Соціальна педагогіка - Пальчевський С.С. - 1.7. Роль основних джерел макрочинників соціалізації у формуванні екопсихологічної системи особистості

Хто не належить своїй Вітчизні, той не належить і людству.

В.Г.Белінський

Основні джерела макрочинників. Країна як географічно-культурний феномен - важливий макрочинник соціалізації. Вплив етносу на процес соціалізації особистості. Менталітет і стихійна соціалізація. Роль суспільства у вирішенні проблем соціалізації. Держава і система виховання.

До основних джерел макрочинників соціалізації відносять країну, етнос, суспільство, державу.

У цьому контексті країна розглядається як географічно-культурний феномен, для якого властива територіальна єдність, що виділяється на основі певного географічного положення, характерних природних умов. Межі країн не завжди співпадають із межами держав, хоч у переважній більшості вони володіють повним чи обмеженим державним суверенітетом. Незначна частина їх є колоніями або підопічними територіями. Однак дотепер зустрічаються випадки, коли на території однієї країни існує кілька держав. Це стосується, наприклад, Китаю та Кореї.

Географічні умови і клімат країни виявляють як безпосередній, так і опосередкований вплив на умови життя людей, народжуваність і густоту населення, характер господарської діяльності, розвиток культури, що все у сукупності створює відповідні "рамки" для процесів соціалізації.

Наприклад, півострів Чукотка лежить майже на одній географічній широті з півостровом Фенноскандія. Лише через те, що його омиває холодна Берингова течія, - тут безлісі тундрові простори, рідко заселені, з відповідним рівнем життя корінних жителів та їхньої господарської діяльності. Водночас Фенноскандію омиває тепла Північно-Атлантична течія-гілка Гольфстріму. Як результат - тут розташовані високорозвинуті в господарському і культурному відношенні країни Європи: Швеція, Норвегія, Фінляндія, в яких умови соціалізації різновікових груп населення докорінно відрізняються від тих умов, що сформувалися на Чукотці.

На Східно-Європейській рівнині, де, зокрема, розташовані такі слов'янські країни, як: Росія, Україна, Білорусія - чітка зміна пір року загартовує людей, виховує у них здатність жити і працювати в різноманітних кліматичних умовах. Цим частково пояснюється те, що росіяни, в незначній мірі українці та білоруси, розселені майже по всій північній Євразії. Різні пори року урізноманітнюють побут цих народів та їх господарські заняття. Створюють ілюзію подорожі по різних природних зонах. Нелегко пережити сутінкову осінь, морозну зиму і тривалу "без-вітамінну" весну. Допомагає цьому очікування зеленої весни і щедрого літа. Особливості пір року прив'язують до рідного краю, так само, як і рідна з дитинства мова, звичаї, народні пісні. Розлука з ними формує особливий внутрішній стан особистості, який у психології називають середовищною дезадаптацією.

...Він довго у краю чужім

Був як лелека в пащі зим.

Йому там місяць не шептав.

Спів солов'я в маю зів'яв.

І люди наче поторочі,

Не посміхались щиро в очі.

(С.Пальчевський)

Кліматичні особливості країни безпосередньо впливають на режим праці і відпочинку населення упродовж року. Наприклад, в Україні люди уже в травні зустрічають тепло і розквітаючу красу літа, а потім відчувають їх упродовж більш як трьох місяців. А в скандинавських країнах травень холодний, бо весна затяжна і вітряна. Тому всі, хто зайнятий у суспільному виробництві, ждуть середини літа і одночасно ідуть у відпустку, щоб досхочу насолодитися купанням, водним спортом, ягодами та квітами.

Вітчизняні педагоги не раз звертали увагу на величезну роль первозданної краси природи для формування духовного світу молодої людини. Стосовно цього В.О.Сухомлинський писав: "Краса природи відіграє великуроль увихо-ванні духовного багатства. Вона виховує в душі підлітка здатність відчувати, сприймати тонкощі, відтінки речей, явищ, порухи серця" (Сухомлинський В.О. Народження громадянина. - К.: Радянська школа, 1987. - С. 443).

К.Д.Ушинський вважав, що прекрасний ландшафт має такий само величезний вплив на розвиток молодої душі, з яким важко суперничати впливу педагога, і день, "проведений серед гаїв та полів, вартий багатьох тижнів, проведених на шкільній лаві".

