Соціальна педагогіка - Пальчевський С.С. - 1.2.Філософські основи сучасної соціально-педагогічної діяльності

Нещасливий - той, хто відчуджений від самого себе.

Сьорен Кьєркегор

Поняття соціальної філософії, соціального виховання та філософії сучасної освіти. Докорінна проблема соціалізації людини у світлі ідей філософії марксизму, екзистенціалізму, філософії нестабільності та філософії глобальних проблем людства. Синергетична методологія - вихідна основа для проектування соціально-педагогічної роботи як з окремими клієнтами, так і з їх групами.

У словниковій літературі слово "філософія" (грец. phileo - люблю і sophia-мудрість) означає науку про загальні закономірності, яким підкоряється як буття (природа і суспільство), так і мислення людини, процес пізнання. Слово "основа" визначається як внутрішня структура, що обумовлює вид, характер чого-небудь, а також те головне, що є суттю його, джерелом або базисом. Таким чином, філософські основи сучасної педагогічної діяльності слід розуміти як орієнтовні загальні закономірності розвитку природи, суспільства, людської особистості, які необхідно враховувати у ході педагогічного спрямування соціальної роботи.

Поняття "соціальна робота", "соціально-педагогічна робота" та "соціально-педагогічна діяльність" трактуються неоднозначно. У "Філософському словнику соціальних термінів" соціальна робота визначається як "... специфічний вид професійної діяльності, надання державної й недержавної підтримки людині з метою забезпечення культурного, соціального й матеріального рівня її життя, індивідуальної допомоги як окремій людині, так і сім'ї та певній групі осіб" (Філософський словник соціальних термінів/ За ред. В.П.Андрущенко. - Київ - Харків, 2002. - С.546).

Тут йдеться і про те, що, з іншого боку, соціальна робота - це самостійна наука, функція якої полягає у розробці й теоретичній систематизації об'єктивних знань про певний вид соціальної діяльності.

Капська А.Й. соціальну роботу розглядає як вплив професіоналів, громадськості та соціальних інститутів на соціальне суспільство шляхом формування і реалізації соціальної політики, спрямованої на створення сприятливих умов життєдіяльності кожної людини та її сім'ї. А соціально-педагогічну роботу-як "... своєрідний соціальний інститут, який сприяє процесам соціалізації, соціальної інтеграції груп та індивідів, а також підтримці стабільності суспільства" (Технологія соціально-педагогічної роботи / За заг. ред. А.Й.Капської. - К., 2000. - С.5).

Василькова Ю.В. та Василькова Т.А., визначаючи соціальну роботу як професійну діяльність з надання допомоги людині, групі з метою поліпшення їх соціального становища, соціально-педагогічну діяльність кваліфікують як ту ж саму соціальну роботу, яка "... включає і педагогічну діяльність, спрямовану на допомогу дитині (підлітку) в організації себе, свого психологічного стану, на встановлення нормальних відносин у сім'ї, в школі, суспільстві" (Василькова Ю.В., Василькова Т .А. Социальная педагогика. - М.: ИЦ Академия, 2000. - С.17).

Ми ж схильні розглядати поняття соціально-педагогічної діяльності як доцільну суму дій соціального педагога, спрямованих на надання духовної, матеріальної, організаційної підтримки різновіковим клієнтам та їх групам з метою визначення належного їм місця та ролі в житті суспільства в умовах гармонізації внутрішньо особистісних і загальносуспільних потреб та інтересів.

За такого підходу головним тут є проблеми самовияву людської особистості, адаптації її до змінних умов соціального середовища, характеру взаємодії людини з цим середовищем, гармонізації власно-особистісних та загальносуспільних потреб. Тому важливими складовими філософських основ сучасної соціально-педагогічної діяльності є соціальна філософія, філософія соціального виховання та філософія сучасної освіти, яка в останній час розглядається як категорія, що відображає процеси навчання і виховання на основі пріоритетності навчання.

Соціальна філософія - це наука про проблеми суспільства і людини. Головні її поняття - це людина в суспільстві та соціальному середовищі, соціальна справедливість та захист людини. Важливими її функціями є теоретичне обумовлення процесів, які відбуваються у суспільстві.

Соціальна філософія поряд із економічними, соціальними, побутовими, правовими та іншими проблемами людини розглядає також психологічні та педагогічні, виступаючи, на думку П.Я.Павльонка, "методологією, яка покликана допомогти соціальному педагогу і соціальному працівнику орієнтуватися в соціальних проблемах суспільства" (Павлёнок П.Я. О понятиях, объектах, предметах и функциях социальной роботы і и социальной педагогики //Социальная робота и социальная философия. - М., 1996. - С.21.).

