Політологія - Гелей С.Д. - Розділ 14. ВИБОРЧА СИСТЕМА

• Основні принципи функціонування виборчого права.

• Структура виборчої системи,

• Типи виборчих систем.

Виборча система від XIX ст, функціонує в рамках виборчого права, яке пройшло складну еволюцію демократизації. Якщо на етапі зародження виборче право передбачало високий майновий ценз, через що тільки невеликий відсоток (3—8 %) населення брав участь у виборах, то вже від середини XX ст. дедалі більше категорій населення наділялося виборчими правами.

На початку Першої світової війни прямий майновий і податковий ценз для активного виборчого права зберігався у небагатьох країнах. На сучасному етапі розвитку виборчого права майновий ценз відсутній, однак зберігається віковий та ценз осідлості. Спочатку треба сказати, що існує активне і пасивне виборче право, а потім — про різницю між цими видами.

У розвинених країнах Заходу існує різниця між активним (право обирати) і пасивним (право бути обраним) виборчим правом, а також різниця між виборами до нижньої і верхньої палат парламенту. Наприклад, на виборах до нижньої палати парламенту Великої Британії віковий ценз для активного виборчого права становить 18 років, для пасивного — 21 рік, у

Франції відповідно — 18 і 23 роки, у Бельгії, Італії, Канаді, Нідерландах, США та деяких інших країнах 18—21 рік, у Японії — 20 і 25 років. У Фінляндії та Швейцарії віковий ценз для активного і пасивного виборчого права однаковий. Щодо виборів до верхньої палати, то віковий ценз для пасивного виборчого права значно вищий, ніж до нижньої палати. У США він становить ЗО років, Бельгії, Італії — 40, Франції — 25, Японії — ЗО років.

Ценз осідлості запроваджено у багатьох країнах. У США він становить місяць, в Австралії, ФРН та Японії — три, у Канаді та Фінляндії —• 12 місяців. Цей термін передбачає обов'язковість проживання виборця на території відповідного округу. Крім вимоги певного терміну проживання на території виборчого округу, виборче право деяких країн встановлює і термін проживання у цій країні. Наприклад, у Норвегії та Ісландії для активного виборчого права термін осідлості становить п'ять років, у Австралії — півроку.

Виборче право цивілізованих країн на сучасному етапі можна вважати загальним, за винятком деяких оптимальних обмежень. Майнові, статеві, а також освітпі цензи у виборчому праві відсутні, хоч час відміни деяких із них можна віднести до повоєнного періоду. Скажімо, у США до 1964 р. існував податковий ценз, а до 1970 р. — ценз грамотності.

Крім вікового цензу і цензу осідлості, існують певні обмеження для громадян, які скоїли злочини або відбувають тюремне ув'язнення. Деякі країни, зокрема Франція, Велика Британія, як певне обмеження для громадян встановлюють виборчу заставу. Вона повертається лише тоді, коли кандидат у депутати набере передбачену законом кількість голосів.

Наприклад, у Великій Британії виборча застава становить 500 фунтів стерлінгів. Вона може бути повернена кандидатові у депутати, коли той набере п'ять відсотків від загальної кількості голосів.

У деяких країнах законодавство проголошує обов'язкове голосування. Виборчі закони Австралії, Бельгії, Люксембургу та Нідерландів передбачають штрафні санкції за неучасть у голосуванні, в Австрії та Греції — кримінальну відповідальність. Такі норми, безумовно, суперечать принципам вільного волевиявлення громадян.

Крім принципу загальності, виборче право зарубіжних країн закріплює принцип рівності. Це означає, що кожний виборець має один голос і всі громадяни беруть участь у виборах на рівних підставах. При цьому передбачається створення рівних за чисельністю виборчих округів. У багатьох країнах встановлюється мінімум, а інколи — максимум, від якого обирається визначена кількість депутатів. Але на практиці є істотні відхилення від встановленої законом норми, оскільки, як правило, виборчі округи збігаються з адміністративно-територіальними одиницями.