Отже, природні особливості країни певним чином визначають не тільки характер господарської діяльності населення, а й мають здатність впливати на ті види діяльності, які пов'язані з духовним життям особистості: архітектуру, живопис, літературу, музику, що безпосередньо зумовлюють перебіг процесу соціалізації особистості та формування її внутрішнього психологічного "дому" - екопсихологічної системи. Це особливо вдало відзначив у своїй праці "География и искусство" (1923) російський географ, статистик В.П.Семенов - Тянь-Шанський (1870-1942) - син відомого мандрівника П.П.Семенова-Тянь-Шанського. Він виявив тісний зв'язоклюдських споруд з місцевими фізико-географічними особливостями. На його думку, в архітектурних ідеях людина перейняла і продовжує переймати чимало форм навколишньої живої і мертвої природи. Так, кам'яні колони Середземномор'я "народилися" із пальмових стовбурів, а верхні частини колон (капітелі)-із пальмових крон, стіни будинків і східці сходів - із скель, сволок - із печер, вікна - із карстових промоїн угірських породах. Акрутідахи "дощових" країн помірного поясу, як і форми готичного стилю, - із розташування гілок дерев таких хвойних порід, як ялини і модрини, по яких вільно скачуються вниз краплі дощу. Такий висновок зроблений на основі уважного спостереження за лісами, в яких пасуть худобу. Там, відзначає географ, відразу ж кидається в очі, що найчастіше підпалені знизу якраз старі ялини, які в дощові ночі слугують найкращим дахом від дощу і улюбленим місцем для розпалювання вогнища. Звідси до винаходу двосхилого даху будинку - один крок. Якщо продовжити цю думку, то слід сказати, що дещо суворіші кліматичні умови помірного кліматичного поясу примушували далеких наших предків активніше розвивати свої конструкторські здібності, мислення, кмітливість для розв'язання не лише проблем теплофікації в зимовий період, а й цілої низки інших, невідомих багатьом країнам "вічної весни", чи "вічного літа". У цьому випадку безпосередній зв'язок згаданих проблем і умов їхнього розв'язання з характером та рівнем соціалізації беззаперечний. Хоч стосовно цього існує й інша крайність. У країнах "вічної зими" через надмірну суворість клімату умови для соціалізації утруднені вже з інших причин.

Спостереження В.П.Семенова-Тянь-Шанського дали змогу дійти висновку, що природні умови країни впливають також на духовний самовияв народу через живопис, орнаментику, скульптуру.

Людина, стверджує він, усвідомивши приємність від спостереження в природі певних ліній, геометричних форм, їх співвідношення у відомих пропорціях, з власної волі чи підсвідомо переносить зображення найулюбленіших у витвір своїх рук. Спочатку вона пізнає красу ліній і форм, а вже пізніше - барвистих тонів та їхніх поєднань. Найповніше переймає з навколишньої природи кольори та їхні відтінки живопис. Він не може не використовувати найулюбленіші народом барви.

Кожна нація, доводить учений, у різних стадіях свого історичного розвитку бачить різну кількість відтінків сонячного спектра. Населенню, яке проживає на Східно-Європейській рівнині, наприклад, чужий помаранчевий колір. Його відносять до відтінків червоного чи жовтого. Чужий для східних слов'ян і фіолетовий колір, який вважають відтінком сусіднього синього, тоді, як стосовно синього і блакитного сформовані чіткі поняття, чого не можна сказати про німців і французів, які одне і друге означують спільним словом (blau, bleu). Певну роль у відмінностях розрізнення кольорів та їхніх відтінків відіграє те, що не лише окремі природні компоненти підвладні суворим географічним закономірностям свого розташування, а й підвладний їм природний тон пейзажу. Так, сибірська і уральська тайга здалеку вражає загальним інтенсивно синюватим тоном, а тайга Фенноскандії -темно-коричневуватим; стовбури сосен на Східно-Європейській рівнині знизу сірі, зверху-червоно-помаранчеві, а на Північно-Німецькій рівнині - інтенсивно чорнуваті.

Людські племена в процесі спостереження природи вибирали з неї улюблені барви для своєї орнаментики і живопису. Найчастіше це були ті, які, поєднані з переважаючим колоритом краю, створювали ефектний контраст. Наприклад, на яскраво зеленому весняному чи літньому тлі Східноєвропейської рівнини найефективніший контраст у сонячну погоду створювали червоні, малинові й рожеві кольори, властиві для стиглих ягід, квітучих маків і шипшини, червоного гриба і мухомора. Ці кольори й залишаються улюбленими для більшості населення рівнини. Весь світ спостерігає їх на великих жіночих хустках, що зустрічаються на прилавках багатьох країн світу. Психоемоційний вплив такого поєднання барв формує у людини відчуття бадьорості, святковості, оптимізму, радості життя. Посередництвом цього в ментальність нації закладаються відповідні риси, що характеризують її особливості. У поєднанні з народною творчістю та обдарованістю вони тільки їм властивими засобами формують основи екопсихологічної системи особистості.

