Соціальна педагогіка - Пальчевський С.С. - 1.5. Екопсихологічна система особистості. Вплив мікрочинників соціалізації на її формування

По силі потоку в ріці дізнаються про дощ, який пройшов у її джерел.

Харібхадра

Поняття про психотехніку та екопсихологічну систему. Мікрочинники соціалізації: сім'я, сусідство, мікросоціум, групи ровесників, виховні організації. Соціалізація дітей та підлітків ненормативного психічного розвитку. Соціальний педагог як психолог та психотерапевт.

До мікрочинників соціалізації прийнято відносити сім'ю, сусідство і мікросоціум, групи ровесників, різноманітні виховні організації.

Розглядаючи їхній вплив на формування людської свідомості, насамперед, звернемо увагу на роль у процесі соціалізації різноманітних психотехнічних систем, під впливом яких з найранішого віку знаходиться людина.

Саме поняття "психотехніка" (від гр. tehne - мистецтво, майстерність) означає галузь психології, яка вивчає проблеми практичної діяльності людей у конкретно-прикладному аспекті (Психология. Словарь / Под общ. ред. А.В.Петровского, М.Г.Ярошевского. - М.: Политиздат, 1990. - С. 326). На думку дослідниці проблем взаємозв'язків соціальної педагогіки з психологією і психотехнікою Г.А.Глотової, психотехніка - це "завжди визначений набір прийомів і засобів, стихійно або цілеспрямовано використовуваних для досягнення виховних цілей, різних у різний історичний час і в різних соціальних спільностях" (Глотова Г.А. Социальная педагогика, психология и психотехника // Социальная педагогика: теория, методика, опыт исследования. - Свердловск: Изд-во Уральского унта, 1989. - С. 43).

Складною історично розвинутою психотехнічною системою є релігія. Християнство, зокрема, упродовждвох тисячоліть удосконалювало свої прийоми і засоби, які поступово ввійшли в плоть і кров віруючих.

... І прокидаючись зрання, Вона молилася щодня. Молилась також проти ночі, Заплющивши натхненно очі. Ходила в церкву у свята, І там духовна висота До сліз гарячих хвилювала, Коли вона поклони клала, І свічку ставила Христосу, І цілувала ногу босу.

(С.Пальчевський)

Крім релігії такими історично розвинутими психотехнічними системами є, передусім, жива мова народу, його звичаї, традиції, свята календаря, писемність. З давніх часів вони не тільки формували духовний світ людини, а й слугували своєрідним механізмом передачі прийомів і засобів духовної діяльності новим поколінням людей. Психолог А.Пузирей до них відносив такі системи зміни і перетворення психіки окремої людини, або групи людей, як: психологічне консультування, психоаналіз, тренінгові групи і т.д. Зважаючи на це, психотехніки розрізняють природні та експериментальні. Природні, історично розвинуті психотехнічні системи у процесі соціальної діяльності нерідко доповнюють експериментальними, сокрема новоствореними, які призначені для виконання конкретних, нерідко кон'юнктурних завдань соціалізації. Багато психотехнічних систем, особливо тих, які стосуються молодіжних субкультур, виникає стихійно. Психотехнічні системи, виходячи з пропонованої ними моделі особистості, задають відповідні цілі, формують визначені якості людини, забезпечують психологічний захист у критичні моменти життя. У нестабільному суспільстві окремі з них дозволяють жити у стані психологічного комфорту. Оскільки людина піддається впливу не однієї, а кількох психотехнічних систем, які інколи займають конкуруючі позиції, то це нерідко викликає внутрішньоособистісні конфлікти. Тому важливо знати, як, починаючи з дитячого віку, співвідносяться ці різноманітні системи, включаючи сімейну психотехніку як систему прийомів та засобів сімейного виховання і психотехнічну систему реального життя. Які з них дають найбільший психотехнічний ефект?

У дослідженні Г.А.Глотової йдеться про те, що в людини, сформованої за допомогою конкретної детально розробленої психотехніки, завжди складається те, що можна назвати "екопсихологічною системою", складається свій внутрішній психологічний "дім", усі компоненти якого взаємопов'язані, пригнані один до одного, функціонують у єдності, забезпечуючи людині стабільність її внутрішнього духовного світу" (Там само - С. 48). У цих системах закладені світобачення, уява про мораль, ставлення до оточуючих, почуття, прийоми і засоби самоорганізації і впливу на інших людей.

...Дивний дім у серці маєм,

що вміщає світ безкраїй.

Стіни в нього білі-білі.

