Педагогіка - Пальчевський С.С. - Середньовічні освітні заклади.

Середньовічні освітні заклади.

Римська імперія в IV ст розділилася на Західну й Східну. Східна ввійшла в історію під назвою Візантії, проіснувала ще майже тисячоліття, зберігаючи деякі елементи античної культури, незважаючи на панування християнської релігії. Західна в 476 році розпалася. В Європі розпочався новий етап історичного розвитку, який, отримавши назву Середньовіччя, тривав до початку XVI століття. На зміну рабовласницькому ладу прийшло феодальне суспільство з політичною владою світських духовних феодалів.

В епоху Середньовіччя в Західній Європі залежно від станової та класової належності склалися такі типи виховних систем: 1) церковне (духовне) виховання; 2) лицарське виховання; 3) бюргерське виховання; 4) університетське виховання; 5) стихійне виховання дітей селян.

Церковне (духовне) виховання здійснювалося у християнських сім'ях та в церковних школах: парафіяльних, монастирських, соборних.

Найраніше оформилися монастирські школи. Вони поділялися на внутрішні та зовнішні. У внутрішніх училися хлопчики, які жили в монастирі й готувалися до монастирства. У зовнішніх - діти мирян церковного приходу.

Соборні або кафедральні школи відкривалися в центрах церковного управління при кафедрах єпископів. У них навчалися діти, які раніше були віддані на навчання в єпископські гуртожитки. Як і при монастирях, в окремих місцях школи тут теж ділилися на внутрішні і зовнішні. І в монастирських, і в соборних внутрішніх школах, як правило, вчилися діти дворян, рідше - іменитих горожан.

Парафіяльні школи відкривалися при церковних парафіях.

У монастирських і соборних школах, які мали спеціальне для навчання приміщення, навчалися хлопці 7-15 років. Певних термінів навчання не встановлювалося. Учителями були духовні особи, які мали певні педагогічні навички. Навчали читання, письма, рахунку і церковного співу. Опанувавши елементарні знання, кращі учні монастирських і соборних шкіл вивчали "сім вільних мистецтв", які поділялися на дві частини: тривіум (граматика, риторика, діалектика) і квадривіум (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Вершиною навчання вважалося богослов'я, навіть для здобуття елементарних знань у цих школах спочатку залучалися лише діти католицького духовенства. Лише у XI ст., після того як духовенству було заборонено вступати у шлюб, тут почали навчатися діти міщан та деяких селян. Училися й ті, які вже не збиралися стати монахом або церковнослужителем.

У парафіяльних школах поряд із дітьми вчилися юнаки й навіть дорослі чоловіки, які виявили бажання осягнути "книжну мудрість". На початку заняття, як правило, учитель читав матеріал незрозумілою латинською мовою, а учні повторяли його вголос. Ті ж учні, які володіли письмом, записували урок на навощеній дощечці, а потім, вивчивши його напам'ять, стирали. Згодом кожен учень викликався до дошки й зобов'язаний був повторити завчене без зупинки.

Навчання читання по-латині було важким, оскільки для цього використовувався буквоскладальний метод. Учили читати релігійні книги, зміст яких був малодоступним для дітей. Ускладнювалося це ще й тим, що до виникнення книгодрукування книги були рукописними, написані різними почерками без великих літер і розділових знаків. Через це доводилося навчатися не тільки складати літери в слова, а й визначати, яка літера до якого слова належить. Нелегкою й складною залишалася й техніка письма. За помилки учнів карали. Фізичні побої церква не заперечувала, оскільки виходила з того, що "природа людини гріховна". Такі школи в історії педагогіки з повним правом можна назвати школами безрадісності.

Навчання в таких школах проводилося катехізисним методом (запитань і відповідей). Учні відповідали на запитання заздалегідь завченими відповідями, не розуміючи їхнього змісту. Точного терміну навчання й навчальних програм для таких шкіл не існувало.