Політологія - Логвина В.Л. - 8. Історія української політичної думки

Становлення політичної думки в Київській Русі теж відбувалося під впливом християнської релігії, яка з 988 р. стала державною. Про це свідчать перші літературні пам'ятки того часу. Основними творами того часу, в яких відображені політичні ідеї, були "Слово про закон і благодать" митрополита !ларіона, "Руська правда" Ярослава Мудрого, "Повчання дітям" Володимира Мономаха, "Повість минулих літ" літописця Нестора, 'Ізборник 1076 р." та ін.

Головними концепціями суспільно-політичної думки княжих часів була концепція "богоугодного володаря" і концепція "князівського єдиновладдя". Автори першої концепції, а саме ігумен Феодосій Печерський і літописець Нестор, сформулювали ідею "духовного приводу над світською владою", тобто ідею необхідності об'єднання київських князів навколо церкви, а не навколо великокнязівського престолу, а також ідею божественної природи влади.

Представники другої концепції, зокрема митрополит Іларіон, вбачав у сильній монархічній владі князя запоруку територіальної цілісності держави. На думку митрополита Іларіона, християнство повинно служити консолідації країни, а церква - державі та володарю.

В пам'ятках літератури Київської Русі знайшли відображення найгостріші проблеми соціально-політичного життя тогочасного суспільства: зміцнення державності, збереження єдності першої слов'янської держави, обстоювання її міжнародного авторитету, вирішення проблеми співвідношення церковної та світської влади.

Упродовж тривалого часу українському народові доводилось витримувати тяжкі випробування. Предки українців зазнали монголо-татарської навали, потім Україну захопила Литва, але найтяжчим виявився гніт Польщі, що супроводжувався релігійними утисками. Державною релігією в багатьох країнах Європи, зокрема у Польщі, до складу якої входила Україна, був католицизм, який мав на меті побороти православну церкву в українських землях.

Національно-релігійне поневолення негативно вплинуло на розвиток політичної думки в Україні. Та все ж таки в українських землях зародилася національна політико-правова ідеологія. Цьому сприяло те, що в XV-XVІ ст. в Україну через Польщу почали проникати із Заходу ідеї Реформації, спрямовані проти феодального ладу й католицизму, який контролював майже всі сфери життя.

Політична думка цього періоду представлена працями Юрія Котермак-Дрогобича та Станіслава Оріховського. Зокрема, ідеалом для С. Оріховського була освічена монархія, обмежена законом. Він виступав проти теологічної теорії про божественну основу держави і влади, вважав неприпустимою підлеглість світської влади духовній. Він зробив спробу розділити їхні функції: єпископ під час служби не є підданим короля; влада короля не поширюється на церкву; сфера впливу єпископа обмежується стінами собору.

Політичні погляди в Україні набули подальшого розвитку за часів Гетьманщини, яка існувала впродовж 116 років (16481764). Політична думка того часу розвивалась у контексті таких правових документів, як "Березневі статті", "Гадяцький трактат", "Конституція прав та свобод Запорізького війська" та ін.

Питання співвідношення церкви і держави знайшли відображення в політичних поглядах визначного діяча православної церкви Петра Могили (1596 або 1597 - 1647). Стосовно перспективи розвитку Української держави, можливої її самостійності П. Могила виклав концепцію ідеального володаря. Бачив його сильним, рішучим, доброчесним і вірним православній вірі правителем. Відносно походження влади П. Могила дійшов висновку, що вона дається від Бога, перед яким вона і підзвітна у своїх діях. Верховна державна влада діє у трьох напрямках: політичному, мирському та духовному. Політичні та мирські справи він ставив попереду. До них він відносив управління, суд, законодавство. Вважав за необхідне разом із внутрішніми політичними проблемами вирішення питань зовнішньої політики, захисту суверенітету країни.

Погляди П. Могили на співвідношення церкви і держави по-різному сприймали та розвивали діячі Києво-Могилянської академії. Зокрема, С. Яворський відстоював рівноправність світської та духовної знаті, намагався пристосувати ряд православних догм до католицьких схем. Мислитель захищав ідею сильної церковної влади, що не заважало йому водночас стверджувати, що "царі більше панують над тілом, ніж над душею людською".

Ректор Києво-Могилянської академії Ф. Прокопович першим в умовах російської держави створив теорію освіченого абсолютизму, спираючись на теорії природного права та суспільного договору. На його думку, пріоритетною повинна бути світська влада, церква має підпорядковуватись державі. Носієм державної влади, за теорією Ф. Прокоповича, може бути лише освічений володар.

У XІX ст. розвиток політичної думки в Україні відбувався під впливом соціально-економічних відносин, які визначились занепадом феодалізму і зародженням капіталістичного ладу. Крім того, на становлення національної політичної ідеології значною мірою вплинули діяльність таємної політичної організації Північного та Південного товариств, повстання декабристів у Петербурзі й Чернігівському полку, що були придушені.