Аж до сліз гарячих милі.

Золотистий чудо-дах

Тоне в синіх небесах.

І коли той дім руйнують,

То в душі вулкан нуртує,

Бо без того дому ми,

Як щедрівка без зими.

(С.Пальчевський)

Таким чином, будь-яке необережне втручання в екопсихологічну систему, яка складалася роками, а інколи й десятиліттями, може викликати навіть серйозні психологічні порушення в людини. В реальному житті та в історії суспільства відомі випадки самогубства з цього приводу.

Дитині в сім'ї ще в більшій мірі, ніж дорослому, необхідний психологічний захист та психологічний комфорт. Вона довірливо ставиться до психотехнічних систем, які впливають на неї. Кожна із цих систем вносить свою часточку у формування її внутрішнього "дому" - екопсихологічної системи. По-різному вони співвідносяться із сімейною психотехнікою як системою прийомів і засобів сімейного виховання. У свою чергу, зміст та форми сімейної психотехніки залежать від складу і характеру сім'ї. Такі природні психотехніки, як: жива мова, звичаї, традиції, свята народного календаря, писемність, а в останні роки й релігія - певним чином впливають на формування психотехнічних засобів кожної сім'ї, зумовлюючи її функції в процесі соціалізації. Роль їх різна на окремих етапах соціалізації, але залишається суттєвою упродовж усього життя людини. Як вважає А.В.Мудрик, таких функцій шість.

Насамперед, сюди належить фізичний та емоційний розвиток людини. У ранньому дитинстві ця роль не може бути компенсована іншими інститутами соціалізації. У дорослому віці ця роль зменшується, а в похилому - знову посилюється.

По-друге, сім'я впливає на формування психологічної статі дитини. Цей вплив визначальний у перші три роки її життя. Якраз у сім'ї відбувається процес статевої типізації - засвоєння атрибутів певної статі з певними особистісними характеристиками.

По-третє, сім'я відіграє вагому роль у розумовому розвитку дитини, впливаючи на її ставлення до навчання, на загальнокультурний розвиток, на устремління для продовження навчання та самоосвіти.

По-четверте, сім'я сприяє оволодінню людиною соціальними нормами. Кардинальною вона стає в оволодінні нормами сімейних ролей.

По-п'яте, в сім'ї формуються фундаментальні ціннісні орієнтації людини у сферах соціальних і міжетнічних відносин, які визначають стиль життя, рівень вимог, життєві перспективи і способи їх реалізації.

По-шосте, сім'ї властива функція соціально-психологічної підтримки людини, від чого залежить її самооцінка, рівень самоповаги, характер і ефективність самореалізації.

Стосовно останнього, на нашу думку, роль сім'ї є чи не визначальною, оскільки вона найближча не тільки до дитини, а й до кожного свого члена. Сім'я, будучи, за образним висловом відомого американського педагога Фелікса Адлера, суспільством у мініатюрі, від цілісності якого залежить безпека всього великого людського суспільства, здатна створити на основі власної психотехнічної системи ту психологічну "нішу", в якій дитина відчуватиме надійний психологічний затишок. Звичайно, найважливішу роль тут відіграє атмосфера теплихделікатних взаємин, взаємоуваги, насамперед, до внутрішнього життя кожного члена сім'ї. Як правило, таку атмосферудоповнює ціла низка тих милих для душі дрібничок, які оспівують у піснях та поезіях, змальовують на картинах, які сняться в чужих краях і викликають ностальгію.

...Моя сім'я - весняний щирий вечір,

Коли ми садимо дерева та кущі,

Коли наш пес Мухтар стриба на плечі

У захваті собачої душі,

А білий кіт - манірний,

сонний Міккі Чіпляє лапкою пухнастий хвіст,

Коли серп місяця, урочистий, великий

Між нами й небом простягає міст.

(С.Пальчевський)

Однак із найрізноманітніших причин в окремих сім'ях формується абсолютно протилежна атмосфера. Це дало право відомому письменнику і педагогу О.М.Острогорському заявити, що батьки виховують, а діти виховуються тим сімейним життям, яке складається цілеспрямовано чи стихійно. Життя сім'ї, на думку педагога, тим і сильне, що враження її постійні, буденні, що вона діє непомітно, "зміцнюючи або отруюючи дух людський, як повітря, яким ми живемо".

Відомий вислів Л.М.Толстого про те, що всі щасливі сім'ї подібні одна до одної, а кожна нещаслива сім'я - нещаслива по-своєму. Варіації особливостей таких сімей неповторні, як неповторні самі люди. Спробуємо розглянути найголовніші закономірності, які в основному зумовлюють "зміцнення" чи "отруєння" людського "духу" в сім'ї.