Водночас жовтий колір, будучи властивим вмираючому листю сумної осені, непопулярний у східних слов'ян, тоді як у китайців і тибетців цей колір, властивий сонячному промінню, що несе життя на землю, вважається священним. Фіни, наприклад, люблять використовувати його для внутрішньої прикраси вікон і кімнат, очевидно, тому, що упродовж довгої похмурої зими встигають засумувати за радістю сонячного проміння. А в деяких південних мусульманських народів через найефектніший контраст випалених сонцем скель і пустель з рідкою яскравою зеленню оазисів, зелений колір вважається священним і приурочується до прапора та плаща пророка.

Залежно від кліматичних особливостей, які супроводжують життя тих чи інших народів, любов'ю користується різкість чи ніжність барв. У країнах із чітко вираженим континентальним кліматом населення виявляє схильність в орнаментиці, рукоділлі, живописі до яскравих, контрастних барв. А в приморських країнах, де природні відтінки пом'якшені вологістю повітря і випарами, художні смаки населення дещо інші, оскільки тут користуються увагою м'які, ніжні відтінки кольорів. Цим пояснюється те, що коли слов'яни і народи тюркського походження надавали перевагу яскравим і крикливим барвам, то французи і японці органічно завжди були схильними до м'яких, ніжних тонів.

Осінь, зима, весна-улюблені теми російського пейзажного живопису не тільки в ХІХ столітті, а й пізніше. На думку дослідника проблем російського пейзажного живопису Д.С.Лихачова, непостійність російської природи породила в образотворчому мистецтві Росії "вічний маскарад, вічне свято барв і ліній, вічний рух - у межах року чи доби". У свою чергу, на його думку, ця "...непостійність і рухливість часу" є "рисою, яка начебто з'єднує людей Росії з її пейзажами".

Багатство пір року, їхня мінливість призвели до того, що в поезії та в художній прозі природа стала своєрідним ліричним героєм, якому відведено одне з найпочесніших місць.

... Комусь грабина вистила стежки

Золототканими легкими килимами.

Пообнімалися струхлявіли пеньки

Із соромливими крислатими грибами.

У чистім небі - дивна благодать,

І ліс, як ту дитину, нею вмито,

І скрізь берізки сонячно горять,

Немов свічки над тихо вмерлим літом.

(С.Пальчевський)

Природні особливості краю здатні навівати музичні образи композиторам та виконавцям їхніх творів. Наприклад, це стосується вступу до опери Римського-Корсакова "Ніч перед Рожеством", "Весни" А.К.Глазунова, "Пір року" П.І.Чайковського і т.д.

Як уже згадувалося, мистецтво - це особлива психотехніка, яка властивими їй засобами ефективно формує екопсихологічну систему особистості. Без нього таке формування майже не можливо уявити, оскільки важко знайти ефективніший від нього засіб, що звільняє і стимулює. Зважаючи на це, країна як одне з основних джерел макрочинників соціалізації не тільки безпосередньо впливає на перебіг процесу соціалізації особистості, а й посередництвом різних жанрів мистецтва, якому щедро поставляє "первинний" матеріал для художніх образів.

Однак, як попереджував стосовно внутрішніх національних особливостей будь-якого народу Д.С.Лихачов, не варто захоплюватися. Не слід робити національні риси винятковими, перебільшувати їх. Вони - лише "деякі акценти", а не ті якості, що відсутні в інших. Національні особливості зближують людей різних національностей, а не замикають народи в собі. Народи - не відгороджені стінами суспільства, а гармонійно узгоджені між собою асоціації, які зобов'язані взаємодоповнювати один одного. Національні риси народу існують не в собі і не для себе, а для інших. Вони, як стверджує дослідник, спостерігаються тільки збоку і в порівнянні, тому повинні бути зрозумілими для інших народів, інакше кажучи, в "якомусь другому аранжуванні повинні існувати і у них".

