Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - Націоналізм, шовінізм та "інтернаціоналізм" — світогляд і почуття

Навряд чи варто протиставляти тут, наприклад, національний світогляд і національні почуття, хоча, зрозуміло, що їхня природа є різною. Світогляд ґрунтується на самоусвідомленні людини, на її способі мислення, на її інформативному досвіді. Почуття бере свій початок глибоко в душі людини, а відтак започатковується її природою. Світогляд — це те, що людина знає, бачить і розуміє, почуття — це ставлення людини до цього. Неабияке значення має тут і віра у відповідну систему ідеалів, що утверджується в людині на основі її інтелектуального і духовного досвіду. З цього випливає, що світогляд, почуття і віра завжди в єдності, завжди доповнюють себе, а тому, говорячи про одне з них, матимемо на увазі також інші складові мотивації поведінки людини.

Віра в національні ідеали, надія на їх осягнення, любов до України зумовлюють розвиток цілої гами специфічних національних почуттів. На цьому ґрунті глибоко усвідомлюється і переживається підневільне становище нації, несправедливість чужинців до неї, формується почуття націоналізму і, відповідно, націоналістичний світогляд.

Націоналізм — це реакція пригнобленої нації на своє поневолення. Він є формою самозахисту, і спричиняє його не сама нація, а ті, хто кривдить її, від кого вона зазнає утисків. Націоналізм — не "річ у собі", а певний спосіб політичного мислення, спровокований конкретними історичними умовами. Немає шляхетнішої цілі, аніж віддане служіння пригнобленій нації. Навіть вихідці з іншого народу, іншої крові вважали за честь відстоювати права поневолених націй (Дж. Байрон, В. Вишиваний та ін.). Якщо нація ще виборює незалежність і право бути вільною та рівноправною серед інших націй, націоналізм часто може набувати войовничого, активного характеру. За визначенням Г. Ващенка, націоналіст поважає права інших людей на любов до свого народу. Але, коли якийсь народ визискує його націю, знущається над нею, то націоналіст вступає в боротьбу з гнобителем і, зрозуміло, не може мати до нього добрих почувань (Ващенко Г., 1954, с. 10). Умови несправедливості виправдовують право самооборони, а там, де боротьба, там і зло.

Ситуація змінюється, коли нація стає державною, почуває себе повноправною на своїй землі, панує в державі. За таких умов націоналізм суворіше узгоджує свою сутність з духом абсолютних ідеалів справедливості, правди тощо і переорієнтовує її на потреби державотворення і державозбереження. Не перестаючи любити свою націю, українець підпорядковує власні зусилля громадянсько-патріотичним, державницьким цілям, що є вищим щаблем політичного мислення. Сучасний український націоналізм, залишаючись головною ідеєю незалежності української нації, водночас відстоює засади міжетнічної злагоди в Україні, орієнтацію на цінності демократії, утвердження української держави в контексті міжнародного життя тощо.

На окрему увагу заслуговує проблема шовінізму. Він виявляється найперше в тому, що якийсь народ чи його керівники поважають і шанують лише себе і з презирством ставляться до інших народів, не визнаючи їхнього права на самобутність. Яскравий приклад — фашистська ідеологія з її концепцією поділу націй на вищі, котрим належить право повноцінного життя, і на нижчі ("унтерменші"), що підлягають експлуатації й навіть винищенню.

Російський шовінізм бере свій початок з ідеї "третього Риму", згідно з якою Москва нібито покликана керувати іншими народами. Московські політики, навіть так звані демократи, часто демонструють прагнення до поширення свого впливу на інші народи. Сьогодні в цей процес включено й економічні чинники.

Варто зауважити, що імперський статус росіян не сприяв повноцінному розвиткові й російської національної свідомості. Російська нація певною мірою "розчинилася" в інших народах, ослабила себе, і це сьогодні відчувається особливо гостро.

На особливий розгляд заслуговує тепер і поняття так званого інтернаціоналізму. У перекладі з англійської мови international означає "міжнаціональний". Проте в комуністичній ідеології він означав фактично "безнаціональний" ("наднаціональний") і повинен був втілювати відому тезу про те, що пролетарі нібито не мають батьківщини. Проте, руйнуючи все національне чужих підневільних народів, російські комуністи на його місці утверджували цінності "великоруські" — російську мову, культуру, мистецтво тощо. Лукавство поняття "інтернаціоналізму" підмітив ще Іван Франко. "Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеями раді би покрити свої змагання за панування однієї нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами прикривати своє духовне відчуження від рідної нації" (Франко І., 2004, т. 2, с. 416). Цим лукавством користуються і сьогодні: саме носії шовіністичного російського світогляду відстоюють тепер в Україні "ідеали інтернаціоналізму". В цьому понятті й терміні з усією очевидністю проглядається тенденція до панування російської культури над культурами інших народів. І байдуже, як його називати.