Зовнішня політика України - Чекаленко Л.Д. - ГЛАВА 4. УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІ ВІДНОСИНИ: ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ


ГЛАВА 4. УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІ ВІДНОСИНИ: ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

4.1. Захист суверенності й цілісності Української держави

4.2. Наслідки пострадянської епохи

4.3. Співробітництво і взаємозалежність

4.1. Захист суверенності й цілісності " Української держави

Україна і Росія є незалежними суб'єктами міжнародного права, провідними державами європейського і пострадянського простору, від взаємного розуміння та партнерських відносин між якими залежить стабільність не тільки в регіоні, а й на континенті в цілому. Російська Федерація є стратегічним партнером України, з яким наша країна розвиває і поглиблює співпрацю в усіх площинах міжнародного життя. Відносини з РФ є пріоритетним напрямом зовнішньої політики Української держави. В "Основних напрямах зовнішньої політики України", схвалених Верховною Радою України 2 липня 1993 p., зазначено, що з огляду на особливості історичного розвитку, геополітичного і геоекономічного розташування українсько-російські відносини є домінантою двосторонніх відносин з прикордонними державами.

Російська Федерація — східний та північно-східний сусід України, пріоритетність і особливості розбудови відносин з яким зумовлені глибокою взаємозалежністю, що спричинена історичними зв'язками, геополітнчним розташуванням України, спільністю кордонів, значною кількістю спорідненого населення, автохтонів, що проживають в обох країнах, економічними проблемами перехідного періоду, розвиненістю наукових, культурних зв'язків та суто людських стосунків. Україна будує відносини з Росією на засадах міжнародного права. Сучасне міжнародне право відносить принципи територіальної цілісності і непорушності існуючих кордонів до категорії імперативних, тобто таких, які мають абсолютний харак-

Перший візит Президент України Ющенко здійснив до Росії

тер, унеможливлюють застереження та подвійне тлумачення. Саме в такому розумінні держави взяли на себе високі зобов'язання за Статутом ООН і Заключним актом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ/ОБСЄ) беззастережно визнавати правосуб'єктність одна одної, обов'язковою умовою якої є повага державного суверенітету.

Україна визнана практично всіма державами світу, у тому числі і Росією, у межах чинних кордонів. Після підписання Гельсінського акта Україна, як і Російська Федерація, стала повноправним учасником європейського процесу і взяла на себе зобов'язання чітко дотримуватись усіх положень документів ОБСЄ, зокрема принципів недоторканності кордонів і територіальної цілісності, які зафіксовані й у базовому Договорі між Україною і Російською Федерацією про дружбу, співробітництво і партнерство від 31 травня 1997 р. У своїй зовнішній політиці Українська держава керується міжнародно-правовими нормами, які полягають у відсутності жодних територіальних претензій до Росії, як і до інших держав, і не визнає таких претензій до себе. Україна — суверенна держава і вирішує в межах своєї території свої внутрішні проблеми на основі законодавства та вироблених світовим співтовариством стандартів дотримання прав людини, національних меншин зокрема.

Відносини з Росією базуються на принципах, закладених в основних державотворчих документах України: Декларації про державний суверенітет України, Акті проголошення незалежності України, Конституції України, а також "Основних напрямах зовнішньої політики України". Отже, стабільність українсько-російських відносин впливає як на безпеку в регіоні, так і на загальнополітичний клімат у Європі. Міждержавні відносини охоплюють низку питань:

· розвиток політичного та економічного співробітництва, що спирається на розгалужену договірно-правову базу;

· питання кордонів;

· проблеми пострадянської спадщини, зокрема закордонної власності;

· захист прав людини; коспонсорська діяльність;

· спільні науково-технічні розробки і співпраця в галузі ВПК;

· широкі контакти в галузі культури і освіти тощо.

Серед проблемних питань в українсько-російських відносинах можна виокремити ядерне роззброєння і надання ядерних гарантій Україні, територіальні неузгодженості (до яких російська сторона, як свідчить практика, періодично повертається), правонаступництво (в тому числі проблема закордонної власності), гуманітарні проблеми, зокрема в інформаційній площині, мовний фактор і проблема захисту прав співвітчизників.