Як відомо, сім'ї за своїм складом, віком, способом утворення, характером, що має важливе значення для соціалізації дитини, бувають різні. Досить повну класифікацію їх за цими ознаками наводить Ф.А.Мустафаєва. Вона розрізняє молоді сім'ї, середнього шлюбного віку, пожилі, бездітні чи інфантильні, багатодітні, складні, благополучні, неповні, "материнські" (сім'я матері-одиночки), неповні як результат розлучення, неповні як результат овдовіння, неповні як результат утворення за умови офіційного удочеріння або усиновлення дитини чоловіком чи жінкою, дисткантні (наприклад, сім'ї полярників, моряків, геологів, у яких хтось із батьків буває у тривалому відлученні від сім'ї), різнорідні (соціально-гетерогенні, у яких батьки мають різний рівень освіти і професійної орієнтації), міжнаціональні.

Зрозуміло, що закономірності, які зумовлюватимуть здоровий чи нездоровий мікроклімат у сім'ї, по-різному переломлюватимуться в різно-типових сім'ях. Однак існує ціла низка точок стику для всіх типів сімей і ми її спробуємо розглянути.

За вихідну точку в такому розгляді візьмемо положення про те, що кожна людина народжується не "чистою дошкою", на якій можна написати все, що забажається в силу власних вимог батька чи матері, чи обох разом, їхніх забаганок, а інколи й примх. Дитина народжується з генетично успадкованими задатками, які визначають не тільки її можливості, а й неусвідомлену спрямованість (живу інтенцію). У ній, як у зернині, закладені потенції людського щастя. Без нього життя людини втрачає свій зміст. Як говорив французький письменник Жюль Ренар, "...не обов'язково жити, але обов'язково жити щасливо". Щоб "обов'язково жити щасливо", потрібно, насамперед, обов'язково співвіднести своє життя з неповторною, унікальною спрямованістю. Людина в прагненні до щастя приречена вийти в дорогу до "самої себе", як уже попередньо говорилося, розірвати "кайдани" власного "поневолення духу", аби почати жити автентичним життям, за всяку ціну поборовши відчуження від самої себе. Пробудження ж в ній екзистенціоналів - потенційних до певного часу дрімаючих можливостей осягнення структур та елементів суто людського існування, як правило, відбувається в сім'ї. Дорога ж "до себе" вимагає як матеріальної, так і духовної підтримки найближчих людей. Така взаємна підтримка і взаємовиручка в сім'ї потрібна не тільки дитині, а й дорослим її членам. Відомі численні варіації взаємної неуваги у цих випадках. Наприклад, дитина за реалізацією власної інтенційної спрямованості не помічає, як матір-вдова "закопує" свій талант. За успіхами на шляху самореалізації "голова сімейства" не помічає, що перетворив свою дружину на служницю для власного самовияву. Дружина і матір у власному творчому злеті й славі ніяк не може зрозуміти, чому чоловік ходить похмурий у той час, коли б інший на його місці "гордився б, що така в нього дружина" і "так поталанило".

А щастя - це своє, визначене природою людини місце у суспільстві та світі. Кожна істота, вважав у Л.М.Толстой, має "органи", які вказують їй на її місце у світі. Для людини, на його думку, цим "органом" є розум. Тож, "...якщо розум не вказує тобі твого місця у світі і твого призначення, - писав великий мислитель, - то знай, що винувате в цьому не дурне влаштування світу, не твій розум, а неправильний напрям, який ти дав йому". Таким чином, щасливу сім'ю, насамперед, зумовлює цей у найзагальніших рисах "правильний напрям розуму" всіх її членів, як дорослих, так і дітей. Такий "напрям" дозволяє якщо не зрозуміти, то хоч би виявити потяг до розуміння внутрішнього світу тих, з ким доводиться ділити дах над головою. Але головним у цьому випадку є те, що поступово у домочадців виробляється вміння дивитися одне на одного не як на "чоловіка", "дружину", чи "дитину", а як на людину, собі подібну, в якій не тільки можна, а й необхідно вчитися відчувати самого себе. За такої умови легше відмовитися від стереотипів усередненої людини, відданої "на заклання" чужим їй інтересам.

