Маркетингова цінова політика - Литвиненко Я.В. - Прямі методи

Мета державного регулювання цін у будь-якій державі залежить від багатьох чинників, до яких належать: національні особливості, кліматичні умови, наявність сировини, матеріалів, політична ситуація в країні, місце держави у світовому поділі праці.

У цілому регулювання цін може бути прямим (шляхом установлення визначених правил ціноутворення) та непрямим (через механізм економічного впливу на виробничу та комерційну діяльність підприємства) (рис. 6.1).

Прямі методи

Суть прямих методів така. В умовах ринкової економіки підприємство-виробник самостійно встановлює ціни на свої вироби, враховуючи при цьому чинні в державі законодавчі та нормативні акти. Відхилення від установлених норм і правил виявляється в процесі взаємодії підприємства з партнерами, кредитно-фінансовою системою, банківською системою, податковою адміністрацією тощо.

У період інфляції виникає дефіцит товарів, ціни зростають, грошові кошти знецінюються. За таких умов держава втручається у справи підприємства через регулювання цін на найважливіші товари та послуги для населення, здійснює антимонопольні заходи, намагається зменшити соціальну напруженість у суспільстві. Пряме регулювання здійснюється в галузях суспільного користування (електроенергетика, громадський транспорт, зв'язок, водопостачання, комунальні і житлові послуги та ін.).

Рис. 6.1. Мета державного регулювання цін

Непрямі методи

Суть непрямих методів полягає у спрямованості змін кон'юнктури, встановленні оптимального співвідношення між попитом і пропозицією. Вони здійснюються в різних формах: від державних замовлень до регулювання витрат підприємств через установлення норм та нормативів. Ці методи не мають прямої дії, але сприяють зменшенню зростання цін у масштабі всієї економіки.

Ступінь регулювання цін з боку держави визначається економічними умовами, які формуються в державі. Якщо кризові тенденції знижуються, то й регулювання цін з боку держави зменшується.

Усі методи, якими держава впливає на процеси ціноутворення, умовно можна поділити на економічні та адміністративно-командні (рис. 5.2).

Економічні методи

До економічних методів належать:

• насичення ринку споживчими товарами. З дефіцитом товарів ціни зростають. Держава, закуповуючи з різних джерел ці товари, насичує ринок, чим і впливає на зменшення цін на них. Наприклад, з появою навесні перших овочів ціни на них високі, але коли їх у продажу стає більше, то ціни зменшуються і стабілізуються. Взагалі у більшості країн з розвинутою економікою ринкові ціни менші, ніж ті, що встановлюються державою;

• пільгова система оподаткування. її суть полягає в тому, що виробнику товарів, у виробництві яких зацікавлена держава або прагне збільшити обсяги їх реалізації, встановлюються пільги або пільгові ставки оподаткування. В окремих випадках можливе й повне звільнення від сплати певного податку на деякий час;

• система кредитування підприємств. У сучасних умовах розвитку економіки України утворилася ситуація, за якої підприємство не може взяти кредит або йому просто не вигідно брати його. Для усунення цих перешкод потрібно спростити умови отримання кредитів, зменшити ставки відсотків за користування кредитом, спростити систему застав, збільшити строки на його повернення. Особливо це стосується підприємств оптової та роздрібної торгівлі, які обмежені у власних обігових коштах;

Рис. 5.2. Методи державного регулювання цін

• чітке дотримання чинного антимонопольного законодавства. Особливо це стосується державних підприємств-монополістів;

• державна інвестиційна політика. її суть полягає в утворені таких умов, які б формували нормальний інвестиційний клімат, забезпечували недоторканність інвестицій закордонних партнерів, громадян. Іноземне інвестування вигідне для України, тому що задовольняє потреби у грошових ресурсах для розвитку виробництва, дає змогу організовувати виробництво за новими технологіями, впроваджувати нове обладнання, й усе це за умови, що воно залишиться в Україні. Крім того, за нормальної організації виробничо-комерційної діяльності українські підприємства мають також можливість отримати прибуток;

• імпортно-експортна та митна політика. Насамперед це стосується встановлення виважених і диференційованих розмірів тарифів та ставок мита. Потрібно намагатися уникнути подвійного оподаткування між державами, тобто спростити процедуру завезення товарів на територію України. Політика, спрямована на так званий захист вітчизняного виробника, яка нині проводиться державою, не має під собою економічного підґрунтя. Адміністративні обмеження на імпорт виробів на вітчизняний ринок споживчих товарів є не ефективними, що зменшує конкуренцію та сприяє появі вітчизняних монополістів. Потрібно, навпаки, створити для вітчизняних підприємств умови конкуренції з іноземними виробниками, щоб споживач сам мав можливість вибору, а виробник зацікавлений зменшувати ціни. У сучасних умовах більшість вітчизняних виробників випускають конкурентоспроможну продукцію кращої якості та з більшою харчовою цінністю, а в деяких випадках (наприклад, виробництво мінеральних та солодких вод, деяких ковбасних та кондитерських виробів тощо) й за нижчою ціною. Все це йде тільки на користь економіці України;

• державне замовлення. Суть такого замовлення в тому, що держава укладає з окремими виробниками угоди, за якими зобов'язується купити у них продукцію за визначеною ціною у визначені строки за умови дотримання підприємством правил і технологічних вимог виробництва. В більшості країн із розвинутою економікою підприємства прагнуть отримати державне замовлення, оскільки за умов, коли ринок, особливо споживчих товарів, насичений, у них може виникнути проблема зі збутом. Вирішення цієї проблеми бере на себе держава. На жаль, в Україні інша ситуація. При укладанні та виконанні угоди держава не гарантує оплату фінансових коштів за вироблену продукцію. Так, із деякими виробниками сільськогосподарської продукції держава не розрахувалася ще за врожаї попередніх років, що не сприяє укладанню угод підприємств на державне замовлення.

Адміністративно-командні методи

До адміністративно-командних методів регулювання процесів ціноутворення належать:

• встановлення фіксованих цін. Сьогодні фіксовані ціни діють на комунальні та житлові послуги, які отримує населення, тарифи на проїзд у транспорті, тарифи на зв'язок, водопостачання, забезпечення електроенергією, паливом та ін.;

• встановлення регульованих цін. Регулювання здійснюється за верхньою та нижньою межею з обмеженням окремих частин ціни;

• встановлення індикативних цін (умовно до цієї групи методів можна віднести й встановлення дотацій виробникам окремих видів товарів). Зокрема передбачається покриття за рахунок державного бюджету витрат окремих виробників при виробництві певних видів продукції (в основному це виробники сільськогосподарської продукції, продуктів її переробки, деякі виробничі підприємства харчової промисловості — хлібопекарні, виробники дитячого харчування та ін.)? тобто соціально важливих для споживачів. Але, як показують досвід та практика, цей метод неефективний, оскільки враховується економічний принцип організації виробництва, зменшується державний бюджет, населення з невеликими доходами відчутного ефекту не отримує, тому що дотація розподіляється між усіма споживачами.

У цілому частка кожного з методів залежить від економічної ситуації в країні та вибраних напрямів регулювання економіки загалом.