Основи сучасної політології - Цюрупа М.В. - Розділ перший: ПРЕДМЕТ ПОЛІТОЛОГІЇ ЯК НАУКИ І НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ: ІСТОРИКО-НАУКОВІ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ

Тема 1.1. Політологія в структурі політичного знання. Політологія як наука і навчальна дисципліна

1.1.1. Політологія - інтегральна соціальна наука і навчальна дисципліна

У першому питанні теми ми маємо визначити історико-науковий аспект утворення політології та встановити соціальний статус цієї науки та навчальної дисципліни, показати її місце у фаховій підготовці сучасного спеціаліста і громадянина демократичної держави, обґрунтувати у цьому відношенні важливість інституювання політології, яка входить до лона суспільних наук, визначити її функції та соціальну роль у формуванні загальної політичної культури демократичного суспільства.

Політологія - відносно молода суспільна наука і вона не може похвалитись такою древністю походження як інші гуманітарні галузі знання - філософія чи теологія, хоча рефлексія над проблемами держави, організації у ній публічної влади, захисту суспільства, керівництва загальними справами спільноти відмічена ще із стародавніх часів і з'явилась вона саме у межах філософського та релігійного знання, піднімаючись серед буденних явлень про належне керівництво у державних справах.

Рефлексія, дискусії, суперечки щодо місця політичної науки для політичного лідера, фахівця у будь-якій суспільній сфері, пересічного громадянина продовжуються в новому столітті і тисячолітті. Але ще найдревніші письмові пам'ятки III - II тисячоліть до н.е. свідчать про усталеність уявлень щодо бажаного характеру влади, суспільно-громадського порядку та їх захисту. Ці протополітичні ідеї цікаві для нас тим, що вони засвідчують про центральне місце політичних аспектів життя ще зі стародавності, про привернення уваги людей до питань джерел, таємниць і механізму влади, захисту усталеного політичного устрою.

За словами Платона, Сократ у діалозі "Алкивіад" примушував погодитись свого опонента у суперечці з тим ствердженням, що афіняни збираються на збори радитись щодо суспільних справ, "з ким заключити мир, а з ким слід воювати і яким чином".

Офіційною появою політології прийнято вважати прочитаний курс лекцій з нагальних проблем політики професора Френсіса Лібера, американця німецького походження, до речі, засновника ще однієї галузі соціо-гуманітарного знання, пов'язаної з політичними проблемами - міжнародного гуманітарного права. Він розпочав свою роботу з викладання політичної науки у Колумбійському університеті (США) в 1857 році" а вже через три роки Джон Берджесс, який замінив на посаді Френсіса Лібера, створює Вищу школу політичної науки. Через деякий час аналогічні політологічні школи починають створюватись у інших американських університетах, а на початку XX століття, у 1903 році, року практичної інституалізації політології як самостійної галузі знання, її закріпленню серед суспільних наук сприяло ще й створення громадсько-наукової інституції - Американської Асоціації політичної науки ( ARSA).

У навчальній літературі рідко звертаються до соціальних причин виникнення та перетворення політології в самостійну галузь знання. На нашу думку, такими причинами стали:

• практична потреба у науковому забезпеченні справи керування актуальними політичними процесами (вибори, партійна політика, демократизація влади), задля того, як зауважував Д. Істон, щоб глибше зрозуміти політичне життя і реальні політичні дії.

• достатній обсяг накопичених знань у галузі осмислення держави, політики, влади;

• продовження диференціації суспільних наук, раніше передбаченої О.Контом та іншими соціологами, яка привела до того, що кожна із суспільних сфер почала досліджуватись окремо;

• розуміння того, що керівним осередком суспільства є політична влада, осмислення і виявлення таємниць якої потребує спеціальних наукових дослідницьких зусиль.

