Зовнішня політика України - Чекаленко Л.Д. - 2.3. Стратегічне партнерство

У дослідженнях зовнішньополітичної і внутрішньополітичної діяльності держав застосовуються поняття "стратегія розвитку", "стратегія співпраці", "стратегічні партнери" тощо.

Поняття "стратегічне партнерство" вживається в переговорах з міжнародних питань, ним визначаються двосторонні і навіть багатосторонні відносини особливого забарвлення і змісту, але наукового визначення цього поняття досі не вироблено. Стратегічне партнерство, на нашу думку, передусім є певними зобов'язаннями перед партнером або партнерами і визначається колом особливих інтересів.

Отже, в міжнародних відносинах слід визначити насамперед інтереси чи мету цієї чи іншої дії. Під час розв'язання питань сторони діють, виходячи з власних інтересів. Поняття "інтерес" у перекладі з латини означає "має значення", "важливо". Тобто несе на собі змістовне навантаження як реальну причину соціальних дій, що покладена в основу безпосередніх побуджень і мотивів. Політичні інтереси визначаються як узагальнене вираження потреб у політичній свідомості соціальних груп та індивідуумів, а також як реальна причина діяльності соціальних груп.

Стратегічне партнерство, на наше глибоке переконання, є вищою сходинкою співробітництва порівняно зі звичайними відносинами. Зумовлена конкретними інтересами сторін, така співпраця стає можливою між тими партнерами, які не мають взаємних територіальних претензій, натомість наявна взаємна прихильність принципам територіальної недоторканності і непорушності кордонів. Це відносини партнерів, які мають схожі цінності і спільне коріння, національні інтереси, які визнають очевидність і необхідність тенденції динамічного зростання двостороннього товарообороту, поглиблення співпраці.

Щоб надати співробітництву характеру стратегічності, створюється політичне, економічне й соціальне міжнародне середовище, яке сприяє розвитку конкуренції, взаємному доповненню, динаміці різних соціальних форм господарювання та укладів як усередині країни, так і у співпраці з партнером, що врешті-решт покликано стати стратегічним спрямуванням трансформації економіки. Тобто стратегічне партнерство використовується для досягнення внутрішніх трансформацій вищого порядку з метою виведення вітчизняної економіки на наступний, вищий табель світового розвитку. Такий напрям сприяє мобілізації максимуму наявних ресурсів, використанню різних виробничих можливостей — від індустріальних до постіндустріальних, розширенню всіх форм підприємництва — від малого бізнесу до великого капіталу.

Водночас стратегічні партнери мають враховувати низку обставин, пов'язаних із геополітичними й геоекономічними інтересами інших країн-партнерів. Серед складників, що визначають суть стратегічного партнерства, — високий ступінь співробітництва і довіри; прозорість відносин, що означає широку взаємодію у міжнародних справах та не спрямованість проти третіх країн; широта партнерства не тільки в економічній сфері, а й у політичній (наприклад зміцнення регіональної безпеки тощо); тісна координація зовнішньополітичних кроків у всіх ключових напрямах світових і двосторонніх проблем розвитку; характер відносин з країною-партнером як самодостатня величина, що не піддається кон'юнктурним впливам; обов'язкова довготривалість відносин, оскільки вона містить комплекс політичних і військових гарантій. При цьому наявність довгострокової програми стратегічного економічного співробітництва (партнерства) з основних напрямів має стати додатком до базового міждержавного договору. Зазначимо, що це завдання є досить складним і важко піддається кореляції у зв'язку з конкуренцією світових центрів сили.

Таким чином, держава, яка здійснює стратегічне партнерство з іншими суб'єктами міжнародного права, передбачає реалізацію своїх намірів, спираючись на широку підтримку партнера як у зовнішній, так і у внутрішньополітичній площині. Отже, стратегічне партнерство означає жорстку реалізацію взятих на себе зобов'язань, відповідальність за партнера. У характеристиці стратегічного партнерства ми не можемо погодитись із визначенням цього поняття лише як узгодження дій між державами на міжнародній арені.

Стратегічне партнерство на двосторонньому рівні є основою для розвитку такого ж партнерства на багатосторонньому, що в результаті сприяє процесу формування стабільних союзів стратегічних партнерів, тобто союзів держав. Одним із прикладів такого партнерства, на нашу думку, можна розглядати НАТО і ЄС. Як свідчить практика, на союзах держав вибудовується система регіональної і врешті-решт глобальної безпеки.