Причини непорозумінь між двома країнами часто криються в геополітичних та історичних реаліях. Це не тільки територіальне сусідство і глибока економічна взаємозалежність, а й великодержавницькі амбіції із шовіністичними уявленнями деякої частини російського суспільства, втім, і представників російської владної ланки. Певне напруження у двосторонніх відносинах створюють питання проблеми власності колишнього СРСР, остаточної демаркації українсько-російського державного кордону, політична та економічна взаємозалежність обох країн та захист співвітчизників за кордоном.

Одним із важливих напрямів зовнішньополітичної діяльності сучасної України є захист державних кордонів. У цьому зв'язку зазначимо: якщо кордони з західними сусідами України — Польщею, Угорщиною, Чехословаччиною, Румунією — були встановлені і врегульовані практично за часів існування СРСР, то питання кордонів між країнами пострадянського простору — Російською Федерацією, Республікою Білорусь, Республікою Молдова — вимагали розв'язання із проголошенням незалежності Української держави.

Українсько-російський кордон є колишнім адміністративним кордоном між УРСР і РРФСР, тому питання його облаштування необхідно було вирішувати Україні фактично наново. Позиція України полягала в тому, що всі її кордони мають однаковий правовий статус. Остаточно прийняти під охорону 2292 кілометри кордону з Російською Федерацією вдалося лише в січні 1993 р. Але й досі реальний статус його відрізняється від статусу західних кордонів Української держави — колишніх західних кордонів СРСР. Питання делімітації (опису) і демаркації (позначення на місцевості) українсько-російського кордону значно затягнулося. У 1998—1999 pp. вдалося лише в загальних рисах розмежувати лінії землекористування суб'єктів господарювання в прикордонних областях РФ і України. Проблема ускладнювалася й тим, що питання делімітації кордону не знайшло закріплення в базовому Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство РФ і України (31 травня 1997 p.), оскільки керівники держав, щоб прискорити підписання цього документа, вилучили згадані питання для подальшого їх розгляду окремою угодою. Взнаки далися й поступки України щодо питання демаркації кордону — відкладення самого процесу на невизначений термін, що створило підґрунтя для різних претензій з боку Росії.

Особливого напруження двосторонні відносини набули у зв'язку з висуванням територіальних претензій Росії на Крим і місто Севастополь. У 1992 і 1993 pp. Державна Дума Росії (нижня палата парламенту) прийняла відповідні документи. У постанові й заяві про Крим ідеться про неправомірність акта передачі Криму Україні 1954 р. та про право Росії "захищати інтереси росіян, де б вони не проживали". Претензії до Криму російські законодавці базують на трьох постулатах: на твердженні, що це — споконвічна російська земля; на гіпотезі про "дарування" Криму Україні в ознаменування 300-річчя возз'єднання України з Росією; на аргументі, що російський народ, який проживає на території Криму, становить більшість населення півострова і тому має право на самовизначення. Нагадаємо, що в результаті російсько-турецьких воєн Крим став частиною російської імперії. Після повалення царизму в Росії кримськотатарський Курултай 13 грудня 1917 р. проголосив відокремлення Криму від Росії. Водночас фактичний уряд Криму виступив за союз з Україною (УНР), розуміючи важливість збереження історичних, господарських та культурних зв'язків із нею.

У результаті традиційної радянської політики уряд Кримськотатарської республіки було повалено і 1921 р. утворено Кримську Автономну РСР у складі РРФСР. У 1945 р, кримську автономію було ліквідовано, натомість створено Кримську область, населення якої значно зменшилося внаслідок депортації кримських татар, німців, греків та інших у 1944 р. Саме ця область у 1954 р. ввійшла до складу Української РСР. Якщо створення Кримської АРСР 1921 р. у складі Росії пояснювалося типовими підходами до розв'язання таких питань, то зміна територіальної належності Криму в 1954 р. була зумовлена економічною необхідністю — занепадом економіки Кримської області через розрив історичних та економічних зв'язків півострова з Україною. Указ Президії Верховної Ради СРСР визначав як підставу для такого рішення "спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю і Україною".

Теза про право на вибір російської більшості населення півострова (понад 70 %) також є безпідставною, оскільки суперечить положенням Конституції України про титульність української нації і національну російську меншину. Водночас за соціологічними опитуваннями більшість росіян (58 %) вважають Севастополь російським містом, і тому воно має належати Росії, а 36 % вимагають захищати право на перебування Чорноморського флоту РФ в Севастополі будь-якою ціною.

