Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть - Горбань Ю.А. - 1.3. Європейське Відродження. Реформація і Контрреформація в Європі

На зламі XV-XVI ст. у західноєвропейських країнах тривала епоха Відродження (Ренесансу), яка увійшла в стадію свого найвищого розвитку під назвою Високого Відродження. Характерною особливістю цього періоду, як значною мірою і всього Ренесансу, стала поява нової ідеології, культури, суспільно-політичних відносин, світогляду людей. їх зміст полягав у тому, що на зміну середньовічній феодально-церковній культурі, філософії, політиці прийшла нова, гуманістична, в центрі якої стояла людина з її особистими проблемами й проблемами суспільного життя. Якщо в період феодалізму основна маса населення була феодально залежною, "живим знаряддям праці", то митці й гуманісти Відродження виступають на захист свободи людини, високо оцінюють її індивідуальні якості, такі як розум, талант, наукові, мистецькі, виробничі здібності, працелюбність тощо. Стають в оборону простого народу, його соціальних культурних потреб, політичних, релігійних, етнічних прав. Домагаються побудови держави і суспільства на демократичних засадах, критикують католицьку феодальну церкву і розглядають її як реакційну силу, що гальмує розвиток суспільства й потребує реформи.

Ідеї Реформації, які розкололи католицьку Європу на ворогуючі табори, зародилися на початку XVI ст.

Найбільш виразно реформаційний рух виявив себе в Німеччині, в якій виникли для цього досить вагомі об'єктивні передумови.

На початку XVI ст. у німецьких землях розпочався активний процес розпаду феодально-кріпосницьких відносин і заміни їх капіталістичними. Причиною цьому став досить швидкий економічний розвиток держави, яка, на відміну від Іспанії, Португалії та Англії, не займалася відкриттям нових земель та їх пограбуванням, а спиралася на свої внутрішні економічні ресурси. Уже на початку XVI ст. Німеччина досягла великих успіхів у гірничій справі, налагодила видобуток срібла, металевих руд, що підштовхнуло розвиток багатьох галузей промисловості, таких як гірничодобувна, машинобудівна, текстильна, металообробна тощо.

Вигідне географічне розташування Німеччини в центрі Європи дало можливість цій державі налагодити інтенсивну сухопутну торгівлю, створити великі торгові фірми, лихварські банки. Однак поряд із досить розвинутими областями, такими як Тіроль, Гарц, Саксонія, Вестфалія, чимало німецьких земель залишалися відсталими, з переважним дрібнотоварним виробництвом, що спричиняло незадоволення, соціальну напруженість серед населення цих районів.

Суперечливим залишався розвиток сільського господарства. На початку XVI ст. тут ще панували феодальне гноблення та інші пережитки феодального суспільного устрою.

Поглибленню внутрісуспільних суперечностей сприяла діяльність католицької церкви. У Німеччині вона посідала винятково привілейоване становище. Численне духовенство, більшість якого було ставлениками імператора і фактично прирівнювалося до місцевих князів, стягувало з населення на свою користь та користь Папи Римського непосильні податки, володіло великими матеріальними цінностями та земельними наділами, які до того ж безплатно обробляли селяни.

Таким чином, незадоволеними панівною феодально-церковною системою в німецькому суспільстві були широкі соціальні верстви населення: селяни, ремісники, торгівці, городяни, лицарі, князі, просвітителі та ін., які поступово об'єдналися в єдиний революційний потік у боротьбі з панівним ладом.

На початковому етапі цього руху головними його ідеологами виступили німецькі гуманісти (філософи, публіцисти, літератори).

Серед них Еразм Роттердамський, Йоганн Рейхлін, Ульріх фон Гуттен.

У чому ж полягала основна суть їхнього вчення щодо перебудови суспільних відносин?