Однозначного визначення філософії соціального виховання наразі немає. В окрему галузь філософсько-педагогічних знань вона оформилась в англомовних країнах у 40-х роках минулого століття. Головним її завданням вважається виявлення та обумовлення умов реалізації внутрішніх глибинних задатків людини.

Відомий дослідник проблем соціальної педагогіки А.В.Мудрик вважає, що "... в найзагальнішому вигляді філософію виховання можна розглядати як галузь знання, що розробляється на стику філософії, соціології і педагогіки, в якій, спираючись на певне розуміння образу людини, дається трактовка сутності виховання, його завдань і цілей; розробляються загальні підходи до проблем співвідношення розвитку, соціалізації і виховання людини; визначаються цінності та принципи виховання і т.д." (Мудрик А.В. Введение в социальную педагогику. - М., 1997. - С .213).

Соціальне ж виховання, як складова розвитку і соціалізації людини, на його думку, передбачає планомірне створення умов для відносно цілеспрямованого розвитку і духовно-ціннісної орієнтації людини у процесі її соціалізації. Такі умови створюються у ході взаємодії соціальних суб'єктів у взаємопов'язаних і відносно автономних сферах: освіті, в організації соціального досвіду людини, індивідуальної допомоги їй.

Принципи соціального виховання можуть розглядатися як основа і освіти, і організації соціального досвіду людини, і індивідуальної допомоги їй. Найважливіші серед них: принцип природовідповідності соціального виховання, його культуровідповідності, центрації соціального виховання на розвитку особистості, доповнюваності в соціальній педагогіці. Останній передбачає трактову виховання як одного із чинників розвитку поряд із природними, соціальними та культурними чинниками. Це призводить до відмови від школоцентризму і етатизму (від франц. etat - держава).

Проблеми соціалізації людини посідають чільне місце у сучасній філософії освіти, основні напрями якої пов'язані із розподілом філософії на два головні: філософію гармонійної цілісності та релятивістсько-плюралістичну. Перший напрям передбачає створення єдиної цілісної теоретичної системи педагогічної діяльності на основі гармонійного вирішення всієї сукупності її суперечностей. Другий робить наголос на унікальності особистості, її творчих здібностей, виходить із пріоритету плюралістичності в організації системи освіти та індивідуальних методів навчання і виховання. Однак обидва ці напрями не вирішують найважливішої проблеми сучасної освіти-виховання людини, яка б могла, з одного боку, вписуватися у закономірності буття, космічного логосу, з іншого, досягти кращого задоволення своїх індивідуальних і колективних інтересів.

Нині прийнято вважати, що філософія сучасної освіти повинна поєднувати різноманітні ідеї. Насамперед, їй необхідно досягти хоч би мінімальної субстанціональної єдності усіх суб'єктів освіти. По-друге, з'являється необхідність у різних протилежних формах прояву цієї субстанціональної єдності, у розумінні того, що будь-які особистісні та різні типи світогляду, культури, освіти відіграють свою унікальну роль у вирішенні найважливіших проблем людства. По-третє, до сказаного необхідно долучити й ідею про те, що боротьба протилежностей повинна вестися на основі такої діалогової взаємодії між ними, яка не тільки не допускає її загострення до антагонізму, а, навпаки, має своєю метою зближення протилежних поглядів, досягнення збільшення знань про субстанціональну єдність обох сторін цього діалогу. Тому система філософських принципів субстанціональної єдності та діалогової згоди, на думку багатьох дослідників, не тільки може, а й повинна відігравати роль якоїсь світоглядної основи для вирішення найважливіших проблем сучасної педагогіки, для досягнення певної згоди між її основними напрямами.

Однак такі поняття як соціальна робота і соціально-педагогічна діяльність включають у себе не лише освітні та виховні процеси. Вони певним чином потребують дещо ціле-спрямованіших основ. Необхідність їх визначається типологією зв'язків будь-якої науки і філософії, впливу її на науково-практичну діяльність.

Загальновідомо, що філософія одночасно: а) знаходиться "над" наукою і звичайними знаннями як теоретичний їхній компас; б) входить "у" знання і науку як суттєвий або випадковий компонент; в) закладена "під" науку і звичайне знання як важливий системоорганізаційний елемент науково- пізнавальної діяльності та звичайного знання. Натомість вважається, що лише статус "над" є цілком адекватним виразом явного філософського знання.