Реагуючи на такі зухвалі зазіхання, Україна змушена була звернутися до Ради Безпеки ООН у пошуках міжнародного захисту суверенності і територіальної цілісності. Після відповідних процедур Рада Безпеки ООН 26 липня 1993 р. підтримала Україну, вказала Росії на неприпустимість подібних дій у міжнародних питаннях і зафіксувала дозвіл Україні в разі повторення територіальних претензій з боку Росії звернутися до РБ ООН знову. Після відповідних нот вибачення (міністерство закордонних справ РФ) і визнання допущених помилок (Президент РФ) інцидент начебто був вичерпаний. Оновлене бачення Росією своєї ролі на пострадянському просторі було заявлено в державному документі, затвердженому указом Б. Єльцина 14 вересня 1995 p., — "Стратегічному курсі Росії з державами-учасницями СНД", де оголошено територію країн Співдружності простором інтересів Росії. Аналіз документа дає підстави зробити висновки щодо завдань і цілей російської зовнішньої політики: ігнорування РФ у відносинах з країнами СНД норм і принципів міжнародного права, обґрунтування недодержання і невиконання домовленостей у рамках СНД, недопущення самостійної зовнішньої і внутрішньої політики країн пострадянського простору тощо.

Наступним кроком російського парламенту, яким Росія намагалася повернути історичний процес у радянський вимір, стала постанова Держдуми РФ про скасування Біловезьких угод про розпад СРСР і утворення СНД. 15 березня 1996 р. Державна Дума Росії ухвалила дві постанови: "Про поглиблення інтеграції народів, які були об'єднані в СРСР, і скасування постанови BP РРФСР від 12 грудня 1991 року" та "Про юридичну силу для Російської Федерації — Росії результатів референдуму СРСР від 17 березня 1991 року з питання збереження Союзу РСР". У цих документах визнано неправомірною денонсацію біловезькими домовленостями Росії, Білорусі і України договору про створення СРСР 1922 р. і прийняття угоди про створення СНД, яку оголошено такою, що не має юридичної сили. Ліва більшість російського парламенту мотивувала необхідність розгляду цих документів таким чином: під час ратифікації Верховною Радою РРФСР Біловезьких угод ні в Конституції СРСР, ні в Конституції РРФСР не було закладено правового механізму виходу республік зі складу Союзу. Тому російська Верховна Рада не мала повноважень денонсувати договір 1922 р. При цьому російські депутати "забули", що денонсація та ратифікація міжнародних угод була в компетенції тодішньої BP РРФСР, і всі ухвалені нею рішення мають характер закону, який нинішня Дума без згоди Ради Федерації та Президента скасувати не має юридичного права.

Дружні відносини між двома найбільшими суб'єктами колишнього СРСР опинилися під загрозою. Президент РФ Б. Єльцин пригрозив вдатися до крайніх заходів — розпуску парламенту — в разі прийняття таких постанов. Зазначив, що вони є спробою Держдуми не тільки зашкодити СНД, а й ліквідувати державність Росії, є зрадою державних інтересів. Позиція глави Російської держави щодо рішень Держдуми свідчила про серйозність ситуації, що склалася, і як її наслідок — можливість глибоких політичних змін, які далися б взнаки й у світовому масштабі, й у країнах СНД, і в українсько-російських відносинах.

