Інтеграція української освіти у Європейський освітянський простір в рамках Болонського процесу, передбачає передусім зростання ролі викладача як творця інтелектуального продукту високої якості. В сучасних умовах таким інтелектуальним продуктом є навчально-методичне забезпечення кожної навчальної дисципліни. Воно включає підручники та навчальні посібники з комплексом завдань в контексті ефективної реалізації поточного модульного та підсумкового контролю.
В підручнику систематизовано і подано навчальний матеріал з урахуванням сучасних методологічних підходів та власних аналітичних розробок щодо розуміння головних етапів розвитку політичної думки в Україні та світі, структури і функцій інститутів політичної системи і характерних ознак політичного процесу. Тут знайшли відображення політико-правові аспекти державної влади, політичних режимів, механізми державного управління, регіонального та місцевого самоврядування, а також тенденції та закономірності їх проявів в процесі політичного розвитку України.
Структура підручника дозволяє розкрити найбільш важливі політологічні проблеми, які стосуються сучасних тенденцій глобального та національного розвитку політичних інститутів та їх взаємодії з такими сферами суспільства як правова система і громадянське суспільство.
Автори не ставили собі за мету висвітлити усі проблеми політологічної тематики. їх завданням було розкрити лише коло тих питань суспільного життя, розуміння яких потрібне кожній освіченій людині для орієнтації в сучасних політичних процесах.
Підручник розрахований на студентів вищих навчальних закладів та широке коло читачів, які цікавляться політологією.
Розділ 1. Предмет і методи політології
Політологія - наука про політику. Для розуміння предмета потрібно з'ясувати суть поняття "політика". Термін "політика" походить від давньогрецького polis (місто-держава), politeia (конституція), politike (мистецтво управління), politicas (державний діяч), polites (громадянин).
В сучасному розумінні, політику треба розуміти як форму суспільної діяльності, спрямовану на здобуття, використання, збереження або повалення політичної влади, реалізацію інтересів особи, соціальних груп на різних рівнях інститутів політичної системи.
Владу можна здобути такими шляхами: виборами (вони можуть бути чесними, прозорими або навпаки); переворотом - усунення правлячої верхівки з допомогою політичної або військової змови; революції - усунення правлячої верхівки з допомогою масових акцій; абдиісацїі - зречення вищої посадової особи від влади.
Влада може використовуватися правлячою елітою для власного збагачення, зміцнення свого панування або на благо суспільства. У високорозвинутих країнах, в умовах збалансованого механізму влади, сильної політичної конкуренції, вільних ЗМІ, здатності громадських організацій лобіювати свої інтереси, правляча еліта вимушена працювати на благо суспільства.
Збереження влади може забезпечуватися з допомогою військової сили, неправового примусу, ідеологічного маніпулювання або легітимності - довіри народу до владних інститутів. Однак легітимність може ґрунтуватись як на раціональних засадах, так і на ірраціональних, тобто люди можуть довіряти владі, яка ефективно управляє і чітко дотримується правил або довіряти владі завдяки харизматичності її лідерів чи в силу етнонаціональних та релігійних традицій.
Політика як професійна діяльність на сучасному етапі виражається через такі основні параметри: когнітивний - глибокі знання в області політичних і правових наук, у макроекономіці, а також знання в окремій політичній спеціалізації (наприклад, правова або бюджетна політика); артистичність - вміння політиків яскраво і переконливо довести свої знання до аудиторії; комунікабельність - вміння спілкуватися на належному рівні із різними соціальними категоріями; вольовий - здатність ставити суспільну мету і досягати її реалізації; моральний - мати перевагу над іншими у тих моральних якостях без яких не можливо утверджувати суспільне благо; політичний досвід набутий в результаті політичної діяльності, починаючи від найнижчого до найвищого рівня (від депутата сільської ради до президента або прем'єр-міністра).
Політика в суспільстві завжди виражає і представляє певні суспільні інтереси. Інтерес - це об'єктивно зумовлений мотив діяльності окремої людини, соціальної спільноти, суспільства в цілому, спрямований на досягнення мети. Політичний інтерес має пряме (здобуття влади) або опосередковане відношення до неї для досягнення певних цілей: задоволення матеріальних потреб, піднесення престижу, стабілізації суспільства, забезпечення умов для безпеки і свободи особи, реалізації власних владних амбіцій, а також розв'язання соціальних проблем.