У Великій Британії, наприклад, найбільший за кількістю населення округ перевищує найменший у чотири рази. Деякі правлячі партії намагаються шляхом різноманітних маніпуляцій з виборчими округами забезпечити собі більше представництво. Ця практика дістала назву "джерімендер" — за прізвищем губернатора штату Масачусетс — Джері, який за рахунок перекроювання округів забезпечив своїй партії втричі більше представництво.

Подібне спостерігається і нині, оскільки правлячі партії з допомогою визначення структури округів прагнуть дістати перевагу у "своїх округах".

Виборча система є сукупністю передбачених виборчим законодавством механізмів та процедур, пов'язаних із формуванням органів влади. У вужчому розумінні виборча система має лише ті елементи, які пов'язані з типом виборчого округу, способом голосування, методом трансформації голосів у мандати.

Виходячи із аналізу літератури з цієї проблематики, структуру виборчої системи можна подати в такому вигляді:

— тип виборчого округу;

— об'єкт голосування;

— спосіб голосування;

— метод трансформації голосів у мандати;

— метод трансформації залишків голосів у мандати.

Виборчі округи поділяються на: одномандатні та багатомандатні залежно від кількості мандатів, виділених на округ; національні та регіональні за способом формування партійних списків; мажоритарні та пропорційні залежно від того, кого обирають виборці: партію, блок чи особу (навіть, якщо вона представляє партію).

Об'єктом голосування можуть бути: особи як представники партії, так і самовисуванці, які балотуються по одномандатному округу; особи, як представники партії, так і самовисуванці, які балотуються у багатомандатних округах (Японія); партійні списки у національному багатомандатному округу; партійні списки у регіональних округах; партійні списки і окремі кандидати в списках.

Якщо ми звикли до одного типу голосування, в рамках якого виборець має лише один голос, то світова практика знає декілька типів голосування:

— категоричне — виборець голосує за одного кандидата або партію;

— альтернативне — виборець має декілька голосів, але менше, ніж мандатів, і може їх розподілити в рейтинговому порядку (1-ше місце, 2-ге місце, 3-тє місце);

— кумулятивне — виборець має стільки голосів, скільки є мандатів, і може їх розподілити в рейтинговому порядку, як в рамках одного партійного списку, так і багатьох партійних списків.

Щоб визначити кількість мандатів, які партія отримує внаслідок подолання виборчого бар'єру (виборчий бар'єр може становити від 1 до 12 %), треба голоси виборців, поданих за партії, поділити на кількість мандатів. Світова виборча практика передбачає декілька типів визначення виборчої квоти:

— звичайну, де кількість голосів виборців, поданих за партії, ділиться на кількість мандатів;

— Хагенбах-Бішофа, яка визначається за формулою (У/(8 + + 1)), де V — кількість голосів, поданих за партію, а в — кількість мандатів;

— Друпа — визначається за формулою (У/(в + 1) +1).

Отже, підрахунок голосів здійснюється на підставі вказаних типів квоти. Однак після розподілу мандатів на підставі квоти треба розподілити залишки, які дають змогу партії отримати ще декілька мандатів. У літературі виділяють декілька методів підрахунку залишків, трансформацію їх у мандати:

— метод пропорційності, де партія отримує від нерозподілених голосів ту частку, яка відповідає її загальній кількості попередньо розподілених мандатів;

- метод найбільшого залишку дає змогу отримати додаткові мандати тим партіям, залишок голосів яких (унаслідок певних обчислювальних процедур) буде найбільший;

— метод д'Хондта дозволяє одержати додаткові мандати тим партіям, які мають "найбільші середні", отримані внаслідок ділення залишкових голосів на кількість дільників, що відповідає кількості мандатів;

— метод Сен-Лаге — подібний до попереднього за винятком процедури визначення "найбільшого середнього", яка передбачає залишкові голоси ділити на непарні дільники (1, 3, б).

На основі виборчого права та структури виборчої системи можна виділити декілька типів виборчої системи. Світова практика знає такі типи: представницьку (куріальну), мажоритарну, пропорційну, змішану.

