Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - Педагогіка в пошуках духовності

Варто зазначити, що у світі поширена також віра в ідеали, які ведуть людину до загибелі — віри в ідеали зла. "Не кожному духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони..." (Перше І в., 4:1). Бог як втілення Добра завжди виступає у власному образі, але пропонує людині не найлегшу дорогу до себе. Зло завжди маскується під добро, під щось таке, до чого людина прагне. Але, на відміну від добра, пропонує і легкий шлях до мети: через гріх, від якого відразу "звільняє". На заохоченні людини "добрими обіцянками" ґрунтується вся ідеологія сатанізму та ідолопоклонства, виявом якої є фашизм, комунізм, а також псевдорелігійні секти, що детальніше розглянемо далі" Сьогодні зло шукає собі нові форми виявлення (мафіозні клани тощо). Дух зла ". ..володіє таємничою здатністю, як іскра пожежі, перескакувати з однієї душі в іншу, він як Фенікс, відроджується з попелу в несподівано нових формах" (Франк С, 1992, с. 408—409). Фашизм, комунізм та всі інші сатанинські ідеології є щодо традиційно-християнських ідеалів завжди опозиційними. Найперше тому, що "богом" у них є щось інше, а відтак, як уже йшлося, вони допускають зло як засіб досягнення "добра". В ідеології марксизму, пережитки якої досі побутують у свідомості людей, в центр уваги поставлено віру в творчу силу зла. Ця ідеологія виступає як вияв розбещеного злочину, що діє у вигляді добра. Чинник віри тут теж посідає головну роль.

Добро і зло діють і в самій людині; боротьба між ними ніколи не припиняється. "Історія суспільства як історія духовного життя є драматичною долею Бога в серці людини" (Франк С, 1992, с. 75). Людина — єство вільне, але вона завжди стоїть перед необхідністю вибору між добром і злом — як навколо себе, так і в самій собі. Г. Ващенко вважає, що сьогодні "кожен мусить чітко заявити, чи він з Христом, чи з Антихристом" (Ващенко Г., 1997, с. 135).

Педагогіка в пошуках духовності

Потреба повернення до духовності стає сьогодні предметом уваги всього нашого суспільства. Доходимо нарешті до переконання, що суспільний процес визначається найперше конкуренцією у сфері ідеалів і прагнень, і якщо така конкуренція відсутня, то і матеріальне виробництво потрапляє в застій, про що стверджував ще Іван Франко (Франко І., 2004, т. З, с. 416).

Відразу відкинемо примітивне трактування духовності як "туману над річкою", якого, образно кажучи, можна наловити в кошик і принести в клас та "наділити" дітей. Часто такі можливості шукаємо в літературі, мистецтві тощо. Тим часом очевидно, що й вони черпають духовність з іншого джерела, самі не породжують її, а слугують лише "упаковкою" для неї. Натомість першим і фундаментальним мусимо прийняти визнання, що духовність — це певний стан людини і суспільства, який формується, виробляється важкою працею душі самої людини і самого суспільства, за участю їх власної волі й власних зусиль. Визнаємо також, що людська істота має схильність і потенції до нарощування власного духовного поля. Вона тягнеться до духовності так само, як рослина до світла. І то незалежно від того, яким чином дивимось на духовність — очима християнина чи матеріаліста. "Переконання у високому і святому є переконанням, вродженим духові людському, або, точніше сказати, сутністю людського духу, те, чим дух людський відрізняється від душі тваринної..." (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 291).

Як уже зазначалося, навіть В. Сухомлинський в добу домінування атеїстичного світогляду наголошував, що "предметом особливої уваги виховання має бути стан духу вихованця" (Сухомлинський В., 1976, т. 1, с. 117). Образи Павки Корчагіна чи Шолоховського Давидова мали репрезентувати в той час саме таке поєднання в людині двох начал — матеріального і духовного.

Іншою суттєвою особливістю духовності є те, що їй завжди властива певна спрямованість — націленість на ідеал. Людині притаманна вічна схильність стояти обличчям до ідеалу і вічне прагнення наблизитися до нього. "Тварина не має цих ідеальних почуттів, бо вона не має думок, які породжували б їх; тому вона цілком егоїстична. Й у людині ці ідеальні почуття можуть бути придушені або перекриті більш нагальними вимогами й потребами, а проте вони завжди готові прокинутися за першої-ліпшої нагоди" (Юркевич П., 1993, с. 210). В основі цієї спрямованості, цього прагнення лежить віра в ідеал. І це теж не залежить від того, якого змісту є цей ідеал. Навіть тоді, коли людина зрікається віри в Бога і оголошує себе атеїстом, вона приречена вірити, не може не вірити. За висловом М. Бердяева, відходячи від віри в Бога, людина впадає в ідолотропію, у псевдорелігію, класичним взірцем якої була комуністична ідеологія.