Правомірність таких підходів обґрунтовували не лише представники філософії, а й представники "великої науки". Наприклад, у свій час академік В.І.Вернадський стверджував, що "... наука невіддільна від філософії і не може розвиватися в її відсутності. ... Водночас наука не може йти так глибоко в аналізі понять: філософія створює їх, спираючись не лише на наукову роботу, а й на аналіз розуму" (Вернадский В.И. Научная мысль как планетарное явление. - М.: Наука, 1991. - С.181).

Єдиної філософської системи для творення методологічних основ певної науково-практичної діяльності немає. Навпаки, виникає необхідність поєднання ідей різноманітних таких систем на основі субстанціональної єдності та потреби у різних протилежних формах прояву такої єдності з метою виконання кожною із філософських систем своєї унікальної ролі у вирішенні назрілих проблем.

Однак механічне таке поєднання може призвести до еклектизму. Щоб не трапилось цього, ми визнаємо за необхідне у створенні згаданої основи враховувати не лише межі істинності кожної окремо взятої філософської системи, а й той об'єднувальний початок, що випливає із специфіки конкретної науково-практичної діяльності. Ця специфіка, попередньо розкрита нами у предметі, завданнях та функціях соціальної педагогіки, вимагає різнобічного погляду на людину як об'єкт і, водночас, як суб'єкт соціалізації.

Зараз у вітчизняній філософській та педагогічній науках прийнято вважати, що процес соціалізації людини відбувається під впливом взаємопов'язаних різноманітних чинників, які стосуються найрізноманітніших людських вимірів. Якщо розглядати ці виміри в умовно прийнятій М.С.Колесовим системі координат, то по вертикалі їх можна розподілити на такі рівні: індивід, особистість, індивідуальність. Для "індивіда" значущим є здоров'я, задатки, успадковані особливості психіки. Уся сукупність відносин цього рівня - крайня аскеза і культ тілесного. Для "особистості" визначальною є сукупність усіх соціальних ролей певної людини та суспільних відносин. Такі ролі та відносини здійснюються в межах від конформізму, законослухняності, ригоризму до аморалізму та анархізму. Для "індивідуальності" властиві неповторний духовний світ, високі духовні цінності, що, як правило, існують у вигляді ідеалізованих, матафізичних образів.

Таким чином, докорінна проблема соціалізації людини полягає у тісному взаємозв'язку, гармонійній організації взаємодії цих трьох вимірів, які певним чином нагадують узвичаєну християнську тріаду "тіло - душа - дух".

Розгляд "діалогу" багаточисленних людських вимірів "по горизонталі", зокрема, структурування полілогу відносин людського "я" філософ М.С.Колесов здійснює таким чином:

- відношення "я-я", внутрішній діалог, умова формування самосвідомості та самооцінки;

- відношення "я-ти", царина формування морального почуття, почуттів любові, ненависті, дружби;

- відношення "я-ми" - царина виховання національної свідомості, почуттів гуртової солідарності, класовості, соціальної справедливості;

- відношення "я-людство", умова усвідомлення своєї належності до роду людського, джерело філософсько-історичних, футурологічних рефлексів;

- відношення "я-друга природа", царина оцінки світу речей, створених людиною, можливість стати "мірою всіх речей";

- відношення "я-природа", царина прояву найрізноманітніших інтересів - від прагматичного до естетичного, царина формування екологічної свідомості, різних філософських концепцій (Руссо, Толстой, Торо, Швейцер та ін);

- відношення "я - універсум", царина формування світогляду, релігійних і філософських вчень, міркувань щодо життєвого сенсу і смерті.

Соціалізація людини у вимірах такої системи координат вимагає різнобічного огляду проблеми з позицій, насамперед, популярних сьогодні філософських напрямів.