Усвідомлення політичних інтересів соціальними групами робить їх суб'єктами політики, а нерозуміння цих інтересів - об'єктами політики. Суб'єкти політики - це особи і соціуми, а також створені ними установи й організації, які беруть активну, свідому участь у політичному процесі.
Політика як суспільна діяльність охоплює такі рівні: державний - глава держави, парламент, уряд, представники уряду на регіональному рівні; регіональний - політичні органи суб'єктів федерації, автономії та регіонального самоврядування; місцевого самоврядування - сільських, селищних та міських рад та голів місцевого самоврядування; політичних партій - проурядових та опозиційних; груп тиску - громадських організацій, які, відстоюючи свої інтереси (професійні, соціально-класові, гендерні), впливають на процеси прийняття політичних рішень; масовий - участь громадян у виборах, референдумах, мітингах, демонстраціях та революціях.
Політика як вид суспільної діяльності співвідноситься з іншими її видами - правом, економікою, мораллю, релігією.
Стосовно співвідношення політики і права потрібно зазначити, що ефективність правового регулювання залежить від рівноваги інтересів соціальних груп на політичній арені, а також від рівня економічного і культурного розвитку країни. Така рівновага інтересів є основою для створення права, яке служить всьому суспільству, а не тільки окремим соціальним групам, як це має місце в посткомуністичних державах.
Врівноваження інтересів соціальних груп є умовою вироблення таких правил гри, які не дають змоги одним жити за рахунок праці інших, тобто безжалісно відкидають паразитичні способи мислення і діяльності. Крім цього, правова система залежить від попередньої правової (а також політичної) культури та економічного розвитку, міжнародних відносин. Наприклад, серед сучасних політиків, незалежно від їхніх ідеологічних орієнтацій, знань чи певних інтересів, мало знайдеться таких, які прямо нехтували б принципами міжнародного права.
Отже, право - це результат погодження суспільних інтересів політичних суб'єктів через механізм державної влади з метою досягнення певного стану рівноваги, з одного боку, з іншого - умова розв'язання суспільних проблем у межах принципу права, а не принципу сили. По мірі наближення нашої правової системи до стандартів міжнародного права вона зможе забезпечити стимули до чесної та високопродуктивної праці, захист прав і свобод громадян, високі темпи економічного росту, привабливий імідж країни на міжнародній арені.
Співвідношення між економікою і політикою в історичному вимірі можна виразити таким чином:
1. закони економічного розвитку визначають зміст і соціальний вектор політики через економічні інтереси соціальних груп, зміну структури виробництва і споживання, технологічні інновації;
2. політичні інститути залежать від економічного розвитку, особливо у примітивних суспільствах;
3. політика стримує економічний розвиток або коригує його відповідно до соціальних і національних інтересів, особливостей історичної ситуації;
4. політика, враховуючи закони об'єктивного економічного розвитку, забезпечує спокійний перехід від одного економічного укладу до іншого;
5. політика має вирішальний вплив на економіку в перехідних суспільствах, оскільки може стабілізувати або дестабілізувати фінансову систему, стримати інфляцію або розкрутити інфляційну спіраль, створити нову економічну модель і тим самим дати поштовх до культурної модернізації або допустити стагнацію при еклектичному існуванні елементів старої і нової систем;
6. в сучасних умовах політичний вплив на економіку здійснюється, як правило, з допомогою монетарної та бюджетно-фіскальної політики.
Якщо розглядати політику і мораль, то треба сказати, що в даному випадку ми мораль розуміємо як сукупність цінностей і норм, які регулюють суспільні відносини з позиції добра і зла, чесності та справедливості. З точки зору моралі громадськість намагається оцінити політику і політиків категоріями справедливості, честі, чесності, виходячи з тих цінностей і норм, що існують в суспільстві. Однак колективна мораль не завжди збігається з універсальними цивілізаційними моральними принципами і тому етична оцінка політичної діяльності може мати спотворений характер відносно цивілізаційних моральних стандартів.
Так, на Заході подружня невірність може зашкодити політичній кар'єрі, а у посткомуністичних країнах звинувачення у корупційній діяльності не часто можуть перешкодити політичному успіху.
