Інформаційна політика України - Губерський Л.В. - Фінансова схема медіа-бізнесу

З'ясувати ситуацію на медіа-ринку в Україні допоможе аналіз анонімного опитування працівників ЗМІ, проведене інтернет-виданням "Телекритика". У листопаді 2002 р. було розіслано 450 анкет у різні за типом, місцезнаходженням та формою власності ЗМІ й отримано 149 заповнених. Це достатньо хороший рівень повернення заповнених анкет при поштових опитуваннях. Серед тих, хто не відповів, було більше представників комерційних, ніж державних ЗМІ.

Аналіз результатів опитування показав, що мас-медіа в Україні є особливим бізнесом, рідко й мало пов'язаним із отриманням прибутку.

Першим кроком створення мас-медійного бізнесу для паперових та інтернет-видань є реєстрація, а для електронних мас-медіа (телебачення й радіо) — ліцензування. Якщо реєстрація з погляду державного контролю — простіший процес, ніж ліцензування, то це лише тому, що такі видання можна контролювати на рівні інфраструктури або їхніх власників. Ліцензування ж — це взагалі прямий і безпосередній інструмент контролю з боку держави за самим фактом створення й подальшого функціонування електронних мас-медіа, оскільки ліцензію можна не отримати або в будь-який час позбутися її.

Більшість українських мас-медіа все ще залежать від інфраструктури свого виробництва й розповсюдження (видавництв, поштової доставки, каналів зв'язку, частоти, регіональних мереж поширення телесигналу, радіотрансляцій і т.д.). Ця інфраструктура є контрольованою державою як з погляду безпосереднього доступу мас-медіа до неї, так і на рівні цін на інфраструктурні послуги. За оцінками деяких фахівців, витрати на оплату інфраструктури становлять більшу частину витрат на виробництво мас-медійних продуктів.

Здобути інформацію про те, які саме компанії чи особи вкладають кошти в український медіа-бізнес, набагато важче, ніж отримати перелік ЗМІ з закордонними інвестиціями. Український закон сьогодні захищає таємницю їхніх імен, проте медіа-експерти вважають, що деякі українські телеканали можна назвати острівними, оскільки інвестиції надходять з островів, офшорних зон. В Україні про схеми з використанням офшорних зон говорять не перший рік. Дехто вважає, що з їхньою допомогою відбувається відмивання брудних коштів, інші кажуть, що лише так українському бізнесу вдається якось виживати.

Розглядаючи питання, наскільки українські засоби масової інформації є українськими, експерти зазначають, що присутність західного капіталу в українських медіа номінальна. Цей фактор покликаний захищати ЗМІ від тиску з боку контролюючих органів.

Законом не передбачено інститут власника та опублікування структури інвестицій. Залучення капіталу з офшорів виходить не із соціальної доцільності чи економічної ефективності медіа-бізнесу, а з точки зору безпеки у відносинах з державою.

Таблиця 4.2. Розподіл українських ЗМІ за типом власності у 2005 р. (за даними опитування Телекритики")

Як заробляють мас-медіа в Україні? На ринку комерційної та політичної реклами, де політичне замовлення власника і його оточення є головним джерелом доходу для видання. Тобто мас-медіа заробляють не та тому, що інформують, а на тому, що рекламують. 1 якщо ви одержуєте з українських ЗМІ інформацію, це значить, що там є вигідна комусь реклама.

Переважна частина українських ЗМІ є малорентабельними чи взагалі збитковими, а тому вони розподілені між впливовими фінансово-політичними колами. Це зумовлено високими цінами на папір, які постійно зростають. Тонна офсетного паперу на початку 2001 р. коштувала 800—900 доларів, газетного — 650—700 доларів (у травні 2000 р. — 500—520 доларів). Такі ціни на папір роблять видання більшості друкованих ЗМІ нерентабельним. На відміну від Росії, в Україні податком на додану вартість обкладаються папір, друкування газет і журналів (поліграфічні послуги) є ввізне мито на поліграфічне обладнання та імпортний папір. Навіть добровільні пожертви і гранти обкладаються податком на прибуток у розмірі 30%.

За даними опитування "Телекритики", серед доходів усіх ЗМІ реклама посіла перше місце, державний бюджет — друге, тираж — третє, а фінансування як інструмент політичного впливу - четверте (табл. 4.3). Отже, якщо ми змінимо законо

Таблиця 4.3. Джерела доходів українських ЗМІ у 2005 р.

давство у напрямі обмеження можливостей для фінансування ЗМІ як інструментів політичного впливу, то медіа від цього тільки виграють, бо статті їхніх доходів переважно формуються уже з інших джерел.

93% представників державних ЗМІ визначили державний бюджет як основний спосіб їхньою фінансування. 14% доходів державні ЗМІ уже отримують від реклами, ще 14% мають спонсорську допомогу. Роздержавлення разом з обмеженням політичного фінансування (22%) приведе до легалізації та розширення цих статей доходів. Але жоден із представників державних ЗМІ не назвав продаж тиражу як спосіб заробітку. Хоча це також значне джерело збільшення доходів ЗМІ ще до їхнього роздержавлення. Причому законодавство вже можна змінити так, щоб воно стимулювало державні ЗМІ через продаж тиражу, однак сьогодні це майже нереально. Оптимістичною є картина щодо недержавних ЗМІ, 66% представників яких назвали рекламу основним способом заробітку, а 42% — продаж тиражу.

Дані табл. 4.4 не просто окреслюють фінансову ситуацію окремих медіа, а характеризують неприйнятність нинішнього стану медіа-ринку. Тільки 29% респондентів упевнено відповіли, що їхні ЗМІ є прибутковими. І причиною є вже не загальна економічна ситуація в країні, як донедавна. Це наслідок недосконалого медіа-законодавства, яке не стимулює розвиток медіа-ринку, а лише забезпечує функціонування медіа у системі адміністративного впливу.

Таблиця 4.4. Прибутковість українських ЗМІ у 2005 р.

Власник мас-медійного видання в Україні дуже відрізняється від власника на Заході. Український власник не є мас-медійним бізнесменом — він не заробляє на мас-медійному ринку, а субсидує видання і постійно підтримує ситуацію збитковості, використовуючи видання для своєї реклами.