Організація бізнесу - Скібіцький О.М. - 1.5. Регулююча роль держави в ринковій економіці

1.5.1. Необхідність державного регулювання в ринковій економіці

Приватне капіталістичне виробництво грунтується на нагромадженні власного капіталу і приватному привласненні виробленого продукту. У ньому формується суперечність між суспільним виробництвом і приватним привласненням. Для його розв'язання потрібна заміна накопичення капіталу іншою організацією його застосування. Нею стала мобілізація вільних капіталів як основа акціонерно-капіталістичного виробництва. Тепер об'єктом управління є не власний, а чужий капітал, котрий перестає бути приватним, а стає груповим, асоційованим, корпоративним капіталом. Приватне привласнення продукту виробництва змінюється безпосереднім його привласненням асоційованими акціонерами. У груповій, кооперативній формі розвивається суспільне привласнення.

Ми маємо тут перший ступінь зрілості суспільного виробництва і привласнення. Акціонерами тривалий час виступають приватні капіталісти. Власне акціонерно-капіталістичне виробництво може розвиватися, мобілізуючи вільний капітал лише приватних капіталістів. Про це свідчить існування й сьогодні акціонерних товариств закритого типу, акції яких не надходять до вільного продажу, а реалізуються серед засновників. На першому етапі кошти населення ще не залучаються, оскільки важливим джерелом вільного капіталу у приватних капіталістів є зменшення заробітної плати найманих працівників до рівня нижчого, ніж вартість їхньої робочої сили.

Не змінюється ситуація й на новому етапі, коли концентрація виробництва призводить до створення монополій. Прогресивна роль монополій очевидна: якщо в акціонерному товаристві управління здійснювалось в межах певного виробництва, то монополії, розвинувши диверсифікацію, здійснюють регулювання різних виробництв. Засобом такого регулювання є фінансовий капітал. Однак збільшення монополістичного капіталу, як і раніше, відбувалось шляхом посилення експлуатації найманих працівників. Щоправда, до купівлі акцій починає залучатися певна їх частина - високооплачувані спеціалісти й робітники (так звані білі комірці), заробітна плата яких вища за вартість їхньої робочої сили. Одним з джерел високої оплати цієї категорії найманих працівників були, як відомо, доходи з колоній. У цілому ж монополістичне виробництво продовжує розвиватися за рахунок робітників, без урахування їхніх економічних потреб та інтересів.

У цих умовах формується нова соціально-економічна суперечність. Якщо раніше найгострішою в суспільному житті була суперечність в сфері економіки (нею була основна суперечність приватнокапіталістичного виробництва - між суспільним виробництвом і приватним привласненням), то благополучне її розв'язання в акціонерному й монополістичному виробництві зробило привласнення також суспільним. Однак воно залишалося частково суспільним, оскільки обмежувалось участю у груповому привласненні приватних власників. Економічний розвиток вимагав наступного ступеню усуспільнення виробництва - залучення трудящих до власності на засоби виробництва, управління суспільним виробництвом і привласнення створюваного продукту. Умовою участі найманих працівників у розвитку виробництва було збільшення заробітної плати до рівня, достатнього для нормального відтворення робочої сили і такого, що дає змогу використовувати частину доходу на розвиток виробництва. Це можливо завдяки придбанню акцій або через вклади в банк, що забезпечує перспективу розширення споживання. Здійснити такі кардинальні зрушення давав можливість досягнутий рівень виробництва й обсяг створюваного продукту.

Усе це вимагало повороту капіталістичної економіки до задоволення потреб людей, розвитку соціальної сфери, соціального захисту працюючих і непрацездатних. Лише так можна було створити надійні й сталі стимули до праці як чинник подальшого економічного зростання.

Однак кардинально нові потреби суспільного розвитку наштовхувалися на сформовану віками практику розвитку виробництва за рахунок посилення експлуатації найманих працівників, зниження їхньої заробітної плати, позбавлення їх соціальних прав. У цих умовах на перший план висувається й загострюється суперечність між економічним і соціальним розвитком суспільства. Порівняно з основною суперечністю приватнокапіталістичного виробництва, яка була внутрішньо-економічною, нова суперечність вже виходить за межі економіки й стає суперечністю всередині суспільства між розвитком його економічної та соціальної сфер.