Але для того щоб сім'я стала на такий шлях, слід на основі цілеспрямовано підібраних, чи стихійно діючих психотехнік настільки розвинути власну сімейну психотехніку, аби зробити її достатньо конкурентною із психотехнікою реального життя, і на основі її формувати таку екопсихологічну систему особистості, у фундамент якої були б закладені загальновизнані людські цінності. Це повинно стати гарантією того, що розвиток будь-чиєї внутрішньоінтенційної сутності не піде всупереч цим цінностям.

Багато сімей метою формування у домочадців згаданої екопсихологічної системи використовують такі відомі традиційні психотехніки, як: а) живу розмовну народну мову, яка не тільки зберігає в собі багатовіковий досвід народної педагогіки, а й сформовані уявлення про основні людські цінності; б) релігію, яка певним чином концентрує в собі загальнолюдські цінності; в) народні звичаї, обряди, календарні свята; г) народну творчість; Г)сучасне і класичне мистецтво. У різних сім'ях ці психотехнічні системи поєднуються по-різному на гармонійних засадах, які традиційно були закладені попередніми поколіннями, що й зумовило їх стихійне застосування.

Не кожна сім'я і не всі члени сім'ї внутрішньо здатні підпорядковувати себе вимогам автентичного життя. Нерідко шлях до нього вступає у суперечність із відомими усередненими стереотипами поведінки та уявленнями про щастя і призначення людини. В погоні за фізичним та психологічним комфортом багато людей прагнуть за будь-яку ціну завоювати певний стабільний рівень життя і зберегти його на триваліший час. Нестабільність їх лякає, оскільки, на їхню думку - "Краще мати синицю в жмені, ніж журавля в небі". Внутрішня філософія життя не дозволяє прийняти тезу, за якою у "точках біфуркації" людина не тільки розширює масштаби власного бачення, а й отримує перспективу нового рівня свого розвитку. Відсутність такої перспективи рано чи пізно призводить до відчуття неповноти життя, власної нереалізованості, що нерідко стає джерелом не тільки внутрішніх, а й зовнішніх конфліктів.

Зараз прийнято вважати, що сім'я, будучи важливим чинником соціалізації, створює персональне середовище життя і розвитку людини, якість якого, на думку А.В.Мудрика, вимірюється чотирма основними параметрами: 1) соціально-культурним, який залежить від освітнього рівня членів сім'ї та їх участі в житті суспільства; 2) соціально-економічним, що визначається майновими характеристиками і зайнятістю членів сім'ї; 3) техніко-гігієнічним, який засвідчений умовами проживання, обладнання житла; 4) демографічним, визначеним структурою сім'ї (велика чи нуклеарна, повна чи неповна, бездітна, малодітна чи багатодітна). Кожний із цих параметрів неоднозначно впливає на готовність сім'ї позбутися рабства усереднених стандартів на користь інтенційного самовияву, або десугестувати себе від історично і соціально напластованих уявлень про межі власних можливостей. Високий освітній рівень членів сім'ї загалом створює для цього хороші передумови. Але почасти через відсутність високих духовних цінностей, відрив від загальнохристиянських основ світосприйняття високоосвіченій людині не дано зрозуміти істину, яку висловив американський релігійний діяч Молтбі Дейвенпорт Бебкок стосовно того що в житті нікого не слід обганяти, крім самого себе. У свою чергу, і низький освітний рівень сприяє фетишизації соціальних стандартів усередненого типу життя. Таким самим чином на можливості вирішення проблеми впливають і рівні наступних параметрів. Хоч винятків, здавалось б, із загальних закономірностей тут чимало. Нерідко, коли образно кажучи, бідні плачуть через нестачу матеріальних засобів, які б дозволили "пробитися в люди", то багаті "теж плачуть" через неправильне, за Л.М. Толстим, спрямування розуму, що заважає доцільно розпорядитися тими матеріальними засобами, яких бідним не вистачає. Почуття заздрості, яке віддаляє людину від автентичного спрямування життя, і яке засуджується, як гріх, однією із Заповідей Божих, швидше розгоряється в багатих, ніж у бідних. А це впливає не тільки на духовне здоров'я, а й на фізичне. "Мікроб" заздрості руйнує цілісність життя сім'ї, інколи призводить до протиправних дій, посилює відчуженість не тільки від людей, а й від "самого себе". І якщо сімейній психотехніці в цей час не протиставлена конкуруюча їй психотехніка, яка у процесі соціалізації дитини має більший психотехнічний ефект, то поступово визріває ситуація, яку в народі означують словами: "Яблуко від яблуні далеко не падає". Демографічні параметри сім'ї теж виявляють різноманітні закономірності у формуванні готовності її членів вийти на шлях до "справжнього життя". У малодітних, часто неповних сім'ях батьки "готові все віддати", аби було дитині "добре". На жаль, найчастіше таке "добро" розуміють, як звільнення дітей від проблемних моментів життя, перекладання таких проблем на свої плечі тощо. Як результат цього, діти виростають непристосованими до вирішення проблем, які ставить перед ними реальне життя. Потрапляють під владу егоцентризму. Ставши дорослим і залишившись із певних причин без батьків та матеріальних засобів для підтримування звичного рівня життя, намагаються вирішити всі проблеми на основі якоїсь "афери" "одним махом". У багатодітних фізично здорових сім'ях часто помічаються зворотні процеси. Прикладів цього чимало. Автору в свій час довелося готувати в газетний номер репортаж про багатодітну поліську сім'ю. З десяти її дітей сім уже здобули або здобували вищу освіту. Ті, що працювали, зарекомендували себе як відмінні фахівці. Батьки - селяни у відповідь на мої запитання посміхалися: "То все - вони самі... Ми їм - не указ.... Як хочете, так будьте, - казали дітям, - а ми чим зможем, тим допоможем... Хоч яка там поміч з села?". Я дивився на невеличку дерев'яну поліську хатку, криту невеличкими дощечками, порослими мохом, і не вірилося, що це "гніздечко" викохало для людей шанованого в області лікаря, вчителів, технолога шкіряного виробництва та інших необхідних фахівців. Як тут не згадати слова китайського письменника ХУІІ століття Хун Цзичена стосовно того, що коли дух спокійний, то один день зрівняється з тисячею віків, а коли помисли широкі, маленька халупка вмістить у себе весь світ. Спокійним дух буває, насамперед, у людей, в яких сформований надійний внутрішній психологічний "дім", у якому форми довершені і гармонійно поєднані. Такий "дім" - екопсихологічну систему допомогли вибудувати своїм дітям старенькі поліські батьки через слово, настояне на народній віковічній мудрості, народному звичаї, святах церковного календаря, християнській моралі. Цей дім і породив той "спокійний дух", який зумовив "широкі помисли", що й допомогли в стінах халупи вмістити весь світ.

