Правове регулювання міжнародних перевезень - Столярський О.В. - 1.4. Джерела правового регулювання міжнародних перевезень

Джерела правового регулювання міжнародних перевезень - це зовнішня форма вираження норм, що регулюють відносини в галузі міжнародних перевезень.

Види джерел правового регулювання міжнародних перевезень - це акти національного законодавства, звичаї, міжнародні договори, судова практика, договори суб'єктів транспортних відносин.

Характеризуючи акти національного законодавства, варто розрізняти і основу всього законодавства окремих держав (конституції), і акти транспортного законодавства. Наприклад, Конституція України 1996 р. хоча і не є актом транспортного законодавства у прямому значенні, але становить основу всього законодавства

України, містить норми різного характеру, але водночас окремі її положення - це норми цивільного права, які суди можуть безпосередньо використовувати для захисту прав та інтересів осіб (постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя"). Так, Конституція України містить низку норм, що визначають принципові положення регулювання відносин власності (статті 13,14,41) та ін.

Згідно зі ст. 8 Конституції України всі інші закони України, акти Президента України, акти Кабінету Міністрів та інших органів виконавчої влади повинні прийматися на основі Конституції України, її положень.

Акти законодавства про договірні перевезення розподіляють на: 1) головний акт - Цивільний кодекс України (далі - ЦК); 2) інші закони України, які видаються відповідно до Конституції України та ЦК України. Значення такого поділу полягає в тому, що інші акти законодавства не можуть суперечити ЦК України, а під час змін і доповнень мають узгоджуватися з ним.

Транспортні відносини можуть регулюватися й актами Президента України, постановами Кабінету Міністрів, що мають загально-нормативний характер і регулюють відповідні відносини. Інші органи державної влади також можуть видавати нормативно-правові акти, які регулюють транспортні відносини, але лише у випадках і в межах, установлених законом.

На основі ЦК України приймають спеціальні закони. Вони зазвичай регулюють окремі питання, відіграють службову роль, термін їхньої чинності менш тривалий.

Оскільки новий ЦК України за сутністю та призначенням є кодексом приватного права, тобто провідним актом у системі законодавства, що регулює відносини у приватній сфері, його положення потрібно застосовувати не лише до транспортних "цивільних" відносин, ай до взаємин суб'єктів споріднених відносин. Так, до регулювання сімейних відносин, під час послуговування найманою працею, у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля норми ЦК України застосовують субсидіарно, тобто у випадках, якщо ці відносини не врегульовані іншими (спеціальними) актами законодавства.

У сферу регулювання ЦК України потрапляють також відносини у сфері підприємництва.

Частина 2 статті 9 ЦК України чітко встановлює: закон може передбачати особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Отже, підприємницькі відносини, прямо не врегульовані ЦК України, регулюються іншими актами законодавства, наприклад, Господарським кодексом (далі - ГК) України 2003 р. На думку окремих юристів ГК як спеціальний законодавчий акт має перевагу над ЦК України в сфері регулювання господарських відносин. Така теза ґрунтується на загальному принципі переважання спеціального закону над загальним.

Однак відповідно до згаданого правила ст. 9 ЦК України провідними є положення ЦК, а норми ГК та інших актів, прийнятих на його основі, - це спеціальне законодавство. Його застосовують у тих випадках, коли підприємницькі відносини не врегульовані взагалі або недостатньо повно врегульовані ЦК України, тобто йдеться не про співвідношення загального і спеціального законів, а про співвідношення головного (ЦК) і звичайного (ГК) актів цивільного законодавства.

У зв'язку з цим можна вважати, що найвагоміші положення перевезень установлюють ЦК України (глава 64) та ГК України (глава 32). Однак наголосимо: ЦК України регулює договірні відносини перевезень узагалі, а ГК України як акт спеціальної спрямованості - лише перевезення вантажів.

Окрім цього, відносини у сфері перевезень регулюються спеціальними нормативними актами, що відображають специфіку різних видів транспорту. Загальні умови перевезення визначаються транспортними статутами й кодексами, іншими законами та виданими відповідно до них правилами. Деякі спеціальні акти були прийняті ще в умовах системи планово-адміністративного регулювання економіки і на сучасному етапі значно застаріли. Тому згадані нормативні акти застосовують остільки, оскільки вони не суперечать положенням ЦК України.

До основних нормативних актів, що регулюють транспортні договори, належать:

- Статут автомобільного транспорту УРСР 1969 р.;

- Повітряний кодекс України від 4 травня 1993 р.;

- Закон України "Про транспорт" від 10 листопада 1994 р.;

- Кодекс торговельного мореплавства України від 23 травня

1995 р.;

- Закон України "Про залізничний транспорт" від 4 липня

1996 р.;

- Статут залізниць України від 6 квітня 1998 р.

- Закон України "Про автомобільний транспорт" від 5 квітня 2001 р.