Еразм Роттердамський (1467-1536) у творі "Похвала глупоті" гостро критикував духовенство, відхід його від свого прямого призначення, показував переродження служителів церкви у зажерливих, своєкорисливих, розпутних людей. Висміювалися феодали, які також тісно співпрацювали з церквою з метою використання цього інституту для власного збагачення. Критикуючи духовенство, Е. Роттердамський пропонує очистити церкву від схоластів, гультяїв, неуків-ченців, висуває ідею створення "раціональної" й "освіченої" церкви. Ці ідеї підривали основи життя всієї католицької церкви, і ними згодом широко скористалися європейські церковні реформатори у боротьбі проти папства.

В іншому своєму творі "Скарга світу" Еразм гостро критикує владу королів, які з метою власного збагачення організовували часті кровопролитні війни. У цьому їм допомагало католицьке духовенство. Тому Е. Роттердамський звертається до простих людей із закликом об'єднуватися у боротьбі проти королівської влади, католицького духовенства та загарбницьких воєн, які організовувалися панівними класами.

Отже, Е. Роттердамський заклав ідеологічні основи Реформації, яка об'єктивно назрівала в німецькому суспільстві.

Йоганн Рейхлін (1455-1522) - видатний філолог, знавець грецької і староєврейської мов, працював в Ерфуртському університеті. Добре знаючи історію зародження й розвитку християнства, він виступив з гострою критикою реакційних кельнських та інших німецьких теологів, які заборонили вивчення давніх грецької, єврейської та інших літератур, пов'язаних з виникненням християнства. Проти Рейхліна розгорнули боротьбу обскуранти-теологи (течія ворожого ставлення до освіти, наукового прогресу) Кельнського університету. Дискусії стосовно долі старовинних книжок та їх використання в науці згодом переросли в гостре протистояння, в якому Рейхлін обстоював права на незалежність думок, демократичні свободи, право особистості на свободу совісті тощо. До Рейхліна приєдналися Крот Рубіан, Му-ціан Руф, Ульріх фон Гуттен та інші гуманісти і створили Ерфуртський гурток "рейхліністів". Вони під його керівництвом видали двотомний твір "Листи темних людей", у яких критикували папство, католицьку церкву, науково доводили, що тогочасна церква відійшла від первісного християнства, перетворилася з духовного інституту в інструмент наживи та збагачення духовенства на чолі з Папою.

Діяльність гуртка "рейхліністів" дала новий поштовх для посилення Реформації, яка розпочалася в Німеччині та інших країнах Європи.

Ульріх фон Гуттен (1488-1523) був представником молодшого покоління гуманістів. У критиці католицизму він пішов значно далі Е. Роттердамського й Рейхліна. У памфлетах та епіграмах на папу Юлія II Гуттен показував церкву та папство як найголовніших винуватців багатьох соціальних бід німецького народу і за прикладом гуситів пропонував провести Реформацію церкви насильницьким шляхом, наполягав на негайному вигнанні з Німеччини католицького духовенства. Будучи вихідцем із сім'ї лицаря, Гуттен ідеалізував його стан і в 1522 р. взяв участь у лицарському повстанні у Франконії, вважаючи, що лицарство Німеччини є найбільш міцним і сконсолідованим суспільним прошарком, здатним здійснити соціальний переворот у країні й організувати новий політичний устрій, який захистить інтереси селян, городян, ремісників та інших соціальних верств. Але в ході повстання частина лицарства, відстоюючи свої класові інтереси, відмовилася від союзу з цими верствами населення, і виступ зазнав поразки.

Е. Роттердамський, Й. Рейхлін, У. фон Гуттен та інші гуманісти обґрунтували необхідність перебудови суспільства на нових засадах та реформування церковного життя в державі, чим наблизили антифеодальну Селянську війну в Німеччині 1525 р.

Початок безпосередньої реформації папської католицької церкви пов'язаний з іменем Мартіна Лютера (1483-1546), професора філософії й богослов'я. Вивчаючи твори відомого чеського реформатора Яна Гуса, а також будучи глибоким знавцем богослов'я, він дійшов висновку, що діюча папська церква докорінно відрізняється від первинної християнської релігії й висунув низку ідей, пов'язаних уже з конкретною реформою чинних церковних канонів і порядків. На противагу католицькому вченню про спасіння людини шляхом хороших вчинків, обов'язковим атрибутом яких було систематичне дотримування всіх релігійних обрядів і церковних законів, Лютер розробив учення про спасіння людини вірою. В останнє він включав особисті релігійні почуття віруючого, висуваючи ідею релігійного індивідуалізму, що означало зв'язок людини з Богом без посередництва духівництва, яке себе давно уже скомпрометувало й перетворилося з духовного органу на клас експлуататорів. Цією тезою Лютер відхилив претензії духовенства на панівне становище у світі.