На жаль, коли сім'я з певних причин не здатна формувати подібну екопсихологічну систему, її найчастіше замінює екопсихологічна система реального життя, основні якісні характеристики якої наразі доволі сумнівні. Інші конкуруючі подібні системи, як правило, відсутні. У зв'язку з цим доцільно згадати екопсихологічні системи піонерської та комсомольської організацій, які нині в значної частини людей викликають ностальгію. Попри весь сучасний критицизм стосовно їх, цілком правомірно зазначити, що їхній психотехнічний ефект певним чином протидіяв негативно впливаючій на виховання дитини атмосфері неблагополучної сім'ї. Обидві ці психотехнічні системи, спираючись на узвичаєні ритуали, "підмальовану" історію створення, романтику осяяних "кострами" синіх ночей та "голубої тайги" Олександри Пахмутової, багатьом допомогли вибудувати в душі той психологічний "дім", який спрощував життя, робив його психологічно затишним, а головне - забезпечував готовими стереотипами вирішення всіх проблем.

Наразі на цьому місці вакуум і заповнити його нелегко.

Ще більше проблем соціалізації постає перед соціальним педагогом, коли йдеться про соціалізацію дітей ненормативного психічного розвитку і соціальну роботу з сім'ями цих дітей. Особливості таких проблем можна краще зрозуміти, якщо розглянути їх крізь призму теоретичної моделі ненормативного психічного розвитку, сформованої на підставі системно-діяльнісного підходу П.А.М'ясоїдом. Розгляд такого розвитку здійснюється на трьох рівнях: організму, індивіда, особистості. Розвиток на рівні життя організму розглядається через призму таких функцій психіки: пізнавальної, регулятивної, інструментальної. Затриманий і випереджаючий психічний розвиток дитини особливо чітко прослідковуються в процесі її пізнавальної діяльності. Для затриманого властиві різні форми інфантилізму (лат. іnfantilis-дитячий), що характеризується незрілістю емоційно-вольової сфери, примхливістю, втомлюваністю, безвідповідальністю і безініціативністю. Через несформованість сенсорних еталонів таким дітям важко розрізняти близькі за звучанням слова, а зорове сприймання характеризується малою швидкістю перцептивних дій. Такі діти навіть за умови нормального слуху та зору помічають менше навколишніх предметів, ніж їх ровесники з нормальним розвитком. Знижена стійкість уваги негативно впливає на її переключення та розподіл. Під час виконання домашніх завдань, особливо молодшими школярами, в одних із них показники уваги поступово знижуються, в других зосередження її настає лише після виконання частини дій і для них головне - пересилили перші моменти, коли не хочеться працювати, в третіх стійкість уваги постійно коливається. Як правило, в таких дітей помічається недостатня опосередкованість пізнавальних процесів. На прикладі пам'яті це виявляється в переважанні механічного запам'ятовування над довільним навіть у підлітковому віці. На прикладі мислення-в переважанні наочно-дієвого над словесно-логічним, що виявляється в спробах наочно-образного розв'язку задач без попереднього аналізу їхніх умов і планування відповідних дій.

