Педагогіка - Пальчевський С.С. - Дидактичний принцип природовідповідності.

Має тривалу історію. Всебічно обґрунтовувався у працях Я.А.Коменського, Ж.-Ж.Руссо, И.Г.Песталоцці, А.Дістервега. В Україні його розробляли, починаючи з XVII століття, С.Полоцький, Е.Славинецький, Г.Сковорода. Згодом -К.Ушинський, Т.Лубинець. У другій половині XIX - на початку XX ст. на основі нього започатковується теорія вільного виховання і педоцентризму. Згідно з "Українським педагогічним словником", сьогодні зміст цього поняття ..вичерпується принципом врахування вікових особливостей дітей" (Український педагогічний словник. -К., 1997. - С. 271).

Однак, як стверджує академік О.В.Киричук, зміст принципу природовідповідності далеко не вичерпується принципом врахування вікових особливостей дітей, оскільки застосування цього принципу на практиці має передбачати:

* розвиток успадкованих (від природи та батьків) потенційних можливостей дитини - фізичних, психічних, соціальних, духовних;

o індивідуальну психолого-педагогічну допомогу дітям у реалізації первинних, базових потреб (безпеці, самоактуалізації, самореалізації і т. п.), без чого неможливе відчуття природної самостійності та людської гідності;

o створення умов для максимально вільної реалізації заданих природою (успадкованих) фізичних, психічних (інтелектуальних, емоційних), соціальних здібностей і можливостей, що характерні саме для цієї дитини (індивіда);

* підтримку вихованця в автономному духовному творчому будівництві ("неадаптивніи активності" за В.Петровським), у розвитку здатності до життєвого самовизначення (екзистенціального вибору).

(Див.: Киричук О.В. Принцип розбудови інноваційної педагогічної системи освітнього закладу // Рідна школа. - 2001. - №11. - С. 5).

Однак, щоб досягнути цього, на думку автора концепції, необхідно передусім передбачити психолого-педагогічну діагностику природних потенціалів розвитку дитини.

Принцип природовідповідності у вихованні та навчанні підростаючого покоління простежується майже в усіх працях В.О.Сухомлинського, для якого природна основа розвитку дитини була вихідною основою для будь-яких педагогічних впливів на вихованця. Наприклад, ведучи мову про розумний розвиток дитини, великий педагог зауважував, що природа дитячого мислення вимагає того, щоб знання були не тільки метою, але і засобом, інструментом, знаряддям за допомогою яких здобуваються нові знання. У процесі навчання учень має виступати не пасивним "споживачем" знань, а активним дослідником, самостійним здобувачем знань, відкривачем істини. Без постійного застосування знань може наступити момент, коли вже більше нічого учень не може засвоїти (Див.: Сухомлин-ский В.А. "Чему и как учить наших детей". - ЦДАВО України, ф. 5097, on. 1, спр. 760).

Принцип природовідповідності, будучи безпосередньо зв'язаним із принципом гуманізації навчального процесу лежить в основі автентичної педагогіки та акмеології, які започатковують свій розвиток в Україні. Педагогічна діяльність у руслі цього принципу закладає надійну базу для повноцінного акмеперіоду в житті дорослої людини.

Дидактичний принцип науковості.

Світ І людину в ньому можна пізнавати різними засобами: науки, релігії, інтуїції, філософії, мистецтва, міфології і т. д. Дидактичний принцип науковості вимагає, щоб процеси навчального пізнання вибудовалися на основі принципів, методів та засобів науки, в основу яких покладена експериментальна діяльність. Передбачується ознайомлення учнів із об'єктивними науковими фактами, теоріями, законами, закономірностями, поняттями і т. п. Засобами реалізації принципу стає низка правил навчання (за Н.Є.Мойсеюк): 1) впроваджувати в навчання найновіші досягнення педагогіки, психології, методики, передового педагогічного досвіду; 2) розкривати логіку навчального предмета, яка забезпечує з перших кроків його вивчення надійне підґрунтя для засвоєння нових наукових понять; 3) систематично інформувати учнів про нові досягнення в науці, техніці, культурі, пов'язувати їх із попередньо сформованою системою наукових знань; 4) застосовувати найновішу наукову термінологію, бути в курсі новітніх наукових досягнень із свого предмета; 5) розкривати генезис наукового знання, ембріологію істини, послідовно реалізувати вимоги історизму в навчанні; 6) у старших класах не обходити спірних наукових проблем, організовувати на основі них дискусії.

Принцип науковості згідно з твердженням багатьох вітчизняних дидактів полягає в такому доборі змісту навчального матеріалу, який відповідав би структурі науки, яку представляє в ланці середньої освіти певний навчальний предмет. Та чи не центральною його вимогою є вимога, згідно з В.М.Галузинським і М.Б.Євтухом, викладати предмет на підставі перевірених наукових даних. Однак із розвитком самої ж таки науки з роками загострюється необхідність поглибленого його розгляду

Понад століття тому академік В.І.Вернадський писав: ,Часто доводиться чути, що те, що наукове, те правильне, те слугує втіленням чистої і незмінної істини. Насправді, однак, це не так. Незмінна наукова істина становить той далекий ідеал, до якого прагне наука і над яким постійно працюють ЇЇ робітники" (Вернадский В.И. Научная мысль как планетное явление. - М.,

¡991. - С. 197). До кінця свого життя вчений був переконаний, що не одні лише наукові дані повинні формувати світогляд особистості, бо якби це було так, то результатом стало б неминуче збіднення духовного світу людини. Мистецтво, філософія, релігія, на його думку, також повинні брати в цьому участь як "повноправні партнери". У вже згаданій праці стосовно цього він пише: "Науковий світогляд с творіння і вияв людського духу; нарівні з ним виявом такої ж роботи слугують релігійний світогляд, мистецтво, суспільна та особистісна етика, соціальне життя, філософська думка чи споглядання. Подібно до цих могутніх відображень людської особистості, й науковий світогляд змінюється в різні епохи у різних народів, має свої закони змін і певні ясні форми вияву" (Там же. - С. 198).