Наступним важливим джерелом макрочинників соціалізації є етнос. У сучасній етнологічній науці не існує єдиного розуміння етносу, його сутності та структури. Найпоширеніше визначення можна дати за Ю.В.Бромлеєм (1983). Етнос - це історично складена на певній території сукупність людей, які володіють спільними, відносно стабільними особливостями мови, культури, психіки, а також усвідомленням своєї єдності та відмінності від інших подібних утворень (самосвідомістю), фіксованим у самоназві. У розумінні Л.Н.Гумільова (1993), етнос - це певний колектив людей, який протиставляє себе всім іншим аналогічним колективам ("ми" і "не ми") і має особливу внутрішню структуру та оригінальний стереотип поведінки. На думку вченого, етнічний стереотип поведінки не успадковується, а засвоюється дитиною в процесі соціалізації, зберігаючись майже без змін упродовж усього життя. Такий стереотип поведінки Л.Н.Гумільов ілюструє жартівливим прикладом ситуації в трамваї, в який увійшов буйний п'яниця. Вчений вважає, що пасажири, які належать до різних етносів, поведуть себе по-різному: росіянин пожаліє п'яного і звільнить йому місце; татарин, гидуючи, відійде вбік; німець покличе міліцію; грузин може відповісти фізичною агресією на буйну поведінку п'яного.

Спільні етнічні особливості слугують об'єднувальною основою для їхніх носіїв у різноманітних куточках земної кулі, породжують патріотичні почуття приналежності до свого народу.

...Нас доля закидає в далі сині,

Де мальви біля хати не цвітуть,

Де не зібратися сім'ї - родині,

Щоб провести когось в "останню путь".

Буває, щедро чуже сонце світить,

Та не зігріть йому духовних руж,

Бо України сонечку жаріти

Судилося у храмах наших душ.

(С.Пальчевський)

Особливості психіки і поведінки представників різних етнічних спільностей виявляють себе удвох складових: біологічній та соціально-культурній, що, відповідно, ґрунтується на таких особливостях соціалізації, як: вітальні (біолого-фізичні) та ментальні (фундаментальні духовні якості). Під вітальними розуміють умови та характер фізичного розвитку людини, починаючи від способів годування її в дитинстві.

Наприклад, у багатьох африканських і азійських країнах, де немовля постійно перебуває біля лона матері, дитина розвивається значно швидше, ніж в інших країнах, де немовля немає такого тісного контакту з матір'ю. Однак після відлучення від материнських грудей дитина поступово відстає у фізичному розвитку від європейських ровесників.

Особливості харчування та природно-кліматичні умови впливають на загальний фізичний розвиток етнічних груп населення. Пігмеї екваторіальних лісів Африки найменші у світі на зріст люди тому, що вони вимушені харчуватися продуктами, які дарує земля з найінтенсивнішим промивним режимом на планеті, внаслідок чого багато життєво важливих мікроелементів ґрунту вимивається з верхнього шару глибоко вниз.

Про залежність фізичного розвитку людини від харчування говорить і той факт, що японці значно збільшили вагу та ріст, коли до традиційних морепродуктів включили продукцію європейської кухні.

Природно-кліматичні умови яскраво виявляють свій вплив не лише у зовнішньому вигляді представників різних рас населення, а й у деяких фізіологічних та пов'язаних із ними психологічних особливостях людей. Наприклад, сексуальна реактивність представниці центральноафриканських племен у порівнянні з такою ж реактивністю жительки північної Фенноскандії співвідноситься в межах 4:1. З такою тенденцією частково пов'язані ранні шлюби у багатьох південних народів. В Індії, наприклад, непоодинокі випадки, коли дівчинку віддають заміж у 13-річному віці. А в Йємені були випадки, коли заміж віддавали 10-річних.

Вплив етнокультурних умов на соціалізацію людини, насамперед, визначається введеним на початку ХХ століття французьким ученим Л.Леві-Брюлем поняттям менталітет.

Менталітет - це глибинний духовний склад, сукупність колективних уявлень на неусвідомленому рівні, властивих етносу як великій групі людей, що сформувалася в певних природно-кліматичних та історико-куль-турних умовах. Він не тільки визначає способи бачення і сприйняття людиною навколишнього світу, а й способи діяльності у ньому. Так, наприклад, у тих місцевостях, де виживання залежало від мисливства і рибальства, люди, будучи вимушеними часто пересуватися за здобиччю, розвивали в собі силу, фізичну витривалість, сміливість і впевненість у собі. На розвиток цих якостей спрямовувалося і виховання дітей. Соціалізація ґрунтувалася на тому, що батьки надавали дітям максимальну свободу і заохочували незалежність. У землеробських культурах, навпаки, виникала потреба кооперації (проведення посівної кампанії, збір урожаю, будівництво зрошувальних каналів і дамб тощо). Людина незалежна і неконформна для колективних справ не підходила. Результатом цього ставало те, що соціалізація представників таких культур заохочувала взаємовідповідальність і взаємовиручку.