З огляду на культурно-історичну теорію Л.С.Виготського це пояснюється тим, що так звана натуральна лінія розвитку переважає культурну, тобто це означає, що через біологічні умови психічного розвитку в мисленні на перший план виступає недоопосередкованість, що й пояснює недорозвинення пізнавальної функції психіки.

Доведено, що стійка затримка психічного розвитку має органічну природу. Спричинюється він "резидуальними (залишковими) станами після перенесених у внутрішньоутробному розвитку або під час пологів, або у ранньому дитинстві слабко виражених органічних ушкоджень центральної нервової системи, а також генетично зумовленою недостатністю головного мозку" (Дети с задержкой психического развития / Под ред. Т.А.Власовой, В.И.Лобовского, Н.А.Цьтиной. - М.: Педагогика, 1984. - С.7). На активність мозку такихдітей впливає незрілість його функціональних блоків. Зокрема, у роботі блоку програмування, регуляції та контролю діяльності має місце функціональна асиметрія в бік правої півкулі і недостатня активність лобових часток. Через уповільнену передачу сенсорної інформації з правої півкулі до лівої процес сприйняття здійснюється в основному за рахунок правої.

Дослідження П.А.М'ясоїда засвідчують, що затримка в розвитку пізнавальної функції характерна певним чином й для дітей інтернатних закладів, які через низку причин позбавлені постійної батьківської опіки (М'ясоїд П.А. Психолого-педагогічний консиліум у закладі для дітей, позбавлених батьківської опіки // Педагогіка і психологія. - 1997. - № 1).

Причини переважання у пізнавальній діяльності природних механізмів із зниженим темпом функціонування: 1) особливості процесів інтеріоризації (від лат. іnterior - внутрішній); 2) незадовільна організація спільної діяльності дитини з дорослим. Перше в широкому розумінні засвідчує недостатність у формуванні внутрішніх структур людської соціальної діяльності, тобто будь-яка предметна діяльність уповільнено перетворюється у відповідну структуру внутрішнього плану свідомості. Таким чином, перша причина безпосередньо пов'язується з другою, оскільки для прискорення процесу перетворення предметної діяльності у відповідні структури внутрішнього плану свідомості необхідна посилена індивідуальна робота з дитиною.

Показовим щодо цього є приклад сім'ї Н. З діагнозом, що засвідчував затримання психічного розвитку і загального мовного недорозвитку (ІІ рівня), в семирічному віці батьки віддали сина в клас шести-літок логопедичної школи-інтернату. Хлопчик був украй неуважним і незібраним. Під час писання не дотримувався робочого рядка в зошиті, ніяк не міг запам'ятати рукописні букви, змішував їх, у мовленні плутав дзвінкі звуки з глухими. Незважаючи на те що індивідуальні логопедичні заняття допомогли правильно "поставити" вимову окремих звуків, дитина явно потребувала посиленої індивідуальної допомоги. Батьки, люди уже літнього віку, готові були піти на це, оскільки дитина була єдиною в сім'ї. Спочатку матір, технолог одного з відомих в обласному центрі підприємств, взяла відпустку за власний рахунок і певний час жила в готелі містечка, в якому знаходилась логопедична школа-інтернат. Щоденно після уроків забирала дитину в готель, щоб там продовжити заняття. Але коли виявилося цього недостатньо, після однорічного навчання сина в інтернатному закладі розрахувалася з роботи, аби мати можливість допомагати йому навчатися в умовах загальноосвітньої школи. З часом учень вирівнявся в навчанні й піднявся до такого рівня, який згодом дозволив йому без особливих проблем навчатися в університеті.

У процесі експериментального навчання дітей цієї категорії доведено, що вони, на відміну від розумово відсталих (тип дезонтогенезу-недорозвинення) за умови належної індивідуальної допомоги починають виявляти не тільки здатність до навчання, а й повністю долають затримку у своєму психічному розвитку.