Крім цього, відсутність жорсткої політичної конкуренції, наявність договірних "нічиїх" між політичними угрупованнями, відсутність правових механізмів цивілізованого усунення своїх конкурентів з арени не дає змоги громадськості адекватно оцінити моральні якості політиків.
Співвідношення між політикою і мораллю можна звести до таких принципів:
1. політика завжди аморальна;
2. для досягнення високоморальних цілей (здобуття незалежності, утвердження слави і величі держави тощо) всі засоби (в тому числі і насильницькі) мають моральне виправдання;
3. ніяка мета не може виправдати аморальних засобів її досягнення (насильства, брехні, підступності).
Останній принцип дедалі більше знаходить підтвердження у політичній практиці сучасного цивілізованого суспільства. При цьому треба сказати, що моральність політиків в її універсальному цивілізаційному значенні залежить не стільки від їхніх особистісних якостей, скільки від ситуації, у якій функціонує політика, а саме:
1. ефективності соціального контролю над владними структурами;
2. умов політичної конкуренції;
3. рівня політичної культури політичних еліт і мас.
Отже, політика це не тільки концентрований вираз економіки (як говорили класики марксизму), але й морального стану. Моральний занепад нації призводить до виникнення тоталітарних або авторитарних режимів
Якщо зіставити релігію і політику, то побачимо, що домінування як церкви над державою, так і держави над церквою мало в історії негативні наслідки. Тому сьогодні використання церкви в політичних цілях, а також втручання церкви в державні справи є суспільно-небезпечним явищем.
У світовій практиці взаємодія церкви та політики грунтується на таких засадах: цезаропапізмі - домінуванні держави над церквою; папоцезарізмі - домінуванні церкви над державою; пріоритеті етнотрадиційної церкви; релігійному плюралізмі - законодавчому забезпеченні свободи совісті і толерантному ставленню до всіх конфесій; забезпеченню юридичної та фактичної автономії церкви від держави. Тільки завдяки дотриманню двох останніх принципів держава зможе забезпечити правові гарантії свободи людини і безпеки нації, а церква - умови для внутрішньої свободи людини, морального відродження народу.
Політологія як наука про політику вивчає певні закономірності та тенденції політичного життя. Для визначення предмету політології необхідно спочатку уточнити такі поняття як "об'єкт" і "предмет" науки, "закономірності", "тенденції", "політична сфера", "політична система". Без дефініцій цих понять читачеві буде складно з'ясувати суть і основні складові предмету політології, який не перетинається з іншими гуманітарними науками.
Під об'єктом розуміється в цій статті вся сукупність процесів і явищ із притаманними тільки їй специфічними ознаками, на вивчення якої спрямована наука, а під предметом - з'ясування закономірностей і тенденцій функціонування і розвитку всіх складових даного об'єкту. В такому випадку об'єктом політології, в найширшому розумінні цього слова, є політична сфера, яка якісно відмінна від економічної чи правової сфери.
Поняття "політична сфера" є найбільш широким, на мій погляд, поняттям політології, оскільки охоплює всю сукупність політичного, тобто інститути, процеси, цінності, ідеї, які мають політичну природу. Близьким поняттям до політичної сфери є "політична система", яка охоплює упорядковану сукупність елементів, функціонально взаємозалежних. Однак, якщо політична сфера включає в себе все політичне, то політична система лише - типові елементи, характерні саме для даного її типу. Наприклад, якщо надто широкі повноваження глави держави є притаманні авторитарній політичній системі, то вони логічно не можуть бути атрибутом ліберально-демократичної системи. Водночас політична сфера включає не тільки системні елементи, але й такі, що дуже виразно контрастують із цією системою.
Предмет політології, як науки, співпадає із її об'єктом, однак не зводиться повністю до нього. Адже, всяка наука досліджує певні закономірності та тенденції функціонування і розвитку власного об'єкту загалом чи окремих його складових зокрема. Під політичними закономірностями слід розуміти сталі, необхідні та причинно-наслідкові зв'язки між змінними політичної сфери або політичної системи. Для прикладу можна сказати, що атомізована партійна система є закономірністю функціонування авторитарного режиму, оскільки в ньому не партії формують виконавчу владу, а глава держави. Тому тут партії не можуть розвиватися як самостійні конкурентно-спроможні політичні сили. У політологічній літературі вирізняють три групи законів політичного життя: закони структури, функціонування, розвитку Закони структури виявляють сталість, визначеність зв'язків певної політичної структури (держави, партії). Так, закономірність олігархізації партії значною мірою зумовлена її авторитарною організаційною структурою.
Закони функціонування торкаються сталості й визначеності зв'язків у процесі політичної діяльності в певному часовому вимірі. Наприклад, закономірністю можна вважати відчуженість політичної участі мас у тоталітарному режимі. Закони розвитку характеризують сталість і визначеність зв'язків при переході від однієї політичної системи до іншої. Сюди треба віднести закономірності реформ, революцій.
Якщо з'ясування певних закономірностей є, як правило, змістом предмету природничих наук, то для гуманітарних наук суть їх предмету здебільшого виявляється через тенденції. Тенденції, на відміну від закономірностей, не є виявом причинно-наслідкових зв'язків між змінними; вони лише фіксують ймовірний сценарій розвитку, який емпірично спостерігається і може при певних обставинах відбутися або навпаки. Для прикладу можна послатися на те, що сучасний політичний розвиток України характеризується як перехід до ліберально-демократичного режиму, хоч ніхто не може переконливо стверджувати про незворотність цього процесу.
Уточнивши зміст базових понять, переходимо до чіткого виділення складових предмету політології, які мають власну специфіку і не перетинаються із аналогічними складовими предмету інших суміжних наук. В даній ситуації мова йде насамперед про такі науки як теорія держави і права, державне управління, історія політичної думки, які мають на перший погляд дуже подібні елементи предмету. Таким спільним об'єктом і предметом для названих наук є держава. Виникає запитання як виокремити серед спільного об'єкту специфічні елементи, які мають виняткову політичну природу. Виходячи із реальної практики функціонування держави у високорозвинутих країнах, структура якої передбачає чітке розмежування компетенції між політичними, правовими, адміністративними і військово-силовими органами, пропонується окремо виділити політичні інститути державної влади. При цьому слід сказати, що тільки політичні інститути державної влади можуть бути елементами предмету політології, а не вся держава як це прийнято розглядати в контексті української навчально-політологічної літератури.
Політичні інститути держави на відміну від інших державних інститутів мають специфіку в тому, що: по-перше, обираються народом або парламентом; по-друге, приймають рішення необхідні для виконання всім суспільством; по-третє, їхній термін повноважень закріплений в Основному законі; по-четверте, мають монопольне право на легітимний примус.
Крім політичних інститутів держави, предмет політології включає аналогічні інститути на рівні регіону та місцевого самоврядування, а також інститути, які забезпечують формування та розподіл політичної влади (таких як виборча і партійна системи.
Перелік складових предмету політології буде не повним, якщо не врахувати такі політичні явища, які мають не тільки інституційну основу, але й психологічну (ментально-поведінкову) або проміжну (інституційно-психологічну). До них можна віднести політичну культуру (ідеї, цінності, моделі поведінки) і форми політичної взаємодії (панування, конкуренцію, співпрацю).
Що стосується розмежування предмету державного управління і політології, то воно зводиться до наступного. Державне управління вивчає структуру і функції органів виконавчої державної влади, а політологія тільки їх вищий рівень - політичний (глави держави, уряду); державне управління акцентує увагу на юридичних і адміністративних аспектах діяльності державної служби, а політологія - процесі розробки, прийнятті і реалізації політичних рішень державними органами. Державне управління з'ясовує обсяг і розподіл повноважень між ланками адміністративного апарату, а політологія - специфіку та зміст політико-управлінського процесу, його взаємодію із органами адміністративного управління.
Виведення історії політичної думки за дужки предмету політології має доцільність з огляду на такі моменти: по-перше, дуже складно виявити відмінності у філософських, соціологічних і власне політологічних концепціях щодо вивчення політичної сфери; по-друге, за великим масивом політичних ідей, концепцій, парадигм, втрачаються істотні ознаки конкретної політологічної проблематики; по-третє, політологічні концепції слід використовувати в процесі розгляду окремої політологічної тематики. І нарешті історичний контекст політичної думки дозволяє лише з'ясувати генезис того чи іншого політичного явища, розширити методологічне поле політологічного аналізу шляхом проведення паралелей між подіями минулого та сьогодення. Але він не дає відповіді на питання про природу, закономірності та сучасні тенденції розвитку політичних інститутів. Постановка цього питання аж ніяк не означає, що необхідно повністю вивести історію політичної думки за межі предмету політології. Йдеться насамперед про відмову від традиції, згідно якої історія світової та української політичної думки розглядається від найдавніших часів до наших днів у всіх підручниках та посібниках з політології.
Підсумовуючи сказане варто додати, що розглянуті в цій статті проблеми мають спірний характер, однак без їх аналізу не можливо стимулювати запит на чітке окреслення предмету політології. У зв'язку з цим видається за необхідне сформулювати власне бачення складових предмету політологія, а саме : 1) політичні інститути державної влади - глава держави, парламент, уряд, представники держави на регіональному рівні; 2) політичні інститути регіональної влади - політичні виконавчі та представницькі (законодавчі) органи суб'єктів федерації, автономії та регіонального самоврядування;
3) політичні інститути місцевого самоврядування - сільські, селищні, міські ради та голови місцевого самоврядування; 4) політичні інститути, які забезпечують формування політичної влади та політичного управління - виборча та партійна системи; 5) політична культура - політичні знання, цінності, стиль політичного мовлення, моделі політичної поведінки. 6) суб'єкти політичного процесу - громадяни, політичні та громадські лідери, партії, громадські організації та тіньові суб'єкти політики - мафії, клани, кліки; 7) форми політичної взаємодії (співпраця, конкуренція, конфлікт, консолідація, панування та експлуатація; 8) міжнародна політика - глобальні, регіональні та національні інститути як суб'єкти міжнародних стосунків, сучасні геополітичні стратегії; 9) взаємодія елементів політичної сфери із різними сферами суспільного життя.
Отже, політологія - це наука про закономірності й тенденції функціонування і розвитку політики, політичних систем та окремих політичних інститутів, їх взаємодію з різними підсистемами суспільства.
На сучасному етапі термін "політологія" переважно вживається в країнах колишнього СРСР, а в інших країнах застосовується термін "політичні науки", який об'єднує політичну філософію, політичну соціологію і політичну психологію.
Стосовно розуміння предмета політології виділяють два підходи: плюралістичний і моністичний. Прихильники плюралістичного підходу включають до політології різні дисципліни: історію політичних і правових учень, політичну соціологію, політичну філософію, політичну географію. Прихильники моністичного напрямку розглядають політологію як окрему галузь дослідження зі специфічними методами. Так, у французьких та італійських посібниках термін "політологія" застосовується на позначення дисципліни, яка вивчає політичні режими, інститути, елементи громадянського суспільства У англо-американській традиції відповідна дисципліна називається "порівняльним правлінням".
Політологія в моністичному значенні включає два аспекти: етатистський (державознавчий), який охоплює коло проблем, пов'язаних з функціонуванням державних інститутів; кратологічний, що вивчає політико-владні відносини на всіх рівнях суспільства.
На сучасному етапі розвитку проблематика політології тісно переплітається з проблематикою соціології. Деякі західні політологи, зокрема Р. Бендікс і С. Ліпсет, розрізняють політологію і соціологію на тій підставі, що перша вивчає вплив держави на суспільство, а друга - вплив суспільства на державу. Це твердження не є незаперечним у світлі дедалі більшого зближення політології і соціології в площині спільного використання методів досліджень. Йдеться про те, що методологія сучасних політологічних досліджень змістилася до конкретно-соціологічного аналізу політичних явищ і процесів, тобто соціолого-поведінковий аспект досліджень визначає специфіку сучасної політології. Отже, політологія сьогодні зводиться до одного з підрозділів соціології - соціології політики.
Політологія тісно переплітається з політичною філософією. Відмінність між політологією і політичною філософією, на думку багатьох політологів, полягає в такому:
1. філософія розглядає більш умоглядні, абстрактні проблеми, а політологія - ті явища, які можна експериментально перевірити;
2. філософія говорить про те, "що має бути", а політологія - про те, "що є".
Політологія як будь-яка гуманітарна наука виконує такі функції:
1) описову, суть якої полягає в констатації фактів політичної реальності, на підставі чого можна отримати відповідь, якою є ця реальність;
2) пояснювальну, що дає змогу зрозуміти суть політичних явищ, причини їх виникнення, закономірності функціонування. Пояснювальна функція дає відповідь на запитання: чому саме ці, а не інші факти мають місце в політичній реальності;
3) прогностична функція зводиться до передбачення, якою буде політична дійсність у майбутньому (наприклад, прогнози щодо успіху на виборах);
4) інструментальна функція полягає в розробці певних проектів прийняття рішень для досягнення конкретного політичного результату;
5) ідеологічна функція орієнтує на вибір певної системи ідеологічних цінностей. Вона дає змогу зрозуміти, яким чином уникнути фальшивих, безглуздих цінностних орієнтацій.
Політологія як наукова теорія грунтується на певній методології. Методологічна основа політичної науки включає такі елементи:
1) загальнотеоретичні дослідження політики на рівні філософського обґрунтування її природи, основних принципів генезису і функціонування політичних інститутів, ролі особи в політичному процесі;
2) теорії середнього рівня, спрямовані на дослідження і формування окремих концепцій політичного маркетингу;
3) конкретні емпіричні дослідження різних елементів політичної ситуації.
Загальнотеоретичні методи можуть грунтуватися на соціологічних теоріях, концепціях і парадигмах - основних ідеях або положеннях, які є спільними для окремих теорій або груп теорій. Серед загальнотеоретичних методів політології можна використати такі загально-соціологічні теорії та парадигми:
1) структурно-функціональний (Толкотт Парсонс, Роберт Мертон);
2) конфліктології (Ральф Дарендорф, Льюїс Козер);
3) символічного інтеракціонізму (Джорж Мід і Герберт Блумер);
4) біхевіоризму і обміну (Беррес Скінер, Джордж Хоманс, Пітер Блау);
5) структуралізму (Клод Леві-Стросс і Мішель Фуко);
6) постмодернізму (П'єр Бурдьє).
Структурно-функціональний метод грунтується на розумінні суспільства як системи інтегрованих елементів, що прагне до стабільності на основі вибору певної системи цінностей. Криза цінностей породжує соціальні дисфункції. Стан функціонування політичної системи, а також тенденції її розвитку можна визначити, виходячи із аналізу цінностей. Коли, наприклад, у свідомості переважають егалітарноколективістські цінності на кшталт несприйняття приватної власності, пріоритету права над владою, оцінка політиків за їх ідеологічними орієнтаціями, а не діловими якостями, то така політична система не має перспективи набути найближчим часом ознак розвинутої політичної системи.
Суть сучасних конфліктологічних теорій зводиться до розуміння конфлікту як необхідної умови природного розвитку суспільства на основі зіткнення інтересів різних соціальних груп і окремих осіб навколо розподілу влади, матеріальних ресурсів, а також психологічних відмінностей. Якщо з позицій структурно-функціонального методу система цінностей забезпечує стабільність суспільства, то з точки зору конфліктології - створення ефективних механізмів розв'язання соціальних конфліктів.
Символічний інтеракціонізм розкриває зміст та інтенсивність можливостей взаємодії як необхідної умови становлення і трансформації соціальних інститутів. Ця інтеракція залежить від розуміння смислових значень зовнішніх стимулів (слів, предметів, логічних конструкцій). Часто в політичному житті конфлікти виникають на ґрунті не тільки зіткнення інтересів, а й нерозуміння політичних термінів. З позицій цього методу можна простежити, як міжособові контакти впливають на формування політичних інститутів. Часто нерозуміння вигоди суспільної взаємодії призводить до негативних соціальних наслідків. Сьогодні в Україні політичні діячі ще не звикли мислити ринковими категоріями взаємодії, що є однією з причин сповільненого процесу утворення сучасних партій. Отже, розуміння взаємодії залежить від ментальності її суб'єктів, а остання - від теоретичних знань і досвіду, набутого в якісно новій ситуації.
Теорія обміну пояснює зміст політичної діяльності співвідношенням таких стимулів, як винагорода і покарання. Згідно з цією теорією, людина здатна повторювати ті дії і в тих обставинах, за які вона отримує винагороду, і чим більша ціна цієї винагороди, тим більше зусиль прикладає людина для її досягнення. Покарання, навпаки, обмежує суспільно шкідливі дії людей. Тому цей метод можна вважати перспективним з огляду на досягнення співвідношення процедур заохочення і покарання в різних політичних структурах: політичному керівництві, державному апараті, партійній діяльності тощо.
Метод біхевіоризму передбачає дослідження реальної поведінки суб'єктів політики незалежно від тієї інформації, яку вони подають про себе або яка надходить від інших. Тут аналізується поведінка, обумовлена не певними цінностями або нормами, а ситуацією. Тобто, за теорією біхевіористів, ми можемо очікувати від політика будь-якої дії залежно від ситуації. Наприклад, патріот може бути корупціонером, а колишній злочинець - чесним політиком, якщо одна ситуація стимулює попит на корупційні дії, а інша ці дії обмежує або взагалі виключає. Отже, впровадження цього методу в наукових дослідженнях дає змогу зняти маску лицемірства з політиків і показати їхні реальні дії.
Структуралізм розглядає в дусі старого позитивізму соціально-політичні явища, які є незалежними від різних духовно-ментальних настанов і орієнтацій людей і детермінують їхню поведінку. До них структуралісти відносять об'єктивні суспільні структури, які розвиваються за законами, аналогічними природним (економічні, політичні, ідеологічні, духовно-ментальні). Цей метод дає можливість простежити, як руйнування старих політичних, економічних та ідеологічних структур впливає на свідомість еліти і мас. Якщо виходити з позицій структуралізму, то треба показати, що реформістський потенціал владної еліти й електорату буде збільшуватися в міру остаточної вичерпнутості старих структур, а видима боротьба ідеологій є не що інше як конфлікт політичних угруповань за перерозподіл ресурсів. Отже, аналіз міфів, мови, економіки (об'єктивних структур) дає змогу зрозуміти спосіб мислення і поведінки політиків.
Постмодернізм намагається наблизити об'єктивістський і суб'єктивістський підходи до політичної реальності. Згідно з його концепцією, існують об'єктивні структури (політичні, економічні, ідеологічні відносини) - поля, що детермінують розуміння, спосіб відчуття, осмислення та оцінки суб'єктів політики, політичної реальності - габітус. Посередником між полями і габітусом є практика, в процесі якої відбувається їх взаємне формування. Отже, цей метод дає змогу розкрити зміст політичної діяльності, виходячи з аналізу політичної ситуації (взаємодії різноманітних полів) і способу мислення, вибору тих стратегій, які можуть загальмувати чи прискорити суспільний процес.
Засвоєння сучасної зарубіжної методології політологічних досліджень значно розширює силове поле наукового пізнання політичної реальності у різних її виявах.
До емпіричних методів належать методи вибіркового дослідження, польового дослідження, прихованого спостереження, експерименту.
Суть методу вибіркового дослідження полягає в тому, що вчений вивчає не весь об'єкт Дослідження (генеральну сукупність), а лише його частину - вибіркову сукупність. Наприклад, при вивченні соціальної групи (студентів) для дослідження обирається тільки один відсоток від загальної кількості.
Метод польового дослідження грунтується на вивченні людей у реальних життєвих ситуаціях. Він має перевагу над методом вибіркового дослідження, оскільки дає змогу спостерігати об'єкти дії.
Дослідження, при якому люди, чия поведінка вивчається, не знають про це, називається прихованим спостереженням. Цей метод характеризується тим, що зводить нанівець вплив дослідника на поведінку людей.
Істотна риса експерименту - створення контрольованої ситуації у процесі дослідження. В експерименті часто використовують дві групи - експериментальну, котра залежить від впливу стимулу, і контрольну, що не залежить від цього впливу. Наприклад, вивчаються виступи політичного лідера у двох групах: серед його прихильників і в нейтральній аудиторії. На підставі зіставлення двох виступів виводиться оцінка його впливовості.
Отже, використання загальнотеоретичних та емпіричних методів зарубіжної соціології у політологічних дослідженнях забезпечує зміщення акцентів української політології з описових на інструментальні.
Розділ 2. Розвиток політичної думки у світовому контексті
Розділ 3. Етапи розвитку політичної думки в Україні
Розділ 4. Політичні системи та проблеми їх ефективності
Розділ 5. Політична влада як основний атрибут політичної системи
Розділ 6. Політичні режими
Розділ 7. Правова система
Розділ 8. Політико-правова система України
Розділ 9. Держава як інститут політичної системи
Розділ 10. Державне управління