Віхою історичної ваги в українсько-російських відносинах можна розглядати підписання 31 травня 1997 р. (Київ) главами обох держав політичного Договору про дружбу, співробітництво і партнерство. Одним із найважливіших аспектів договору є юридичне визнання сторонами територіальної цілісності одна одної і непорушності існуючих між двома суверенними країнами кордонів. Водночас умовою укладення базового договору Росія висунула підписання трьох угод стосовно Чорноморського флоту. Це — Угода між Російською Федерацією і Україною про статус і умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України від 28 травня 1997 р. В ній ідеться про те, що Угода укладається на 20 років від дати її запровадження. Термін дії Угоди автоматично продовжуватиметься на наступні п'ятирічні періоди, якщо жодна з Сторін не повідомить письмово іншу Сторону про припинення дії Угоди не пізніше ніж за один рік до закінчення терміну її дії. Наступний документ — Угода між РФ і Україною про параметр розподілу Чорноморського флоту від 28 травня 1997 р. Стаття 3 Угоди закріпила за ЧФ Росії низку об'єктів: випробувальний центр, аеродром Гвардійське, військовий санаторій "Ялта" у Ялті, пост зв'язку і ретрансляції в Ялті і пункт високочастотного зв'язку в населеному пункті Прибережне Судакського району, склад ракетного палива на станції Мамут та ін. У цьому зв'язку постає питання, як представники української влади "ділили" Чорноморський флот у 1997 р. без проведення необхідної у таких випадках інвентаризації. І чому інвентаризацію об'єктів державної власності не було проведено до 2006 р.

Третьою була Угода між Урядом Російської Федерації і Урядом України про взаєморозрахунки, пов'язані з розподілом Чорноморського флоту і перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України (від 28 травня 1997 р.). В Угоді (ст. 2) зазначено, що Російська Сторона компенсує Українській Стороні вартість отриманих від неї кораблів, суден і плавзасобів... шляхом проведення у 1998 р. взаємозаліків загальною сумою 526,509 млн. доларів на погашення заборгованості України за державними кредитами, наданими їй Російською Федерацією відповідно до міжурядових угод від 26 травня 1993 р. і від 20 березня 1995 р., що мають бути погашеними до кінця 2007 р. Згідно з цією статтею Українська Сторона передає Російській Стороні в оренду земельні ділянки і розміщені на них об'єкти берегової інфраструктури, а також акваторію бухт у Севастополі і Феодосійському порту. Сума щорічної погашеної частини державного боргу України становить 97,75 млн. доларів.

Було підписано також Протокол про додаткові заходи щодо виконання угод по Чорноморському ФЛ0ТУ від 28 травня 1997 р. (стосовно трьох причалів у Феодосії і карт перебування ЧФ РФ).

Отже, за цими документами база Чорноморського флоту РФ у Севастополі була здана в оренду Росії на 20 років, а орендною платою з боку Росії стало погашення значної частки заборгованості України перед РФ за енергоносії, загальний обсяг якої сягав близько 4 млрд. доларів.

Верховна Рада України, не зволікаючи з ратифікацією Великого Договору, провела цю процедуру 14 січня 1998 p., Державна дума Федеральних Зборів РФ — 25 грудня 1998 p., а Рада Федерації Федеральних Зборів РФ (вища палата російського парламенту) — 17 лютого 1999 р. Отже, знадобилося два з половиною роки, щоб російський парламент, який є виразником прагнень усього населення, дав згоду на ратифікацію вже підписаного президентами документа.

Зволікання з ратифікацією важливого двостороннього договору — базису, на якому має ґрунтуватися весь комплекс двосторонніх відносин, російська сторона пов'язувала з ратифікацією Верховною Радою України угод щодо Чорноморського флоту. Тільки прийняття українським парламентом закону про ратифікацію цих базових угод 24 березня 1999 р. відкрило шлях для набуття чинності Великого договору. Але, як свідчить практика. Чорноморський флот час від часу знову стає елементом політичної гри.

Територіальна цілісність країни передбачає юридичний і практичний захист державних кордонів. Вірогідно тому, як і в історії з базовим договором, просування цього питання до остаточного визначення відбувається досить напружено і триває ще й досі. Російська сторона не визнає радянської кордонної лінії, є певні проблеми з питань делімітації чорноморського кордону, розділу континентального шельфу у виключних економічних зонах на Чорному морі. Доволі складним у цій площині стало визначення правового статусу Чорного та Азовського морів і Керченської протоки. Про завершення делімітації сухопутної частини кордону між країнами було оголошено 2002 р.