Як відомо, суттєвою рисою сучасної філософії є спеціалізація її шкіл і напрямів на вирішення різних проблем науки і людини. Не всі вони належним чином торкаються проблем соціалізації особистості. Упродовж тривалого часу вітчизняна педагогічна наука, зокрема соціальна педагогіка, спиралася на філософський фундамент марксизму-ленінізму. Однак нині, коли капіталізм продемонстрував здатність адаптовуватися до мінливих умов, а будівництво соціалізму в країнах так званого соціалістичного табору дискредитувало цю філософію, виникла необхідність визначити найважливіші причинно-наслідкові зв'язки, що зумовили її дискредитацію. Філософ Г.А.Заїченко, називаючи методологію марксизму "плінтусною", стосовно цього пише: "... спрощення в інтерпретаціях історії, що випливають із "плінтусної методології", яка так заклопотана "базисною" площиною, економічним виміром, - під нього підводить усе: політику і право, релігію й мораль, художньо-естетичне осягання світу та філософію, утворюючи з цих галузей знань незмінну ієрархію, найвищі духовні поверхи якої виглядають як проста тінь економіки, - такі спрощення (а вони панували у нас майже всі 70 років попередньої історії) недопустимі" (Філософія/ За ред. Г.А.Заїченка та ін. - К.: Вища школа, 1995. - С.129). Звичайно, підсумовує автор, в історії серед її чинників діють і економічні, і політичні інтереси, але їх необхідно бачити у всьому розмаїтті взаємовпливів і зв'язків, ураховуючи не тільки пряму, а й зворотну детермінацію одних чинників іншими. Інакше, якщо зводити морально-етичні, філософські, релігійні погляди, реалії суспільного розвитку винятково до економічних чи політичних вмотивувань, стає незрозумілим, чому люди з різними політичними та економічними орієнтаціями дотримуються одних і тих само моральних норм, форм релігійної свідомості, філософсько-світоглядних орієнтацій.

Марксизм втратив свої позиції через невміння або й небажання встановити межі власної істинності. А це не дало можливості його представникам побачити позитивний бік приватної власності, створити модель утримування її в режимі засобу забезпечення добробуту людей, їхнього духовного розквіту, а не мети.

У той час, коли первіснообщинне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне суспільства виникли і розвивалися стихійно, на основі тих закономірностей, які формувалися під впливом багатоманітних об'єктивних чинників, соціалістичне суспільство розбудовувалося на основі вирваних із загального контексту об'єктивної реальності нехай і суттєвих, але всього-на-всього кількох чинників, які до того ж нерідко вступали у суперечність із не менш важливими. Людський розум виявився, напротивагу "розуму історії", не здатним урахувати все їхнє багатоманіття у складній системі взаємозв'язків і взаємовпливів.

Однак є окремі площини марксизму, які не тільки доцільно, а й необхідно враховувати у плануванні організації соціально-педагогічної діяльності.

Насамперед, це стосується ідеї відчуження, яку К.Маркс конкретизував, розглянувши її крізь призму такого економічного чинника, як відчужена праця. Визнавши відчуження як втрату людиною самої себе, дослідивши механізм цього явища, вчений кваліфікував його як аномалію, що підлягає усуненню. Звідси висновок про те, що вся історія людства є рухом від відчуження до свободи. На основі цього, як відомо, оформилася одна із ключових проблем філософії марксизму: як зробити суспільство людяним, а людину суспільною.

Рух людини до свободи, тобто до самої себе, за К.Марксом, пролягає через три "кола земного пекла": 1) товарний фетишизм, що породжує відчуження, яке закріплюється товарно-грошовими відносинами; 2) гроші, що створюють той нерозривний суспільний зв'язок, з якого вийти неможливо; 3) фетишизований капітал-"... мертва праця, що, як вампір, оживає лише тоді, коли вбирає в себе живу працю і живе тим повніше, чим більше живої праці він поглинає"(Маркс К. Капітал. Т.1 // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - Т. 23. - С. 227). На прикладах сучасного йому суспільства К.Маркс довів, що капітал завершує процес персоніфікації суспільних відносин і деперсоніфікації людей. Такий висновок свідчить про те, що у згаданій нами системі координат соціалізації людини по вертикалі перекривається шлях до рівня "індивідуальність". По горизонталі-людина втрачає можливість стати мірою всіх речей. Засобом ліквідації такого становища К.Маркс вважав комунізм, розглядаючи його не як самоцінність, а як інструментарій для розбудови суспільства гуманізму-вільної асоціації вільних індивідів. У цьому випадку історія виступає як процес самотворення людини, з комунізмом вона тільки починається, продовжуючись у суспільстві гуманізму, де панують не виробничі, а суто людські відносини та ідеали вільної людини.

Нині у розвинутих країнах значно пом'якшилися умови використання найманої праці. Нерідко робітники стають акціонерами, співвласниками майна, користуються державними механізмами соціального захисту, володіють певним правовим статусом, що помітно послаблює тотальність відчуження. Однак глобальні проблеми сучасності засвідчують, що навіть сучасному розвинутому суспільству ще далеко до гармонії у системі "людина - суспільство - природа".