Переконливим прикладом стратегічного партнерства можуть слугувати відносини США із Західною Європою, де більшість західноєвропейців поки що не хочуть виводу американських військових із регіону. У часи що більшої невизначеності й мінливості Західна Європа не має адекватної альтернативи американській присутності і лідерству. Опосередковано це підтверджено ситуацією в

Косово, де саме США взяли на себе відповідальність за демонстрацію і підтвердження сили НАТО. В цьому історичному контексті європейські союзники США поки що не виступають конкурентами, здатними запропонувати ефективну альтернативу.

Стратегічне партнерство є довготривалим явищем (хоча деякі країни надають перевагу його короткочасності) і потребує визначення дій на перспективу, зокрема:

· визначення його місця у структурі зовнішніх зв'язків обох країн з урахуванням національних, стратегічних і поточних інтересів, які можуть бути реалізовані через наявні зв'язки;

· виявлення можливостей послаблення або подолання впливу на них негативних чинників і посилення тих чинників, що стимулюють розширення цих зв'язків;

· визначення контурів раціональної структури співробітництва за його видами і напрямами з виокремленням поточних і довгострокових пріоритетів.

Водночас необхідно враховувати базові принципи співробітництва, їх практичну реалізацію. Важливими є такі чинники, як довіра, невтручання у внутрішні справи, рівноправне взаємовигідне партнерство, повага до обраного варіанта розвитку, визнання необхідності поліцентричного світового устрою (останнє вимагають деякі країни, в тому числі Китай); стратегічні напрями реформування суспільних, у тому числі економічних і соціальних відносин, їх результати, рівень можливостей і доцільність використання досвіду кожної з країн; трансформаційні процеси, що відбуваються в світі, їх неоднозначний вплив на геополітичне і геоекономічне положення двох країн; конкурентна ситуація, що формується у країнах, і можливості її поліпшення завдяки двостороннім зв'язкам; зовнішньополітична і зовнішньоекономічна орієнтація державного керівництва, основної частини кадрів, представників еліт і ділових кіл тощо.

Таким чином, перед декларуванням стратегічного партнерства необхідно проаналізувати й порівняти реальний зміст суспільної трансформації як країни-партнера, так і своїх можливостей; виявити точки і лінії взаємного наближення й можливого збігу, розходження і суперечностей, на які необхідно зважати в політичних та економічних взаємозв'язках. Важливо також враховувати, що для розв'язання найсуттєвіших проблем країни і успішного просування визначеним шляхом перетворень будь-якій країні необхідний стратегічний партнер на довгострокову історичну перспективу. Такий вид партнерства, який має ознаку ще й особливого, свідчить про наближення національних ціннісних складових розвитку країн-партнерів.

До бажаних умов для сприятливого стратегічного партнерства можна віднести: спільний кордон, збіг засадничих рис розвитку, доповнюваність економік обох країн, перспектива розв'язання ресурсних (стратегічних) проблем країни, розширення ринку збуту товарів тощо. Звісно, між такими партнерами всі міждержавні проблеми мають бути вирішені, а економічні інтереси — збігатися. До зазначеного додамо, що в політичному плані в інтересах Української держави є розвиток стратегічного партнерства з країнами, які здебільшого спираються на цінності ліберальної демократії, що проростає з надр європейської культури і на яку орієнтується практика більшості західних країн.

Слід також враховувати, що в деяких випадках (наприклад у разі могутності партнера), перед країною може не бути іншого вибору, іншої форми співробітництва, крім партнерства. Тому в поєднанні його можливостей з намірами розбудови відносин стратегічного партнерства на паритетних засадах може виявитись позитивна перспектива. Інший варіант партнерства часто пов'язаний з наявністю зовнішніх загроз безпеці країни, яка потребуватиме від партнерів захисту. Таке партнерство є, фактично, пошуком захисту від можливого зазіхання ззовні. У цьому зв'язку зазначимо, що стосовно одних країн небезпечно виступати суперниками, а суперництво з іншими державами може призвести до підпорядковування або навіть до поглинання партнера.

Із стратегічним партнером можна коригувати та узгоджувати дії у своєму просуванні до регіональних і світових структур: передусім до СОТ та в напрямку європейської інтеграції. Аналізуючи суть стратегічного партнерства на багатьох прикладах міждержавного спілкування, його зміст, напрями та прояви, можна виокремити засади цього явища, прикметні для України:

· непорушність поваги суверенітету і територіальної цілісності партнера, що є беззастережною вимогою стратегічного партнерства;

· збіг або наближення цінностей і цілей;

· збіг обраних для здійснення наміченого шляхів;

· наявність стратегічних сфер співробітництва;

· координація зовнішньополітичних дій;

· надання допомоги в певних ситуаціях, у тому числі й військової;

· збіг перспектив бачення майбутнього розвитку світу й регіону;

· співробітництво без заподіяння шкоди взаємозв'язкам з іншими державами.

