Теорія і методика виховання - Омеляненко В.Л. - Ще один приклад відсутності належної педагогічної культури

Пригадується ще один приклад

Вчителька української мови й літератури, маючи 25-річний стаж педагогічної роботи, вела у 7-му класі урок української мови. На урок прийшла з сумкою, в якій були учнівські зошити й особисті речі. Закінчивши урок, взяла класний журнал, чергову партію зошитів і пішла в учительську. А сумку залишила на стільці у класі. Після проведеного уроку мала їхати додому. Повернулася до класної кімнати, забрала сумку і в учительській почала складати свої речі. Кинулася шукати проїзний квиток, який, на її думку, був у сумці, але ні в сумці, ні в кишені квитка не було. Вже почався наступний урок. Роздратована вчителька пішла до директора: "У мене із сумки у 7-му класі вкрали проїзний квиток. Треба зробити обшук". Директор погодився. Перервавши урок, обшукали всіх учнів. Квитка ні в кого не знайшли. Але урок був зіпсований, учні збуджені, схвильовані. Вчителька запропонувала зробити такий же обшук у 5-му класі, бо там вчилися брати учнів-старшокласників. І там вдалися до обшуків. Урок зіпсували, а квитка немає. Директор і вчителька, вкрай роздратовані, повернулися в учительську. Тут сиділа за своїм столом вчителька біології. Побачивши колегу, сказала: "Ось Ваш проїзний квиток. Дякую вам, Маріє Сергіївно. Дуже вдало з'їздила, відвідала маму. Ще раз дякую вам". Директор і Марія Сергіївна застигли в німій позі. Остання заховала в сумку свій проїзний квиток і, нікому нічого не сказавши, пішла зі школи. Директор теж промовчав. А в школі кілька днів не вщухали запитання: "Знайшли квиток? Хто вкрав?" Відповіді так і не дочекалися.

Трапляються випадки, коли в результаті вияву низької педагогічної культури з боку учителів-вихователів виникають складні конфліктні ситуації.

Сільська школа. У десятому класі вчився учень Сергій Т. Він був хворобливий. Мав проблеми з хребтом і тазовою системою кісток. Доводилось носити спеціальний корсет. Скористатися туалетом він міг лише вдома: треба було розшнурувати корсет, потім знову зашнуровувати. Будинок, у якому мешкав Сергій, був поряд зі школою. Але інколи учень не встигав за коротку перерву повернутися до класу. Одного дня Сергійко запізнився на 5 хв. Урок фізики вже розпочався. Молодий учитель перервав урок і грубо звернувся до учня: "Знову запізнився. Геть розпустився! Ставай у куток, щоб запам'ятав, що на уроки запізнюватися не можна". "Володимире Степановичу, — звернулася до вчителя одна 3 учениць, — у нього проблеми з ногами, йому важко ходити". "У нього проблеми скоріше з головою. Хай постоїть".

Сергійко став у куток, з очей потекли сльози. Вчитель пояснював новий матеріал, але учні його не слухали. Через 15 хв Сергійко зомлів і посунувся по стіні. Хлопці й дівчата привели його до тями, гуртом відвели додому, поклали в ліжко й чекали, доки мама прийде з ферми. Сергійко жив лише з мамою, бо тато два роки тому помер.

Більше Сергій у школі не з'являвся. А вчився він добре, мріяв про вступ до архітектурного інституту. Мама змушена була продати свою хату, переїхати в інше село, щоб Сергій закінчив школу.

Минуло багато часу. Сергій Т. закінчив школу, успішно навчався в інституті, здобув фах архітектора, працював у районній адміністрації. Понад усе любив планувати красиві сільські будинки.

Шкода, але вже стало недоброю традицією те, що вчителі до учнів старших класів звертаються на "ти". Навіть педагоги вищої школи не завжди вирізняються високим рівнем педагогічної культури у стосунках зі студентами. Якось на заняттях із педагогіки, де йшлося про педагогічний такт, студент поставив кілька незручних запитань: "А що робити, коли викладачка кидає в бік студентів: "Усі ви козли..1 До цього часу не зібрали грошей, щоб придбати для нашої аудиторії жалюзі"? або: "Закрий рота! Як не вивчив, то вже сиди"?; "Чому викладачі звертаються до нас на "ти"?; "Чому викладач, пояснюючи новий матеріал, сидить на столі, демонструючи свою зневагу до студентів?".