В колишньому СРСР політична наука (політична теорія) називалась буржуазною "псевдонаукою", бо вважалось, що актуальні соціально-політичні проблеми соціалістичного суспільства, начебто, можна було вирішувати у межах марксистського історичного матеріалізму. Крім того, аксіоматично вважалось, що "чистої соціально-політичної науки", позбавленої ідейних нашарувань, класового інтересу не може бути. Так, на заклик російського соціолога Пітірима Сорокіна до студентів Петербурзького університету з нагоди 103 річчя його заснування; "взяти з собою у життєву дорогу "чисту науку, обов'язкову для усіх... яка не схиляє покірно голову ні перед ким", радянська філософсько-соціологічна офіційна теорія накинулась із звинуваченнями у демагогії та науковій неспроможності цього непересічного соціально-політичного мислителя.

Федір Бурлацький — радянський політичний філософ і талановитий політичний публіцист - неодноразово ставив питання щодо необхідності запровадити досягнення наукової політології у політичну практику та у навчальний процес країни: 6 січня 1965 року у передовій статті "Про політичну науку" газети "Правда", яка небезпідставно вважалась квінтесенцією офіційної політичної доктрини радянського суспільства, він закликав поважати право вчених – суспільно-знавців на об'єктивний розгляд питань політики, влади та держави, на розробку ідей щодо модернізації радянського суспільно-політичного ладу на демократичних засадах, які виходили за межі евристичних можливостей догматичного історичного матеріалізму. Але тільки з розпадом СРСР та виникненням нових незалежних держав, у країнах СНД, у тому числі і в Україні, політологія набуває статусу повнокровної актуальної суспільної науки.

Коротко оглянемо історію виникнення політичного знання у концептуальному ключі, хоча у наступній лекції основні історичні етапи розвитку політичної думки буде висвітлено більш детально.

Перші донаукові спроби осмислити політичні явища, проблеми держави і влади, особливості ведення політики у різних суспільних сферах при порівнянні із загальнодержавною політикою, зафіксовано вже у третьому тисячолітті до н.е. У міфах більшості народів Близького Сходу, крім загальних життєво важливих проблем, мовилось про те, що спочатку Боги безпосередньо правили на землі, але надалі вони передали владу земним правителям і тим самим почали володарювати на Землі "антропоморфно" (антропос — людина), тобто через діяльність "богообраних" осіб, або богів-людей. Постать політичного володаря майже дорівнювала владі (можливостям) богів і недарма до єгипетських фараонів звертались: "О, Ти, Володар Землі і небес".

А у Сказанні "Про Атрахасиса (його ім'я означає "Премудрий")" мовилось:

"Да створить праматір рід людський,

Тягар богів на нього покладемо,

Працю богів доручили людині,

Нехай несе людина тягар божий"1 Цим тяжким тягарем і було керівництво спільнотою. Знаменитий історик античності Геродот у своїй "Історії" повідомляв, що до першого єгипетського царя "у Єгипті царювали боги, які жили сумісно з людьми, і один з них був наймогутнішим".

У іншому осередку стародавньої цивілізації — на Далекому Сході — у давньо-китайському міфі про божественне походження влади вказувалось, що персона верховного правителя Піднебесної імперії являється єдиною точкою зв'язку земного і небесного життя. Згідно із уявленнями народів, які жили на території сучасної Японії, Бог приймав обличчя мудрого старця, що відав людськими справами та наставляв їх мистецтву політичного керівництва.

З середини першого тисячоліття до нашої ери і до падіння Риму формується новий етап пізнання політичних явищ мислителями античної Греції та Риму. Для політичних вчень цієї епохи (шосте століття до нашої ери — перші століття після Різдва Христового) було характерним:

— поступова зміна міфологічного світогляду, у якому провідною ідеєю було визнання значущості діяльності Богів і Героїв, на логічно-раціональне осмислення політики як свідомо обраного "мистецтва царів" (Платон), як заняття по формуванню справжнього громадянина (Аристотель);

