оповідання" Дж. Чосера. Розквіт цього виду епосу припадає на XIX ст. Відомими українськими майстрами оповідання були М. Коцюбинський, В. Стефаник, Марко Черемшина, С. Васильченко, О. Кобилянська, І. Франко, Микола Хвильовий, Григорій Косинка.

Є оповідання соціально-побутові, соціально-політичні, соціально-психологічні, сатиричні, гумористичні, трагічні, комічні.

Межі між оповіданням і повістю не завжди чіткі, тому твори "У неділю рано зілля копала" О. Кобилянської та "Дебют" М. Коцюбинського одні відносять до повістей, інші — до оповідань.

Новела (італ. novella — новина) — малий вид епосу. Вона з'явилася ще у Стародавній Греції, мала усну форму, розважальний або дидактичний характер. її використовували як вставні епізоди Геродот (розповідь про Аріона, кільце Полікрата), Петровій (новела про Матрону Ефеську). В епоху еллінізму новела мала еротичний характер. Як вид епосу новела оформилася в епоху Відродження в Італії ("Декамерон" Боккаччо, "Гептамерон" Маргарити Наваррської). Найбільшого розвитку досягла у XIX ст. В українській літературі набули поширення такі жанри новели, як психологічна (В. Стефаник), соціально-психологічна, лірико-психологічна (М. Коцюбинський), лірична (Б. Лепкий), філософська, історична (В. Петров), політична (Ю. Липа), драматична (Григорій Косинка).

Чиїй відрізняється новела від оповідання? У новелі менше персонажів, ніж в оповіданні, характери сформовані, новеліст не коментує думок і почуттів персонажів. У новелі відточена кожна деталь, для мікроаналізу вона використовує один момент з життя і на ньому розкриває значні психологічні переживання. В новелі — однолінійний, напружений, динамічний сюжет, несподівані повороти дій, раптовий фінал, асиметрична композиція, як правило — драматична колізія. У зарубіжних літературах здебільшого не роблять різниці між оповіданням і новелою.

Есе (франц. essai — спроба, начерк) — жанр, який перебуває на стику художньої літератури і публіцистики. У ньому піднімається часткове питання. Есе характеризується великою суб'єктивністю. До есеїстики відносять різні твори: філософські, історичні, критичні, біографічні, публіцистичні, морально-етичні і навіть поетичні.

Класичним зразком есе є книга французького філософа-гуманіста Мішеля Монтеня "Досліди". У цій книзі є думки, спостереження, враження від прочитаного, пережитого. Порушуються проблеми навчання, виховання, слави, гідності, багатства, смерті. Монтень писав, що книга створена ним, а він створений книгою, яка є частиною його життя. Він вільно викладає свої думки про предмети, які виходять за межі його розуміння і кругозору, щоб дати поняття про свої переконання. Автор не йде прямо до предмета, а ніби проходить навколо нього. Тому есе завжди "про". Майже у кожній фразі "Дослідів" є займенник "я" ("я вважаю", "я згідний", "для мене").

Розкриваючи специфіку есе, М. Епштейн у статті "Закони вільного жанру" (Вопросы литературы — 1987. — № 7) підкреслює, що есеїсту не обов'язково бути хорошим оповідачем, глибоким філософом, щирим співбесідником. Він може поступатися силою думки філософу, блиском уяви — романісту і художнику, щирістю і відвертістю — авторам сповідей і щоденників. Головне для есеїста - культурна всебічність. Монтень першим розповів про те, що відчував як людина. Есеїст пробує себе у всьому. Найкраще визначення жанру — загальність, дещо про все. Есеїст, за словами М. Епштейна, — "майстер творів на вільну тему", "професіонал дилетанського жанру". М. Бахтін вважав, що у XX ст. проходить есеїзація всіх жанрів літератури. Есеїзація позначилася і на літературознавчих працях О. Лосева, С. Аверінцева, Г. Гачева, О. Гончара, Ю. Смолича, Д. Павличка, І. Драча. З'явилися новел а-есе, по вість-есе, роман-есе ("Романи Куліша" В. Петрова, "У сутінках" Р. Горака).

Нарис — вид публіцистики, на межі мистецтва слова і журналістики. Як самостійний вид епосу існує з XVIII століття. Нарис з'явився в Англії, був популярним у творах письменників просвітницького реалізму (Аддісона, Вольтера, Дідро). Значне місце зайняв нарис у літературі 40-х років XIX ст. У російській літературі з'явилися фізіологічні нариси, в яких письменники показували життя простих трудівників.