Загострення цієї суперечності стає могутнім дестабілізуючим чинником. Однак суспільству потрібно було ще пройти тривалий шлях усвідомлення нової суперечності та необхідності її розв'язання завдяки підвищенню рівня життя населення і насамперед збільшення заробітної плати. На цьому шляху суспільство чекали гострі катаклізми.

Нові потреби розвитку виробництва і суспільства чутливо уловлювали прогресивні бізнесмени, які здійснювали якісно нові та перспективні кроки. Прикладом можуть бути дії Генрі Форда. Ще в 1914 р. він встановив на підприємствах корпорації фіксований щоденний мінімум заробітної плати на рівні 5 дол., одночасно скоротивши робочий день з 10 год. до 8 год., а робочий тиждень до 48 год"

Подібні ідеї та практика поступово підривали класичні підвалини капіталістичної економіки, готували психологію підприємців та громадську думку до радикальних змін. Однак мало відбутися суспільне потрясіння величезної сили, щоб зламалися економічні стереотипи, які складалися століттями капіталістичного розвитку, пов'язані з практикою посилення експлуатації трудящих і зниження заробітної плати. Таким потрясінням була економічна криза 1929-1933 рр. ("Велика депресія"), яка стала тією переломною подією, за якою подальше збереження канонів класичного капіталізму могло призвести до його справжнього остаточного "злому" і загибелі.

Усвідомлення суспільством суперечності економічного і соціального розвитку йшло не тільки через потребу подолання руйнівних наслідків кризи, а й через усвідомлення необхідності кардинальних змін, щоб стабілізувати економіку й суспільне життя й не допустити повторення катастрофи подібних масштабів у майбутньому.

Потреба в економічній стабільності оволодіває основними суб'єктами економіки - монополіями, акціонерними товариствами, приватними капіталістами, дрібними товаровиробниками, найманими працівниками, стає частиною їхнього економічного інтересу. Потреба в збереженні та нормальному функціонуванні виробництва входить до суспільної свідомості, перетворюється на загальний інтерес, стає суспільною потребою.

На порядок денний постали питання: що мас стати основою стабілізації? Який суб'єкт спроможний реалізувати нову потребу? Який механізм її реалізації? Для того щоб відповісти на ці запитання, треба було виявити суперечності, що зумовили економічну катастрофу, і визначити шляхи їх розв'язання.

Головна причина "Великої депресії" була визначена економічною наукою як розрив між зростаючими продуктивними можливостями капіталістичної економіки та купівельною спроможністю населення, що знижувалась. Очевидно, що подолання цієї суперечності не можна було шукати на шляху обмеження розвитку продуктивних сил. Увага суспільства зосередилася на іншому чиннику економічного життя - платоспроможному попиті населення. Вихід капіталістичної економіки з кризового становища почали пов'язувати саме з цим чинником. Він же мав стати вихідним пунктом для усіх подальших перетворень. А основним джерелом грошового попиту населення була заробітна плата. Суспільство почало усвідомлювати необхідність збільшення заробітної плати як принципу свого подальшого розвитку, головної умови стабілізації економіки.

Підвищення заробітної плати було головною ланкою подальших змін не тільки тому, що стимулювало купівельну спроможність населення. Це посилювало зацікавленість найманих працівників в результатах своєї праці, сприяло зростанню продуктивності праці, економії матеріалів, збільшенню обсягів виробництва, внаслідок чого знижувались витрати на виробництво продукції. Таким способом значною мірою окупались витрати на збільшення зарплати. У зв'язку з цим зростання заробітної плати відповідало інтересам підприємців.

Ще одним наслідком збільшення заробітної плати стали зміни в структурі сукупного попиту. Вони виявились у зростанні частки попиту на предмети споживання й послуги. Відповідно почала змінюватись і структура сукупної пропозиції - в ній зростала частка предметів споживання порівняно з засобами виробництва. Проте справа не обмежилася зміною пропорції між засобами виробництва і предметами споживання. Зростання грошових доходів населення сприяє повнішому задоволенню потреб. А як відомо, задоволена потреба породжує нову, більш високу ("Ієрархія потреб" за А. Маслоу). Отже, збільшення доходів сприяє розвитку потреб людей. Покупці починають висувати вимоги щодо якості предметів споживання, відповідності їх загальноприйнятим стандартам, моді тощо. Відповідно до цього й виробники змушені змінювати свої підходи до виробництва. Раніше вони найчастіше намагалися повністю завантаж и виробничі потужності, а потім уже вдавалися до комерційних заходів, аби "проштовхнути" покупцеві те, що вироблено. Тепер виграє той, хто приділяє більше уваги вивченню потреб покупців, здійснюючи маркетингові дослідження, і задоволенню цих потреб.