Роль менталітету значна не лише в процесах стихійної соціалізації, а й у відносно соціально контрольованих її процесах. Це пов'язано з включенням у нього імпліцитних концепцій особистості й виховання.

Результатом духовної діяльності етносу є його гуманітарна аура. Вперше цей термін використала Почесний професор Національного університету "Києво-Могилянська академія" Ліна Костенко під час читання в цьому університеті 1 вересня 1999 року лекції на тему: "Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала".

Як відомо, у словниковій літературі радянського періоду слово "аура" інтерпретувалося як медичний термін, пов'язаний із симптоматикою деяких важких недуг. В окультних науках аурою вважають невидиме світіння, яким оточена людина та інші матеріальні тіла. Бачити ж це сяйво можуть лише високодуховні особистості, наділені даром ясновидіння. У перекладі з латини цього слова існує до десятка значень. Але всі вони, як стверджує Почесний професор, пов'язані з вітерцем, повівом або золотом, відтінками золотого, і так як існує біополе особистості, так існує й аура цілої нації, хоч її і не видно. Гуманітарна аура нації повинна мати свою матеріальну основу - "...потужно емануючий комплекс наук, що охоплюють усі сфери суспільного життя, включно з освітою, літературою, мистецтвом, - в їхній інтегральній причетності до світової культури, і, звичайно ж, у своєму неповторно національному варіанті" (Костенко Л. Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала // Світло. - 1999.- № 14. - С.2).

Цікавий змістовний образ дав можливість його творцю подивитися на результати духовної діяльності різних етнічних спільностей у своєрідному ракурсі. Виявилося, що людина здатна швидко забувати погане, бо воно порівняно скороминуще. Ауру нації створює, насамперед, духовна праця, осяяна сяйвом загальнолюдських вічних цінностей. Інакше як тоді пояснити низку обставин?

Наприклад, увесь світ знає і шанує німців як націю філософів і композиторів, без яких неможливо уявити світову історію культури. Цей народ подарував світові Бетховена, Баха, Гете, Шіллера, Гегеля, Канта, Шопенгауера, Ніцше і багатьох інших, не менш значимих талантів. І хоч, як згадує Л.Костенко, Бухенвальд недалеко від дуба Гете, і дуб той спиляли, і солдати вермахту відкривали на тому пні бляшанки, - все одно, не Гітлер визначає образ нації з його Геббельсом, що хапався за пістолет при слові культура, і не Ельза Кох, а доктор Фауст і Лореляй над Рейном.

Те ж саме в Росії з її вічними смутами, забитим народом і "напівбезумними царями та генсеками." Не вони визначали ауру нації, а "прекрасні вчені, мислителі, письменники й композитори".

Народи світу красиві у своїх аурах. Над Скандинавським півостровом, як північне сяйво, стоїть "заворожуюча аура" музики Гріга, Сібеліуса, дивовижних казок Андерсена. На іншому континенті далека Колумбія підсвічена "магічною" аурою Маркеса.

Зрозуміло одне, що в кожного представника етносу аура його спільноти у більшій чи меншій мірі осяває той внутрішній психологічний "дім", який ми називаємо екопсихологічної системою особистості, формує почуття національної гордості, не викликаючи у переважної більшості людей почуття ненависті чи презирствадо тих етнічних спільностей, де ця аура в силу певних умов слабша. Причиною цього є те, що гордість у цьому випадку йде від тієї могутньої енергії добра та любові, яка знайшла свій вияв удуховних творіннях.

Як же Україна виглядає у цих діоптріях? Щоб пояснити це, Л.Костенко використовує образ дефекту головного дзеркала. Річ у тому, що коли свого часу американці запускали з мису Канаверал дослідну станцію з особливо потужним телескопом, що мав надзвичайно потужну систему дзеркал, то в останній момент з'ясувалося, що головне дзеркало має дефект. Запуск станції призупинили з метою усунення цього дефекту.

Таким телескопом , на думку талановитої поетеси , повинен бути весь комплекс гуманітарних наук з літературою, освітою, мистецтвом. У системі дзеркал цього "телескопу" суспільство і особистість повинні отримувати об'єктивну картину самих себе і віддавати у світ не викривлену інформацію про це.