Для соціального педагога у його роботі з сім'ями, де є такі діти, важливо, насамперед, переконати батьків у необхідності надання дитині посиленої індивідуальної допомоги в навчанні на основі методичних консультацій з учителем-класоводом або вчителями-предметниками. Використовуючи різноманітні суґестивні засоби, слід навіяти батькам віру в оптимістичні результати їх зусиль, для чого використати факти реального життя, підтвердження відповідних наукових досліджень, приклади, взяті з художньої літератури, кіно, періодики. Доцільно ознайомити батьків з методикою сугестивного впливу на дитину, застосування якої б дозволило формувати психологічні установки на успіх.

Під час індивідуальної допомоги в навчанні слід зважати на те, що, оскільки сприймання в дитини здійснюється переважно за рахунок правої півкулі кори головного мозку, то всі пояснення незрозумілого повинні мати переважно наочно-образний характер і за можливості стосуватися емоційно-чуттєвого досвіду дитини. Але найважливішим тут є доброзичлива атмосфера таких занять. Батьки у цьому випадку повинні виявляти конгруентність, тобто навчитися сприймати дитину такою, якою вона є, і в стосунках із нею виходити приблизно із такої позиції, яку можна було б висловити словами: "Ти мені подобаєшся", а не "Ти мені будеш подобатися, якщо...". Це обумовлюється тим, що, як правило, успіхи під час такої індивідуальної роботи приходять запізніло і, якщо батьки не мають достатньої терпеливості, "зриваються", в дитини починають швидко формуватися негативні суґестивні комплекси. З'являється зневіра в справдження коли-небудь того "якщо" в той час, коли з раннього віку виникає органічна потреба завжди подобатися своїм батькам.

Протилежністю затриманому розвитку дитини є її випереджаючий розвиток. Явища психічної акселерації та обдарованості засвідчують надмірну опосередкованість пізнавальної функції. Це зумовлює високий рівень пізнавальної активності, бажання творчості, проблемність мислення. Обдаровані діти досконало володіють прийомами запам'ятовування, продуктивно мислять і мають розвинену довільну увагу. П.А.М'ясоїд доходить висновку, що провідною закономірністю ненормативного психічного розвитку на рівні організму є відхилення ступеня опосередкованості пізнавальної функції психіки за рахунок недорозвинення (затримка психічного розвитку) або надрозвинення (явища психічної акселерації та обдарованості) пізнавальної діяльності людини.

Соціальному педагогу в цьому випадку необхідно порекомендувати батькам дітей із затримкою психічного розвитку потурбуватися про інтелектуальний фон сім'ї. Іграшки, речі, які викликають у дитини цікавість, повинні мати певне "інтелектуальне навантаження", суть якого батькам слід вміти розкрити. Наприклад, чому іграшковий автомобіль рухається, чому в нього світяться фари і т.д. Потрібно цілеспрямовано створювати ситуації, під час яких у квартирі, чи кімнаті власного будинку дитина "випадково" натрапляє на цікаву книжку, інструкцію для конструювання певної моделі тощо.

Регулятивна функція представників ненормативного психічного розвитку на рівні організму виявляє основну закономірність на прикладі поведінкових реакцій підліткового віку. Такі реакції відрізняються від нормативних систематичністю, інтенсивністю та наслідком - соціальною дезадаптацією. У підлітків, для яких вони властиві, внутрішні механізми, що опосередковують емоційно-вольову сферу, недорозвинені.

П.А.М'ясоїд наводить такі типи реакцій: реакція емансипації (втечі з дому, агресивна поведінка, асоціальні дії);реакція групування (участь в асоціальній групі); реакція захоплення (найчастіше колекціонування, яке у ненормативного підлітка набуває незвичних форм (один із таких підлітків збирав фотографії із зображенням знівечених у катастрофах, закатованих у концтаборах людей); реакції, зумовлені сексуальними потребами, які визначаються виразним домінуванням інтересу до статевого життя, часто агресивною поведінкою щодо осіб протилежної статі, статевими збоченнями; реакція відмови (активний опір дорослому, що вимагає від підлітка потрібних дій); реакція опозиції (демонстративна бравада, прогули, втечі, крадіжки, будь-яка активність, що має характер протесту); реакція мітації (прагнення свою неспроможність в одній сфері подолати успіхами в іншій: наприклад, школяр, що відстає у навчанні, часто вдається до порушень соціальних норм); реакція гіперкомпенсації (прагнення досягти успіху, долаючи власні вади: боязливий підліток для завоювання авторитету скоює злочин).

