Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - Цінності морального виховання

Зміст морального виховання, як уже зазначалося, складають абсолютні вічні цінності, що мають вселюдський характер. У християнстві вони репрезентовані найперше двома головними Заповідями Любові, Десятьма Заповідями Божими, а відтак і цілою системою вимог, пропозицій і заборон, які містить Катехізис.

В історії філософії абсолютні вічні цінності були предметом багатьох дискусій. Сократ і Платон рішуче відкидали релятивізм і чітко визначилися в тому, що: а) абсолютні цінності існують і б) при цьому деякі з них важливіші, ніж інші. Зокрема, Платон до абсолютних цінностей відносив справедливість, чесноту, мудрість. На відміну від релятивістів, які вважають, що ці поняття витворені людьми і повинні трактуватися відповідно до обставин, абсолютисти (ідеалісти) вважають їх універсальними, вічними, недосяжними, недоторканними. Вони або створені Богом, або е законами природи, такими, наприклад, як земне тяжіння, рух, магнетизм тощо.

У цій праці відстоюємо точку зору, що лише визнання факту існування вічних, абсолютних ідеалів та прищеплення дітям віри в них можна вважати надійною основою побудови системи сучасного українського виховання. Не існує іншого шляху духовного видужання людини, а без цього не матимемо і здорового суспільства. Знання "загальнолюдської моралі" без віри в морально-етичні ідеали видається порятунком ненадійним.

Проблемним залишається питання ієрархії морально-етичних ідеалів. Будь-яке з понять, перелічених у першій групі Кодексу цінностей, має універсальний характер, і шляхом певних рефлексій можна довести "його найбільшу важливість". Саме з огляду на це їхнє визначення, сам перелік, послідовність розташування тощо мають умовний характер, і в різних авторів кожен з ідеалів у шкалі цінностей може посідати різне місце.

Ідеали добра та їх антиподи. Неможливо дати вичерпний перелік цих вартостей. Серед найчастіше згадуваних довільно назвемо такі: доброта, чесність, справедливість, щирість, гідність, милосердя, прощення, досконалість тощо. Як уже йшлося, вони опредмечуються в кодексах, культурі, у властивостях людської душі. В останньому випадку вони виявляють себе через стосунки між людьми. Для розуміння природи абсолютних цінностей суттєве значення має вираховування саме третьої форми їх функціонування. Якщо система ідеалів є для людини лише орієнтиром, а кодекс та культура — засобом їх осмислення, то у сфері людської душі цінності стають ареною боротьби добра і зла, антагонізму двох різних систем, протистояння антиподів вартостей. Цій сфері властива нестійкість, мінливість. Залежно від стану віри, кожна така властивість душі може утверджуватися й прямувати до Абсолюту або ж коливатися чи навіть деградувати, а відтак переростати у свій антипод. Так, доброта може перерости в жорстокість, чесність — у нечесність, справедливість — у несправедливість, щирість — у лукавство і т. п.

Початком деградації цінностей як властивості душі є втрата віри та прагнень досягати ідеалу, зневіра, "зупинка" в дорозі до нього. Це — сумнів, з якого і розпочинається в людині аморальність: від сумніву — до компромісу, від компромісу — до визнання неминучості зла, від нього — до визнання доцільності зла ("облагороджений зла"), а звідси — і до самоутвердження людини в злі як у "життєвій нормі", коли пригнічене і заглушене сумління перестає турбувати нас. Усяке нагадування про сумління тепер уже сприймається вороже, як зазіхання на душевний комфорт, через що злі люди ненавидять добрих, а в наш час трактують їх як "білих ворон" і готові зробити з ними те, що колись зробили з Христом.

Абсолютні, вічні цінності та їх антиподи є втіленням боротьби добра і зла, що пронизує все життя людини і суспільства. Такого висновку доходять усі релігії, більшість філософських доктрин, гуманістична культура, народна творчість тощо. Вищий Авторитет— Бог— сприймається і як втілення Добра, і як його опора. Сили зла асоціюються з поняттями антихриста, сатани, князя пітьми. Перспективи протистояння двох сил у різних філософських концепціях трактуються по-різному, проте в більшості випадків утверджується надія на остаточну перемогу добра над злом. Будучи антиподами, добро і зло обіцяють винагороди людині, але самі ці винагороди є різними. Добро забезпечує гармонію душі. Сили зла підкуповують людину, обіцяючи передусім матеріальну вигоду: користь, тілесну насолоду, неробство тощо — "блага", які врешті-решт призводять до деградації людини, зокрема духовної, — через "матеріалізацію" свідомості.