До ідеалу і до віри в нього людину веде багато чинників. Наука допомагає їй розуміти зміст ідеалу, мистецтво вказує на його досконалість і красу, релігія — дає відчуття інтимної близькості до нього. До віри в Творця спонукають людину також Великі Таємниці — її народження та її смерть. "Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, — писав Іван Франко, — мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього" (Франко І., 2004, т. З, с. 417).

Наступним кроком, що веде до розуміння духовності, є вибір предмета віри — самого ідеалу, "Людина не вільна у виборі мати чи не мати їй ідеали, — наголошує Еріх Фромм, — але вона вільна у виборі між ідеалами і поклонятися руйнівним силам чи розуму і любові". Власне, йдеться тут про певну ієрархічну систему ідеалів, але зміст будь-якої такої системи визначається природою Головного Ідеалу, що посідає в ній чільне місце. З нього і розпочинається вибір. У комуністів ним був ідеал комунізму, у фашистів — ідеал нації, в антропократичному світогляді — образ надлюдини ("супермена"), У християн таке місце — на вершині ієрархії ідеалів — посідає образ Творця, що втілює в собі поняття Любові й Добра. "Усякий ідеал, — писав І. Франко, — се синтез бажань, потреб і змагань близьких, практично легких, і традиційних для осягнення, і бажань та змагань далеких, таких, що на око лежать поза межами можливого" (Франко І., 2004, т. З, с. 417).

Не підлягає сумніву, отже, що відповідно до традиційно-релігійного світогляду, визнання Бога і віра в Нього є першою і головною передумовою входження нашої сучасної людини в нову для нас європейську цілісну систему цінностей, яку суспільство кладе в основу виховання. "Є тільки один ідеал довершеності, перед яким схиляються всі народності, це ідеал, що його дає християнство", — писав К. Ушинський (Ушинський К., 1983, с. 101). Така орієнтація на Авторитет Бога зумовлена тим, що вплив віри в Нього поширюється на все життя людини, на її моральну, національну, громадську, родинну та індивідуальну поведінку тощо, зумовлює її повсякденний вибір в усіх сферах життя. "Коли душа любить, вона стає подібною до того, що любить", — наголошує св. Августин. А на думку П. Юркевича, душа людини здатна корегувати себе відповідно до ідеалів, у які вірить, розвиватися під їх впливом (Юркевич П., 1993, с. 168). До речі, цю точку зору поділяють і чимало відомих психологів, серед яких К. Юнг, Б. Фромм та ін.

Із сказаного вище випливає, що в традиційно-християнському світогляді предметом віри і джерелом духовності є, насамперед, визнання Творця як абсолютної й визначальної Цінності, а також ієрархія ідеалів моральних, національних, громадянських, родинних тощо. Людина йде до свого призначення, виконуючи найперше свої обов'язки перед усіма людьми на землі, Батьківщиною, своїм найближчим оточенням, своєю сім'єю, нарешті, перед самим собою. Повнота цього духовного служіння залежить саме від стану світогляду і віри; вони визначають стійкість переконань людини. Але завжди силу імперативу мають лише ті вимоги до особистості, які йдуть від шанованого Авторитету, схвалюються Ним і які підкріплені вірою в Нього.

"Суть виховання, — писав В. Сухомлинський, — я вбачаю в тому, щоб кожний вихованець, виробляючи свої переконання, загартовував свою волю і силу духу, виявляв себе в активному прагненні до добра, в рішучості досягти ідеалу добра що б то не було. Переконання не можна виробити без боротьби із злом" (Сухомлинський В., 1977, т. 2, с. 233). Самим життям доведено, що ані моральність, ані патріотизм не можуть відродитися на ґрунті бездуховності. Неможливі за таких умов ні демократія, ні міцна родина, ні догляд за довкіллям. Занепад віри, як засвідчує історія, завжди супроводжується знеціненням морально-етичних вартостей.

Зрештою, у світлі емпіричних досліджень останнє твердження може здатися суперечливим. Як випливає з теорії морального розвитку людини (Л. Кольберг та ін.), поведінка далеко не всіх людей тримається лише на вірі в ідеали. Нерідко люди, які уникають злих вчинків, також здатні на це або зі страху бути покараними, або через небажання переступити існуючі в суспільстві норми, небажання протистояти громадській думці тощо. Проте стрижнем моральності, в кожному разі стосовно суспільства в цілому, завжди залишається духовність, Моральний Закон, записаний таємничою силою в серці кожної людини. Зародки моральності діють у душі дитини, навіть якщо в моральному розвиткові вона ще не дійшла до усвідомлення свого Високого обов'язку.