— значна диференціація політичних поглядів від усталених філософсько-соціологічних доктрин та еволюція цих вчень у сторону формування спеціальної теорії політики. Серед різних наук і мистецтв політика займає особливе місце, бо має вищу, благородну мету—служіння загальному благу, у той час як у Індії політичні аспекти вчень брахманізму, джайнізму і буддизму були синкретичними (тобто, недиференційованими від філософських і моральних настанов);

— визнання рівності політичних прав і обов'язків перед державою всіх вільних громадян, які утворювали добровільний державний союз грецьких полісів;

— розуміння важливості формування зв'язку між людьми, між державою і суспільством в цілому, тоді як у Єгипті, з якого грецька наука запозичила багато корисного, індивід "розчинявся'' в державі, бо поняття прав і свобод окремої людини взагалі не існувало. Саме у Стародавній Греції і Римі були сформовані основні політологічні поняття "держави", "поліса", "громадянина", "чужинця", "варвара". Однак, у древній Елладі ще не було знайдено реальну основу, справжнє підґрунтя політичної діяльності людей і за часів Емпедокла (VII ст. до н.е.) такою основою політики залишались традиції, звичаї полісного життя, народна думка, намагання служити метафізичним пророкам тощо. Політичні знання того періоду можна було б визначити як "усяке мислення про політику чи стосовно політики". Сицилійські тирани тих часів, захопивши політичну владу, намагались затвердити її популярність у масах зовнішнім блиском дій, переможними військовими походами, підкупаючи народ славою та багатством здобичі. Політичні погляди того періоду можна було б визначити як "усяке мислення про політику чи стосовно політики".

У наступний тривалий період розвитку людства Середньовіччя — а він тривав майже 1500 років - політичні доктрини підпадають під вплив і тиск теології, як особливого типу світогляду та осмислення світу.

Середньовічне мислення людей було наскрізь теократичне, поза християнською доктриною створення світу та керування Богом всім світовим устроєм по суті не існувало відмінних поглядів, не пропонувалось інших концепцій щодо здійснення функцій управління суспільством. Зауважимо, що засновники християнської доктрини політичної влади—апостол Павло, Святі отці Церкви - Григорій, Августин, Аквінський вельми ґрунтовно розробляли питання політики і влади на теологічних засадах. Утвердження церкви як окремої інституції, незалежної від держави, на теренах колишньої Римської імперії, стало революційною подією у політичному житті. Влада почала освячуватись або ж, подеколи, навпаки, піддаватись прокльонам як така, що суперечить божественним настановам (безбожна влада атеїстів).

Церква у цей час хоча і суперничала за владу з королями, все ж таки в цілому закликала до покори світським політичним володарям. Обов'язок поважати законну владу заповідував християнам їх месія Ісус Христос та апостол Павло у "Посланні до римлян" сформулював цю тезу вже у чіткій політичній формі: "Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога. Тому той, хто противиться владі, противиться Божій постанові: "Володар — Божий слуга, тобі на добро"'.

Зауважимо, що теологічні підходи до політичних проблем суспільства залишаються міцно вкоріненими у суспільну та індивідуальну свідомість, саме тому, як вказував німецький мислитель Ф.В.Шеллінг, "немає навіть смислу нагадувати про те, наскільки взаємозалежні у кожного народу влада, законодавство, норов, навіть заняття і звичайні справи, з уявленнями народу про Богів". Це зауваження має методологічний характер — пам'ятати щодо ролі релігії, Церкви, релігійних Моментів світогляду при аналізі проблем начебто світської політики. Нагадаємо, що на виборах президента України 2004 р. православні Церкви Московського та Київського (начебто, "не канонічного") патріархатів займали протилежні позиції і закликали віруючих до відповідного вибору, навіяного церквою.

