Політологія - Гетьманчук М.П. - 10.2. Основні ознаки демократичного політичного режиму

Політичний плюралізм, визнання множинності інтересів суспільних груп та автономності особи, необхідності захисту її індивідуальних прав і політичних свобод зумовлюють особливості методів і прийомів функціонування політичної влади в сучасних демократіях. Але це не заперечує наявності спільних корінних рис, притаманних демократичним політичним режимам.

Найпершою ознакою демократії є визнання суверенності народу як єдиного джерела влади. Народний суверенітет реалізується через пряме народовладдя — безпосередню участь громадян у розробленні та ухваленні політичних рішень (народні ініціативи, референдуми, плебісцити, участь у виборах) та делегування владних повноважень представницьким і виконавчим структурам.

Суверенність народу виявляється також у можливості змінити уряд без застосування сили, виборами. У демократичних суспільствах влада народжується лише з виборів. Уряд утворюється, відправляється у відставку, періодично замінюється на безпосередню волю виборців або на обраний ними представницький орган.

Вибори мають бути регулярними, загальними, чесними і конкурентними. Чесність виборів забезпечує наявність механізмів, які створюють перешкоди для виборчих махінацій; підтасувань; однакові фінансові можливості; доступ до засобів масової інформації; громадський контроль за перебігом виборів та підрахунком їхніх результатів. Конкуренція забезпечується наявністю багатопартійної системи, гарантованими можливостями для політичних партій, громадських організацій, груп і окремих громадян вільно висувати та підтримувати своїх кандидатів, а також контролювати процес голосування і підрахунку голосів.

Конкуренція політичних сил реалізується не лише під час здобуття влади, а й за її здійснення. Принцип змагальності забезпечується через легалізацію політичної опозиції. У суспільстві досягається згода стосовно того, що переможець на виборах не використовує владу для усунення з політичної сфери тих, хто програв вибори. Опозиція, відтак, зобов'язується поважати право переможців приймати рішення, навіть якщо вони не узгоджуються з їхніми поглядами. Тобто йдеться про лояльну (системну) опозицію.

Конкурентність у боротьбі за владу та можливість контролю за діяльністю владних структур забезпечує вільна преса, яка гарантує альтернативність інформації та висловлення різних ставлень, оцінок, критики навіть найвищих посадових осіб у державі.

Міра демократичності режиму визначається гарантіями прав і свобод людини, політико-правовим статусом особистості, захищеності індивіда, мірою набуття ним рис громадянина. Законодавче гарантування прав та свобод людини й громадянина обмежує всевладдя держави.

Відносини між народом і обраними ним представниками базуються на основі контролю (переважно електорального), довіри, конституційного обмеження компетенції органів влади, її невтручання у справи громадянського суспільства.

Вагомою рисою демократії є висловлене через вибори волевиявлення більшості. Проте право більшості на прийняття рішень треба поєднувати з захищеністю меншості, яка повинна мати право стати більшістю. Ознакою демократії також є широке громадянство і високий рівень участі населення в політиці.

10.3. Типологія демократичних режимів (моделі демократії)

Порівняльний аналіз демократичних режимів та притаманних їм форм правління становить важливий напрямок сучасної політології. Вагомий внесок у його розвиток зробив голландський політолог А. Лійпхарт. Йому належить, зокрема, спроба типологізації демократичних режимів та визначення найбільш придатних моделей демократії й форм врядування для молодих демократичних держав. Він відніс країни, в яких демократичні режими проіснували неперервно 50 і більше років (з кінця Другої світової війни), до стабільних демократій. Згідно з підрахунками А. Лійпхарта, 1980 р. таких держав налічувалося 21. Водночас існувало ЗО (новоутворених та нестабільних) демократій. Разом вони охоплювали приблизно 37 % населення земної кулі.

На думку А. Лійпхарта, стабільність демократії характеризується високим ступенем відповідальності урядів перед своїми виборцями (уряди відгукуються на вимоги і враховують преференції (побажання) тих суспільних груп, за допомогою яких вони прийшли до влади). Аби перекласти преференції людей на мову політики, використовують різноманітні формальні й неформальні інститути та зразки практики. Відмінності ж між ними, як і спільні, повторювальні риси, дають змогу виділити певні моделі демократії, або типи демократичних режимів, які функціонують у сучасному світі і до певної міри можуть бути використані країнами, що тільки-но зробили чи роблять свій вибір на користь демократичної системи врядування.

Посилаючись на означення демократії як поліархії, А. Лійпхарт вирізняє дві діаметрально протилежні її моделі (два типи демократичних режимів): мажоритарну або Вестмінстерську модель, взірцем якої є Великобританія, і консенсусну модель, котра може бути найвиразніше представлена через політичну систему Швейцарії.

Суть Вестмінстерської моделі — правління більшості (всі важливі питання вирішуються голосуванням за принципом більшості голосів). Вона, як наголошує А. Лійпхарт, є найбільш придатною для гомогенних суспільств. Суть консенсусної моделі — поділ влади між якомога більшою кількістю людей (через надання меншинам права вето з питань, що зачіпають їхні інтереси та через інші механізми). Консенсусна модель допоможе вирішувати проблеми гетерогенних (поділених, сегментованих, багатоскладникових) суспільств.

Кожній із цих моделей відповідає певний тип взаємовідносин між виконавчою і законодавчою владами, спосіб створення урядових коаліцій, ступінь концентрації влади в законодавчих органах, ті чи інші типи виборчих систем, конституційного і державно-територіального устроїв.

Загалом їх можна подати у вигляді табл. 10.2.

Виокремлення цих двох моделей є певною теоретичною абстракцією. Сучасний політичний дизайн різних країн є значно строкатішим. Проте наявність цієї типології допомагає упорядкувати відомості про розмаїття режимів.

Таблиця 10.2. Діаметрально протилежні моделі демократії