В основу віри людини Лютер поклав "Святе письмо" та "Біблію" у їх первинному вигляді, без різних "святих переказів", які були творінням пап та церковнослужителів і захищали інтереси виключно духовенства. Цим Лютер протиставив пізній феодально-бюрократичній церкві більш демократичне і духовно чистіше раннє християнство без системи церковнослужителів, їх пишного паразитичного життя, численних багатств та великого землеволодіння. Лютер різко критикував церкву за торгівлю індульгенціями (прощення гріхів за плату, що давало церкві великі прибутки), публічно довів, що торгівля ними призвела до повного виродження тодішньої католицької церкви і перетворила релігію в комерційну справу. В його ідеях відображалося прагнення нових соціальних верств німецького суспільства (бюргерства, робітників, вільних селян, лицарства) створити "дешеву церкву" і перетворити її з великого землевласника на суто духовний орган.

Щодо державного устрою, то Лютер був прихильником діючої на той час міцної світської державної влади без її суттєвих змін. Ця ідея зберігала об'єктивно владу в руках князів та феодалів, а Лютер розглядав їх як одну з рушійних сил й опір Реформації.

Вчення Лютера було спрямоване на глибоку реформу католицької церкви й об'єднало у боротьбі проти могутності духовенства та залежності від Риму широкі соціальні верстви населення, починаючи із селян і закінчуючи представниками аристократії.

Ці сили в 1517 р. об'єдналися в антипапську опозицію. Але проіснувавши три роки як цілісний політичний табір, вона розкололася на дві частини.

Перше, помірковане крило, до якого увійшла в основному багата верхівка, очолив Лютер. Воно хотіло мирним шляхом відокремити німецьку церкву від Папи, провести секуляризацію церковних земель і майна, організаційно перебудувати церкву в інтересах заможних верств населення. У 1530-х роках помірковані створили лютеранську, або протестантську, церкву (релігію).

Друге крило об'єднувало трудові верстви населення, які виступали за радикальні демократичні й соціальні перетворення в суспільстві. Ідеологом цього табору став То мас Мюнцер (1490- 1525). На відміну від Лютера, Мюнцер головне джерело віри вбачав не в Біблії, а в "живому одкровенні", маючи на увазі людський розум. Ісуса Христа розглядав не як Бога, а як просту людину, вчителя, філософа, пророка. Створення "царства Божого на землі" Мюнцер пов'язував із проведенням соціальної революції без католицького духовенства, світських феодалів, багачів та пригноблених. Політичне крило, очолюване Мюнцером, взяло назву анабаптистів і повело боротьбу за радикальну перебудову суспільства.

На 1520 р. у Німеччині склалися три політичні табори: лютерани, анабаптисти й католики на чолі з імператором. їх протистояння час від часу виливалося в збройні конфлікти, наприклад, лицарське повстання у Рейнській області 1522 р. та Селянську війну 1524-1525 рр.

Проте Селянська війна, як і лицарський рух, зазнала поразки, тому що кожен соціальний прошарок у цій боротьбі прагнув вирішити свої проблеми і діяв окремо від інших. Однак ці рухи, особливо Селянська війна, в економічному плані розчистили шлях розвиткові буржуазних відносин усередині країни.

Після поразки Селянської війни по-різному розгорталися анабаптистський і лютеранський рухи в Німеччині.

Анабаптистська ідеологія, незважаючи на її жорстоке переслідування з боку католиків та імператора, не тільки не припинила свого існування, а навпаки, поширилася по всій Європі. Частина анабаптистів створила численні секти і за їх участю проголошувала ідею очікування допомоги надприродних сил, у тому числі й Ісуса Христа, щодо проведення великого соціального перевороту на Землі. Активним проповідником цього вчення був Мельхіор Гофман.