Отже, кардинальні зміни не обмежуються тим аспектом вихідної суперечності економіки, з якої ми розпочали аналіз, - заміною тенденції зниження заробітної плати її підвищенням. Вони торкаються й іншої сторони суперечності: наразі виробництво звертається до людини та її потреб, тому вже не просто збільшується обсяг виробництва, а зростає виробництво саме тих товарів, що задовольняють реальні потреби.

Так, зростання заробітної платні означає розвиток потреб людини як споживача і зацікавленість його в результатах праці як виробника; а збільшення виробництва продуктів, здатних задовольнити потреби, змінює психологію людини як виробника і передбачає врахування його потреб як споживача. У такий спосіб обидві сторони суперечності стають єдино спрямованими, "замикаються" на людині. Результатом цього є формування стабільних умов нормального відтворення робочої сили, які передбачають удосконалення потреб працівника, збільшення грошових можливостей їх задоволення й матеріальне забезпечення зростаючого грошового попиту. Доходи найманих працівників уже не обмежуються заробітною платою, а включають також дивіденди, відсотки тощо. Йдеться не тільки про відтворення робочої сили, а й про задоволення потреб суспільства в цілому, всіх верств населення - як працівників, так і непрацюючих. Поступово формується система соціального забезпечення населення.

Тенденція заробітної плати до зростання врешті-решт призводить до стабільності в суспільстві. Знімається антагонізм економічних інтересів трудящих і підприємці в; їхнім загальним економічним інтересом стає збереження і розвиток виробництва у відносно сталих суспільних умовах.

Отже, в капіталістичній економіці поступово формується нова суспільна функція. Вона полягає в регулюванні економіки і соціальної сфери для забезпечення їхньої стабільності через підвищення заробітної плати та інших доходів населення. Зрозуміло, що ця нова суспільна потреба не може бути реалізована автоматично. Усвідомлення суспільством цієї потреби ще не достатньо, щоб вона стала реальністю. Ступінь суспільного усвідомлення - це не більше ніж чинник, що прискорює або гальмує втілення назрілої потреби в життя.

Відомо, що тривалий час регулятором капіталістичної економіки був ринок. Проте він неспроможний зреалізувати нову суспільну потребу. Його механізм не тільки неспроможний забезпечити збільшення заробітної плати, а й, навпаки, "працює" на її зниження. Адже в повоєнний період (1945-1955 рр.) безробіття набуло хронічного характеру. А в умовах перевищення пропозиції товару "робоча сила" над попитом за законами ринг ку ціна робочої сили - заробітна плата - неминуче знижується.

Реалізація пової суспільної потреби передбачає свідоме регулювання. До цього національна економіка регулювалася ринком, тобто стихійно. І от тепер регулювання мало вийти за межі економічної сфери й охопити також соціальну сферу. Нормальна взаємодія цих сфер передбачає розробку й здійснення певної соціально-економічної політики. Всі перелічені завдання становлять зміст свідомої діяльності певного суб'єкта. Він мас відповідати ряду вимог:

o бути не тільки політичним, а й економічним суб'єктом, що взаємодіє з іншими економічними суб'єктами;

o його діяльність не повинна обмежуватись регіональним або галузевим рівнем, а охоплювати національне виробництво і ринок;

o повинен мати певний досвід регулювання економічних відносин в національних масштабах;

o повинен мати досвід регулювання суспільних відносин на національному рівні.

Ясна річ, що жоден з існуючих економічних суб'єктів - ні монополії, акціонерні товариства та приватні капіталісти, ні дрібні товаровиробники і наймані працівники - не задовольняли цим вимогам. Повинен був з'явитися й сформуватися новий економічний суб'єкт. Водночас він не міг бути абсолютно новим, адже він мав накопичити до того часу достатній досвід регулювання суспільних відносин - і певною мірою економічних - у національному масштабі. Такий суб'єкт у системі суспільних інституцій дійсно вже існував. Це була Держава.

З певних обставин держава найкраще відповідала суспільній потребі у новому економічному суб'єкті. Діяльність держави здійснювалась на національному рівні. Економічні питання не були для держави новиною, адже вона була завжди пов'язана, по-перше, з оподаткуванням і витрачанням зібраних податків і, по-друге, з регулюванням зовнішньоекономічної діяльності. Держава накопичила також досвід регулювання на національному рівні й інших суспільних відносин, насамперед політичних.