Істотне значення для регулювання відносин перевезення мають нормативні акти Уряду України й Міністерства транспорту, видані на виконання прямого доручення, які міститься в транспортних уставах і кодексах:

- Правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджені Наказом Міністерства транспорту України 14 жовтня 1997 р.;

- Правила перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України, затверджені Наказом Міністерства транспорту України від 28 липня 1998 р.;

- Правила перевезень вантажів залізничним транспортом, затверджені Наказом Міністерства транспорту України від 21 листопада 2000 р.;

- Правила виконання чартерних рейсів, затверджені Міністерством транспорту України від 18 травня 2001 р.;

- Правила перевезення вантажів у прямому змішаному залізнично-водному сполученні, затверджені Наказом Міністерства транспорту від 28 травня 2002 р.;

- Правила повітряних перевезень пасажирів і багажу, затверджені Наказом Міністерства транспорту від 25 липня 2003 р.;

- Правила повітряних перевезень вантажів, затверджені Наказом Міністерства транспорту України від 14 жовтня 2003 р.

Цей перелік невичерпний, тому в процесі регулювання відносин перевезення можна застосовувати й інші акти законодавства.

Практичне значення має встановлення межі дії актів транспортного законодавства у часі, просторі, за колом осіб. Дію актів цивільного законодавства у часі визначають відповідно до загальних правил. Так, акти цивільного законодавства регулюють відносини, що виникли з дня набуття чинності цими актами. Транспортне законодавство в межах території своєї дії поширюється на всіх фізичних осіб і на всі організації.

Однак інколи виникає проблема вибору норм законодавства тієї або іншої країни через появу у правовідносинах так званого іноземного елементу, який може мати місце:

- стосовно суб'єктного складу відносин (один з учасників - іноземець);

- в об'єкті відносин (транспортний засіб - за кордоном);

- у визначенні місця виникнення (зміни, припинення) правовідносин (укладання або припинення договору за кордоном).

Для регулювання відносин за участю іноземного елементу застосовують колізійні, а також спеціальні матеріально-правові норми. Колізійні, безумовно, не вирішують питання по суті, а скеровують до тих або інших норм внутрішнього законодавства.

Звичай як джерело правового регулювання міжнародних перевезень визнається у більшості правових систем. Зважаючи на характер правового звичаю, можна виокремити декілька його видів: міжнародні; внутрішньодержавні; судові; ділового обігу (обороту);

звичаї, ґрунтовані на звичаєвому праві та ін. Окремі звичаї зафіксовані у відповідному документі (приміром, звичаї розподілу загальної аварії кодифіковані у Йорк-Антверпенських правилах, а також закріплені у Кодексі торговельного мореплавства; деякі судові звичаї зафіксовані у постановах Пленуму Верховного Суду України тощо). Але інші в документах не закріплені, вони мають характер правових аксіом, які зазвичай беруть до уваги учасники цивільних відносин.

Звичаї можуть мати характер конкретного правила (скажімо, судно розвантажують упродовж терміну, передбаченого звичаями того чи іншого порту). Однак вони можуть також бути окреслені загально. Наприклад, у частині 4 статті 13 ЦК України передбачено: здійснюючи цивільні права, особа повинна дотримуватися "моральних засад суспільства". Очевидно, що "моральні засади суспільства" є категорією звичаєвого права, якій надана обов'язкова чинність нормою ЦК України. Водночас ця категорія потребує додаткового тлумачення, отже, необхідне з'ясування сукупності конкретних звичаїв, які визначають моральні засади суспільства (гуманітарні цінності, прийняті у суспільстві, та ін.).

Частина 2 статті 7 ЦК України визначає місце звичаїв у системі норм цивільного права, передбачаючи, що звичай, який суперечить актам цивільного законодавства або договору, не застосовується. Однак це положення варто тлумачити ширше, оскільки не може також застосовуватися і звичай, що суперечить моральності суспільства, публічному інтересу і под.

Міжнародний договір - це угода двох або кількох держав, яка містить норми права про встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків у відносинах між ними. Його можна називати по-різному: договір, угода, пакт, конвенція, протокол та ін. Залежно від ріввя укладання міжнародного договору він може бути міждержавним, міжурядовим, відомчим, а якщо є декілька сторін - двостороннім або багатостороннім. Порядок набуття ними чинності встановлено статтею 20 Закону України "Про міжнародні договори України*¹. До міжнародних договорів, положення котрих застосовують в Україні, належать:

- договори, ратифіковані Верховною Радою України;

- договори, затвердження, прийняття або приєднання до яких здійснене на основі рішень Верховної Ради України або Президента України;

- договори, що набули чинності з моменту підписання їх Президентом України.

Вони підлягають опублікуванню у "Відомостях Верховної Ради України", газеті Верховної Ради України "Голос України", а також в "Зібранні чинних міжнародних договорів України".

