Основи дидактики - Чайка В.М. - Жан-Жак Руссо (1712-1778)

Французький філософ і педагог Ж.-Ж. Руссо обстоював таку систему освіти, яка б відповідала потребам та інтересам дитини, що розвивається. Його дидактична система основана на принципах самодіяльності, свідомості у навчанні, наочності, міцності та ґрунтовності знань.

Серед ключових методів, засобів, форм і видів навчання, які могли б забезпечити формування самостійного мислення дитини, Ж.-Ж. Руссо виокремив досвід, спостереження, експеримент, щоденну практику, екскурсії.

Ж.-Ж. Руссо обстоював ідею добору наук за принципами корисності та обмеження колом природничих наук і виключення гуманітарних.

Хоча Ж.-Ж. Руссо не створив праць із дидактики, його погляди вплинули на подальший розвиток цієї науки. Зокрема, цей вплив виявляється у спрямованості на формування самостійної активності дитини, у вільному вихованні та практичній спрямованості освіти в ясно-полянській школі Л. Толстого, експериментальній школі Дж. Дьюї, концепціях нового виховання, школі С. Френе. Проте система навчання за Ж.-Ж. Руссо має суттєвий недолік: у ній власний досвід учня є основним джерелом знань і відривається від нагромадженої людством інформації; емпіричне домінує над теоретичним.

Йоганн-Генріх Песталоцці (1746-1827)

Автором оригінальної дидактичної системи є швейцарський педагог Й.-Г. Песталоцці. Він вважав, що усі виховні дії мають ґрунтуватися на відповідних рівнях розвитку сил дітей. Вважаючи освіту людини "мистецтвом допомоги природі", основний зміст її вбачав у "відповідному підпорядкуванні і гармонії отриманих вражень рівневі розвитку сил дитини". Оскільки основною метою навчання Й.-Г. Песталоцці вважав розвиток моральності і розуму дітей, то і навчання на відміну від сучасників він розглядав як звичайне повторення учнями дій учителя. У цьому аспекті важливою є його думка про те, що навчання слід здійснювати не з книги чи слів учителя, а на матеріалі, доступному дітям для сприйняття і систематичного спостереження, воно має забезпечувати активність і самостійність самих дітей у пізнанні навколишнього світу. У процесі навчання він виокремлював чотири етапи:

1) сприймання предметів;

2) формування чітких уявлень про спостережувані предмети (їх кількість і форму);

3) зіставлення предметів і формування понять;

4) називання предметів (словом), розвиток мови. Основою процесу навчання Й.-Г. Песталоцці вважав

сприймання. Уміння керувати сприйманням є, на його думку, основою, на якій, як "на фундаменті, має бути побудовано ряд засобів, що ведуть до ясних понять", а за їх допомогою - до визначень. До цих елементарних засобів він зараховував число, форму і слово. Саме вони дають змогу людині пізнавати внутрішні властивості предметів. Дії, які при цьому виконуються, - лічба, вимірювання та мовлення.

Педагог зосереджував увагу дитини на зовнішніх і часто несуттєвих властивостях, не підводячи її тим самим до виявлення типових загальних властивостей об'єктів, а отже, перешкоджаючи формуванню чітких понять. Таке навчання, основане іноді на точному перерахуванні зовнішніх ознак, не забезпечує виявлення дітьми істотних властивостей предмета, що характеризують його реальні зв'язки з іншими предметами. Й.-Г. Песталоцці заперечував тезу про те, що джерелом загальних понять е загальні особливості предметів і подій, обстоював думку, що поняття наперед існують у душі дитини. Слабким місцем у його теорії початкового навчання була відсутність у цьому навчанні будь-яких елементів наукових знань.

Й.-Г. Песталоцці привернув увагу до ролі діяльності в процесі шкільного навчання. Як фундамент науки про речі, основаної на пізнанні навколишньої дійсності шляхом лічби, вимірювання і називання, він запровадив у методику початкового навчання такі форми практичної діяльності дітей, як спостереження, малювання, вимірювання, виготовлення предметів, - форм, які стали обов'язковою складовою початкового навчання.