Гуманістична спрямованість марксистської концепції відчуження людини продовжує зберігатися до тапер, оскільки, як вважає філософ В.М.Сагатовський, виробництво і накопичення перетворюються на самоціль, зберігається система потрійної фетишизації товару-грошей-капіталу, а також редукція людини до рівня "часткової людини", хоч ця людина у розвинутих країнах сито нагодована і добре одягнена. Однак питання щодо скасування тотального відчуження людини від самої себе продовжує залишатися відкритим. Таке відчуження, безумовно, впливає на характер самореалізації людини в суспільстві, яка нерідко вимушена, відмовляючись від "самої себе", займатися чужою їй "справою життя" заради шматка хліба. У цьому відчуженні часто гинуть народжені таланти та генії. Генетик В.П.Ефроїмсон стосовно цього стверджує беззаперечний факт: частота народження потенційних геніїв і талантів практично однакова у всі часи у всіх народностей і народів. Зважаючи на реальну кількість відомих геніїв ця частота визначається цифрою 1:2 - 10000, тобто один геній на дві-три, а можливо, й десять тисяч людей. Але це - частота народження потенційних геніїв. А тих, які реалізували себе настільки, щоб отримати хоча би високу оцінку, - значно менше. Очевидно, робить висновок учений, "...лише один із десяти народжених геніїв зумів певним чином проявити себе" (Ефроимсон В.П. "Божий дар" или естественный феномен? // Народное образование. - 1991. - №2. - С.140).

Однак причин самореалізації цього "одного із десяти", подолання ним системи "відчуження" марксизм не пояснює. У таку ситуацію він потрапляє через недооцінку духовного життя індивіда, невміння різнобічніше оцінити індивідуальність людини, перенесення основної уваги у концепції людини на діяльне начало, за умови відсутності уваги до екзистенції.

Проблеми останньої, розуміння якої має надзвичайно важливе значення для соціально-педагогічної діяльності, найповніше розкриваються в антрополого-екзистенціональній лінії сучасної філософії, зокрема в екзис-тенціоналізмі - найвпливовішому напрямі філософії XX-го століття і початку нинішнього століття.

Екзистенціоналізм (від лат. ехІ8Іешіа - існування) виник у 20-і роки XX століття. Його найвпливовіші представники М.Хайдеггер, К.Ясперс (Німеччина), Г.Марсель, Ж.-П.Сартр, А.Камю (Франція) проблему відчуження людини від самої себе вирішують на якісно новій основі, оскільки екзистенційнадіалектика обертає діалектичні структури на внутрішнє буття - екзистенцію, в якій концентрується особистість на відміну від буття зовнішнього. Це дає можливість підійти до розв'язання проблеми з протилежного для марксизму боку.

Для екзистенціоналізму важливим стало відкриття інтенційності, згідно з якою безпосередня життєдіяльність будь-якої людини визначається, насамперед, не її знаннями про закономірності цієї діяльності в усвідомлено-логічній формі, а її так званою "живою інтенцією", тобто, як зауважує філософ В.С.Лутай: "...деякою неусвідомленою цілеспрямованою направленістю мислення, наміром цієї діяльності" (Лутай В.С. Філософія сучасної освіти. - К.: Центр "Магістр - S", 1996. - С.91). Інтен-ція залишається первинною щодо мови, її суть не можна розкрити за допомогою логічних форм пізнання. Вона інтуїтивно дієва, унікальна для кожної людини. Будь-які логічно оформленні знання про неї розглядаються як дуже спрощені моделі. З неповторністю людської інтенції безпосередньо пов'язані екзистенціали - потенційні, до певного часу дрімаючі в людині можливості осягання структур та елементів справжнього, суто людського існування, яке, образно кажучи, виводить на шлях до самого себе, відповідного до власної інтенційної унікальності. В екзистенціоналізмі, як і в теорії відносності, час якісний, наповнений, головна увага приділяється майбутньому і таким екзистенціалам, як: "вибір", "план", "проект", "надія".

Ключовими для екзистенціоналістів є такі категорії, як : екзистенція (існування), "буття", "ніщо", "сутність", "погранична ситуація" тощо. Екзистенція, позначаючи унікальність і суб'єктивність існування окремої людини "тут-зараз" на противагу її загальній сутності, розглядається не як недоступна раціональному пізнанню, а як така, що дана лише безпосередньому переживанню.