Міжнародні договори, чинні в Україні, мають пріоритет перед національним законодавством. Таке правило відображає загальну тенденцію до гармонізації міжнародних угод і національного законодавства з формуванням у перспективі уніфікованих норм у галузі цивільного права. Питання про час дії міжнародного договору й акта національного законодавства, котрі містять колізійні норми, розв'язують так: якщо міжнародний договір укладений раніше, то акт цивільного законодавства не набуває чинності взагалі; якщо ж акт цивільного законодавства виданий раніше, ніж був укладений міжнародний договір, то цей акт втрачає силу з моменту набуття чинності міжнародним договором. Водночас необхідно застосовувати правила про дію закону в часі, встановлені статтею 5 ЦК України.

Специфіка міжнародного договору як форми законодавства полягає в тому, що це - угода суб'єктів цивільного права (стаття б ЦК України): вона після надання міжнародному договору в Україні в порядку, викладеному вище, чинності стає частиною національного законодавства, а відтак переходить у категорію "акти цивільного законодавства".

Зауважимо, однак: не існує правових перешкод для того, щоби суб'єкти цивільних відносин, котрі виникають у державі, укладаючи угоду, обрали за зразок положення міжнародного договору, який не набув чинності в Україні. Тоді цей міжнародний договір фактично стає формою цивільного законодавства, але вже не як акт цивільного законодавства, а як договір суб'єктів цивільного права.

Поняття "судова практика" має декілька аспектів.

По-перше, під цим терміном розуміють керівні роз'яснення вищих судів щодо застосування цивільного законодавства. Такі роз'яснення містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України, а також у роз'ясненнях Вищого господарського суду України. їх застосовують на основі аналізу й узагальнення судової практики, надають в порядку судового тлумачення, і вони обов'язкові під час вирішення цивільних спорів у справах відповідної категорії.

По-друге_у цей термін використовують для позначення багаторазового, уніфікованого розв'язання судами однієї і тієї самої категорії справ.

Судова практика, якщо трактувати її сукупністю судових рішень, не становить джерело цивільного права. Кожен суддя, вирішуючи справу, де діє сформована судова практика, водночас не зв'язаний висновками, зробленими іншими судами, з подібної категорії справ. Він виносить рішення, обґрунтоване на внутрішньому переконанні, яке склалося внаслідок правової оцінки встановлених судом обставин справи.

Судова практика, сформована у такий спосіб, відображає тенденції тлумачення та застосування законодавства і може спричинити непрямий вплив на рішення в кожному окремому випадку. Тому вивчення й аналіз практики судів різних рівнів, безумовно, корисні для юриста, зокрема для практикуючого.

Велике значення для регулювання відносин з перевезень мають міжнародні угоди України, в тому числі й ті, учасником котрих був Радянський Союз. Наприклад:

- Конвенція для уніфікації деяких правил про коносамент (Брюссельська конвенція) від 25 серпня 1924 р. та ін.

- Конвенція ООН щодо морського перевезення вантажів від 31 березня 1978 р.;

- Конвенція ООН про міжнародні перевезення вантажів (Гамбурзькі правила) 1978 р.;

- Конвенція про міжнародні залізничні перевезення (КОТІФ) від 9 травня 1980 р.;

- Конвенція ООН про міжнародні змішані перевезення вантажів від 24 травня 1980 р.

Оскільки договори перевезення є цивільно-правовими угодами (правочинами), то їхні основні положення потрібно визначати з урахуванням засад цивільного законодавства різних держав. Так, у ЦК України розрізняють укладання договорів: 1) узагалі не передбачених актами цивільного законодавства; 2) договорів, передбачених такими актами. Стосовно перших, то тут важливо, що допускається укладання всякого договору, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Не суттєво, чи згадується взагалі такий договір у законодавстві, чи ні: важливо, аби його положення відповідали засадам цивільного законодавства, зокрема названим у статті З ЦК України. Наприклад, у галузі перевезень таким є крюїнговий договір.

Отже, якщо договір не згадується в актах цивільного законодавства взагалі, то особи мають право врегулювати свої відносини на власний розсуд. У таких випадках відбувається подолання прогалин у законодавстві, й договір стає джерелом (формою) цивільного права. Так, окремі норми права можуть бути встановлені корпоративним договором, за яким визначають правила поведінки учасників юридичної особи, що займається перевезеннями, а також осіб, котрі вступають з цією корпорацією у цивільні відносини.

Якщо договір згадується в актах законодавства, але регламентований ними недостатньо детально, то сторони можуть врегулю-

1 о

вати свої відносини, не врегульовані цими актами. Фактично тут також простежується подолання прогалин у законодавстві.

Частина 3 статті 6 ЦК України визначає співвідношення між актами законодавства! договором. Допустимість конкуренції між ними випливає з того, що норма передбачає ситуацію, коли сторони в договорі можуть відступити від положень актів законодавства і врегулювати відносини на свій розсуд. Отже, особам надається право вибору: використати вже існуючі норми законодавства або встановити для себе правила поведінки на власний розсуд, хоча це заборонено, якщо:

- відступ від положення акта цивільного законодавства прямо не дозволено таким актом;

- обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їхнього змісту;

- обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає зі самої суті відносин між сторонами (наприклад, у договорі перевезення вантажу не можна передбачити безоплатне перевезення, оскільки такий договір за сутністю є оплатним - стаття 909 ЦК України).