Відмітимо, що у ці вищевказані періоди заснування протополітичних доктрин ще не відбулась диференціація політичних знань від моральних, філософських, релігійних настанов і лише у XVI столітті флорентійський мислитель Ніколо Макіавеллі (1469-1527 рр.), письменник, державний діяч та практичний політик, фактично заснував політичну науку. Зауважимо, що у переважній більшості підручників його називають італійцем, однак на ті часи Італії ще не існувало: були Республіки Генуя, Флоренція, Папська область тощо. Це зауваження здійснено з методологічної точки зору—бути максимально точним у політології, яку сам Макіавеллі визначав як "точну дослідницьку науку".

Політична теорія у нього поставала вже не в якості складової частини філософських концептів, як це було раніше, скажімо у Платона, а у відзнаці самостійної практично-політичної науки. Основний твір Макіавеллі "Державець" (синонімічні назви "Князь", "Володар", "Государ") має і теоретичне значення, і представляє собою практичний посібник для освіченого монарха, який бажає проводити сильний політичний курс на підставі реальної дослідницької науки політології. Тогочасне суспільство було наповнене духом холодного практицизму, політична корупція і моральна деградація були звичайним явищем, а жорстокість і вбивства були узвичаєною практикою правління. В основі влади лежить сила і спритність, вважав цей мислитель. Свій найбільш знаменитий твір Макіавеллі присвятив жорсткому і могутньому герцогу Чезаре Борджіа, хоча, більш глибокий герменеетичний підхід до цього твору (його запропонували Б. Спіноза та інші) виявив у ньому приховану критику деспотизму і начебто схильність автора до захисту республіканізму. І дійсно, симпатії Макіавеллі були наближені до республіканського устрою і у подальших творах, зокрема, у "Роздумах з приводу перших 10 книг Тита Лівія" демократичні мотиви більш помітні.

Сучасного вигляду політологія набуває у середині ХІХ столітті у зв'язку із загальним прогресом багатьох суспільнознавчих наук, достатнім обсягом і ( накопиченого теоретичного матеріалу та практичною потребою у ґрунтовних політичних розвідках, зокрема, тих, які можна використовувати у виборчих політичних технологіях та при обґрунтуванні створення і спрямуванні діяльності політичних партій. При цьому, якщо у США політологія постає із соціології, то у Європі вона інституюється в рамках філософії політики, у межах теорії держави і права, завдячуючи М. Веберу, Р. Міхелсу, В. Парето, Г. Моска, А. де Токвілю та іншим політичним мислителям.

Заслуга соціолога Макса Вебера як політичного мислителя та засновника модерної політичної науки полягала у тому, що він заклав в основу теорії політики, створеної на раціональному підґрунті, базові уявлення про опорні категорії політичної науки, що актуальні і у наші часи, такі як: влада, політика, бюрократія, демократія, харизма, легітимність влади тощо. В роботах "Політика як покликання і професія", а також у пращ "Соціалізм. Промова для загальної інформації австрійських офіцерів у Відні (1918 р.)" німецький мислитель сформував низку фундаментальних політичних ідей, які продовжують мати важливе методологічне значення, зокрема, такі:

— стабільність соціально-політичного ладу будь-якого суспільства залежить від рівня легітимації влади,

— роль раціональної бюрократії зростає водночас із зростанням рівня демократизму,

—держава тримається завдячуючи силі (легітимному насильству) тощо.

В період між Першою та Другою світовими війнами у США політична наука переживає справжню революцію - вона вивчається у відомих академічних центрах (Мічиганський університет, Каліфорнійський університет у Берклі, Гарвард), сотні американських і зарубіжних спеціалістів отримують дипломи і професію політика, вони здебільшого зосереджувались на електоральних дослідженнях. У Європі на початку 70-х років XX століття за підтримки Фонду Форда був утворений Європейський консорціум політичних досліджень (ЕСРR), усклад якого входило більше 140 закладів, а у списку політологів значилось більше 2,5 тисяч прізвищ. Останні зосереджувались на порівняльних дослідженнях та розвідках демократичних режимів.