Для екзистенціоналізму важливим є не відоме запитання Канта "Що таке людина?", а запитання іншого порядку: "Чи можливо стати людиною у вік абсурду? Якщо так, то як стати людиною?" За умови певної специфічності в тлумаченні філософських категорій різними представниками екзистенціоналізму головними філософськими питаннями для них залишаються питання про критерії розрізнення справжнього і несправжнього існування, буття людини, а також про межі, можливості та способи досягнення його. На цій основі з'являються спроби вирішити проблему гуманізму, свободи, відповідальності. Справжнє ж існування або буття пов'язується з автентичним розумінням самої людини та її життя. У психології близьким до цього поняттям є аутизм (від гр. аuto - сам), що означає крайню форму психологічного відчуження, яка виявляється у відході індивіда від контактів з навколишньою дійсністю і зануренні у світ власних переживань. У нормі цим терміном користуються під час опису індивідуальних особливостей, пов'язаних із переважною орієнтацією людини на свою внутрішню картину світу і свої внутрішні критерії в оцінці подій. На думку представників філософії життя, автентичне розуміння життя досягається лише в акті інтуїції, зокрема, завдяки індивідуальному переживанню цього. Один з найвпливо-віших представників екзистенціоналізму в Німеччині М.Хайдеггер (1889 -1976) стверджує, що шлях до справжньої автентичної людини пролягає через пробудження в ній можливостей, осягнення структур та елементів справжнього, суто людського існування. Такими структурами та елементами є уже відомі нам екзистенціали "вибір", "надія", "проект", "план". У гуманістичній психології, на яку екзистенціоналізм має великий вплив, це розуміння розширив американський психолог А.Маслоу, для якого особистість виступає не повсякденним буттям, а "єдністю реального і потенційного". До того ж становлення особистості визначається становленням ціннісним

- рухом до вищого ідеалу, яким виступає сама ж особистість, яка повніше, всебічніше реалізувала себе. Такий рух стає необхідністю в силу того, що "...людській істоті, щоб жити ... потрібна своя система координат, філософія життя, релігія (чи замінник її), до того ж вони потрібні їй так само, як і сонячне світло, кальцій чи любов" (Маслоу А. Психология бытия. - М.: Рефлбук, 1997. - С.250).

М.Хайдеггер надає людському існуванню пріоритетного значення. Воно

- вихідна основа для всіх його положень. У зв'язку з цим філософ оригінально тлумачить категорію "онтологія". Як відомо, тривіальне її розуміння полягало в тому (грец. опіск - те, що існує і 1с^о8 - вчення, слово), що її розглядали як учення про буття взагалі, буття як таке, незалежно від його часткових видів. Ця категорія, означаючи так звану "першу філософію", упродовж історії людства отримала свій певний розвиток. Однак у марксистській філософії її умовно використовували не інакше як синонім учення про найзагальніші закони буття.

У М.Хайдеггера онтологія - "феноменологія людського буття". Як відомо, центральним поняттям феноменології виступає "інтенційність" свідомості, тобто її спрямованість на об'єкт за принципом: "немає об'єкта без суб'єкта". Основні вимоги феноменологічного методу такі: 1) феноменологічна редукція - застереження від будь-яких суджень, що стосуються об'єктивної реальності і виходять за межі "чистого" (тобто суб'єктивного) досвіду; 2) трансцендентальна редукція - розгляд самого суб'єкта пізнання не як реальної, емпіричної, психофізіологічної істоти, а як "чистої" трансцендентальної свідомості.

Таким чином, людське буття, на думку вченого, - це сплав тієї частки об'єктивного буття, яке стосується людської діяльності. Те, що традиційно називають об'єктом, органічно "вмонтоване" в буття людини. Через це у нього, образно кажучи, немає двох облич: об'єкта і суб'єкта. Воно є неподільною конкретністю, яка, насамперед, переживається людиною. На відміну від позбавлених особистості об'єктів природи це "злитне" буття, турбуючись саме про себе, виключає власне "омертвіння" теоретичним розшаруванням на об'єкт і суб'єкт.