Добро і зло в людині принципово різняться ще одним важливим моментом. Зло завжди готове завдати удар добру. "Обман і сила — ось зброя злих", — стверджував Данте. Воно завжди має тактичну перевагу, бо не зважає на закони моралі. Зла людина лише реалізує свої прагнення. Добра людина за своєю природою не готова ні до нападу, ні навіть до оборони тими методами, котрі застосовує зло. Добро мусить стати "трохи злом", щоб належно оборонити себе.

Віра, надія, любов мають виняткове значення і особливу функцію в природі людини: вони формують душу, через них у неї входять усі інші добрі якості. З їхньою допомогою людина дозріває до єднання з Богом.

Як уже йшлося, віра — це прийняття чогось без застережень, без сумнівів, це дар Божий, який накопичується в людини, що прагне до свого Творця і надає перевагу благам духовним. Водночас, як й інші властивості душі, віра не є почуттям стабільним, бо може піддаватися сумніву, занепадати, переходити в безвір'я (нігілізм). Багато важливих засад нашого життя ґрунтуються на вірі, людина має природну потребу в щось вірити. Наявність цієї потреби не можна довести, як доводять теореми. Але нам важко уявити собі людину, яка ні в що не вірить.

Віра в ідеали не дається легко, вона досягається тяжкою працею душі, її напруженням. Людина народжується з прагненням віри, тому часто кажемо: "довірливий, як дитина". В перші місяці та роки життя людська істота сприймає все з "відкритою душею", і не випадково могутнім носієм віри в добро є ті елементи народної культури, з якими дитина зустрічається найперше — пісня, казка, звичаї, обряди тощо. Вони не випинають зло, не поетизують його, як це робиться в сучасних бойовиках, їм властиве вічне свято перемоги добра, правди, справедливості, а отже, і торжество віри в них. Саме в ранньому дитинстві душа людини найбільше проймається вірою.

Звичайно, з часом наповнена вірою дитяча душа зазнає нелегких випробувань, зокрема, в підлітковому віці, але якщо фундамент цього почуття міцний, вона цей іспит витримає.

Віра переростає в надію, становить її основу. Без віри в ідеали надія зазнає краху. Глибоко віруюча людина не впадає в песимізм і зневіру. Вона покладається на силу справедливості, зберігає спокій, бадьорий настрій, радість. Надія — це рівновага душі, її стійкість. Відчай і зневіра є великою бідою для людини і навіть гріхом. Тому надію в християнстві трактують як чесноту. Вона є основою оптимізму, вічним джерелом якого є не лише глибоке розуміння життя, а й звичайні буденні приязні взаємини в сім'ї, на роботі. У вчителя чи викладача більше шансів набратися оптимізму, ніж у лікаря, котрий кожен день чує стогін хворих. Дитина надіється на маму, свою сім'ю, на доброту своєї школи, народу, всього світу. Надія — теж вроджене почуття, і воно залишає людину останнім. Життя без надії — пекло, — згадаймо напис над відомим витвором фантазії Дайте.

Ознакою душі є також здатність людини любити. Любов діяльна і вимагає жертовності. Не заперечуючи втіх і радощів земних (тілесних), християнство все ж ставить їх на друге місце після втіх духовних. Данте у "Божественній комедії" назвав любов "зародком усякої чесноти". У християнському розумінні любов переборює індивідуальне, вона антиегоцентрична. Любов безкорисливіша, ніж справедливість.

Любов, що втілена у двох головних Божих заповідях, виголошених у Нагірній проповіді Христа, є основою повноцінного виховання, мудрості, самодисципліни і життєвої сили. "Серцевиною всього, — писав Бертран Рассел, — є проста і старомодна річ, річ настільки проста, що мені майже соромно згадувати її через побоювання насмішок, якими мої слова зустріне розумний цинік. Те, що я маю на увазі, — вибачте, що нагадую це, — є любов, християнська любов або співчуття. Якщо ви відчуваєте це, ви розумієте сенс існування, у вас є вказівка до дії, причина для хоробрості, необхідність душевної чесності" (Fouts G. Т., 1993, с. 29). На думку американських психологів (С. Чесса, Г. Кемпбелла, А. Томаса та ін.), лише любов може врятувати як дорослих, так і дітей. Зокрема, Г. Кемпбелл доводить, що саме через любов відбувається задоволення і розвиток емоційних потреб людини.

Любов трактується як почуття, внутрішнє бажання, що має різні ступені сили. Натхненне вірою і надією, бажання любові спонукає до зближення з предметом любові, ненависть— до віддалення. Любов — сила творча і життєстверджуюча, від неї — все добре на землі. Ненависть і страх мають руйнівний характер. Вони є першопричиною всіх головних вад людини — лукавства, брехливості, боягузтва, підлості, заздрості, зрадливості, підозрілості тощо. Лише любов'ю може людина перемогти в собі ці вади.