На нинішньому етапі в Україні, як і у інших пострадянських країнах, відбувається процес становлення низки наук про політику і створено перші узагальнення щодо стану її розробки'. Зроблено заявку на можливість виокремлення "української політології"2. Ми вважаємо, що такий крок здійснено у правильному напрямку, бо з часів дослідження А. де Токвілем проблем демократії в Америці (середина XIX століття) стає зрозумілим, що демократія та наука про неї базуються як на загальнолюдському, так і "національному ґрунті", на звичаях, культурі, на тих чи інших історичних традиціях здійснення публічної влади.

Зауважимо, що раніше політична думка в Україні спрямовувалась на осмислення шляхів боротьби нації за незалежність і достойне існування, а це позначилось на недостатньому її конструктивному (креативному) аспекті щодо здійснення влади, бо переважали критичні аспекти відношення до політичних реалій. Так, у владному конфлікті між Президентом, Верховною Радою та структурами виконавчої влади 2007 року, окрім політичної волі, бракувало теоретичних розробок щодо правових і політичних засад створення і функціонування механізму стримування і противаг, створення інституцій розв'язання політичних конфліктів.

Важливою сучасною проблемою української політології є науковий аналіз і прогнозування розвитку всієї системи політичних відносин, оскільки нестабільність політичної сфери є каталізатором порушення сталого розвитку всього суспільства. Виникає і залишається не розв'язаним питання щодо шляхів здійснення парламентаризму у його сучасному вигляді, взаємин політичної влади та бізнесових кіл, співвідношення повноважень різних гілок влади, мало досліджень національного політичного лідерства.

Таким чином, національні школи у політичній науці, є за влучним висловом релігійного мислителя отця Василя Зеньковського "необхідне зло у суспільній науці" і нам слід враховувати різницю у трактуванні тих чи інших, подекуди важливих політичних проблем. Так, зокрема, у американській традиції склалось два підходи до сукупності політичних знань — політична теорія та знання про поточну політику, у той час як в Україні у навчальних закладах викладається переважно політична теорія у її прикладному варіанті, разом із намаганням коментування поточних політичних подій.

Російські політологи виходять з такої структури політичних знань, у якій є теоретичний рівень (вивчення закономірностей функціонування, сутності і природи політики та політичних відносин) та прикладний рівень (дослідження часткових політичних проблем, аналіз конкретної політичної ситуації з метою розробки практичних рекомендацій)2.

У XXI столітті склалась нова ситуація, коли громадськість та науковці визнають наявність нових, нестандартних загроз політичного ґатунку безпеці країн і регіонів — тероризм, етнонаціональні та міжрелігійні конфлікти, диверсії та "буденний тероризм", але політологічний аналіз таких загроз не здійснюється. Не затихають дискусії навколо курсу приєднання України до системи колективної безпеки НАТО чи до Ташкентської угоди щодо спільної оборони країн СНД, що складає стрижень воєнної політики держави, але спеціальної галузі політологічного знання ще не створено.

Не можна не визнати, що після злету політичної науки, апогей ентузіазму та інтересу до якої в світі було досягнуто у середині 60-х років XX століття, політологічне знання зазнає певної кризи.

Вона пов'язана, по-перше, з домінуванням біхевіоризму та конкретно-емпіричного підходу до політики, які заперечують цінність нормативістського ставлення до політичних процесів, що робить начебто зайвими поняття (норми) "чесної політики", "соціальної справедливості", "всезагального блага", "соціальної і політичної рівності".

По-друге, правлячі кола, як правило, вибірково ставляться до політичної науки, беруть на озброєння не системні знання, а лише певні "політичні технології", хоча останні можуть лише тимчасово схилити суспільну думку на той чи інший бік під час виборчих кампаній, причому не завжди на науково вивірених засадах.