Прикро, коли чуєш у зверненні до батьків таке спрощене, беззмістовне, зневажливе "ти". Внук звертається до бабусі: "Вєрка, куди ти діла мою сорочку?". Або: "Дєда, виключи свого телека. Бачиш, я слухаю музику". "Предки мене вже дістали своїми повчаннями", — це 13-річна дівчинка про свого батька-професора і маму — головного економіста фабрики.

А й справді: чому у звертанні до батьків, до старших за віком, до студентів, до підлеглих з боку дітей, окремих викладачів, керівників звучить оте принизливе "ти"? Керівник обласного масштабу проводить нараду з підлеглими й час від часу кидає: "Іване Петровичу, я оце був у тебе в районі. До яких пір поряд з райвиконкомом тітки будуть торгувати молоком і всяким лахміттям? Ти не можеш навести порядок? То ось я приїду та наведу. Але після цього ти вже не будеш сидіти в своєму кріслі..." А перед цим хамовитим начальником сидить сивочола людина, яка має вже онуків.

Нам здається, що в цьому плані "недалекі" люди запозичують елементи спілкування на "ти" у представників інших народів. У ментальності українського народу була і залишається добра риса — повага до інших людей навіть у формі звертання: діти з повагою зверталися до батьків на "ви", поважні люди, які мали дітей, хрестили їх, обирали кумів, до яких теж зверталися на "ви". А до старших за віком і поготів. То чому ж ми займаємося "мавпуванням" і перехоплюємо від інших народів з інших країн оте принизливе "ти"? Щоб підкреслити свою зверхність? І цим демонструємо свою низьку не тільки педагогічну, а й загальну культуру.

У цьому контексті ще один аспект особливостей поведінки людей різного службового рангу. Історично так склалося, що за кожною людиною з дня її народження закріплюється прізвище, ім'я та по-батькові. У цьому яскраво проглядається повага до свого роду, підкреслюється культ батьків. Чоловік чи жінка не просто Петя чи Галя, а Петро Михайлович, Галина Григорівна. Це возвеличує людину. А в останні роки з'явилася невиправдана практика щодо конкретної людини називати її лише на ім'я або лише на прізвище. Навіть в офіційних повідомленнях, державних документах про звільнення та призначення посадових осіб: міністрів, суддів, прокурорів, керівників різних рівнів обходяться лише прізвищем та ім'ям. Це сліпе, нікчемне "мавпування", запозичене з іншої культури. На догоду сусідам із Західної Європи? А врешті-решт подібні речі є свідченням знову ж таки прояву низької культури.

Наскільки б людям було легше жити, працювати, домагатися успіхів у професійній діяльності, коли б вони володіли педагогічною культурою. У спілкуванні з людьми на різних рівнях запам'ятовуються не лише слова, не тільки інформація, а й передовсім поведінка людини. Невипадково у Євангелії сказано: "Пізнаю вас за справами вашими".

Пригадуються розповіді сучасників, які працювали з відомим українським поетом, академіком Павлом Григоровичем Тичиною, коли він у 40—50-х роках минулого століття працював міністром освіти України.

У післявоєнні роки жилося людям вкрай сутужно. На всі продукти харчування і промислові товари першої необхідності були запроваджені картки.

Якось Павло Григорович о 8-й годині ранку (хоча робочий день розпочинався з 9-ї години) прийшов до міністерства. Привітався з черговою — літньою жінкою, розпитав її про життя-буття. Між іншим Тетяна Сергіївна стурбовано сказала:

— Ось у дворі міністерства отоварюють картки — якісь крупи, мило, сірники. А моя напарниця змінить мене лише о 10-й годині. Можу проґавити...

Павло Григорович без вагань запропонував Тетяні Сергіївні:

— Не турбуйтесь. Я за вас почергую, а ви йдіть займайте чергу...

— Ой, це незручно, Павле Григоровичу. Якось обійдусь.

— НІ, ні, Тетяно Сергіївно, йдіть. Я відповідально буду чергувати.

Тетяна Сергіївна зібрала свої торбинки і пішла у двір. Павло Григорович усівся в стареньке крісло чергової, дістав з портфеля книжку, почав читати. Час минав. Співробітники міністерства заходили у вестибюль, кидали здивовані погляди на міністра, чемно віталися і поспішали до своїх кабінетів. Усі думали, що Павло Григорович вирішив проконтролювати, як працівники міністерства дотримуються трудової дисципліни. Ось уже і 9-та година... Тетяна Сергіївна ще не повернулася.