Отже, на перший план вимог висувається подібність цінностей і цілей, які є необхідною умовою та основною ознакою формування засад стратегічного партнерства. Зазначимо, що цілковитого збігу цінностей бути не може, бо в такому разі може зникнути сама держава. Сутність цінностей — критерії, за якими сторона визначає свої інтереси (тобто те, чого прагне сторона), відштовхуючись від власних потреб. Цінності — це своєрідні аксіоми, що не потребують доведення.

Людська спільнота, цивілізація або держава розвиваються за властивими тільки їм векторами або стрижневою ідеєю. Комплекс загальних цінностей, норм, установок, що визначають і забезпечують у сукупності існування суспільства, а також корегують і спрямовують суспільну свідомість і громадсько-політичну думку, називають парадигмою. У це поняття вкладається модель чинної суспільно-політичної системи, форм, цілей і засобів її існування. Парадигма покликана забезпечити світоглядні та ціннісно-нормативні рамки для об'єднання людей і виступає своєрідним регулятором і координатором їхньої діяльності.

Кожна історична епоха виробляє властиву тільки їй парадигму. Трансформація, що привела до формування капіталістичної системи на зміну феодальній через переоцінку всіх цінностей (Ф. Ніцше), принесла нову систему світосприйняття, суть якої — утвердження й легітимізація якісно нових відносин між людиною, суспільством і державою. Основу нової системи становлять західне християнство, ренесансна й реформаційна культурні традиції, просвітництво, соціально-філософське та суспільно-політичне вчення. Системи цінностей сприяють стабільності світу. Хоча кожна з них чітко асоціюється з конкретним суспільством, вони є настільки близькими, що про них можна говорити як про загальну систему цінностей. У разі, якщо основні тенденції в сумі будуть протилежними, то досить складно узгоджувати національні стратегії, необхідні для просування до стабільного миру. Можна передбачити, що деякі політичні кроки, які ведуть євроатлантичне суспільство до стабільності, сприятимуть створенню такого внутрішнього клімату, що підтримує саме ті соціальні тенденції, які набудуть сприятливого характеру. І якщо держава спрямовуватиме

свої зусилля на підтримку позитивного міжнародного співробітництва (в боротьбі з тероризмом), то це посилить дії основних тенденцій, що працюватимуть на зближення систем цінностей.

Нинішній етап розвитку Української держави характеризується черговим процесом переоцінки цінностей. Формується нова парадигма, що відповідає реаліям сучасного багатополярного світу, рівновеликими якого виступають Схід, Захід, Північ і Південь. Однією з похідних цих трансформацій є криза євроцентристського світу як складника Вестфальської системи. Можна передбачити, що хоча ключові інтереси України і провідних її партнерів час від часу не збігатимуться, їхні підходи до врегулювання конфліктів як на двосторонній, так і багатосторонній основі, зокрема на теренах СНД, можуть наблизитись. Водночас підходи Росії, Польщі, ФРН і США, які виступають визначальними союзниками і партнерами України, до вирішення глобальних проблем перед загрозами людству також наближатимуться. Саме це має ключове значення для встановлення стабільності світу.

Таким чином, політичний, культурний і економічний плюралізм, що склався, має досить неоднозначні наслідки. Різні системи цінностей і політичної культури не завжди мирно співіснують одне з одним. Значні розбіжності в цінностях призводять до серйозних конфліктів, які важко піддаються врегулюванню. Саме в цьому С. Хантінгтон убачав основну загрозу для майбутнього людства, що може призвести до зіткнення цивілізацій. Цінності, на переконання багатьох дослідників, взагалі не підлягають обговоренню, хоча саме до власних цінностей апелює кожна сторона під час врегулювання конфлікту.

Серед провідних стратегічних партнерів України означені США, ФРН, Республіка Польща і Російська Федерація. Саме ці країни сьогодні є основними дійовими особами на українському небосхилі зовнішньої політики, від цивілізованих відносин з ними багато в чому залежить теперішнє буття і майбутній розвиток Української держави. Ці країни впливають на внутрішньополітичний клімат в Україні, саме вони спроможні підтримувати баланс сил та інтересів, розвиток безпечного простору навколо держави. Через співпрацю з ними Україна просуватиметься до союзів стратегічних партнерів.