Ці реакції властиві для різних типів емоційної незрілості підлітків: емоційно нестійких (неорганізованих, залежних від стихійних ситуацій, нездатних до тривалих вольових зусиль, легко навіюваних, вибираючих дії швидкого успіху; характерна незрілість мозку, недорозвиненість пізнавальної діяльності, реакції імітації, відмови, гіперкомпенсації); емоційно-збудливих (конфліктні, агресивні, схильні до реакції опозиції; знижений рівень пізнавальної діяльності); підлітків з розгальмованістю потягів (слабка воля, знижений рівень самоконтролю і саморегуляції, схильність до крадіжок привабливих речей, властиві реакції, зумовлені сексуальними потребами, мінімальна мозкова дисфункція).

Отже, можна дійти загального висновку, що для підлітків усіх цих типів емоції слугують прямим виразником їх потреб. Зниження рівня пізнавальної діяльності у них пояснюється педагогічною запущеністю. Вони потребують, насамперед, уваги батьків, учителів. Упродовж індивідуальних розмов таким підліткам необхідно пояснювати наслідки їхньої поведінки, намагатися діагностувати інтенційну спрямованість з метою залучення до доброчинних справ, які їх зацікавлять. "Коронкою" у цих справах могли б слугувати ситуації успіху, які б згодом можна було розвивати в первинних референтних групах. Таким підліткам могла б зарадити також допомога психологічних служб у вигляді: психологічної консультації (непряма допомога дитині посередництвом консультації батьків і педагогів, яка полягає у відпрацюванні раціональних способів поведінки, вироблення заходів, покликаних поліпшити соціальну адаптацію дітей; надання консультації шляхом публікацій, розрахованих на широке коло читачів); психотерапії (засобів психотерапевтичного впливу на дитину з метою поліпшення її психічного стану; робота на рівні психотерапевта: психологічний діагноз, створення умов для вільного вияву переживань, демонстрація розуміння стану клієнта та прагнення допомогти йому, доведення неефективності поведінки у певній ситуації); психологічної корекції (проводиться з метою подолання певних відхилень у психічному розвитку, здійснюється з позицій різних напрямів психології: психоаналізу, біхевіоризму, діяльнісного підходу; психоаналіз передбачає ігрову і малюнкову форми корекції, у першому випадку організовується гра дитини таким чином, щоб звільнити негативний зміст несвідомого і відпрацювати доцільні способи поведінки; у другому-клієнт звільняється від конфліктних ситуацій шляхом їхнього втілення в малюнку; біхевіоризм використовує зовнішні стимули з метою підкріплення або гальмування дезадаптивної поведінки, оскільки тлумачить останню як прямий виразник проблем клієнта; дає змогудитині через механізм зворотного зв'язку (наприклад, відеозапис) отримати інформацію про свою поведінку з метою позбутися небажаних наслідків, використовує "жетони" - нагороди за соціально схвалену поведінку; діяльнісний підхід ураховує закономірності нормативного розвитку для зіставлення з ними варіантів відхилень, спрямовує корекцію на зону найближчого розвитку, центр психокорекційної роботи орієнтує на організацію діяльності людини та зміну соціальної ситуації її розвитку); сеансів релаксопеді їз метою формування доцільних психологічних установок (передбачають ведення клієнта у стан чотириелементної фізичної релаксації: фізичне та психічне розслаблення, важкість у тілі й теплота-і самонавіювання в цьому стані потрібних психологічних установок).

Ненормативність інструментальної функції виявляється в типах акцентуацій, для яких, на відміну від психопатій, властиві нестабільність, ситуативність, тимчасова соціальна дезадаптація. З віком вони залишаються в загальній картині індивідуальності.

Відомі класифікації акцентуацій А.Є.Лічко і професора, директора психіатричної та неврологічної клініки Шаріте Берлінського університету ім. Гумбольдта Карла Леонгарда.

Згідно з першою класифікацією виділяють такі типи акцентуацій: циклоїдний (емоційна нестійкість - схильність до піднесення і спадів настрою); астенічний (складають підлітки з переживанням негативних емоцій: тривожності, нерішучості, дратівливості, що призводить до швидкої втомлюваності; властива зосередженість на стані свого здоров'я, вибірковість у спілкуванні, пошуки самотності); боязкий (несміливість, сором'язливість, відчуття комплексу неповноцінності, уникнення нових знайомств, труднощі у спілкуванні); шизоїдний (замкнутість, відгородження від навколишньог