Куріальна система існувала на початку XX ст. в Австрії та Росії. Вона передбачала поділ виборців на окремі курії, кожна з яких мала своє представництво в парламенті. Наприклад, у Австрії за законом 1873 р. виборці поділялися на п'ять курій: землевласників, торговельних і промислових палат, сільських громад, міст і загального виборчого права. Для кожної курії із загальними цензами активного виборчого права визначалися спеціальні цензи для групи виборців окремо. Зокрема, для представників курій землевласників треба було володіти нерухомим майном, курій міст і сільських громад — сплачувати встановлений податок, курій торговельних і промислових палат — бути членами цих палат, курій загального виборчого права — 6-місячний ценз осідлості.

Така виборча система існувала в 1905 р. у Росії і дещо в модифікованому вигляді в СРСР у часи Горбачова, де компартія, профспілки і наукові установи мали свою квоту депутатів на з'їзді Рад СРСР.

Мажоритарна система передбачає визначення переможця за більшістю голосів, отриманих у виборчому окрузі. Виборчі округи при застосуванні мажоритарної системи найчастіше бувають одномандатними. Дуже рідко трапляється варіант багатомандатності округів. Він застосовується на виборах до місцевих органів влади у Великій Британії, Новій Зеландії та Японії. У цих країнах виборець має стільки голосів, скільки вибирається депутатів від округу (за винятком Японії, де виборець має менше голосів, ніж потрібно обрати депутатів). Мажоритарна система поділяється на такі види: 1) абсолютної більшості; 2) відносної більшості; 8) преференційна виборча система. Мажоритарна виборча система абсолютної більшості передбачає обрання кандидата депутатом, якщо він набрав більше 50 % від загальної кількості поданих в окрузі голосів. При повторному голосуванні треба набрати для перемоги більшість голосів. Ця система діє у Франції, Еквадорі, Україні (діяла до 1998 р).

При мажоритарній виборчій системі відносної більшості обраним вважається той кандидат, який набере більшість голосів. Тут може існувати нижній поріг потрібної кількості голосів (12 або 25 %). Така виборча система зберігається у США, Великій Британії, Канаді.

Преференційна виборча система застосовується у багатомандатних округах, де виборець самостійно виводить рейтинг усіх кандидатів. Якщо жоден із кандидатів не отримує кількості голосів відповідно до встановленої квоти, то другий тур не відбувається. Замість нього відбувається процедура підрахунку голосів згідно з якою, з усього списку кандидатів вилучається той, хто набрав найменше перших місць. Голоси вибулого кандидата передаються в певному порядку тому кандидату, який набрав найбільше перших місць. Ця процедура може охоплювати декілька етапів і тривати доти, доки потрібна кількість кандидатів не набере кількості голосів, що відповідає квоті.

Ще однією модифікацією мажоритарної виборчої системи є американська система виборів президента. Вона характеризується тим, що вибори відбуваються у два етапи. На першому етапі проводяться первинні вибори — "праймеріз", у процесі яких кожна партія висуває своїх представників у кандидати в президенти і затверджує на своєму з'їзді ту кандидатуру, яка отримала на цьому етапі виборів перемогу над іншими претендентами цієї партії.

На другому етапі формуються кандидати в члени виборників шляхом висування єдиним списком комітетами політичних партій із 50 штатів.

Кількість членів колегії виборників залежить від кількості сенаторів, членів представників конгресу США, вибраних із певного округу, і тому в кожному штаті кількісний склад колегії виборників не однаковий (від 8 до 20). Від федерального округу Колумбія обирається 3 виборники. Кількість виборників на федеральному рівні повинна дорівнювати 538 осіб (435 + + 100 + 3).

При виборах виборників, де кожний штат є округом, усі місця в колегії виборників отримує той партійний список виборників, який отримав найбільшу кількість голосів на виборах, а виборники від інших партій не отримують жодного місця.

Пізніше виборники збираються в інших штатах і голосують бюлетнями за президента і віце-президента. Вважається обраною кандидатура, яка набрала абсолютну більшість голосів (270 і більше).

Мажоритарна виборча система сприяє успіхові великих впливових партій, які мають розгалужену структуру в більшості виборчих округів. Вважається, що мажоритарна система таким чином забезпечує стабільність парламентів і урядів.