Один із заступників міністра вийшов зі свого кабінету, підійшов до міністра і проінформував:

— Павле Григоровичу, вже всі працівники на місці. Заходьте до свого кабінету. Здається ніхто не запізнився.

— Добре, добре. Але я пообіцяв нашій черговій Тетяні Сергіївні побути замість неї на посту. Вона он там у дворі має отоварити свої картки. Ледве вмовив, аби не проґавила. Незручно залишати пост. Я ж пообіцяв...

— Не турбуйтеся, Павле Григоровичу. Я зараз пришлю когось із секретарів...

Павло Григорович зібрав свої папери, дочекався, доки прийшла секретарка і лише потім пішов до свого кабінету.

У міністерстві ще довго згадували, як Павло Григорович чергував замість Тетяни Сергіївни.

Як бачимо, і міністр має володіти такими якостями, як тактовність, толерантність, ввічливість, обов'язковість, скромність і т. ін.

Нині телебачення розкриває перед нами весь світ, наближає до нас різноманітні події, нерідко показує "кухню" діяльності журналістів та інших учасників телевізійних передач. У глядачів викликають значний інтерес передачі, в яких у реальному часі беруть участь журналісти й запрошені — політичні діячі, вчені, актори, державні службовці різних рівнів, депутати. Дуже влучно сказав колись французький письменник А. Сент-Екзюпері (1900—1944), що спілкування — найбільший скарб людини. Але цьому теж треба вчитися. Багато людей не вміють спілкуватися, розумно і культурно вести бесіду, будувати діалог; не вміють ставити запитання до співрозмовників, перебивають один одного, не виявляють почуттів такту, толерантності, вдаються до взаємних образ, виявляють агресивність. Можна тільки порадити учасникам публічного спілкування: оволодівайте науковими психолого-педагогічними засадами цього дійства, щоб спілкування справді було скарбом і приносило задоволення всім.

Належну психолого-педагогічну підготовку повинні мати й ті працівники радіо, телебачення, друкованих засобів інформації, які творять програми з погляду їх змісту, порядку подання. Можна (і треба) погоджуватися з дією принципу свободи слова, відкритості, об'єктивності. Але теле- і радіожурналісти, режисери, редактори, створюючи програми, завжди повинні пам'ятати фундаментальну мудрість: "Не нашкодь!" Проаналізуймо інформаційні вечірні програми кількох каналів українського телебачення. Журналісти ніби навмисно зібрали з усього світу тривожні факти, події, що трапилися останнім часом: катастрофа літака з великими жертвами; автобус із туристами впав у прірву; торнадо зруйнував населений пункт; пташиним грипом захворіло кілька громадян; арештували учасників банди, на рахунку якої десятки пограбувань, убивств; у такому-то місті вибухнув побутовий газ: зруйновано три квартири, є людські жертви; під час великих морозів у промисловому місті вийшла з ладу котельня, розморожено труби опалювальної системи; у зоопарку ведмідь відкусив руки хлопчикові; ціни на цукор знову зросли і т. ін. Це інформація впродовж 10—ЗО хв одного вечора. На іншому каналі — те саме.

На перший погляд ніби все добре: відкритість, оперативність, свобода... Але, коли щоденно на голови мільйонів людей звалюється масив негативної інформації, це призводить до їх пригнічення, виникнення психічних розладів. А чи є інші варіанти? Працівники телевізійних служб радять: "Не подобається — вимкніть телевізор". Можна взагалі відмовитися від послуг телебачення, щоб уберегти себе від зайвої та ще й шкідливої інформації. Але це свідомо можуть робити дорослі, а діти?

Навіть у деталях поведінка деяких теле- і радіожурналістів свідчить про низький рівень педагогічної культури і брак педагогічних знань. Наприклад, журналістка бесідує з шестирічним хлопчиком:

— Як тебе звати?

— Сашко.

— Скільки тобі років?

— Уже шість.

— Ким ти хочеш бути?

— Мабуть... Мабуть банкіром.

— А чому банкіром? Твій тато банкір? Чи чому?

— Ні, тато казав, що в банкірів багато грошей...

—То ти хочеш мати багато грошей?

— Угу...

Передовсім журналісти мали б знати, що у дітей до 10—12 років професійні інтереси майже не виражені внаслідок несформованості почуттів самооцінки, а також обмеженості соціального досвіду.

І ще один приклад.

Ведуча телевізійної програми "Найрозумніший" бесідує з учасником гри — учнем, який навчається у 5-му класі:

— Який навчальний предмет тобі найбільш подобається?