Значний успіх у читачів мали нариси українських письменників, зокрема І. Нечуя-Левицького ("На Дніпрі"), Панаса Мирного ("Подоріжжя од Полтави до Гадячого"), М. Коцюбинського ("Як ми їздили до Криниці"). Ці нариси — своєрідні подорожні нотатки, витоки яких у Гомеровій "Одіссеї", Лукіанових "Правдивих історіях". Відомим автором подорожніх нотаток був В. Григорович-Барський (1701—1747 pp.). У його творах поєднуються ознаки різних жанрів: оповідання, нарису, ходінь, легенд, житій. Синтезом автобіографічного, подорожнього і нарисового є твори Наталени Королевої "Без коріння", "Шляхами і стежками життя", збірки нарисів Докії Гуменної "Багато неба", "Вічні вогні Альберти", спогади У. Самчука "На білому коні", "На коні вороному", П. Тичини "Подорожі з капелою К.Г. Стеценка".

У чому специфіка нарису? Одні дослідники бачать її у документалізації (фактографії), інші — в публіцистичній гостроті. Але ці ознаки є не в кожному нарисі, є нариси з вигаданими героями і сюжетами (Г. Успенський — "Влада землі"). У нарисах порушуються соціальні, економічні, політичні, морально-етичні проблеми на певному етапі розвитку суспільства. У нарисах змальовуються портрети політичних діячів, вчених, письменників, простих трудівників. Автори нарисів цікавляться суспільним життям у всіх його проявах. Звідси — схвильованість розповіді, публіцистична пристрасть в оцінках зображуваного, відкритість в утвердженні ідей. Мета нарису — дати об'єктивну картину дійсності, загострити увагу на явищах життя, піддати критиці усе те, що гальмує прогрес. Авторське начало в нарисі сильніше, яскравіше, ніж у романі; Нарис може бути лаконічним; а може займати і сотні сторінок ("Листи російського мандрівника" М. Карамзіна). Він не має єдиної сюжетної лінії, завершеної фабули.

У літературознавстві немає єдиної жанрової класифікації нарисів. Є нариси документальні і недокументальні. А ще — мандрівні, портретні, побутові, соціально-політичні, історичні, проблемні, зоологічні, зарубіжні, нариси про природу. Різновидом нарису є біографічні нариси про життя і творчість видатних людей. Такого типу нариси з'явилися ще в епоху античності ("Порівняльні життєписи" Плутарха, "Життєпис Агріколи" Тацита).

Фейлетон (франц. feuilleton від feuille — лист, аркуш) — це твір художньо-публіцистичного характеру на актуальну тему, розкриту в сатиричній або гумористичній формі. Фейлетон — проміжна ланка між нарисом, оповіданням та новелою.

У Франції фейлетоном називали додаток до газети з політичним памфлетом. Згодом фейлетон став органічною частиною газетного аркуша ("підвалу"), відділеного жирною лінією. Пізніше фейлетоном почали називати статтю, вмішену в "підвалі". Першим фейлетоністом був абат Жоффруа, який у газеті "Журналь де Деба" надрукував театральну рецензію. Зображально-виражальними засобами фейлетону є іронія, гіпербола, гротеск, каламбур, комічна ситуація, сатирична деталь.

Є фейлетони документальні і недокументальні (проблемні). Відомі літературні; фейлетони (Ю. Івакін — збірник "Гіперболи"). Засновник українського фейлетону — В. Самійленко. Розвиток цього виду епосу пов'язаний з творчістю К. Котка, Остапа Вишні, С. Олійника, О. Чорногуза, Є. Дудара. Остап Вишня свої фейлетони називав усмішками. Різновидами фейлетонів є радіофейлетони, телефейлетони. Памфлет (анг. pamphlet від грец. pan — усе, phlego — палю) — публіцистичний твір на злободенну тему. Л. Єршов так характеризує памфлет: "Це немовби фейлетон, але не на "незначну", а на вузлову тему. В основі його лежить великий соціальний об'єкт, цим багато в чому пояснюється специфіка памфлета, особливості його побудови та стилю... Памфлет за структурою ближчий до публіцистичної статті. Його основу складають об'єкти величезної ваги, які часто немає потреби переводити в соціальний аспект. Вони й без того з ним пов'язані: соціально-політичний устрій держави, морально-етичні підвалини..., окремі значні державні та політичні діячі і т. п. Ось чому розгортання теми в памфлеті часто відбувається в манері статті, а не через емоційно-образні асоціації".

Памфлет може використовувати форми інтерв'ю, репортажу, листа. У памфлеті автор не приховує своєї позиції, стиль памфлета-пристрасний, мова — експресивна, йому властива афористичність, іронія, сарказм.

