Педагогіка у запитаннях і відповідях - Кузьмінський А.І. - Розділ 14. ЗАГАЛЬНІ МЕТОДИ ВИХОВАННЯ

14.1. Що треба розуміти під методами виховання? У чому проявляється взаємозв'язок методів виховання з його прийомами і засобами?

Метод виховання (від гр. methodos — спосіб, шлях) — це спосіб впливу вихователя на свідомість, волю та поведінку вихованця з метою формування у нього стійких переконань і бажаних норм поведінки.

Прийоми виховання — це складові методу, які визначають шляхи реалізації вимог методів виховання.

Методи і прийоми виховання є своєрідними інструментами в діяльності вихователя. Для дієвості методів і прийомів потрібно використовувати відповідні засоби.

Засоби виховання — це надбання матеріальної і духовної культури (наукова та художня література, засоби масової комунікації, предмети образотворчого, театрального, кіномистецтва тощо), форми і види виховної роботи (збори, бесіди, конференції, гуртки, ігри, спортивна діяльність), які використовують у процесі дії того чи того методу.

Важливе місце в системі засобів виховання, які підвищують дієвість методів, посідають праця, природа, національні здобутки (казки, легенди, колискові пісні, обряди, звичаї та ін.).

14.2. Які чинники покладено в основу класифікації методів виховання?

Методи виховання класифікують залежно від їх функціональної спрямованості. Виділяють такі групи методів виховання:

1) формування свідомості та переконань;

2) організації діяльності та формування поведінки;

3) стимулювання й коригування поведінки і діяльності особистості.

14.3. Які методи виховання належать до групи формування свідомості та переконань і в чому їх сутність?

У демократичному суспільстві, де взаємини між людьми ґрунтуються на засадах гуманізму, повноцінна діяльність особистості може бути ефективною, якщо вона спирається на свідомість і переконання. Тому група методів, спрямована на формування таких якостей, є визначальною. До цієї групи належать: переконування, приклад, вимога.

У діяльності вихователя переконування є основним інструментом впливу на особистість вихованця.

Переконування — це метод виховання, що передбачає умисний цілеспрямований вплив на свідомість, волю й почуття вихованців з метою формування в них стійких переконань, певних норм поведінки. Отже, переконування — педагогічна категорія, яка вказує на інструмент дієвого впливу на особистість, а переконання — це результат цього впливу. Основним засобом реалізації вимог методу переконування є слово вихователя.

Переконування як метод виховання реалізується через низку прийомів. Варто зауважити, що прийоми можуть виступати складовою методу, а також виконувати функцію самостійного методу. У цьому разі вимоги методу переконування можуть бути реалізовані через систему таких прийомів, як пояснення, розкриття можливих наслідків діяльності чи бездіяльності, бесіда, умовляння, диспут, звернення до почуттів совісті й честі.

Пояснення передбачає розкриття сутності норм і правил поведінки з метою регулювання наступної діяльності, наприклад пояснення правил поведінки вихованця в класі, в громадських місцях тощо. Ця діяльність вихователя довготривала, потребує від нього терпеливості та наполегливості, врахування вікових й індивідуальних особливостей вихованців.

Особливості соціально-психічного розвитку дітей молодшого й середнього шкільного віку характеризуються недостатнім рівнем сформованості здатності до самооцінки, аналізу можливих результатів власних дій. Тому в системі використання методу переконування вихователь змушений вдаватися до прийому розкриття можливих наслідків дій конкретного вихованця у певній ситуації з метою попередження негативних дій, наприклад розкриття можливих наслідків у разі порушення техніки безпеки, купання в незнайомому водоймищі, користування небезпечними хімічними речовинами та ін. Проте це не повинно змушувати вихователя вдаватись до так званої "охоронної педагогіки". Треба включати вихованців у різні види діяльності, розкриваючи наслідки можливих помилок, створюючи цим самим належні умови для формування соціальної зрілості особистості.

Важливе місце у системі виховання, зокрема формування переконань особистості, займає такий прийом бесіди, який передбачає створення умов для усвідомлення особистістю сутності тих чи тих правил і норм поведінки.

Формуючи поведінку вихованців на засадах свідомості, в окремих випадках доречно звертатись до прийому умовляння.

Умовляння спрямоване на упередження навмисних дій вихованця з метою їх гальмування, враховуючи індивідуальні особливості його соціально-психічного розвитку. Наприклад, вихователь, знаючи індивідуальні особливості вихованця, схильності його до недбайливості у виконанні обов'язків чергового по класу в разі відсутності прямого контролю з боку педагога, завчасно нагадує учневі: "Ти сьогодні черговий, а тому подбай про ретельне прибирання класної кімнати. Не припустись помилки, яка зашкодить тобі добре виконати обов'язки чергового".