Одна зі складних і наболілих проблем щодо закріплення міждержавного кордону врешті-решт зрушила з місця: результатом українсько-російських переговорів щодо визначення сухопутного кордону між двома державами, довжиною понад 3,1 тис. км, стало підписання Президентами 28 січня 2003 р. Договору між Україною і Росією про державний кордон. Договір було підписано у компромісному варіанті — із вилученням статей про Азовське і Чорне моря (хоча така практика вже зазнавала фіаско у врегулюванні схожих питань із іншими країнами, наприклад з Румунією). Цей штрих певною мірою пояснює заяву російського Президента, що угода про кордон "стала результатом досягнутого компромісу між двома країнами". Документ визначив лінію держкордону від стику трьох держав — України, Росії і Білорусі — до Азовського моря. Тим самим було поставлено крапку в тривалому (чотири роки) процесі делімітації сухопутного державного кордону між Україною і Російською Федерацією.

Особливої уваги вимагає питання про встановлення морського кордону між Україною і Росією. Каменем спотикання виявилася жорстка позиція Росії щодо Азовського моря: Росія намагається уникнути втрати значних морських територій для рибальства й видобутку корисних копалин, у тому числі енергоресурсів. Переговори з питань остаточного визначення кордонів ускладнюються ще й тим, що російська сторона щоразу висуває все нові й нові вимоги. Для розуміння позиції української сторони в переговорах щодо морських кордонів наведемо низку міркувань правового характеру. Азовське море, згідно з міжнародною Конвенцією ООН з морського права 1982 p., належить до "закритого або напівзакритого моря". За термінологією Конвенції "закрите або напівзакрите море" це — "затока, басейн або море, оточене двома або більше державами, яке з'єднане з іншим морем або океаном через вузький прохід, або яке складається повністю чи в основному з територіальних морів та виключних економічних зон двох або більше прибережних держав". Країни, розташовані поблизу такого моря, повинні співробітничати між собою в питаннях розвідки й розробки живих ресурсів, збереження морського середовища тощо.

У Конвенції ООН з морського права 1982 р. юридично зафіксовані такі поняття та принципи, як: кордони територіального моря, зони, що прилягає, виключної економічної зони й континентального шельфу; забезпечення вільного судноплавства; повноваження для контролю, використання промислу живих ресурсів у районах, юридично підконтрольних узбережній державі; врегулювання морських наукових досліджень; система мирного вирішення суперечок.

У визначенні статусу Азовського моря слід також брати до уваги питання контролю, володіння й використання природних ресурсів континентального шельфу. Для України юридичні норми Конвенції ООН з морського права, якими регламентуються відносини між державами у сфері освоєння ресурсів шельфу моря, цілком відповідають її національним інтересам. Важливо, що правовий режим моря впливає на правовий режим Керченської протоки. Таким чином, якщо Азовському морю надано статус внутрішнього, то Керченська протока закривається для транзитного або наскрізного пересування.

Вилучення з договору від 28 січня 2003 р. статей про морський кордон привнесло непорозуміння у зв'язку з островом Коса Тузла, на який почала претендувати Росія. Російська сторона 29 вересня 2003 р. розпочала активне будівництво дамби "для укріплення Та-манського узбережжя", що викликало негативну реакцію України, яка розцінила події як зазіхання на свою територіальну цілісність. Жорстка позиція України, положення міжнародно-правових норм щодо заборони будь-яких будівельних робіт у зоні невирішених прикордонних питань змусила російську сторону припинити будівництво. В разі реалізації російського проекту — з'єднання острова з материком — острів Коса Тузла міг перетворитися на півострів, що додало б РФ аргументів у переговорах з питань його територіальної належності. До того ж у районі Азовського моря винайдено понад сто перспективних родовищ нафти та газу, тільки в районі Тузли — сім нафтогазових родовищ (за даними російської сторони), поклади нафти дорівнюють 50 млн. тонн і близько 200 млрд. кубометрів газу.

Керченська протока є транспортним коридором, яким щороку проходить близько 8500 суден, з них 65 безпосередньо російські або такі, що прямують у російські порти. Втрати Росії від проходу суден цим каналом щорічно становлять 15—16 млн. доларів. Отже, політика Росії щодо Тузли, крім інших причин, пояснюється й намаганням узяти у власність Керч-Єнікальську протоку, яка належить Україні.