Вершиною розвитку політичної думки першої половини XІX ст. стала політична доктрина Кирило-Мефодіївського товариства. Члени цієї організації, а саме, Т. Шевченко, М. Костомаров, Г. Андрузький, М. Гулак, М. Куліш та інші, згуртували довкола ідеї слов'янського об'єднання у формі слов'янської республіканської федерації.

Значний внесок у розвиток політичної та правової ідеології ліберального й демократичних рухів в Україні зробив М. Драгоманов (1841-1895) - талановитий філософ, публіцист, історик та вчений. Він створив концепцію суспільства, що ґрунтується на ідеї асоціації гармонійно розвинених особистостей. Реалізація цього ідеалу, вважав він, можлива за федералізму з максимальною децентралізацією влади та самоврядування громад і областей. М. Драгоманов розробив проект конституційного перетворення Російської імперії на децентралізовану федеративну державу.

У державно-правовій концепції М. Драгоманова передбачалися три гілки влади: законодавча, виконавча і судова. Законодавча влада належала двом думам - державній і союзній. Головою держави міг бути імператор з успадкованою владою чи обраний голова Всеросійського державного союзу. Глава держави призначав міністрів, відповідальних перед обома думами. Своєю державно-правовою концепцією М. Драгоманов пропонував парламентську державу із засадами самоуправління, яка впливала б на соціальну та економічну сфери суспільства, надавала б великого значення просвітництву й законодавству, які уможливили б реформаційні зрушення.

Певний внесок у розвиток політичної думки належить філософу і письменнику І.Я. Франкові (1856-1916). У його політичній творчості знайшли відображення соціальні та економічні процеси, що мали місце на межі XIX -XX ст. у Галичині, яка зазнавала утисків з боку Австро-Угорської монархії, польських поміщиків і капіталістів. I. Франко був політичним діячем, і за підтримки М. Драгоманова став одним з організаторів радикальної партії з демократичною програмою. Серед проблем, які розглядалися I. Франком, були: аграрна проблема, загальні принципи розв'язання селянського питання, робітнича, національна проблема. I. Франко був соціалістом, але не виступав за диктатуру пролетаріату, акцентуючи увагу не на класових, а на загальнолюдських вартостях. Мислитель виступав за рівність усіх націй і вважав, що найкращим вирішенням національної проблеми було б утворення державних об'єднань змішаного типу, які опиралися б на солідарність інтересів.

Подальшому розвиткові політичних ідеологій в Україні (кінець XIX - початок XX ст. ) значною мірою сприяли М. Грушевський та В. Винниченко.

Основою політичних концепцій М. Грушевського було українське питання. Він вважав, що основою входження України в Росію була автономія, але цим принципом знехтували. Можливість вирішення цієї проблеми він бачив у випадку децентралізації влади в Росії та утворення федерації, під якою розумів об'єднання в одній державі декількох.

Разом з М. Грушевським в Україні працював відомий політичний діяч, один з керівників Української Центральної Ради В.Винниченко. Він брав участь у розробленні проекту Конституції, яку мали затвердити Установчі збори. Але через те, що воєнні дії перешкодили проведенню Установчих зборів по всій Україні, проект Конституції було розглянуто 29 квітня 1918 р. на засіданні Малої Ради. Цей документ увібрав у себе основні політико-правові погляди М. Грушевського та В. Винниченка, яких вони додержувались останнім часом.

Першим, хто відкрито заявив про колоніальний статус України у складі Російської імперії та право українського народу на самовизначення, був М. Міхновський. Він пропонував йти до незалежності протореними шляхами західних країн, використовуючи творчі потенціали націоналізму європейського типу.

У політичній думці в Україні 20 - 30-х рр. ХХ ст. виділяють кілька напрямків, зокрема, консервативний (В. Липинський, С. Томасівський, В. Кучабський), державницький націоналізм (С. Дністрянський, В. Старосольський, С. Рудницький), інтегральний націоналізм (Д. Донцов, М. Міхновський, С. Бандера, Я. Стецько).

Суть українського консерватизму зводиться до таких основних положень:

1) політичним ідеалом для України є спадкова монархія, яка очолюється гетьманом;

2) класократія, особливий політичний режим влади, є противагою республіканській парламентській демократії;

3) суть класократії полягає у пануванні активної меншості (аристократії), що складається із кращих людей;

4) реалізація доктрини консерватизму детермінується поширенням консервативної ідеології, християнської релігії та солідаризму.

Д. Донцов увійшов в історію української політичної думки як автор ідеології "інтегрального" націоналізму. Підставами українського націоналізму, на його думку, були:

1) вольовий принцип;

2) постійне прагнення до боротьби;

3) романтизм і фанатизм у національній боротьбі;

4) синтез національного та інтернаціонального;

5) необхідність виховання нової політичної еліти;

6) орієнтація на примус у процесі боротьби за незалежність.