У системі виховної роботи з учнями старшого шкільного віку необхідно формувати переконання щодо складних моральних категорій. Оскільки вихованці цього віку мають значний соціальний досвід, а також до певної міри сформовану здатність до самооцінки, варто вдатися до диспуту як специфічного прийому формування свідомості та переконань, хоча диспут може виступати як самостійний метод і навіть як своєрідна форма виховної роботи.

Диспут — це прийом формування переконань і свідомої поведінки шляхом суперечки, дискусії в процесі вербального спілкування з членами первинного колективу та іншої соціальної групи.

Важливу роль у соціально-психічному становленні особистості відіграють такі моральні категорії, як совість, сумління та честь.

Совість — це категорія етики, що характеризує здатність людини здійснювати контроль за власною діяльністю, давати об'єктивну оцінку своїм діям. Цікаво заглибитися в етимологію слова "совість". У древньоруській мові це слово пішло від совгдть, в якому дт трансформувалось в ст і перейшло у совгсть; со+вьдать — відать про себе. Справжнє виховання має ґрунтуватися на совісті. Лише совість є внутрішнім контролем власної діяльності, мірилом відповідальності за свої вчинки. Совість стоїть поряд із словом сумління, яким передають почуття й свідомість моральної відповідальності за свою поведінку і вчинки перед собою і перед суспільством. Тому педагогові, по-перше, потрібно наполегливо працювати над формуванням у вихованців почуття совісті і, по-друге, у процесі виховання свідомості й переконань вдаватися до прийому звертання до почуття совісті. Цей прийом має сенс у роботі з вихованцями старшого підліткового і юнацького віку, які набувають певного соціального досвіду та мають здатність до об'єктивної самооцінки.

У цьому ж ряду стоїть прийом звернення до почуттів честі. У древньоруській мові відбувалась певна трансформація цього слова: чьтть — чьту — чьсть.

Честь — це категорія етики, що характеризує особистість з позиції готовності відстояти, підтримати достоїнство, репутацію —свою особисту чи колективу, до якого вона належить. Це може бути честь сім'ї, дівчини, юнака, лікаря, вчителя, офіцера та ін. Поняття честі пов'язане з поняттям гідності. В народі поняття честі виступає важливим критерієм моральної досконалості особистості. Тому вихованцям нагадували: "Бережи одяг знову, а честь змолоду". Виховані люди, підкреслюючи відповідальність за свої дії, відстоюючи свою гідність, достоїнство перед іншими людьми, говорять: "Маю честь". Як і совість, честь — категорія досить складна. У процесі формування особистості завдяки системі комплексних виховних впливів потрібно формувати честь людини і звертатися до почуття честі старших підлітків та юнаків. Цим інструментом треба користуватися вельми обережно, не допускаючи знецінення його щоденним вжитком.

Отже, переконування — це найбільш цінний, але водночас складний інструмент виховного впливу педагога на особистість вихованця.

Чільне місце у системі формування свідомості і переконань займає метод прикладу.

Приклад — це метод виховання, який передбачає організацію взірця для наслідування з метою оптимізації процесу соціального успадкування. Роль педагога-вихователя у цьому процесі полягає в організації позитивного прикладу, своєрідного ідеалу, який зміг би захопити вихованця.

Ідеал (від гр. idea — уявлення, ідея) — поняття моральної свідомості і категорія етики, що містить у собі вищі моральні вимоги, можлива реалізація яких особистістю дала б їй змогу набути досконалості; образ найбільш цінного і величного в людині.

Прикладом для виховання можуть бути батьки, інші рідні та близькі дитини, учителі-вихователі, історичні національні персонажі, особистості, які оточують вихованців у повсякденному житті; літературні персонажі, діячі науки і культури та ін. Важлива місія професійного вихователя у пошуках ідеального прикладу полягає в тому, щоб особа чи персонаж, що має слугувати прикладом для вихованця, була по-справжньому носієм морально-духовних цінностей, а не кон'юнктурним витвором біографів під впливом фальшивих ідей. Адже у суспільних стосунках "все таємне стає очевидним". І коли під впливом обставин, виховного впливу в уяві та свідомості вихованця був створений ідеальний взірець для наслідування, а пізніше виявиться, що він фальшивий, позбавлений правди і реальності, настає гірке розчарування, руйнується віра в будь-який ідеал, виникає підозріле ставлення до будь-яких прикладів, навіть справді ідеальних.

Вихованці, як і всі люди взагалі, перебувають не в ідеальному педагогічному вакуумі, а в реальному соціальному середовищі, в якому поряд з позитивними прикладами на дитину згубно можуть впливати приклади негативного змісту. Як же діяти в такій ситуації вихователеві? Передусім наполегливо формувати стійкі переконання як стрижень позитивної поведінки. Разом з тим, виходячи з конкретних умов, формувати у вихованців критичне ставлення до негативних проявів у діях людей, які їх оточують.