Недоліком її є те, що голоси, подані за переможених кандидатів, фактично пропадають. У результаті таких виборів трапляються випадки, коли парти виграють вибори за кількістю голосів виборців, а програють їх за кількістю отриманих мандатів. Наприклад, у 1981 р. Лейбористська партія Великої Британії виграла вибори за кількістю голосів, але програла Консервативній партії за кількістю мандатів.

Пропорційна виборча система передбачає вибори за партійними списками і розподілом мандатів між партіями пропорційно до кількості голосів, зібраних кожною із них у межах виборчого округу. Характерним для пропорційної виборчої системи є те, що, по-перше, визначається виборчий метр і, по-друге, здійснюється умовне передання голосів. Виборчий метр — це найменша кількість голосів, потрібна для обрання одного депутата. Умовне передання голосів означає, що голоси, подані за кандидата понад те число, яке відповідає виборчому метру, обов'язково зараховується іншому кандидатові, який не набрав потрібної кількості голосів.

Вибори за пропорційними списками проводять тільки у багатомандатних округах, оскільки навіть теоретично не можна поділити один мандат між кількома депутатами.

Здебільшого межі виборчого округу збігаються з межами великої адміністративно-територіальної одиниці — області, штату, провінції, землі.

У деяких країнах, наприклад Ізраїлі, Португалії, Японії, територія держави і є виборчим округом. У Данії і Швеції згідно з так званою системою вирівнювання невелика частина (від 10 до 20 % ) мандатів заздалегідь виділяється для розподілу в загальнонаціональному окрузі.

Пропорційна виборча система поділяється на такі підсистеми: пропорційна система з жорсткими списками; пропорційна система з преференціями; пропорційна система з напівжорсткими списками; панасаж.

Пропорційна система з жорсткими списками передбачає голосування за цілий список. У виборчому бюлетені, як правило, фігурують тільки назви або емблеми партій, без переліку кандидатів до них. Виборець підкреслює обрану назву партії або емблему. Така система застосовується в Іспанії, Португалії, Ізраїлі.

Преференційна система дає змогу виборцям виявляти своє ставлення до кожного кандидата, занесеного до конкретного партійного списку. Виборець у бюлетені має право надати перевагу (преференцію) тому чи іншому кандидатові. Тут переможець визначається на підставі кількості голосів, отриманих тим чи іншим кандидатом, незалежно від його порядкового номера в партійному списку. Система з преференціями існує у Фінляндії, Бельгії, Нідерландах.

У системі з напівжорсткими списками виборець голосує, як і в першому випадку, за цілий список або у другому випадку вибирає кандидата за преференційним принципом. Така система функціонує в Італії, Австрії, Швейцарії.

Пропорційна виборча система на відміну від мажоритарної, по-перше, краще враховує відповідність між кількістю голосів та мандатів; по-друге, виборець тут голосує, як правило, за певні політичні платформи, а не за позицію окремих людей. Однак при цій системі отримують мандати малочисельні позасистемні партії. Для подолання цього недоліку застосовується загороджувальний "пункт", тобто відповідний відсоток голосів, який повинна отримати партія, щоб здобути мандат депутатів. У випадку неподолання цього бар'єра партія не одержує жодного мандата. В Ізраїлі виборчий бар'єр становить 1 %, у Швеції — 4 %, в Німеччині, Росії — б %, у Туреччині — 10 % дійсних голосів.

Виборча система типу панасаж дає змогу виборцю з допомогою кумулятивного голосування обирати кандидатів в одному або декількох списках партій.

Змішана виборча система є комбінацією мажоритарної та пропорційної виборчих систем. Вона має різні модифікації. У найпоширенішому варіанті змішаної виборчої системи частина депутатів обирається за пропорційним, а частина — за мажоритарним принципом до нижньої палати парламенту. При цьому пропорційна і мажоритарна частини можуть мати різні величини. У Німеччині, Росії, Литві, Грузії пропорційна і мажоритарна величини становлять половину, а в Угорщині — дві та одну третини від загальної кількості депутатських місць. У цій системі виборець отримує два голоси: один подає за одного із кандидатів, а другий — за один зі списків.

Існує також варіант змішаної виборчої системи, коли нижня палата вибирається за пропорційним, а верхня — за мажоритарним принципами.