Однак поряд з ідеологією примиренства й очікування в народних масах і серед значної кількості анабаптистів продовжували зберігатися радикальні революційні погляди, які зводилися до того, що встановлення "царства Божого на землі" можливе лише шляхом загальнонародного повстання. На початку 30-х років XVI ст. революційна пропаганда на основі вчення Мюнцера активно проводилася в Німеччині, Франції, Нідерландах.

Лютерани продовжували наступати на католицьку церкву, проводячи, зокрема, секуляризацію земель та конфіскацію майна. Проти цього розгорнули боротьбу католицька церква та її прихильники, які посилили антиреформаторський рух. Імператор Карл V у 1529 р. видав наказ про призупинення секуляризації церковних земель. Не погоджуючись із ним, прибічники Лютера заявили на це протест (звідси й пішла назва протестанти) і стали шукати спільників для організації церковного протиборства з католицизмом та імператором.

У 1531 р. лютерани зі своїми співчуваючими уклали Шмалькальденський військово-політичний союз. До нього увійшли частина анабаптистів, кальвіністи, цвінгліанці та всі ті, хто був незадоволений феодальним режимом і католицькою церквою.

У 1546 р. імператор Карл V розпочав війну проти Шмалькальденського союзу, яка тривала до 1555 р. і закінчилася Аугсбурзьким релігійним миром.

Згідно з цим договором місцеві князі отримали право обирати релігію, тобто узаконювався принцип: "Чия країна, того й віра", домоглися низки інших політичних і економічних свобод. Це призвело до занепаду централізованої імператорської влади, прискорення процесу політичного роздроблення Німеччини на удільні князівства, послаблення німецького впливу на володіння в Іспанії, Нідерландах, Італії, розколу німецької князівської верхівки і в певній мірі суспільства на два, часом непримиренні, табори католиків і протестантів. На позиціях католицизму залишилися в основному князі Баварії, Франконії, Ельзасу, а протестанти-лютерани взяли гору в Пруссії, Бранденбурзі, Саксонії, Гессені та інших землях.

Реформація в Німеччині, яка започаткувала процес розвалу феодального і старого церковного устрою, знайшла своїх прибічників і в інших країнах Європи.

Уже у 20-30-х роках XVI ст. лютеранство проникло в Англію, Скандинавію, Францію, Польщу, Угорщину та інші країни. Особливо широкого розмаху Реформація набрала у Швейцарії, де на її чолі стояли протестанти Ульріх Цвінглі (1481-1531) та Жан Кальвін (1509-1564).

Основний зміст учення Ульріха Цвінглі був викладений у книзі під назвою "67 статей" і мав багато спільного з поглядами Лютера. Проте, на відміну від Лютера, у питанні організації церкви він пішов далі й запропонував в основу її побудови покласти республіканський принцип. Суть останнього полягала в тому, щоб церковними проповідниками обиралися світські люди, а керівників релігійних общин обирали парафіяни й церква підпорядковувалася виборним органам. У цьому полягала докорінна відмінність між реформаторськими поглядами Лютера і Цвінглі. Цвінглі відстоював бюргерсько-республіканську реформацію, тоді як реформація Лютера переважно захищала владу князів. У соціально-економічному плані Цвінглі також відображав погляди молодої буржуазії, захищав приватну власність, бережливе ставлення до всіх матеріальних благ, створених людиною, пропагував заощадливість, чистоту людської моралі.

Жан Кальвін, юрист за фахом, основні свої погляди виклав у книзі "Напучення в християнській вірі", стрижнем яких було вчення про приреченість. Зміст його філософської теорії полягав у тому, що спасіння людей залежить від Божественної волі. Бог заздалегідь, із моменту народження, поділяє людей на "обраних" і "знедолених". Тому Кальвін прагнув за допомогою релігійного світогляду виправдати соціальне розшарування суспільства. Слід зазначити, що вчення Кельвіна знайшло чимало послідовників у Європі, зокрема в Англії серед пуритан, які на його основі створили доктрину нової релігійно-буржуазної моралі. її суть зводилася до виховання у людини любові до праці, заощадливості, скупості, нагромадження матеріальних і фінансових ресурсів тощо. Учення Кельвіна мало своїх послідовників у Франції. Протестантський рух тут набув великого розмаху і називався гугенотським.