Активна позиція Української держави (заяви Президента України, в яких дії російської сторони охарактеризовані як недружні, що не відповідають засадам і рівню стратегічного партнерства; заява Верховної Ради України від 22 жовтня 2003 p., ноти МЗС України на адресу МЗС Російської Федерації та ін.) привернула увагу світової спільноти. Генеральний секретар НАТО Дж. Робертсон, який саме в цей час перебував в Україні, посол США та інші підкреслили, що Україна має бути цілісною і недоторканною, територіальні проблеми з РФ мають бути врегульовані мирним шляхом. Отже, дії Росії в односторонньому порядку набули певного розголосу, що стало небажаним для РФ. Але сторони залишилися на своїх позиціях. Україна виходить з необхідності визначати державний кордон по периметру цих територій, у тому числі й морський. Російська сторона виступає за закріплення за Росією та Україною прибережних зон відповідальності. Акваторією, шо залишилася, зокрема Керченською протокою, пропонується управляти спільно.

Росія також виступає за "виділення на морському дні в Азовському морі суверенних прав районів з надрокористування" тієї або тієї сторони при збереженні загального використання товщі води й поверхні моря.

Переговори міністрів закордонних справ України і Росії ЗО жовтня 2003 р. (Київ) завершилися прийняттям спільної Заяви та рішенням про створення робочих груп, на які було покладено розгляд спірних питань з виробленням рекомендацій. Отже, Україна вважала за необхідне розглядати питання Керченської протоки окремо, а російська позиція полягала в нерозривності правового режиму Азовського моря й Керченської протоки. Тобто в разі проведення державного кордону по прямій лінії між крайніми точками з обох берегів Азовського моря Україні відійшло б 2/3 його акваторії, з чим російська сторона не погоджується. В разі поділу акваторії навпіл морський кордон матиме ламану лінію, а це суперечить міжнародній практиці.

Окремою проблемою, яку порушила Росія, стала експлуатація Керч-Єнікальської протоки. Найбільша ширина протоки становить 15 км, а межа територіальних вод для кожної держави за міжнародними нормами визначена в 12 морських миль — більше 20 км. Тобто в цьому випадку потрібні і чітке розмежування, і спеціальна домовленість про режим протоки. В перспективі проблема може ускладнитись наявністю моста (дамби), будівництво якого лобіюють проросійські кримські політики.

Потребує розв'язання і питання про визначення виключних економічних зон. Відповідно до Конвенції ООН з морського права (1982), кожна держава має право встановити вздовж свого узбережжя та навколо островів виключну економічну зону шириною до 200 миль, яка обчислюється по лінії відліку ширини територіальних вод (моря). Нинішня неврегульованість статусу Азова, зокрема невизначеність виключної економічної зони, призводить до фактично безконтрольної господарської діяльності на ньому, у тому числі браконьєрами з третіх країн (в основному Туреччини). В разі невизначення морського кордону або погодження України з російськими пропозиціями щодо "спільного" використання та контролю в цьому регіоні виникне прецедент, що суперечитиме українській позиції про однаковий статус кордону на всіх його ділянках, що закріплено в Законі про державний кордон України, а також завдасть шкоди державним інтересам України. Для прийняття будь-яких рішень щодо зміни територіальних конфігурацій — нарощення території або поглиблення протоки, чи проведення видобутку нафти й газу — працює спеціально створена двостороння комісія.

Договір між Росією та Україною про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки, підписаний Президентами в січні 2003 p., припускає спільне використання обома країнами Керченської протоки і визначає Азовське море як внутрішні води України і Росії. Тодішній Президент України поступився інтересами держави і підписав погодження про створення спільного підприємства щодо сумісної експлуатації Керченської протоки, що, на його думку, мало сприяти нормальній роботі обох сторін. Згідно з документом відновлювалася пасажирська і вантажна поромна переправа через Керченську протоку.

Таким чином, питання щодо морської частини українсько-російського кордону поступово доходить логічного завершення. За договором Азовське море набуло статусу внутрішнього моря, до якого заходження іноземних суден може бути тільки за згодою обох сторін; торговельні судна під прапорами третіх держав можуть заходити в Азовське море і проходити Керченською протокою, ЯКЩО вони прямують в український або російський порт чи повертаються з нього; договір забезпечує вільний прохід торговельних і військових суден двох країн через протоку, забезпечує свободу мореплавства суднам обох країн; договір підлягає ратифікації і набуває чинності з дати обміну ратифікаційними грамотами сторін.