Водночас держава, перетворившись на економічний суб'єкт, мала суттєві відмінності від усіх інших економічних суб'єктів. Річ у тому, що останні мали свої приватні економічні інтереси й переслідували їх у конкурентній боротьбі. При цьому приватні інтереси входили в суперечність не тільки один з одним, а й із загальним інтересом учасників економічних відносин, що полягав у потребі один в одному, взаємозалежності, яка обумовлювала необхідність співіснування протиборствуючих сторін. Тривалий час економічні суб'єкти не усвідомлювали свого загального інтересу або він не поділявся свідомо всіма учасниками, протистояв їм, ілюзорно залишався загальним інтересом.

Отже, тільки могутні економічні потрясіння змусили носіїв приватних економічних інтересів усвідомити свій загальний економічний інтерес і наділити державу економічними функціями, доручивши їй забезпечення реалізації кожного приватного економічного інтересу (проте не на шкоду іншим), практичну турботу про підтримання рівноваги між приватними економічними інтересами.

Отже, держава як економічний суб'єкт є носієм загальних економічних інтересів та реалізує їх, а всі інші економічні суб'єкти - носіями приватних економічних інтересів.

Інша суттєва відмінність держави як економічного суб'єкта, що випливає з попередньої, полягає в тому, що всі інші економічні суб'єкти є власниками тих чи інших чинників виробництва і метою своєї діяльності вважають отримання доходу, що виступає формою реалізації їхньої власності. Головне ж призначення держави як економічного суб'єкта - не отримання доходу від власності, а регулювання діяльності всіх інших економічних суб'єктів. Саме в цьому регулюванні полягає економічна діяльність держави. Для виконання цієї функції держава не обов'язково сама має бути власником. Більше того, саме за відсутності у держави власності вона дістає можливість незаангажовано, вільніше і справедливіше, а отже, й ефективніше здійснювати економічне й соціальне регулювання. Про це свідчить позитивний досвід державного регулювання в США, де державна власність найменш розвинена. Ширший розвиток державної власності в західноєвропейських країнах має специфічні причини: необхідність протистояти у повоєнні роки навалі американських монополій, а також соціальні вимоги населення. Тепер державна власність у цих країнах є лише допоміжним засобом державного регулювання.

Отже, можна зробити висновок, що на відміну від інших економічних суб'єктів, які у своїй діяльності спираються на власність, держава спирається на відчуження всіма економічними суб'єктами частини своїх прав та передачі їх державі.

Необхідність державного регулювання економіки теоретично обгрунтував Дж. Кейнс. Якщо до нього буржуазна політекономія виходила з того принципу, що умовою свободи конкуренції та підприємництва є невтручання держави в економіку, то Кейнс чітко виявив нову назрілу суспільну потребу. Він обгрунтував необхідність діяльності держави для забезпечення повної зайнятості заради стабілізації капіталу. На відміну від класичної буржуазної політекономії, яка вважала чинником збільшення зайнятості зниження заробітної плати, Кейнс довів необхідність дотримання стійкого рівня грошової заробітної плати або його підвищення. Основним чинником підвищення рівня зайнятості Кейнс вважав збільшення інвестицій та зазначав два інструменти регулювання інвестицій:

1. грошово-кредитна політика держави: Кейнс виступав за державну підтримку низького відсотка на довгострокову перспективу та інші заходи держави в цій сфері;

2. бюджетна політика держави, тобто збільшення витрат самої держави з бюджету на інвестиції.

Отже, держава виконує декілька економічних функцій. Насамперед, вона підтримує пропорційний розвиток економіки і в такий спосіб здійснює антикризове регулювання. Далі через механізм перерозподілу доходів держава забезпечує підтримку непрацездатних і тимчасово непрацюючих, тобто здійснює соціальне регулювання. Нарешті, через систему заходів, передусім це правове регулювання економічного життя, вона сприяє підвищенню ефективності економіки, отже, це функції забезпечення стабільності, справедливості та ефективності.

Важливим чинником, що посилює необхідність державного регулювання української економіки, є те, що здійснюється перехід від економіки з тотальною державною власністю на засоби виробництва, в якій всі працівники були найманою робочою силою держави. В цих умовах тривалий час зберігатиметься відносно велика частка державних підприємств в економіці та вплив держави на економічні процеси в Україні.

Наразі лише формується й ще довго буде відсутня повною мірою у підприємців і населення ринкова культура, ринкове мислення, психологія, цивілізована етика бізнесу, зріла соціальна відповідальність підприємців. У розвинених країнах ці чинники мають важливе значення в регулюванні економічних відносин людей. За відсутності системи цих чинників в українській економіці регулювання економічних відносин значною мірою перекладається на державні законодавчі, виконавчі та судові органи.

Отже, досить обгрунтованою є орієнтація на державнорегульовану соціально спрямовану ринкову економіку. При цьому мається на увазі опанування принципово нової моделі діяльності державою, докорінно відмінної від адміністративної економіки.

У різні часи економічна роль держави у господарському житті країн світу змінювалась. У ринковій економіці роль держави урізноманітнюється: держава в економічному процесі відтворює умови конкуренції, виступає як покупець продукції, є суб'єктом, який несе грошові витрати, усуває причини відмови ринкового механізму.

Відтворення умов конкуренції зводиться до того, що сотні тисяч підприємств, які виробляють величезну номенклатуру товарів і послуг, мають доповнюватися рухом грошей, цінних паперів, інформацією, знаннями, що можливо лише за умов дії відповідних юридичних законів, нормативних документів, інструментів. Ще Адам Сміт зазначав, що "невидима рука ринку" функціонує лише тоді, коли добре видна "грізна рука закону".

Виходячи з цього, держава створює юридично-інституціональні засади ринкової економіки:

o захист прав власника (ст. 41 Конституції України);

o антимонопольне законодавство (ст. 42 Конституції України);

o соціальний захист населення (ст. 46 Конституції України);

o захист покупців (ст. 42 Конституції України).

Відповідно до цих юридично-інституціональних засад держава видає закони, порушення яких може призвести до спотворення ринкового ціноутворення та дії законів ринку.

Як покупець продукції від імені держави виступає уряд, який закуповує зброю, поштові, транспортні послуги тощо.

Як суб'єкт, що несе грошові витрати, держава виступає як агент для перерозподілу доходів. Такі витрати називаються трансферними, або передаточними, і є соціальним забезпеченням (велфером). Трансферні платежі нічого не додають до ВВП. Вони свідчать про роль, яку відіграє уряд як агент для перерозподілу доходів у суспільстві на користь тих, хто потребує допомоги.

Усунення причин відмови ринкового механізму досягається втручанням уряду в економічну діяльність через її регулювання, обходячи дію законів ринкової конкуренції. Таке втручання називають регулюванням.

Головні причини збоїв у ринковому механізмі можна об'єднати в такі чотири групи: зовнішні економічні ефекти; суспільні блага; факти неподільності; монополізм.

Зовнішні економічні ефекти -це витрати, що є зовнішніми для учасників процесу виробництва, які платять за товар. Пояснимо це на такому прикладі. Підприємство виробляє метал і скидає у річку виробничі відходи, викидає в атмосферу отруйні речовини. В результаті забруднюється екологічне середовище, що спричиняє захворюваність населення. При визначенні ціни металу враховують витрати на сировину, оплату праці, амортизаційні відрахування, на електроенергію, воду, які є внутрішніми для виробництва. Водночас за ринкових умов не враховуватимуться витрати на захист навколишнього середовища. Отже, якщо не вживати ніяких заходів щодо цього підприємства, воно продовжуватиме забруднювати води і атмосферу. Для того щоб запобігти цьому, держава вводить спеціальний закон, що обмежує припустимі межі забруднення. Закон може передбачати кілька варіантів: повністю заборонити викиди у воду і атмосферу отруйних речовин, встановити штраф за забруднення навколишнього середовища. Це створить умови для відтворення й оздоровлення навколишнього середовища.

Суспільні блага споживаються всіма членами суспільства, порівну часто колективно. До них належать оборона, охорона суспільного поряд ку, державне управління, енергетична система тощо. З моменту їх вироблення вони автоматично споживаються кожним членом суспільства не залежно від того, заплатила за нього людина чи не заплатила. Суспільстві виробляє такі суспільні блага, незважаючи на те, є їх виробництво прибутковим чи збитковим. Адже важко уявити, щоб охорона громадського порядку здійснювалася на суто ринкових засадах. Отже, для забезпечення суспільних потреб уряд має оподатковувати все населення.