Кальвінізм як релігійно-політичний рух пізніше дав основу для створення партій республіканського напрямку (Англія, Шотландія) і вказав шлях для боротьби за створення незалежних республік (Нідерланди).

Щодо самої Швейцарії, то тут реформаторський рух і, зокрема, нова протестантська релігія, сприяли ще тіснішому об'єднанню швейцарських кантонів у централізовану Швейцарську державу, підірвали основи старої церкви, підготували умови переходу від феодалізму до капіталістичного способу виробництва.

Реформаційний рух першої половини XVI ст. створив реальну загрозу існуванню старої католицької релігії, римської церкви та феодальної системи взагалі.

Для їх порятунку Папа Римський за активної підтримки абсолютистсько-феодальних режимів Франції, Іспанії, Австрії організував контрреформацію. Після перших поразок, яких зазнали феодальна система і католицька церква від буржуазної Реформації й селянсько-плебейського повстання, феодальна аристократично-абсолютистська реакція в союзі з католицькою церквою, як уже зазначалося, у другій половині 30-х років XVI ст. перейшли в наступ проти нової церкви й суспільно-політичного ладу, які формувалися в німецькому суспільстві.

Ця боротьба була спрямована насамперед на ідеологічний підрив Реформації шляхом заборони поширення реформаційної антикатолицької й антифеодальної літератури, переслідування і навіть нищення її ідеологів тощо. Поряд із цим аристократичні кола в окремих країнах провели "королівську реформацію", використовуючи для цього деякі положення з учень лютеранства, кальвінізму, підлаштувавши їх під власні потреби й посиливши таким чином королівську владу. В Англії королівський двір і феодали прийняли акт супермантії, за яким проголошувалося верховенство королівської влади над церквою.

Виступаючи нібито на захист первинного вчення Ісуса Христа, а звідси і непорушності католицької віри, дворянські кола Іспанії, на чолі яких став Ігнатій Лойола, у 1640 р. заснували Орден єзуїтів (Товариства Ісуса). Єзуїти поділили світ на особливі райони (провінції), які охоплювали декілька країн. Вищим керівним органом ордену була генеральна конгруенція, а на чолі провінції стояв генерал. Головна мета діяльності ордену та його членів полягала в тому, щоб всіма методами, виходячи з принципу "мета виправдовує засоби", починаючи від агітації, активної участі в діяльності церкви, структурах влади, у світському житті тощо і закінчуючи навіть фізичним нищенням опонентів католицької церкви, захищати її та поширювати католицизм на інші континенти.

До антиреформаторської боротьби активно приєднався і Папа Римський. Він протягом 1545-1563 рр. скликав у Трієнті три католицькі собори, які відхилили будь-які компроміси з протестантами, оголосивши їх єретиками. На виконання рішень соборів папство стало рішуче вести боротьбу з усякими порушеннями духовенством правил відправлення богослужіння, різних обрядів та папських розпоряджень і декреталій. Було також зміцнено і розширено богословські факультети в університетах, збільшено мережу церковних і світських католицьких шкіл, посилилася боротьба духовенства за маси. В Римі створено центральний інквізиційний трибунал, який став головним центром боротьби з реформаторами та єрессю. Інквізиція публічно скарала на смерть тисячі людей і масу кинула в тюрми.

Однак зупинити процеси глибоких суспільних перетворень у цілому ряді країн Європи було вже неможливо. Навпаки, починаючи із середини XVI ст. антицерковний і антифеодальний реформаційний рух набуває нового розмаху, який, окрім всього іншого, доповнюється визвольною боротьбою поневолених народів проти іноземного гніту й утворенням незалежних національних держав.