Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - Віруючі, "невіруючі" та атеїсти

У християнському світогляді головним джерелом і предметом віри є Бог. Він є Абсолютне Добро (Абсолютна Любов, Абсолютний Розум, Абсолютна Краса), і в дорозі до Нього — головне призначення людини: вона від природи наділена прагненням "віднайти" Бога. А тому "наше серце завжди хвилюється, щось шукає, до чогось прагне, кудись тягнеться і рухається, не знаходячи остаточного задоволення..." (Франк С, 1992, с. 238). Уважають, що це загальне відчуття Чогось є свідченням Його наявності. За Г. Ващенком, ідея Бога "від природи властива всім людям. Але виявляється і розвивається вона під впливом зовнішніх і внутрішніх причин. Тому в одних людей вона залишається в стані нечинности, в других виявляється в перекрученій формі, в третіх набуває високого змісту й форми і стає наймогутнішим чинником досконалості людини" (Ващенко Г., 1994, с. 58).

Існує низка зовнішніх "провідників", які вказують людині дорогу до Бога. Таку функцію виконує Святе Письмо, релігії, храми, релігійні звичаї, свята та обряди, спомини дитинства тощо. Такі "провідники" з'являються і в хвилини смертельної небезпеки, іноді цілком випадково, і людина особливо сильно відчуває присутність Бога.

Зрештою, на присутність Бога в людині вказує не лише її прагнення "віднайти", "відкрити" Його для себе, але й наявна лише в людській душі здатність розрізняти добро і зло, а відтак і відчуття Закону Моральності. Г. Ващенко вважав, що мораль і сумління — це голос Божий в душі індивіда. Цей голос стоїть на сторожі ідеального "Я". Водночас він засвідчує нашу причетність до світу вічності (Ващенко Г., 1994, с. 63).

Прагнення людини наблизитися до Бога, на думку М. Бердяєва, є також джерелом творчих сил людини. Творчість передбачає розкриття в ній глибинного, надлюдського, божественного начала. І коли людина відривається від цього начала, коли вона закриває в собі доступ до нього, а йому доступ до себе, тоді вона розхитує в собі людський образ, втрачає свій зміст, а її воля стає безпредметною (Бердяєв Н., 1990, с. 119).

Віра в Бога є головною складовою традиційно християнської системи цінностей, але закони віри, як уже зазначалося, поширюються і на соціальні цінності — національні, громадянські, сімейні, особисті. І хоча прийнято говорити про існування різних видів віри, в тому числі й віри, яка ґрунтується на розумі, все ж віра моральна, яка від Бога, є вічно діючою та визначальною і в суспільних стосунках. Сама наявність влади, права, моральних засад є виразом ідеальної, тобто боголюдської природи людини та суспільства і спирається на моральний Закон підпорядкування людського життя належному (С. Франк).

Віруючі, "невіруючі" та атеїсти

У трактуванні проблеми духовного відродження школи фундаментальне значення має усвідомлення різниці між вірою у Вищий Авторитет і різними способами її зовнішнього вияву, тобто тим, що може умовно називатися "опредмеченням віри". Прагнення "матеріалізувати" образ Бога і віру в Нього властиве людству з давніх-давен. Від примітивного священного каменя і від нехитрого ритуалу поклоніння йому аж до складної релігійної організації, величних храмів, складних ритуалів, символіки і атрибутики, різноманітної релігійної літератури тощо, — все це було і є спробами "опредметити" Божий образ, а точніше уявлення про нього різних людей і соціальних груп. Але при цьому матимемо на увазі, що жоден образ, жоден релігійний ритуал не був і не міг трактуватись як тотожний самому Богові. Будь-яка зі спроб "матеріалізації" образу Бога є обмеженою, недосконалою, відповідає рівню свідомості та культури людей, які її здійснювали. Іноді ці спроби під впливом політичних чи інших зовнішніх чинників можуть нести в собі невдалі вирішення, навіть суперечливі Богові. Це розуміння є особливо важливе, бо часто недосконалість таких рішень використовується як "доказ" відносності, так званої "історичності", "умовності" й вічних істин моралі.

На недосконалості способів зовнішнього виразу образу Бога ґрунтувалася у нас атеїстична пропаганда. Справді віруюча людина не надає цим моментам першорядної ваги. Вона трактує все це як умовність, як символи, що нагадують про Нього.

З питанням "матеріалізації" Вищого Авторитету пов'язана проблема надуманої суперечності між вірою в Бога і наукою. Фактично вона простежується лише між наукою і різними способами "опредмечення віри", але такої суперечності не існує між наукою і самою "чистою" вірою, бо це поняття різних вимірів. Можна знайти багато зовнішніх "ненауковостей" у Святому Письмі, в ритуалах, можна вказати на "примітивізм" ікони, символів тощо, — все це може суперечити науковим чи естетичним поглядам і нормам. Але вони не є віра, яка перебуває над і поза наукою, що визначається можливостями людини, і яка до того ж постійно міняє свої погляди.

Враховування різниці між вірою в Бога і самою атрибутикою та символікою віри дає ключ до розуміння поглядів людей "невіруючих" та іновірців. Відомо, що у демократичному світі є чимало людей, які релігійними себе не вважають. Як правило, їх визнання ґрунтується на ставленні до зовнішніх моментів віри, наприклад, вони не належать до якоїсь конкретної конфесії, не відвідують церкву і т. п. Проте якщо спитати, чи вірять такі люди в ідеали Добра, Любові, Правди, Справедливості тощо, то виявиться, що дуже часто вони далекі від атеїстичного релятивізму з його войовничим запереченням Бога. Натомість дізнаємося, що вони схильні визнавати існування "надприродної сили" та етичних норм як ідеальних понять. Таким чином, часто в категорію "невіруючих" зі своєї чи з чужої волі потрапляють люди, котрі насправді є віруючими в широкому (філософському) розумінні. Такі люди йдуть до Бога власною дорогою і немає підстав відмовляти їм у цьому праві. З цього приводу згадуємо слова св. Юстина: "Всі, що жили по Слову Божому, — християни, хоч і визнавали себе за поганців".

Існує, отже, велика розбіжність між атеїзмом і тим, що в побуті називаємо "невіруванням". Характерною рисою християнина є відчуття Бога. Іноді він може скептично ставитися до конфесійного аспекту релігії, але при цьому активно утримуватися від заперечення Бога.

Звернімо також увагу на те, що в західних державах зрілої демократії є чимало давніх і порівняно модерних конфесій та релігійних організацій. Проте всі прихильники цих різних вірувань сходяться на головному — на природному тяжінні до Бога. Атеїзм як ідеологія неприйняття Бога тут не знаходить підтримки. Отож, над головами всіх — одна святиня, як сонце однакове для всіх, і всі стоять до нього лицем (Є. Сверстюк).

Різниця між так званим "невіруючим" та атеїстом визначається врешті-решт їхнім ставленням до системи вартостей. "Невіруючий" — це людина, яка певною мірою втратила орієнтацію на Абсолют Добра, несвідомо наблизилась до релятивізму, але все ж залишається в координатах християнських вартостей. Атеїст — це людина, котра орієнтується на цілком іншу, протилежну систему вартостей (часто приховану під образом добра), але насправді очолювану Антихристом. Він заперечує існування Бога, але насправді є віруючим у щось, що не є Ним. Загалом атеїсти — малопоширене явище не лише у суспільстві з міцними християнськими традиціями, але й у такому суспільстві, як наше. Те, з чим ми найчастіше зустрічаємося в нас, — це тип "сплячого", пасивного християнина.