Природний шлях виховання передбачає тяжку дорогу людини від дитячої сліпої віри в добро, надії на добро і любові до добра, навіяних батьками і сприйнятих як щось незаперечне, — через кризи, сумніви, через суперечки й випробовування, через власні пошуки правди в людях, у житті, книгах — до міцного світогляду, що ґрунтується на стійких переконаннях. Міцно засвоєна віра надає сил і спонукає до дії, надія — просвітлює життєву перспективу, а любов веде людину до єднання з ідеалом.

Сумління, правда і справедливість. Сумління — серцевина душі, воно виконує функцію "цензора", індикатора добра і зла, а тому завжди безкомпромісне. Воно — "емоційний вартовий переконань", — пише В. Сухомлинський. Сумління ґрунтується на правді. Любов, чесність, милосердя, гідність і т. ін., — усе готове до компромісу, до примирення зі своїми антиподами. Сумління і правда заважають їм це робити. Вони завжди на межі між добром і злом, і цю функцію виконують повсюдно.

Сумління людини виступає і як повноважний представник Абсолюту Добра, Бога. Голос сумління для віруючої людини завжди е голосом Божим. Б. Кант називав сумління суб'єктивним принципом відповідальності за свої вчинки перед Богом. Воно озивається в нас добром або неприємним відчуттям. "У думках наших, — писав К. Ушинський, — ми можемо самі себе обманювати, але почування наші скажуть нам, що ми таке: не те, чим би ми хотіли бути, а те, що ми є насправді" (Ушинський К., 1983, с. 326).

Страх докорів сумління, а ще більше сором перед власним сумлінням, є для людини важливим сигналом захворювання душі, сигналом, який наказує їй зупинитися, бо душа потрапила в небезпеку. Від сорому і докорів сумління за здійснений колись вчинок стискається серце, людина "меншає", занепадає у власних очах. "Звітувати перед своєю совістю значно важче, ніж перед іншою людиною" (К. Ушинський). Прикладом цього є доля Юди, який не зміг пережити докорів сумління і покінчив життя самогубством. У людині домінує не лише любов до себе, кожен негативний вчинок викликає в ній ненависть до себе самої. Біль сумління — це найбільш праведний біль, і треба дуже багато зусиль виховника, щоб його викликати у дитині. Без цього болю не буває сумління.

З ідеалом сумління і правди тісно пов'язане почуття справедливості. Воно теж ґрунтується на вірі в правду і є вродженим. Загальновідомо, що діти мають загострене почуття справедливості. Вони приймають суворість щодо себе, але вона обов'язково повинна бути справедливою. Це почуття в них ще не зіпсуте ерозією релятивізму. Лише згодом старші навчать дитину трактувати справедливість не як недоторканний ідеал, а як "відносну моральну категорію", з якою можна поводитись як тобі заманеться.

Орієнтація на ідеал справедливості — дуже важлива у вихованні, тому в давнину цей ідеал називали "чеснотою чеснот". Часом взагалі видається, що всі проблеми виховання зводяться до проблеми справедливості, краще б сказати, несправедливості, бо саме її найчастіше допускаємо щодо наших дітей, учнів у школі, людей навколо нас.

Наша сучасна свідомість втратила віру і притупила почуття сумління. Ми не завжди оцінюємо власні вчинки через призму понять добра і зла, а радше, користуємося прагматичними підходами: "безпечно — небезпечно", "вигідно — невигідно", "приємно — неприємно", "хочеться — не хочеться", "варто — не варто" і т. ін. У цей спосіб зникає межа між добром і злом, між правдою і брехнею. Більшовицька філософія, як уже згадувалося, взагалі таку межу відкидає. Але для виховання немає нічого страшнішого, ніж її відсутність, бо за таких умов зникає функція сумління і почуття правди. І якщо вони не працюють, то й не розвиваються. У певному сенсі людина перестає бути людиною. Ось чому "першим і найбільш успішним засобом у вихованні буде збуджування потрібних почувань, радості й смутку, уявлень про добро і зло" (А. Горохович).

Визнання правди, що є межею між добром і злом, — єдина "аксіома духовності, моральності, педагогіки. На ній тримається вся людяність в людині. Якщо я вірю, що така межа є, то всі інші засади моральності та духовності можна довести; якщо я цю аксіому не приймаю, то, на жаль, всі розмови І докази марні, — все лише тінь" (Соловейчик С, 1989, с. 233).