Потрете, політична наука важко долає розрив між нею та свідомістю народних мас, що, як і раніше, вважають політику "брудною справою", вони "втомлюються" від політики тощо. Маси, з іншої сторони, як і передбачав Ортега-і-Гасет, почали думати, що вони можуть замінити меншину професіоналів у політиці і вносять у систему політологічного знання буденні уявлення та стереотипи, та ще й вимагають їх здійснення.

Проаналізуємо наявне на початок XXI століття політологічне знання як цілісну систему.

Почнемо з того, що сучасне політичне знання виступає не тільки у загальному, а у спеціалізованому, розгалуженому і синтезованому вигляді, тому що функціонують окремі суспільні сфери з особливим акцентом на політичне регулювання (економіка, право, міжнародні відносини, наука, морська та військова справа та інші). Вони і створюють достатні підстави для виокремлення певних напрямків із загальнополітичних знань у окремі підгалузі політологічного знання: політична психологія, політична соціологія, політична економія, політична географія, воєнна політологія і т.д.

Політична соціологія є галуззю політичної науки про взаємодію політичної системи з суспільними інститутами, громадянським суспільством, про співвіднесеність політичних і загальних соціальних процесів. Для політології важливими є методологічні розробки соціології щодо організації емпіричних досліджень політичного буття (проведення анкетування, контент-аналізу текстів політичних документів, програм партій, експертних опитувань тощо). Соціологія дає політології інформацію про суспільство як систему, у якій політична підсистема є вирішальною в аспекті управління ним, знання про взаємодію соціальних груп в контексті владних відносин, про особливості ставлення до політики різних груп — груп інтересів, соціальних прошарків. В сучасних умовах посилюється критика ..наукового" (скоріше замовленого) поточного „соціологічного супроводження" політичних процесів різного роду Центрами, що вилилось у концентрованому вигляді у гнівне зауваження колишнього голови ВР, академіка В. М. Литвина стосовно „продажності" політичної соціології. Ми виступаємо за збереження і розвиток цієї галузі політології у „чистому вигляді", як це розумів П. Гольбах (на його думку, найбільша небезпека для представницької демократії — продажність виборців та їх представників).

Політична географія вивчає взаємозв'язок політичних процесів з географічним (просторовим) розташуванням держав. Одна з парадигм політичної географії — антропогеографічна — характеризується прагненням пов'язати суспільно-політичні явища з особливостями природного середовища. Вона висвітлена у праці російського дослідника В. Семенова-Тянь-Шомського "Про могутнє територіальне володіння стосовно Росії. Нарис з політичної географії" (1915 р.), на думку якого політична географія — це розгляд просторових взаємовідносин територіальної могутності окремих людських спільнот-держав.

Інші політичні теорії виходять з того, що зовнішня політика держави визначається саме географічним фактором, характером державних кордонів, виходом до моря, і такі погляди включаються у склад геополітичних доктрин. У річищі такого підходу і слід ставитись до робіт С. Ханггінгтона „Криза цивілізацій?" та Зб. Бжезінського „Велика шахівниця".

Політична історія та історія політичних вчень вивчає політичні теорії, погляди, політичні доктрини, події у їх історичному становленні, послідовності та історичному й логічному взаємозв'язку. Чимало актуальних політичних проблем можна вирішувати, спираючись на політично-правову спадщину минулого, зокрема, проблему формування національної політичної еліти України можна базувати на вченні про політичну еліту В. Липінського, згідно положень якого національна еліта не рекрутується з кращих верств населення, а сама творить націю. Або питання подвійного громадянства можна спробувати вирішити на ідеях давньогрецького легендарного мудреця Солона стосовно того, що звичай мати два громадянства є так само згубним, як одній людині мати дві матері.