Оригінальність позиції М.Хайдеггера, навіть за умови нарочито безпідставного відлучення раціонально-філософських форм пізнання від участі в осягненні буття людини, полягає в обґрунтованому вирішенні реальної проблеми визнання законності таких форм самоосягнення людини, які виходять за рамки компетенції раціонального знання і стосуються, насамперед, інтуїції, форм підсвідомо-вольових та емоційних. Ця позиція філософа зближена із позиціями таких різнопланових учених ХХ-го століття, котрі представляють різні галузі науки: В.І.Вернадського, Дж.Вайценбаума, Б.М.Неменського, Ю.В.Кононова, З.М.Кононової та ін. Усі вони дійшли до висновку, що наука не самодостатня в пізнанні цілісності світу і людини в ньому. Поряд із її шляхами пізнання існують інші рівноправні шляхи: інтуїція, філософія, релігія, мистецтво.

Отже, осягнення світу в М.Хайдеггера обґрунтовується не згідно з моделлю раціонально-гносеологічного пізнання, а з герменевтичною моделлю, з головним для неї способом духовного освоєння світу-розумінням. Як відомо, герменевтика (грец. неrmeneuo - пояснення) - мистецтво і теорія пояснення, які ставлять за мету виявити смисл певного тексту, спираючись на його об'єктивні (граматичні значення слів та їхні історично обумовлені варіації) і суб'єктивні (наміри авторів) основи. Герменевтика перетворилася в одну з основних методологічних процедур екзистенціалізму, пізніше власне філософії герменевтики. У психології вона знайшла свій вияв у теорії особистісних та об'єктивних смислів понять О.М.Леонтьєва. У соціальній філософії герменевтика набуває функцій онтології, оскільки розуміння є формою здійснення суспільного життя і "критики ідеології". Герменевтичні процедури нерідко використовуються в історичних, юридичних та інших науках, які мають справу з аналізом об'єктивних результатів свідомої людської діяльності.

Розуміння, за М.Хайдеггером, не зводячись до раціонально-гносеологічного, однак, не протиставляється йому. Це, передусім, розуміння справжньої структури буття як єдності його часових характеристик (минулого, теперішнього і майбутнього часів). Це дає можливість відрізнити справжнє буття від несправжнього і спрямувати людину на дорогу до самої себе справжньої, до автентичного життя. Несправжній спосіб буття ототожнюється з теперішнім часом. Для кожної конкретної особистості - це акцентуація у структурі її буття моментів конюнктурного сьогодення, які, на думку російського поета О.Блока, є тими "випадковими рисами", після "стирання" яких "життя прекрасне". У масштабах суспільства несправжнє буття ототожнюється із сучасною йому епохою, - це також своєрідний перекіс у бік переважання у структурі історичного буття людства моментів нинішнього часу, що певним чином здатне гальмувати розвиток суспільства. Це положення відбивається у висловах багатьох представників світової культури, конкретизуючись і уточнюючись. Нерідко такі думки передували філософії екзистенціалізму. Наприклад, талановитий французький скульптор Огюст Роден (1840-1917 рр.) вважав, що світ буде щасливим тільки тоді, коли у кожної людини буде "душа художника", який уміє в кожній речі відкрити характер, тобто "ту внутрішню правду, що просвічується крізь зовнішню форму" і є "самою красою". У свою чергу, головною справою художника, вважав Олександр Блок, є уміння "розчищати горизонти від того хаотичного нагромадження фактів, що, як бурелом, захаращують усі історичні перспективи".

Несправжній спосіб життя відчужує людину від самої себе як особистості, оскільки вводить її у світ речей, усереднених стереотипів, де знеособлення особи формує погляд на неї, як на річ. Це призводить до того, що у "масовому суспільстві" формується психологія "бути таким, як інші", закріплюються негативні сугестивні комплекси про історично обумовлені норми людських можливостей. Знеособлена людина, втрачаючи бажання бути "самою собою", знімає з себе відповідальність за власні вчинки. Справжнє ж буття, за М.Хайдеггером, завдячує, насамперед, осягненню людиною своєї історичності, конечності та свободи. Часто їх осягають, як стверджує М.Хайдеггер, лише "перед обличчям смерті". Смерть, на думку Ф.Ніцше, який започаткував німецьку течію філософії життя, що мала великий вплив на формування філософії екзистенціалізму, є, своєрідним випробуванням людини, оскільки в ній теж подібно до "вечірньої зорі над землею", повинні "палати" людські дух і доброчесність, інакше вона "погано вдасться".

Для того, щоб знайти шлях до справжності людини, треба пережити "довгу жалюгідну епоху світової ночі", кожному пройти через власну "пустиню життя" у несправжньому світі.