Із часом науці, незважаючи на інтенсивний характер свого розвитку, ставало не легше, а ще тісніше в рамках класичних засобів пізнання істини. Самі ж науковці й ставили перед нею нові вимоги, нерідко не довіряючи їй настільки, як це було раніше. Наприклад, професор Массачу-сетського технологічного інституту Дж.Всйценбаум щодо цього писав: "З точки зору здорового глузду наука перетворилася в єдину законну форму пізнання. Коли я кажу, що наука перетворилася в отруту сповільненої дії, я маю на увазі, що приписування здоровим глуздом безсумнівності науковому знанню, приписування, яке стало сьогодні догмою здорового глузду внаслідок його майже повсякденного практикування, фактично позбавило законної сили всі інші форми пізнання" (Вейценбаум Дж. Возможности вычислительных машин и человеческий разум. - М., 1982. - С. 40). Дещо пізніше він уточнює цю свою думку: "Звичайно багато чому, що ми вважаємо сьогодні корисним, ми зобов'язані науці. Однак її можна розглядати також і як наркотик, до якого вже виробилася звичка. Наше безконечне напухання наукою не тільки привело до залежності від неї, але, як це буває з багатьма іншими ліками, що вживаються у все зростаючих дозах, наука поступово перетворилася у сповільнено діючу отруту" (Там же. - С. 44).

Певна обмеженість засобів науки, яка деколи стоїть на заваді розкриття "білих плям" світопізнання, нерідко призводила до розчарувань у її можливостях. " Для вченого, - згадував у XX столітті відомий німецький психолог і соціолог Еріх Фромм, - який прожив життя, віруючи у могутність людського розуму, історія (створення світу) закінчується кошмаром: він піднімався над невіглаством, він майже досяг вершини. І ось на цій вершині, зробивши останнє зусилля, підтягнувшись до шпилю... він встав лицем до лиця з теологами, які вже стояли там упродовж століть".

Застереження стосовно шкідливості монополізму засобів наукового пізнання висловлював також російський академік Б.М.Йєменський. Подібне застереження щодо цього прозвучало також нещодавно з вуст вітчизняного вченого доктора геолого-мінералогічних наук Ю.В.Кононова. У своїй книзі "Ключ к тайнам жизни" він пише: "Виникнення життя таємниця тому, що людина поки що не вміє пізнавати неділиме, не розчленяючи його. Цілісність - головна відмінна якість життя. Пізнання життя -пізнання, насамперед, цілісності" (Кононов Ю.В., Кононова З.Н. Ключ к тайнам жизни. - К., 1996. - С. 27).

Таким чином, зважаючи на складність проблем, що стоять сьогодні перед людством і на необхідність пошуку нових шляхів пізнання світу з метою вирішення цих проблем, в інформаційних суспільствах, які започатковуються в розвинутих країнах, об'єктом довіри людини все частіше стають комплексні науки, а головні методи пізнання, які були панівними до сьогоднішнього часу, - наукові (поділ та аналіз) - починають поступатися місцем холізму (комплексності). Через це у використання дидактичного принципу науковості необхідно внести певні застереження. Вони стосуються насамперед того, що педагог не має права закривати від учня всієї складності проблем світопізнання. Світ набагато багатший, ніж можна побачити його з висоти найсучасніших наукових досліджень. Не все сьогодні піддається пізнанню сучасними засобами науки.

Наука не самодостатня. Вона приречена розвиватися у взаємозв'язках та у взаємовпливі з іншими шляхами світопізнання. І для правильного розуміння цього необхідно вже вкотре повертатися назад до В.І.Вернадского, оскільки його могутній талант заглянув на століття вперед. Наприклад, характеризуючи зв'язки науки з одним із таких шляхів - філософією, великий вчений писав: "Наука невіддільна від філософії і не може розвиватися без її присутності... У той же час наука не може йти так глибоко в аналіз понять: філософія створює їх, спираючись не тільки на наукову роботу, а й на аналіз розуму" (В.И. Вернадский. Научная мысль как планетное явление // Труды по всеобщей истории науки. - М., 1988. - С. 181). У цій же праці й обфунтовусться необхідність згаданих зв'язків, оскільки йдеться про те, що "... деякі частини навіть сучасного наукового світогляду були досягнуті не шляхом наукового пошуку чи наукової думки - вони увійшли в науку зовні: із релігійних ідей, із філософії, із повсякденного життя, із мистецтва. Але вони втрималися в ній тільки тому, що витримали пробу наукового методу" (Там же. - С. 203).

Отже, дотримування принципу науковості передбачає плекання в учнів розуміння згаданої складності проблем світопізнання і виховання у них готовності підходити до розв'язання їх із позицій, визначених одним із головних принципів філософії сучасної освіти - принципом субстанціональної єдності та діалогової згоди, а не шляхом протиставлення на основі взаємо заперечень.