Політична психологія досліджує соціально-психологічні аспекти політичного життя суспільства, які формуються та проявляються на рівні політичної свідомості соціальних груп, окремих особистостей, вивчає вплив на політичну поведінку людини, окрім спеціально розроблених ідей та концепцій, ще й глибинних структур підсвідомості, емоцій, її ціннісних орієнтацій, які передаються у спадок як стереотипи політичної поведінки. Так, "монархізм" російського народу, тобто позитивне ставлення до такої форми правління незалежно від того, хто його втілює, стає явищем колективної підсвідомості, вважав російський мислитель К. Леонтьєв. Як консерватор, він був стурбований небезпекою революційних змін для самобутності народного організму, кревно пов'язаного з царизмом. "Слід прохати Царя, щоб він тримав нас грізніше", - вказував російський мислитель. У сучасних умовах політичного життя Росії, вказують зарубіжні аналітики, дає взнаки феномен "путінизму" як різновиду одноосібної влади, що має "демократичний фасад", але витоки і спрямованість його монархічні. При цьому такий "псевдодемократичний" режим, який вже наслідують інші країни СНД, підтримує більшість росіян, як і застерігав раніше К. Леонтьєв.

Теорія міжнародної політики має предметом спеціального дослідження зовнішньополітичну діяльність держав, міждержавних об'єднань, політичні проблеми війни та миру, геостратегії, запобігання виникненню міжнародних збройних конфліктів і їх врегулювання мирними політичними засобами (переговорами). Вона виходить з того, що зовнішня політика є вельми специфічним типом політики і її спрямування може значно відрізнятись від внутрішньополітичного курсу та спиратись на інші державні важелі реалізації.

Політико-правова наука досліджує походження, функції держави та роль права в її житті, правові принципи діяльності державних і громадянських установ, форми політичної організації суспільства тощо.

Політико-економічна наука (політична економія) розглядає економічні процеси як базу функціонування інших, зокрема, соціально-політичної сфери суспільства, взаємодію політики з економікою, які часто-густо переплетені, тому визначити їх пріоритети не так просто, як це вважають марксисти. У новітній час України спроби розділити бізнес і владу привели тільки до іронічного ставлення до них, а газетні заголовки оголошували: "Скільки коштує бути народним депутатом?" Примітною подією у осмисленні нерозривного зв'язку політики з економікою стало нагородження у 2007 році 3-х лауреатів Нобелівської премії, які аналізували процеси розподілу матеріальних економічних благ в певних політичних умовах.

Політична антропологія, демографія та етнографія вивчають зв'язок політики з біосоціальними, етнонаціональними, інтелектуальними, релігійними та іншими характеристиками людини. Так, демографія, зокрема, досліджує кількісні та якісні характеристики змін народонаселення, а її дані лягають у основу демографічної політики, яка є конкретною для кожної держави. Президент України В. Ющенко неодноразово наголошував, що Україна є однією з численніших країн континенту, а її демографічна політика має бути активною. Водночас слід зважати нате, що тепер Україна поступається чисельністю Франції, ФРН, Італії, Великій Британії, і навпаки, Європейський союз (ЄС) налічує у своїх лавах 25 країн загальною чисельністю 460 мли. чол. Ми відкидаємо політичні спекуляції навколо штучного прискорення демографічних проблем України у змаганнях політичних сил напередодні дострокових парламентських виборів 2007 року надати більше грошової допомоги сім'ям за народження 1 -2-3-ї дитини.

Наукова етнополітологія - це галузь знання щодо закономірностей взаємодії етнонаціональної та політичної сфер життя суспільства. Вона актуалізується з огляду нате, що циклічні процеси загострення національних відносин вимагають конкретно наукової відповіді.

Політична етика з'ясовує проблеми взаємозв'язку політичної поведінки та загальнолюдської моралі, можливості оцінки політичної лінії поведінки з точки зору чесності, прозорості, блага нації чи навпаки, або як такої, що кваліфікується як безчесна, аморальна, згубна. Авантюристична державна політика є водночас і аморальною, ницею, штовхаючи народ і країну до ганебного стану. В цілому можна спостерігати світову тенденцію пред'являти більше моральних вимог до політичних лідерів: після засудження аморальної поведінки колишнього президента США Б. Клінтона в поле критичного зору як кандидат у президенти від демократичної партії попала його дружина X. Клінтон. Американські мислителі (С. Хантінгтон) вважають, що специфічним для американської політики є її легітимація через моральність.