У екзистенціальній категорії "ніщо" втілено факт несумісних існуючих суспільних відносин з вільною людською особистістю, межу людського існування, за якою людина здатна зрозуміти своє призначення, задушливість скафандру "стандартизованої" людини, яка віддана за Г.А.Заїченком на заклання чужим їй "усередненими" стереотипами поведінки.

Шлях до справжнього, автентичного життя - це шлях усвідомлення людиною власної унікальності і на цій основі-пробудження в особі потенційних, дрімаючих можливостей осягання структур та елементів ("екзис-тенціалів") справжнього, суто людського існування. Цей шлях потребує великої віри в самого себе, сили волі, енергії, наполегливості. Не кожний його проходить, але кожний може пройти. Тільки для цього, на думку М.Хайдеггера, необхідні надійні "філософські ключі" для правильного застосування згаданих якостей. У самовідчуженні людини від самої себе не завжди винне оточення. Упродовж історії людина сконструювала чимало самостійних форм самовідчуження. Тому на шляху до себе справжньої вона не повинна боятися труднощів, натомість знайти силу волі та бажання власними руками розірвати кайдани внутрішнього поневолення, пам'ятаючи, що залишається сама для себе поводирем із хаосу відчуження до справжнього автентичного існування.

Зважаючи на це, ядром екзистенційної діалектики є вихід, прорив ("пролом") екзистенції як конечного існування в безконечне, до транс-ценденції. Цей прорив відбувається завдяки відчуттю і усвідомленню межевих ситуацій: боротьба, смерть, випадок, вина.

На думку німецького представника релігійної форми екзистенціалізму К.Ясперса (1883 - 1869), у цих межевих ситуаціях закладені основи антиномії, які, будучи не теоретичними, як у Канта, а емоційно напруженими і навантаженими, виштовхують свідомість у трансцендентне, сприяючи здійсненню сходження від суперечності до "екзистенціальної істини". Антиномії екзистенційної діалектики не розв'язуються, оскільки б припинення суперечності означало смерть екзистенції. У цьому випадку зняття суперечності знаменує стрибок у новий план буття. Ця безконечна діалектика, на думку К.Ясперса, не полягає ні в примиренні, ні в пригніченні суперечностей, але притягує все це, перебуваючи в русі неспокійною у своєму спокої.

Антиномії - чинники потрясіння внутрішнього світу, які спонукають до виходу за межі повсякденного. Зважаючи на те, що такий вихід здійснює сама особа, вона є вільною і свободною. Таким чином, екзистенціалісти інакше розуміють свободу, ніж класичні філософи, які визначають її як пізнану необхідність. Свобода в екзистенціалізмі визначається характером трансценденції. Представники релігійної форми екзистенціалізму К.Ясперс і Г.Марсель (1889 - 1973) вважають, що її можна досягнути в Богові. Для Ж.П.Сартра (1905-1980) і А.Камю (1913-1960), які ототожнюють свободу з "ніщо", вона виступає негативністю щодо емпіричного буття. У всіх випадках свобода - це вибір між альтернативами. Вона ґрунтується не на необхідності, яка панує у сфері повсякденності, в якій особа втрачає себе, а на можливості, яку можна використати, можна й не використати, оскільки таке використання нерідко потребує рішучості, відваги та самовідданості. Шлях до використання такої можливості досить повно розкрито у відомому афоризмі Ф.Ніцше: "Ухиляюсь я тепер від щастя мого і віддаюсь усім нещастям - щоб випробувати і пізнати себе востаннє". Що в цій думці керувало великим німецьким філософом і поетом, попередником екзистенціалізму? Чи не страх прожити життя, так і не пізнавши самого себе в ньому?

На шляху до "справжнього життя" людина вимушена вступати в контакт із собі подібними. В основі справжньої екзистенціальної комунікації- любов і дружба, чуйність. Такі взаємини виключають заздрість, ненависть, хитрість, підступність, егоїзм, неправду. Однак, на думку А.Камю, в людині завжди є щось, що заперечує любов. Це якраз та частина її сутності, яка "хоче померти". Їй-то і потрібне прощення. Рано чи пізно, стверджує філософ, наступає момент, коли люди перестають боротися і мучити одне одного, змирюються нарешті з тим, що треба любити іншого таким, який він є. І це - "царство небесне".

Таким чином, екзистенційні основи, напротивагу філософії марксизму, в умовах будь-якої суспільно-економічної формації в системі координат соціалізації людини не тільки не перекривають шлях "по вертикалі" до рівня "індивідуальність", а й відкрив