— Географія... Ну, ще історія...

— Як ти гадаєш, товариші з твого класу вболівають за тебе, коли ти береш участь у цій грі?

— Обов'язково.

— У тебе в класі є товариші, з якими ти дружиш, усім ділишся, допомагаєш?

— Звичайно, є.

— Серед твоїх друзів є лише хлопчики, чи й дівчатка?

— Переважно хлопці.

— А в тебе є дівчинка, яку ти кохаєш, з якою ділишся усім? Вона, напевне, найбільше буде вболівати за тебе?

Пауза. Хлопчик зніяковів, опустив голову. Ведуча:

— Напевне, є. Вболіватиме, переживатиме...

Тележурналістка, яка працює з учнями, повинна добре знати особливості анатомо-фізіологічного, психічного й соціального розвитку дітей певних вікових груп, щоб уникати незручних запитань і дій.

Психолого-педагогічне невігластво працівників окремих професій інколи призводить до напруги і конфліктів міжнародного масштабу. Так, у лютому 2006 р. журналісти Данії помістили в газетах карикатури на релігійного і політичного діяча Мухаммеда (бл. 670—632 рр.), якого мусульмани вважають своїм великим пророком, посланцем Бога на землі: "Немає Бога, окрім Аллаха, і Мухаммед — пророк його". Частина газетярів Франції, Німеччини, Бельгії теж передрукували ці карикатури, образивши цим самим релігійні почуття мусульман. Мусульманський світ піднявся з протестами проти такого зухвальства. Були демонстрації, руйнували посольства, спалювали прапори країн, журналісти яких піддали нарузі Мухаммеда, та ін. Українська газета "Сегодня" також помістила частину цих карикатур. Журналісти цього видання пояснювали, виправдовуючись: "Ми об'єктивно висвітлювали подію. У нас свобода слова". Але вони знехтували постулатом "Не нашкодь!"

Ще один приклад відсутності належної педагогічної культури

Національний університет готує багато фахівців з різних спеціальностей. Нещодавно призначено нового ректора, до керівництва прийшла "нова команда". Є в університеті багатотиражна газета. Опікуються нею викладачі факультету української філології та журналістики. Редакція вирішила ознайомити широкий загал викладачів і студентів з новим керівництвом. Подали насамперед фотографії ректора і проректорів. Ректор сидить у домашній обстановці в майці, спортивних штанях з улюбленою кішкою на руках. Інтерв'ю з ним — про домашні справи. А проректорів подали зовсім юними: фотографії ще студентських років. Журналісти просять новоспечених керівників відповісти на запитання на кшталт: "Чи користувалися ви в студентські роки шпаргалками?", "Які кумедні випадки траплялися з вами в студентському житті?" А проректора з наукової роботи просили поділитися рецептами улюблених страв, які він сам уміє готувати. Відповідь: вареники з оселедцями!?

Ще один характерний приклад.

У районі призначають нового керівника районної адміністрації. До цього він працював завідувачем відділення районної лікарні. Був лікарем-кардіологом, користувався повагою у співробітників. Після закінчення медичного інституту 20 років працював на одній посаді. Мав багато товаришів, друзів, знайомих, його запрошували бути хрещеним батьком тощо. І раптом він стає головою районної адміністрації! Старші товариші — партійні колеги всіляко допомагали йому звільнитися від попередніх працівників і сформувати "свою" команду зі "своїх" людей. У команду потрапили друзі, куми, родичі дружини. Керівник був певен, що ці люди його не підведуть. Хоч у них мало досвіду в галузі адміністративної діяльності, але свої ж. Та на практиці не так сталося, як гадалося. Кожен щось радив своєму начальникові, інформував про "витівки" тих чи інших членів команди, домагався якихось особистих преференцій. Конфлікти, дрібні сварки, інтриги почали роз'їдати колектив команди, який так і не склався. Довелося втручатися прокуратурі, судовим органам. У команді постійно відбувалися чвари, справа і люди від бездіяльності керівного органу страждали.

А все тому, що керівник не володів ні теоретичними, ні практичними науковими засадами формування ефективно діючого колективу, не маючи елементарних знань із соціальної психології та педагогіки.

Ми зупинилися на різноманітних прикладах, щоб показати, що наука, яка досліджує різні аспекти життєдіяльності людей — педагогіка, потрібна кожному: і батькові, і журналісту, і вченому, і високопосадовцю, і кожному члену суспільства.