Таким чином, сучасне політичне знання все більше набуває цілісного і структурованого вигляду і може бути представлене таким чином:

1. Загальна теорія політики, яка вивчає історію політичних вчень та теорію політики, розробляє теоретичні засади та методологічні основи для інституалізації та функціонування інших галузей політологічного знання;

2. Політична теорія так званого середнього, соціологічного рівня, яка зосереджується на питаннях природи влади, політичної системи, з'ясовує сутність політичного керівництва, особливості еліт, лідерства, тенденції політичних процесів тощо у сучасному світі;

3. Конкретно-специфічні політичні наукові дисципліни, такі як: політична географія, політична економія, політична психологія і політична антропологія; політична соціологія та етнополітика, воєнна політологія та інші.

Варто зауважити, що вищенаведена структура політичної науки не є застиглою, вона відображає процеси диференціації та диференціації галузей політологічного знання і водночас зважає на зворотній вплив загальнотеоретичних настанов на галузі політологічного знання, на формування політичних концептів, на особливості вирішення проблематики "галузевої політології". Річ у тому, що висновки і положення конкретно-політологічних галузей знання часто-густо слугують основою для теоретичних узагальнень.

З точки зору глибини проникнення у сутність політичних процесів ми можемо виділити чотири рівня пізнання і тим самим відповісти на запитання, яким можливе бути політологічне знання?

Перший рівень складають буденні уявлення про поточну політику і природу влади у державі. Як правило, будь-яка людина, свідомий громадянин має хоча б примітивні знання у цій галузі, хоча масова культура і ЗМІ у сучасному світі звужують проблемне поле політичного знання пересічного громадянина, а зарубіжні аналітики з сумом зауважують, що багато з американців не знають прізвище Держсекретаря США, натомість знають більшість імен "поп — зірок".

Другий рівень створюють ідеологічно викривлені знання щодо політики і здійснення влади у власній держави, що сформувались і деформуються під впливом партійної чи загальнодержавної пропаганди. Мовиться про те, що, наприклад, комуністи чи "націоналісти" ставляться до нових політичних явиш з певних ідеологічних позицій, які заважають об'єктивному виваженому погляду.

Третій рівень пізнання політичної сфери спирається на знання законів, категорій, тенденцій науки і він наближений до науково-теоретичного підходу, притаманного науковцям, політичним лідерам, ідеологам партій. Це власне і є політологічні знання, якщо грецький термін "логос" перекладати як знання - закономірність - наука.

Четвертий рівень складає осмислення політики в системі знання щодо політики (політології) і може бути позначений як "мета-науковий" або як філософія політики.

Філософія політики, як мета-науковий рівень осмислення проблем диференціації та інтеграції політологічного знання, демонструє нам можливість і важливість ставлення до наук про політику з позицій най ширшого філософського узагальнення. Тоді виявляється, що політологія займає специфічне місце у системі соціального знання, бо вона звертається до проблеми упорядкування та керування всім соціумом.

Примітка: не всі підручники з політології виокремлюють тему, присвячену політології як науці та системі різнорівневого, диференційованого знання, що можна розцінювати як певну парадигму осмислення політики переважно не з логіко-раціональних підходів, а з якихось інших позицій.

Таким чином: головним центром дослідження політології є сфера політики, політична дійсність, політичне життя суспільства, владних відносин та позиція участі особи в ній. Політична сфера вивчається й аналізується у поєднанні з врахуванням особливостей зв'язків її з економічною, правовою, моральною, духовною сферами суспільства. Сучасне політологічне знання виступає у інтегральному (синтетичному) вигляді та у процесах диференціації та створення галузей політологічного знання.