На жаль, аура української нації потребує посилення. Підсвічена у неймовірно складних умовах відсутності державності, будучи позбавленою своєрідної "коронки" нації у минулі століття (широкого прошарку незмутованого дворянства), вона у багатьох випадках виявилася затіненою для світової спільноти.

Нині українці як етнос, з одного боку, повинні відновити для світу належне їм сяйво забутих імен, а з іншого боку, зробити все можливе, аби з 'явилися нові "сяючі" імена. Однак "головне дзеркало" поки що з дефектами і нація "фокусується не в головному дзеркалі, а в скельцях некоректно поставлених лінз і призм, що заломлюють її до невпізнання".

Щоб глибше вникнути в цю проблему в рамках соціалізації особистості, розглянемо наступні головні джерела макрочинників, що впливають на соціалізацію.

Одним із них є суспільство-сукупність усталених у країні соціальних відносин між людьми, структуру яких складають сім'я, соціальні, вікові, професійні та інші номінальні й реальні групи, а також держава (А.В.Муд-рик). У тлумачній словниковій літературі сучасної української мови воно визначається як велика сукупність людей, яких об'єднує спосіб задоволення своїх приоритетних потреб (насамперед, матеріальних) шляхом добування, перетворення, виробництва, розподілу і споживання їжі, одягу, засобів праці й ін. (Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і гол. ред. В.Т.Бусел . - К.: Ірпінь: ВТФ "Перун", 2001. - С. 1218).

Суспільство як одне з найважливіших джерел макрочинників соціалізації -цілісне утворення, яке перебуває у постійному історичному розвитку, змінюючи свої соціальні, економічні, ідеологічні, культурні властивості залежно від зміни історичних умов. На теренах колишнього СРСР в уяві переважної частини населення воно фактично ототожнювалося з державою. Останнім часом у межах пострадянських країн іде нелегкий процес "роздержавлення суспільства", що певним чином відбивається на проблемах соціалізації підростаючих поколінь, ускладнюючи, а подеколи загострюючи ці проблеми.

Щоб зрозуміти їх і цілеспрямовано розв'язувати, необхідно хоча б побіжно глянути на історію розвитку людини в складі суспільств та основні тенденції перспектив такого розвитку.

Як відомо, людина від народження як біологічний вид не могла забезпечити собі умов існування поза межами певної групи, в яку вона входила. Над повільна біологічна еволюція її у зв'язку із зміною та вдосконаленням засобів виробництва, що впливало на характер суспільних відносин, змінилася на швидкісну соціально-виробничу, за свідченням деяких учених, прискорившись від 10 тисяч до 100 тисяч разів. Вчені по-різному пояснюють рушійні сили такого прискорення. Але, як вважає К.Корсак, хоч майже всі виявлені причини у певні історичні моменти і на обмеженій території можуть виходити на перший план, але їхній спільний вплив буде другорядним у масштабах континентів і в тисячолітні епохи. На думку вченого, "..домінуючий спосіб виробництва був, є і завжди залишатиметься фактором номер один впливу на суспільно-політичне життя, на комплекс канонів і норм індивідуальної та колективної діяльності, на культуру й освіту" (Корсак К. Освіта і суспільство-дороговказ розвитку // Рідна школа. - 2002. - № 5. - С. 5).

З опорою на критерій способу виробництва у суспільствознавчих науках, як наголошувалося, визначено основні варіанти суспільств: доаграрне, аграрне, індустріальне, інформаційне. Зіставлення визначальних рис цих суспільств, за Е.Тоффлером, дає підставу вважати, що людство в основній своїй частині стоїть перед порогом інформаційних суспільств, у яких об'єктом накопичення на противагу індустріальним суспільствам стають не влада, гроші та ресурси, а знання і виробнича компетентність з ультимативним значенням вищої освіти, об'єкт довіри якої-комплексні науки з хол-істичними (комплексними) методами дослідження. У таких суспільствах визначальний вплив на характер та інтенсивність процесів соціалізації справлятиме потреба в безперервній освіті у зв'язку з безперервним удосконаленням гнучких та індивідуалізованих виробництв. Докорінно змінюється структура зайнятості дорослого населення у суспільному виробництві. У порівнянні з індустріальним суспільством кількість зайнятих у сільському господарстві зменшиться в 4 рази і становитиме не більше 5%. У промисловому секторі вона теж зменшиться більш ніж удва рази і становитиме близько 25 %. А в інтелектуально-виробничих і обслуговуючих сферах, навпаки, зросте більш як у три рази і становитиме біля 70 %. Подібні розрахунки уже сьогодні підтверджує розвиток інформаційних суспільств Швеції, Швейцарії, Норвегії, Нідерландів, Данії.