Договір ратифіковано парламентами двох країн у пакеті з іншими документами (синхронно) 20 квітня 2004 р. Цей договір підтвердив обопільне прагнення сторін розв'язати проблемні питання двосторонніх відносин. Обидві сторони вважають, шо визнання Азовського моря внутрішнім морем запобігатиме входженню в його акваторію іноземних суден, що дає підстави захистити цей простір від зазіхань третіх сторін. Водночас цим документом Росія фактично заборонила входження в Азовське море кораблів Північноатлантичного альянсу та інших країн, що перешкоджатиме реалізації Україною державної програми європейського вибору. Та все ж остаточна демаркація морського кордону не здійснена: питання розмежування Азовського і Чорного морів та Керченської протоки й досі не вирішене. На чергових консультаціях експертних груп України та РФ 25—26 травня 2005 р. (Москва) Україна знову підтвердила свою позицію, яка полягає в необхідності розмежування Азовського і Чорного морів з метою якнайкращого завершення делімітації українсько-російського державного кордону по всьому його периметру. Стосовно Керченської протоки має бути підтверджена колишня (з часів СРСР) лінія кордону. Українська сторона налаштована на те, щоб повністю виконати домовленості Президентів України та Російської Федерації стосовно договірно-правового оформлення українсько-російського державного кордону.

Невирішена проблема кордонів породжує інші: прозорість державного кордону на українсько-російському напрямі спричинює постійне просування через нього нелегальних мігрантів (іноземці-нелегали незаконно перетинають кордон України з Росією, до якої потрапляють легально за візами, щоб далі просуватися до європейських країн), тобто використовують українську територію як транзитну. Тільки у 2005 р. прикордонники України затримали 17,9 тис. нелегальних мігрантів, з яких 6,6 тис. осіб — безпосередньо під час спроби незаконного перетину українського західного кордону з європейськими державами.

Справа ускладнюється й тим, що всі матеріальні витрати по влаштуванню і видворенню цих осіб на їхню батьківщину повністю лягають на Українську державу, хоча за міждержавними угодами відповідальність за такі порушення мають нести сторони у двосторонньому порядку. Тому Україна наполягає на підписанні з Росією угоди про реал місію (тобто повернення) мігрантів. Росія зобов'язана, як і будь-яка інша країна, нести відповідальність за іноземців, що опинилися на її території. У випадку порушення ними законодавчих вимог легального перебування по закінченні візового дозволу нелегали мають бути видворені з російської території до їхніх країн походження за рахунок російської сторони. Отже, Росія зобов'язана приймати тих іноземців, які опинилися на українській території, оскільки в Росію вони в'їхали легально за російськими візами.

Ускладнень в українсько-російський діалог додають намагання Росії втручатися у внутрішні справи Української держави. Чергове загострення відносин між Україною і Росією викликала позиція російської сторони щодо перебігу президентських виборів в Україні (жовтень — листопад 2004 p.). Представники російських владних структур підтримали В. Януковича — кандидата на президентську посаду в Україні (Президент РФ В. Путін двічі привітав його з перемогою ще до офіційного оприлюднення результатів виборів Центральною виборчою комісією України). А після його поразки російські політики відверто підтримали дії деяких українських чиновників при владі, спрямовані на розчленування Української держави. Представники адміністрації російського Президента, політики, деякі депутати взяли участь у неконституційних з'їздах в регіонах України, що проголосили утворення незалежних республік у складі держави з подальшим їх приєднанням до Росії. Серед них — глава уряду Москви Ю. Лужков, депутати російського парламенту (В. Затулін та інші) в Сєвєродонецьку вітали проголошення "Південно-східної української незалежної республіки" тощо. Такі дії мали б викликати рішучий протест не тільки українського, а й російського керівництва. На жаль, російський лідер не спромігся на щось подібне.

4.1. Захист суверенності й цілісності " Української держави
Ядерні гарантії
4.2. Наслідки пострадянської епохи
Іноземні військові формування на території України
Нерозв'язані питання власності
4.3. Співробітництво і взаємозалежність
Висновки
Додатки
Із Постанови Верховної Ради України "Про Основні напрями зовнішньої політики України"
З листа Міністра закордонних справ України А.Зленка Голові Ради Безпеки ООН Девіду Хеннею
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru