Політологія - Гелей С.Д., Рутар С.М. - Розділ 7. Правова система

Другою системою в суспільстві після політичні системи за способом формування і важливістю виконання суспільних функцій є правова система.

Правова система безпосередньо взаємодіє з політичною системою, суть якої зводиться до наступних моментів: політичні та правові інститути вхо­дять одночасно до двох систем (так, наприклад парламент як орган політич­ної влади включає такі елементи правової системи як законодавчий, консти­туційний процеси та процедуру імпічменту); правова система, яка визначає статус та функції політичних інститутів влади, формується здебільшого цими інститутами; правова система регулює не тільки політико-владні відносини, але й широкий спектр суспільних відносин; правова система повинна за­безпечувати в своїй оптимальній формі рівновагу між політичними і гро­мадськими інститутами, державою і суспільством загалом; правова система формується не тільки політико-владними інститутами, але й зазнає впливу історичних правових традицій, суспільних груп, міжнародних організацій; правова система, яка найбільш відповідає міжнародним стандартам права забезпечує ефективне політичне управління адміністративним апаратом, всіма сферами суспільного життя, а також впливає позитивно на моральний прогрес суспільства; правова система може служити фактором гальмування суспільного розвитку, джерелом корупції і політичної відповідальності, коли вона відображає кон'юнктурні інтереси політичної еліти.

Для з'ясування суті правової системи необхідно уточнити поняття "пра­во". У вітчизняній літературі (що ще не звільнилась істотно від радянської версії правової теорії) право розуміється як сукупність загальнообов'язкових норм, встановлених і санкціонованих державою. Така дефініція права відпо­відала комуністичному тоталітарному режиму, де всі суспільні сфери були одержавлені і жорстко контрольовані державою. В таких умовах , не мож­на було уявити правові норми, без правотворчого процесу держави. В умовах демократичного суспільства право створюється як державними так регіо­нальними і місцевими органами влади. Крім того суб'єктами правотворчої діяльності можуть бути громадські інститути, окремі громадяни (лобістські групи) так і народ в цілому (народні законодавчі ініціативи, всенаціональні референдуми).

Отже право, в сучасному розумінні - це сукупність загальнообов'язко­вих норм, які створюються політичними органами влади (державними, ре­гіональними і місцевими), громадськими інститутами і народом загалом, складаються в процесі історичного розвитку, але, як правило, санкціонують­ся і захищаються державою через судову систему, прокуратуру та омбудсмана. Поняття "правова система" є значно ширшим ніж право, яке охоплює не тільки правові норми, вираженні у нормативно-правових актах, прецеден­тах, правових звичаях, але і правотворчі процеси, правову культуру та інсти­тути, які захищають право. Отже правова система - це сукупність правових норм, правотворчих процесів, елементів правової культури і правових інсти­тутів, які захищають право. Правова система складається з таких елементів: правових норм, виражених у нормативно-правових актах, правових звичаях, прецедентах, правових доктринах, міжнародних договорах; правотворчих процесів (конституційного, законодавчого, регламентарнотворчого), проце­дури імпічменту та процедури застосування санкцій щодо депутатів парла­менту; правозахисних інститутів (судів конституційної, загальної, спеціаль­ної юрисдикцій, прокуратури, адвокатури).

Нормативно-правові акти як письмові документи загального характеру встановлюється різними правотворчими суб'єктами: політичними і право­вими органами влади, громадськими інститутами, а також народом загалом.

Нормативно-правові акти поділяються на закони і підзаконні акти або регламентарні акти. Закони - це нормативно-правові акти представниць­ких політичних органів влади (парламенту), законодавчих зборів суб'єктів федерації і автономії або народу загалом, які мають найвищу юридичну силу і приймаються за спеціальною процедурою.

Закони можна класифікувати: за юридичною силою, суб'єктами при­йняття; типом регулювання суспільних відносин. За цією класифікацією за­кони поділяються на: конституцію ( - устрій, установлення) - основний закон, який визначає основні засади суспільного і державного ладу, права і свободи громадян, статус органів держави, регіональної і місцевої влади, порядок конституційних змін; органічні закони - закони, які в де­яких країнах (зокрема Іспанії, Італії, Франції) приймаються кваліфікова­ною або абсолютною більшістю депутатів парламенту і регулюють відноси­ни, пов'язані із статутом державної та регіональної влади, а також правами і свободами громадян; звичайні закони приймаються абсолютною або від­носною більшістю голосів депутатів парламенту або його двох палат; делего­вані закони (приймаються урядом в рамках делегованих йому парламентом повноважень протягом певного терміну); закони-декрети (акти уряду, які в силу їх крайньої необхідності після промульгації главою держави зберігають статус законів протягом певного терміну і можуть втратити чинність, якщо не будуть ухвалені парламентом), акти суб'єктів федерації (конституції і за­кони, ухвалені законодавчими зборами); акти автономій (наприклад, облас­ні закони в Італії).

Підзаконні або регламентарні акти - це акти які використовуються для застосування закону або акти регіонального і місцевого самоврядування, які приймалися в межах їхньої компетенції і не мають статусу закону (напри­клад, акти регіональної ради у Франції чи акти парламенту Кримської авто­номії). До підзаконних (регламентарних) актів можна віднести деякі рішен­ня парламенту країни, які зокрема можуть прийматися у формі постанови, резолюції, декларації, тощо.

Прецеденти - це в англосаксонській системі права рішення вищих су­дових органів (Велика Британія) або судів середньої ланки, які приймаються на підставі розв'язання конкретних судових справ і є обов'язковими для ниж­чих або рівних за рангом судів при розгляді ними аналогічних справ. Право­ві звичаї - це неписані норми, які склалися в процесі історичної практики і визнаються державою як обов'язкові при формуванні органів державної влади та визначення їхньої компетентності. Так у англосаксонських країнах правові звичаї визначають зміст королівської прерогативи, спосіб формуван­ня уряду, деякі аспекти діяльності парламенту. Правові доктрини охоплю­ють принципові положення видатних юристів, до яких звертаються судді при вирішенні складних судових справ, в разі відсутності відповідних норм у статутах, прецедентах чи звичаях.

До нормативно-правових актів належать також договори, які уклада­ються за взаємною домовленістю декількома суб'єктами і їх виконання за­безпечується державою. З точки зору взаємодії політичної і правової сис­тем до таких договорів можуть належати державно-правові договори. Це можуть бути договори, які регулюють питання компетенції між конфе­дерацією і її суб'єктами, федерацією і її суб'єктами, міжнародні договори. Міжнародні договори, які укладаються на найвищому рівні (главами дер­жав) стають частиною національного права після ратифікації їх парламен­том. Міжнародні договори передбачають не тільки процедури домовленос­тей між окремими державами, але й процедури гармонізації законодавства із міжнародним правом.

Конституційний процес передбачає сукупність процедур прийняття конституції або внесення поправок до неї. Історично склалося декілька спо­собів прийняття конституції: введенні актом глави держави як подарунок конституції монархом народу (такими конституціями на сучасному етапі є конституції Бахрейну, Кувейту і Йорданії); прийняття конституції установ­чими зборами (конституційними асамблеями, конвентами (так були при­йняті чинна Конституція США, перша конституція Франції); прийняття Конституції установчими зборами і утвердження її на всенародному рефе­рендумі (так були прийняті чинні конституції Італії, Португалії та Румунії); прийняття Конституції парламентом на підставі кваліфікаційної більшос­ті голосів депутатів (так були прийняті конституції Австрії, Швеції, Япо­нії, України); прийняття Конституції кваліфікованою більшістю депутатів обох палат парламенту і затвердження її на референдумі (так була прийня­та чинна конституція Польщі). Прийняттю Конституції може передувати референдум на предмет доцільності прийняття нової Конституції. Проекти Конституції розробляються спеціальними комісіями до складу яких входять представники глави держави, уряду, депутати парламенту.

Внесення поправок до Конституції може збігатись із способом її при­йняття, або бути дещо відмінним. За способом внесення поправок Кон­ституції бувають "гнучкі" та "жорсткі". Гнучкі Конституції змінюються як звичайні закони (наприклад Фінляндія, Ізраїль). Жорсткі Конституції перед­бачають деякий складний механізм внесення до них поправок. Тут можна виділити декілька способів: поправки вносяться кваліфікованою більшістю депутатів обох палат парламенту протягом однієї сесії (ФРН, Японія); по­правки вносяться абсолютною більшістю голосів депутатів обох палат парла­менту протягом двох сесій (на повторній сесії в деяких країнах передбачено голосування кваліфікованою більшістю) і можуть бути передані за ініціа­тивою певної частини депутатів, виборців та обласних рад на референдум (Італія, Греція, Литва), поправки вносяться абсолютною або кваліфікованою більшістю депутатів парламенту, а потім мають бути обов'язково затвердже­ні референдумом (Іспанія, Ірландія); поправки приймаються парламентом, який ухваливши рішення про зміну основного закону, розпускаються, а но­вообраний склад парламенту їх затверджує кваліфікованою більшістю голо­сів від свого складу (Нідерланди, Люксембург); поправки приймаються ква­ліфікованою більшістю голосів депутатів обох палат парламенту а пізніше затверджуються законодавчими зборами суб'єктів федерації (США). У бага­тьох Конституціях вказані положення, які не підлягають змінам: це зокрема можуть бути статті, що стосуються прав свобод громадян, форми державно­го правління; принципів поділу влади, тощо.

Законодавчий процес передбачає сукупність процедур творення закону, який включає ряд стадій: внесення законопроекту в палату парламенту; роз­гляд його в комісії (комітеті), обговоренню на пленарному засіданні в де­кількох читаннях; голосування; промульгація; опублікування.

Суб'єктами законодавчої ініціативи можуть бути: окремі депутати, пала­ти парламенту (верхня і нижня); уряд; глава держави; народ (як суб'єкт зако­нодавчої народної ініціативи); окремі адміністративні одиниці (наприклад, у Швейцарії - кантони, в Італії - області).

Процедура реалізації законопроекту тісно пов'язана з внутрішньою бу­довою представницьких органів. У двопалатних парламентах, де палати рів­ноправні, законопроект може бути внесений до кожної з них. Така практи­ка існує в законодавчих органах Австрії, Бельгії, Італії, США, Швейцарії і Японії. В країнах, де палати парламентів нерівноправні, законодавчий про­цес розпочинається в нижній палаті і стосується передусім законопроектів, які належать до бюджетної сфери.

Робота над законопроектом у палаті розпочинається з його прийняття до розгляду. Ініційований і розроблений законопроект передається в пала­ту для реєстрації. Після цього керівний орган палати включає законопро­ект до порядку дня і розповсюджує серед депутатів. Перша стадія розгляду законопроекту в парламенті називається першим читанням. На цій стадії загалом дебати щодо законопроекту не проводяться і доля його залежить від керівного органу палати; вона може бути вирішена вже при голосуванні щодо порядку дня. Наступна стадія законодавчого процесу - друге читан­ня - передбачає обговорення законопроекту. Дебати залежно від регламен­ту проводяться до (Велика Британія, ФРН) або після (Італія, США, Фран­ція) розгляду законопроекту в постійній парламентській комісії (комітеті). Якщо законопроект подається до комісії після загальних дебатів, то вона діє згідно з концептуальною лінією палати, а якщо до обговорення, то сама ко­місія визначає зміст цього законопроекту. Якщо загальні дебати щодо зако­нопроекту передують розглядові в комісіях, то він розглядається двічі: під час загального обговорення до передачі в комісію та постатейного - після повернення з неї. Інколи вводиться стадія третього читання, в процесі якої законопроект виноситься на голосування і приймається майже без обгово­рення.

Прийнятий палатами (або однопалатним парламентом) законопроект повинен отримати санкцію глави держави, щоб стати законом. У консти­туційному праві зарубіжних країн (за винятком Швейцарії і Швеції) існує особлива стадія законодавчого процесу, яка називається промульгацією - проголошенням прийнятого парламентом закону. Промульгація передбачає підпис законопроекту главою держави й урочисте його проголошення. Гла­ва держави (президент або монарх) може промульгувати закон чи накласти на нього вето, після якого той має бути розглянутий у парламенті повтор­но. Щоб подолати президентське вето, парламент повинен повторно про­голосувати за законопроект двома третинами усього складу (США, Португа­лія) або абсолютною більшістю.

Кінцевим етапом законодавчого процесу є публікація закону, тобто його офіційне доведення до загального відома. З цією процедурою пов'язане на­буття законом чинності, хоча іноді закон починає діяти відразу після про­мульгації.

Якщо адміністративна і військово-силова влада безпосередньо залежать від політичних органів, то судова влада має автономний статус державної влади. Здебільшого вона є елементом правової системи, однак деякі її риси мають політичний характер. Це, зокрема, стосується політичних джерел формування судової влади (судді призначаються главою держави і голова­ми виконавчої влади суб'єктів федерації, обираються парламентами, пред­ставницькими органами суб'єктів федерації, а також прямими виборами) і забезпечення виконання не тільки суто юридичних, а й політико-правових функцій, таких як розгляд спорів про розмежування компетенції між дер­жавними органами, державними органами і органами суб'єктів федерації чи автономії, контроль за відповідністю актів органів політичної влади консти­туції, здійснення процедури імпічменту або притягнення до кримінальної відповідальності вищих посадових осіб державної влади.

Органи судової влади поділяються за ступенем ієрархії на вищу, серед­ню та нижчу ланки; функціями розгляду судових справ - першу, апеляцій­ну, касаційну і наглядову інстанції; юрисдикцією - конституційні, загальні та спеціальні. Найпоширенішими типами судових систем у розвинених краї­нах є англосаксонська та європейська (континентальна).

Для англосаксонської судової системи характерні такі ознаки: пріори­тет прецеденту і правового звичаю над законом при розгляді судової спра­ви; відсутність окремої конституційної та спеціальної юрисдикції; високий рівень змагальності сторін захисту й звинувачення в судовому процесі, роль судді в ньому зводиться до арбітражних функцій; значно ширше, порівняно з європейською практикою застосування суду присяжних і мирових судів; використання процедури імпічменту до суддів у випадку порушення ними чинного права; значне поширення виборчих процедур, зокрема, прямих ви­борів, у формуванні суддівського корпусу; високий статус судді в суспільстві і відповідно до цього значно вищі стандарти вимог до освітніх, фахових і мо­ральних якостей при доборі суддів.

Для європейської (континентальної) судової системи характерні такі ознаки: пріоритет закону над прецедентом і правовим звичаєм при розгляді судової справи; значно нижчий рівень змагальності сторін у судовому про­цесі порівняно з англосаксонською судовою системою і значно ширша ком­петенція суддів у цьому процесі; наявність окремої конституційної, загаль­ної та спеціалізованої юрисдикцій (адміністративних, а також спеціальних судів з питань імпічменту та притягнення до кримінальної відповідальності вищих посадових осіб); наявність спеціалізованого органу (вищої ради юс­тиції), яка здійснює адміністративне управління й кадрову політику у судо­вій системі; наявність касаційної та наглядової інстанцій.

Компетенція судів конституційної юрисдикції охоплює такі повнова­ження: оцінка конституційності законодавчих актів, судових, рішень, актів державної виконавчої влади, органів регіональних структур влади та місце­вого самоврядування і міжнародних договорів; розгляд справ, пов'язаних із розмежуванням компетенції між державними органами, федерацією і її суб'єктами та самими суб'єктами; здійснення контролю за правовими меха­нізмами прямої і представницької демократії (виборами, референдумами); позбавлення депутатських повноважень у зв'язку з порушенням принци­пів несумісності та виборності; тлумачення конституції; обмеження і по­збавлення прав особи; заборона партій; прийняття висновків щодо конституційності процедури імпічменту, а також щодо стану здоров'я президента у випадку його неспроможності виконувати свої повноваження; завершену процедури імпічменту.

До судів спеціалізованої юрисдикції зараховуються: адміністративні, фі­нансові, соціальні, з трудових спорів, а також спеціальні суди з імпічменту президента та притягнення до кримінальної відповідальності високих поса­дових осіб. Вони мають у своїй структурі власні вищі судові органи й апеля­ційні інстанції.

У деяких країнах до вищих органів загальної і спеціалізованої юрисдик­ції належать вищі ради юстиції, які захищають інтереси суддівського кор­пусу, здійснюють кадрову політику й адміністративне управління в судовій системі влади. Порядок формування цих органів різний: частину членів при­значає глава держави самостійно або за поданням парламенту, частину оби­рає парламент, частину - судові органи, а ще частина входить за посадою.

Статус прокуратури в різних правових системах буває різним. В англо­саксонській системі прокуратура не має статусу окремого державного орга­ну: її функції виконують міністри юстиції (генеральні аторнеї) як на феде­ральному рівні, так і на рівні суб'єктів федерації, а також її представники.

В романо-германській системі права прокуратура організаційно підпо­рядкована міністру юстиції, але вона не має централізованого характеру і функціонує на кожному рівні судової системи (наприклад, генеральні про­курори на рівні верховних судів, прокурори на рівні судів першої інстанції забезпечують свої функції в таких країнах як Франція, Італія). В деяких кра­їнах, зокрема країнах СНД, прокуратура має статус окремого централізова­ного державного органу, визначеного конституцією і законами. Тут проку­ратура має значно ширші функції і в силу її залежності від глави держави, часто-густо стає інструментом політичної боротьби.

Сутність правового захисту прокуратури полягає в тому, що вона підтри­мує обвинувачення та представництво публічних інтересів в суді, здійснює нагляд за дотриманням законності в кримінальному процесі та пенітенці­арних закладах.

Адвокатура як громадське об'єднання юристів виконує функцію захис­ту прав особи на всіх стадіях кримінального процесу, а також при розгля­ді справ судами різних інстанцій і юрисдикцій. В англосаксонській системі права, адвокати в залежності від категорії можуть виконувати функції як об­винувачення так і захисту.

Крім судів функцію правового захисту виконують омбудсмани - поса­дові особи, які за скаргами громадян і за власною ініціативою здійснюють нагляд за законністю дій органів влади та посадових осіб. Вперше інститут омбудсмана був запроваджений у Швеції ще на початку XVIII ст., а з часом і у інших скандинавських країнах. Крім назви "омбудсмана" використовують ще інші назви цієї посади: парламентський комісар із справ адміністрації (Велика Британія, Нова Зеландія), медіатор (Франція), народний захисник (Іспанія), уповноважений з прав людини (Польща, Росія, Україна).

Омбудсманів обирають парламенти або призначають уряди (Франція, Велика Британія), але достроково їх можна позбавити повноважень тільки за рішенням парламенту.

Найширшими повноваження омбудсмани наділені у скандинавських країнах: вони мають право контролю над урядом, органами місцевого само­врядування та судами; можуть порушувати кримінальні справи проти суд­дів, які чинять протиправні дії. У Великій Британії ця посада має обмежені повноваження; поза їх контролем перебувають судові органи, органи місце­вого самоврядування, а також деякі органи державного управління (секто­ром економіки, охорони здоров'я, поліції). Британська практика діяльності парламентського комісара передбачає його право передавати скарги грома­дян на дії посадових осіб та органів до депутатів Парламенту від відповідних округів.

Найбільш поширеними повноваженнями омбудсмана є: його право звертатись до контрольованих ними органів влади з вимогою усунути не­доліки правопорушень, ініціювати законодавчі зміни, здійснювати консти­туційний контроль. Водночас вони не мають права самостійно скасовувати протиправні рішення органів політичної чи адміністративної влади.

Правові системи в залежності від форм права, судочинства, конститу­ційного контролю, ефективності захисту прав і свобод громадян можна кла­сифікувати: на англосаксонську, романо-германську, релігійно-правову, со­ціалістичну та перехідну.

Для англосаксонської системи права характерні такі ознаки: відсутність поділу на публічне і приватне право, що ґрунтується на римській правовій традиції; поділу права на загальне право, яке створювалось королівськими судами і включає кримінальне, договірне право та право цивільної відпові­дальності і право справедливості, яке створювалося судом канцлера з метою доповнення і перегляду загального права, і включає право нерухомості, кре­диту, опіки, банкрутства, право комерційних фірм; широко використову­ються такі форми права як правові звичаї, правові прецеденти, правові док­трини; основи конституційного ладу здебільшого ґрунтуються не на єдиному основному законі, а сукупності конституційних актів, прецедентів і звичаїв; в судовій системі відсутні суди конституційної юрисдикції, а також ради юс­тиції; високий рівень змагальності у судочинстві, використання присяжних на стадії висунення обвинувачення; виборність суддів і прокурорів на місце­вому рівні (США).

Для романо-германської системи, яка ґрунтується на римській правовій традиції, існує чіткий галузевий поділ права на публічне і приватне, кримі­нальне, цивільне, адміністративне. Крім цього конституційний лад тут ґрунту­ється на єдиному основному законі, а судова система включає різні самостійні види юрисдикції (конституційної, загальної, спеціальної). Романо-германська правова система вирізняється від англосаксонської також і формами су­дочинства і досудового слідства, статусом судів, присяжних і прокурорів.

Релігійно-правова система включає норми, які ґрунтуються на священ­них книгах (Корані, Суні, Ведах тощо). Тут відсутній поділ норм за окреми­ми галузями права. Судові функції виконують, не професійні судді, а служи­телі релігійного культу.

Соціалістична система права за формою нагадує романо-германську, а за змістом і правозахисними можливостями від неї істотно відрізняється. Суть цієї системи полягає в тому, що право має здебільшого декларативний характер, а правові гарантії захисту політичних і громадських прав майже відсутні. Судова система є залежна від партійних органів, а держане обвину­вачення має ширші повноваження, ніж судді і адвокати.

Перехідна правова система характеризується також великою залежніс­тю судової системи від політичних органів і недосконалістю нормативно-правових актів з точки зору її правового регулювання суспільних відносин, захисту прав і свобод громадян.

Правова культура охоплює правові знання, переконання і способи по­ведінки суб'єктів правових відносин, а також систему правового навчання і виховання. Вона поділяється на елітарну (культуру політиків та юристів) і масову.

Висновки

Правова система з точки зору ієрархії суспільних систем займає друге місце після політичної системи. Правова система охоплює право, правову культуру і правозахисні інститути. Право в сучасному розумінні - це систе­ма загальнообов'язкових норм, які створюються політичними органами вла­ди (державними, регіональними і місцевими), громадськими інститутами і народом загалом, складаються історично як правові звичаї, але як правило, санкціонуються і захищаються державою. Правова система - це сукупність правових норм, правотворчих процесів, елементів правової культури і правозахисних інститутів.

Правова система складається з таких елементів: правових норм, вира­жених у нормативно-правових актах, правових звичаях, прецедентах, пра­вових доктринах, міжнародних договорах; правотворчих процесів (консти­туційного, законодавчого, регламентарно-творчого), процедури імпічменту та процедури застосування санкцій до депутатів парламенту; правозахисних інститутів (судів конституційної, загальної, спеціальної юрисдикцій, проку­ратури, адвокатури і омбудсмана).

1. Нормативно-правові акти поділяються на закони і підзаконні акти або регламентарні акти. Закони - це нормативно-правові акти представниць­ких політичних органів влади (парламенту), законодавчих зборів суб'єктів федерації і автономії або народу загалом, які мають найвищу юридичну силу і приймаються за спеціальною процедурою. Закони поділяються на: осно­вний закон (конституцію), конституційні, органічні, обласні, делеговані, закони-декрети. Регламентарні акти - це акти уряду, регіональних і місце­вих органів влади, які приймаються для застосування законів.

2. До нормативно-правових актів належать також договори, які уклада­ються за взаємною домовленістю декількома суб'єктами і їх виконання за­безпечується державою. З точки зору взаємодії політичної і правової систем до таких договорів можуть належати державно-правові договори.

3. Прецеденти - це в англосаксонській системі права рішення вищих судових органів (Велика Британія) або судів середньої ланки, які прийма­ються на підставі розв'язання конкретних судових справ і є обов'язковими для нижчих або рівних за рангом судів при розгляді ними аналогічних справ. Правові звичаї - це неписані норми, які склалися в процесі історичної практики і визнаються державою як обов'язкові при формуванні органів державної влади та визначення їхньої компетентності. Правові доктрини охоплюють принципові положення видатних юристів, до яких звертаються судді при вирішенні складних судових справ, в разі відсутності відповідних норм у статутах, прецедентах чи звичаях.

4. Конституційний процес передбачає сукупність процедур прийняття конституції або внесення поправок до неї. Конституції приймаються уста­новчими зборами; установчими зборами і затверджуються референдумом, парламентом; парламентом і затверджується референдумом, вводяться ак­том глави держави. Процедура внесення конституційних поправок перед­бачає: їх схвалення абсолютною або кваліфікованою більшістю обох палат парламенту або парламенту; повторне схвалення поправок за такою проце­дурою на двох сесіях; затвердження поправок на референдумі.

Законодавчий процес передбачає сукупність процедур творення закону, який включає ряд стадій: внесення законопроекту в палату парламенту; роз­гляд його в комісії (комітеті), обговоренню на пленарному засіданні в де­кількох читаннях; голосування; промульгація; опублікування.

5. Процедуру імпічменту та притягнення депутатів парламенту до від­повідальності за певні правопорушення можна розглядати радше всього як процеси, політичні, а не правові. Ці процедури з формально-юридичної точки зору дуже подібними є до судового, а точніше до квазісудового процесу. Про­цедура імпічменту, яка застосовуються в переважній більшості країн для позбавлення глави достроково своїх повноважень (а в деяких країнах вищих державних посадових осіб - міністрів, судів, депутатів), включає ряд етапів: ініціювання цього процесу депутатами парламенту; розгляд справи про пра­вопорушення в спеціальній слідчій комісії або комітеті, висунення обвину­вачення, отримання висновків конституційного і верховного судів, розгляд цієї справи на завершальній стадії верхньою палатою парламенту або парла­ментом, або судовою інстанцією (конституційного, загального і спеціально­го судочинства), який повинен закінчитися усуненням обвинуваченої особи від влади або її виправданням. Санкції, які застосовуються до депутата пар­ламентом можуть бути: арешт, позбавлення імунітету, позбавлення мандату, тимчасове припинення його повноважень.

6. Органи судової влади поділяються за ступенем ієрархії на вищу, серед­ню та нижчу ланки; функціями розгляду судових справ - першу, апеляцій­ну, касаційну і наглядову інстанції; юрисдикцією - конституційні, загальні та спеціальні. Найпоширенішими типами судових систем у розвинених краї­нах є англосаксонська та європейська (континентальна).

Для англосаксонської судової системи характерні такі ознаки: пріори­тет прецеденту і правового звичаю над законом при розгляді судової спра­ви; відсутність окремої конституційної та спеціальної юрисдикції; високий рівень змагальності сторін захисту й звинувачення в судовому процесі, роль судді в ньому зводиться до арбітражних функцій; значно ширше, порівняно з європейською практикою застосування суду присяжних і мирових судів; використання процедури імпічменту до суддів у випадку порушення ними чинного права.

Для європейської (континентальної) судової системи характерні такі ознаки: пріоритет закону над прецедентом і правовим звичаєм при розгляді судової справи; значно нижчий рівень змагальності сторін у судовому про­цесі порівняно з англосаксонською судовою системою і значно ширша компе­тенція суддів у цьому процесі; наявність окремої конституційної, загальної та спеціалізованої юрисдикцій.

7. Правові системи в залежності від форм права, судочинства, конститу­ційного контролю, ефективності захисту прав і свобод громадян можна кла­сифікувати: на англосаксонську, романо-германську, релігійно-правову, со­ціалістичну та перехідну.