Загальновизнано, що ніколи в минулому темпи і комплексність соціально-економічних змін не сягали сучасного рівня. Аналіз їх на теренах колишніх пострадянських держав нерідко обтяжується, з одного боку, успадкованими від СРСР соціально-політичними алгоритмами, які не спрацьовують у нових умовах, а, з іншого, своєрідною "мульти революцією", яка продовжує розвиватися і поглиблюватися в Україні, унікально поєднуючи кілька рівневі складні трансформаційні процеси. Вони пов'язані, насамперед, із зміною соціальної структури суспільства на базі зміни суспільно-виробничих відносин і характерні для більшості пострадянських держав.

Відповідні дослідження в цьому напрямі І.Т.Заславської засвідчують, що, наприклад, у Росії для соціальної диференціації сучасного російського суспільства властиве утворення численних і нестабільних за складом професійних груп. Умовно їх можна об'єднати залежно від матеріального становища , участі в управлінні майном та у владних структурах у кілька соціальних прошарків: верхній, який включає в себе політичні та економічні еліти; верхній середній, який складають власники і менеджери великих підприємств; середній, представлений дрібними підприємцями, менеджерами, адміністраторами соціальної сфери, середньою ланкою апарату управління, представниками силових відомств і приватних підприємств; базовий - масова інтелігенція, робітники масових професій у сфері економіки; нижчий-некваліфіковані робітники державних підприємств, пенсіонери; соціальне дно.

Між цими прошарками немає чітких меж. Це створює потенційні можливості для мобільності членів суспільства - горизонтальної і вертикальної. Горизонтальна означає зміну соціальних позицій у рамках одного соціального прошарку. Вертикальна - перехід членів суспільства із одного соціального прошарку в інший (як у вищий, так і в нижчий).

За цих умов відбувається формування базової основи суспільства-середнього класу. На жаль, слабкість його наразі не дозволяє йому визначати морально-психологічний клімат у суспільстві загалом. Значно більше визначає його процес люмпенізації, який охоплює майже всі соціальні прошарки.

На соціалізацію людей, передусім, молодших вікових груп стихійно впливає стиль життя кожного соціального прошарку. Для багатьох дітей він стає своєрідним еталоном у тих випадках, коли батьки не належать до нього. За таких умов у молоді, яка перебуває на початковому етапі шляху до "самого себе", "справжнього", легко виробляються відомі усереднені стереотипи загальноприйнятих стандартів. Найчастіше таким стандартом стає образ "фірмача" з усіма властивими йому атрибутами життя: "іномаркою", дорогою "мобілкою", сучасним "маєтком". Уявлення батьків про знаходження свого місця в житті й ролі праці в ньому все частіше не співпадають з відповідними уявленнями дітей, частина з яких хоче мати все "відразу і швидко". Цьому сприяє порівняно розвинута реклама, зразки "красивого" життя, які з'явилася широка можливість спостерігати в кадрах кінофільмів, зокрема зарубіжного виробництва. Розширені можливості здобуття вищої освіти на платній основі часто породжують ейфоричні мрії стосовно майбутньої кар'єри, яку важко здобути поза рамками функціонерства. Шлях до талановитого вчителя, лікаря, технолога-будь-якого фахівця іде врозріз із головними напрямами до кар'єри, оскільки він передбачає заглиблення у свій фах, а не в систему людських взаємин на дорозі до "посадового" крісла. Це призводить до того, що молоді люди, відмовляючись від власної внутрішньоінтенційної спрямованості, намагаються здобути "престижний" фах, займатися далекою від власних глибинних внутрішніх уподобань справою. Їхні рішення стосовно громадського і особистого життя поспішливі й невива-жені. Для багатьох улюбленою тезою стало твердження про те, що первинний капітал завжди наживався нечесним шляхом. Цей "шлях" входить і в особистісне життя, про що свідчить кількість розлучень у країні, яка сягає майже п'ятдесятивідсоткового рівня. Ідеал автентичного життя серед таких людей сприймається як дивацтво і своєрідне "дон-кіхотство".

Швидкий прорив у верхні прошарки суспільства вчорашніх "рядових громадян", відомі приклади казнокрадства у високих ешелонах влади породжують у широких масах нижчих соціальних верств стійке глухе невдоволення.

Зрозуміло, що в умовах складної економічної та політичної ситуації в Україні соціальні проблеми не можуть не ускладнюватися. Але серед цих проблем є корінні, які становлять собою ту вирішальну ланку, вчепившись за яку, можна витягнути весь ланцюг соціальних проблем. Такою ланкою філософ Л.Чупрій небезпідставно вважає культурну кризу, яка спричинює духовну деградацію суспільства, розмивання ціннісних орієнтирів і моральний занепад. Учений констатує, що культура і духовність-це цивілізовані ознаки будь-якої нації, без яких вона взагалі не може існувати. Нація, в якій нівелюються духовні цінності, приречена на загибель. У сучасному нормальному громадянському суспільстві головна роль відводиться людині як особистості, її участі у розбудові як громадянського суспільства, так і держави. Основними цінностями, які панують у такому суспільстві, є справедливість, свобода, демократія, солідарність, рівність. Усе це спрацьовує в одному напрямі-створення умов, за яких стимулюється реалізація людиною властивих їй здібностей і потенцій на благо власно-особистісних і загальносуспільних інтересів.

Таким чином, лише спрямованість суспільства на шлях до автентичного життя кожної людини спроможна вирішити головну суперечність у взаєминах особистості й суспільства на користь обох.

До того часу, поки держава не визнає пріоритетного значення розвитку культури, не зумовить престижність представників цієї галузі, залишатися їй країною дрібних торговців, дешевої найманої сили за рубежем і роздутого апарату державних та силових органів. Неможливо подолати соціально-економічну кризу доки у серцях і умах людей панує пустеля на місці гармонійного затишного внутрішнього психологічного "дому". Економіка і політика в цьому випадку залишаються вторинними стосовно культури, духовності та моралі.

Історія знає приклади, що підтверджують це. Усім відомо наскільки швидко Німеччина та Японія "піднялися на ноги" після поразки у Другій світовій війні. Дотепер у Німеччині живуть люди, які згадують той важкий для народу час: "Ми збирали на полях мерзлу картоплю. Електроенергію мали дві години на добу. Але ми знали, що треба працювати". Допомогла аура великої нації поетів, композиторів, мислителів і відповідальність за неї перед світом і самим собою. А ще допомогло швидке долучення до загально-християнських цінностей, що закладало надійний фундамент внутрішнього психологічного "дому". На зміну нацистській ідеології Головним Законом ФРН від 23 травня 1949 року було введене обов'язкове релігійне виховання, про що в статті 7 говорилося: "Викладання релігії в державних школах, за винятком неконфесійних, є обов'язковим. Навчання проводиться згідно із принципами релігійних організацій".

Відомо, що у філософії сучасного духовного виховання представника певного суспільства не прийнятні ні релятивістсько-плюралістичний напрям філософії, ні гармонійно-цілісний. Доцільнішими у сучасних умовах стають ті ідеї, які намагаються поєднати в собі позитивні риси обох цих протилежних концепцій. Одну з таких ідей певним чином реалізує система філософських принципів субстанціональної єдності й діалогової згоди, яка, у свою чергу, включає в себе відому християнську ідею "послуху та відваги". Це її згадував у свій час Микола Бердяєв, аналізуючи погляди одного з персонажів роману Достоєвського "Брати Карамазови" і відзначаючи важливе значення того його життєвого принципу, згідно з яким "великий послух повинен бути урівноваженим у християнстві великою відвагою". Одне без одного недоцільне і неможливе у найвищих своїх проявах. Чи не тому невдачі та негаразди супроводжують будь-яке суспільство, що для більшості його членів не властиві ні "великий послух", ні "велика відвага", ні їх гармонійне поєднання. Цим самим підтверджується висновок, згідно з яким ніяке правово-економічне законодавство не може нормально функціонувати, коли воно входить у суттєву суперечність із пануючими у суспільстві моральними принципами. Українське суспільство, переживаючи це, здобуває відповідний досвід, який рано чи пізно допоможе вийти на дорогу, яка прямує до тих стандартів, що відповідають сучасним загальноєвропейським вимогам.

Необхідність пріоритетного розвитку культури у суспільстві-це далеко не кон'юнктурна вимога, яка стосується певної країни на певному етапі її розвитку. Прикладом відродження принципу пріоритету духовних цінностей над матеріально-економічними у глобальних масштабах є рішення авторитетних міжнародних організацій. Зокрема, у доповіді Генерального директора ЮНЕСКО за 1990-1991 роки говориться, що сучасна реформа педагогічної діяльності потребує "зміни парадигми шляхом