Памфлет з'явився в епоху античності. До нашого часу дійшли філіппіки Демосфена, памфлет Лукіана "Похвала мусі". У XVI ст. в Німеччині з'явилися памфлети Ульріха фон Ґуттена "Листи темних людей", наприкінці XVІІ — на поч. XVIII ст. — памфлети Свіфта "Скромна пропозиція", "Листи сукнаря". Майстрами памфлета були Дідро ("Жак-фаталіст"), Кур'є ("Памфлет про памфлети"), Марк Твен ("Моїм критикам-місіонерам").

В українській літературі родоначальником памфлета був Іван Вишенський. Його памфлети мають форму діалога. Історія українського памфлета знає імена таких письменників, як І. Франко ("Доктор Бессервіссер"), Леся Українка ("Безпардонний патріотизм"), Лесь Мартович ("Винайдений рукопис"), Микола Хвильовий ("Апологети писаризму"). Цей жанр використовували Ю. Мельничук, Р. Братунь, Ф. Маківчук, Р. Федорів, Д. Цмокаленко.

Пародія (грец. parodia — переробка на смішний лад від para — проти, ode — пісня) — жанр фольклору і сатиричної літератури, об'єктом якого є композиція, лексика, образи, стиль, напрям, твір письменника. Пародія — форма літературної боротьби. Вона використовує іронію, сарказм, жарт. "Пародія, — за словами Ю. Івакіна, — криве дзеркало, в яке дивиться літератор, гірко сміючись і радісно плачучи. Як відомо, криве дзеркало спотворює. Проте пародія — це той єдиний випадок, коли спотворення не спотворює, а прояснює істину. Пародія парадоксальна: вона більше схожа на свій об'єкт, ніж він сам на себе. Неважко навести приклади й зворотного явища, коли об'єкт пародіювання більше схожий на пародію, ніж вона на нього... Щоб бути смішнішою, пародія має прикинутися серйозною. Істинно смішна пародія не є смішною..." Пародія — різновид критики, полеміки. Вона набуває актуальності під час літературних дискусій. Елементи пародії є в романах "Дон Кіхот" Сервантеса, "Золоте теля" І. Ільфа і Є. Петрова, поемі "Орлеанська діва" Вольтера. Вона виникла в давньогрецькій літературі. Поема "Батрахоміомахія" ("Війна мишей та жаб") — пародія на героїчний епос. Комедія Аристофана "Хмари" — пародія на Сократа і софістів, "Жаби" — на трагедії Еврипіда.

В українській літературі пародія з'явилася у XVI ст. Відомі пародії на святе письмо і церковнорелігійну літературу. Елементами пародії проникнута "Енеїда" Котляревського. У жанрі пародії успішно працювали Остап Вишня, В. Чечвянський, Ю. Вухналь, С. Воскрекасенко, С. Олійник, Б. Чалий, О. Жолдак, Ю. Кругляк, В. Лагода, Ю. Івакін. До пародії звертаються неоавангардисти, зокрема група Бу-Ба-Бу.

Гумореска невеликий твір, віршовий, прозовий або драматичний, про смішну рису людини або випадок. Гуморески можуть мати віршову або прозову форму. С. Руданський свої гуморески називав співомовками. У жанрі гуморески виступали Остап Вишня, О. Ковінька, С. Воскрекасенко, Д. Білоус, С. Олійник, Є. Дудар. У літературних гуморесках часто використовується фольклор. Відомими гумористичними піснями є "Продай, милий, сиві бички", "Ой що ж то за шум учинився", "Якби я був полтавський сотник".

У гуморесці сміх має форму доброзичливої критики у народній, дотепній, іронічній, оксиморонній формі.

Байка (анг, франц. fable, лат. fabula ) — популярний епічний твір світової літератури. Байка має сюжет, алегоричні образи, повчання, свій початок бере у фольклорі. Основою для багатьох байок стали народні казки про тварин.

Розвиток байки пов'язують з ім'ям Езопа (VI ст. до н. е.). Йому приписують до 400 текстів. До нової ери з'явилися індійські байки, які увійшли в збірник "Панчатантра" (п'ятикнижжя). Світову славу здобули байки Федра, Лафонтена, Сумарокова, Крилова. Першим українським байкарем був Г. Сковорода. З байкою пов'язана творчість П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Глібова, С. Руданського.

Здебільшого байки мають дві частини. У першій розкривається подія, факт, явище, особа, у другій — мораль, яка може бути на початку або в кінці байки. Більшість байок має віршову форму, пишеться вільним віршем.

Ряд дослідників відносять байку до ліро-епічних творів, М. Гуляєв ("Теория л