Політологія: наука про політику - Горлач М.І. - Занепад державності Стародавньої Греції

З другої половини V - II ст. до н. е. - період еллінізму, початок занепаду державності Стародавньої Греції. Інтерес до політичної проблематики послаблюється. Тоді держави-поліси Стародавньої Греції потрапляють в залежність від Македонії. В ученнях Епікура, епікурейців, стоїків та інших філософських шкіл відчувається деяка відчуженість, відхід від політики, політичних явищ, подій. Філософ-матеріаліст Епікур (341-270рр. до н. е.) заперечував втручання богів у життєві, світські справи і виходив з визнання вічності матерії, що володіє внутрішніми джерелами руху. Для етики Епікура характерна аполітичність, проповідь неучасті в суспільному житті. Мета пізнання - визволення людини від неуцтва, неосвіченості і марновірства, страху перед богами і смертю. Епікур обґрунтовує розумну насолоду, в основі якої лежить індивідуалістичний ідеал ухилення від страждань і досягнення спокійного, радісного стану духу. Найрозумнішим для людини є не діяльність, а спокій - атараксія. Епікур підкреслює, що головна мета державної влади і основа політичних відносин - гарантувати людям безпеку, допомогти їм подолати страх, навчити не завдавати один одному шкоди. Звідси випливає, що держава і закон - це результат, наслідок договору людей між собою з метою спільної користі та взаємної безпеки. Справедливість, що випливає з природи, є договір про користь з метою не завдавати шкоди один одному і не зазнавати шкоди. Справедливість - явище суспільно договірне. Діяльність і закони держави мають відповідати уявленням про справедливість, зміст справедливості передбачається договором між людьми про спільну користь. За соціально-політичним змістом концепція Епікура про договірне походження справедливості держави і законів є об' єктивною, демократичною. Кожний з учасників, усвідомлюючи договірне співжиття, не мав ніяких привілеїв перед іншими. В "Етиці" Епікура форма поміркованої демократії полягає в тому, що верховенство закону поєднується максимально можливою мірою волі та автономії індивідів.

Проблеми державності у Стародавній Греції значне місце займають у вченні історика і політичного діяча еллінізму Полібія

(близько 200-120 рр. до н. е.), який вважав, що той або інший устрій держави відіграє певну роль в усіх стосунках, відносинах людей в суспільстві. З' ясування історичного процесу в Полібія спирається на уявлення стоїків про циклічність розвитку світу. Засновник школи стоїків Зенон Кітіонський (близько 336-264 рр. до н. е.) вважав, що всесвіт управляється долею, вищим божественним Розумом. У світі панує сувора необхідність, що виключає вільність волі. Людині не залишається нічого іншого, як підкорятися невідворотній долі. Природне право - універсальний загальносвітовий закон, держава - світова співдружність, суспільне життя існує від природи і спрямовується долею, Фатумом. У природі живий організм проходить зростання, розквіт і в' янення. Суспільство теж проходить періоди зростання, розквіту і занепаду. Завершуючись, процеси повторюються. Розвиток суспільства - безкінечний круговий рух, у ході якого форми правління змінюються, переходять одна в іншу. З середини IV ст. до н. е. держави-поліси Стародавньої Греції потрапляють у залежність від Македонії і занепадають. Межі полісної системи, що склалися в класичний період історії Стародавньої Греції, виявились надто тісними для рабовласницького способу виробництва.

Політичні вчення в Стародавньому Римі

Політичні вчення Стародавнього Риму мали багато спільного з політичними вченнями Стародавньої Греції. Пояснюється це тим, що тут формувались держави на основі однотипних соціально-економічних і станових відносин, з глибокою спадковістю у розвитку їх культури. Політичні вчення у Стародавньому Римі формувались на основі філософських шкіл, перенесених з Греції. Та новизна і оригінальність політичних поглядів римських мислителів полягала в тому, що ними висунуті ідеї, які відповідали відносинам зрілості рабовласницького суспільства. Зміни у політичній теорії обумовлені розвитком відносин приватної власності та рабства.

Один з ідеологів римської аристократії, знаменитий оратор Марк Тулій Ціцерон (106-43 рр. до н. е.) в діалогах "Про державу" і "Про закони", наслідуючи Платона, виклав вчення про державу. В дусі вчення аристократії твердить, що держава виростає, природно, з сім' ї, що державна влада вручена мудрецям, здатним наблизитись до осягнення світового божественного Розуму. Якби люди жили за заповітами і звичаями батьків, то держава могла б стати вічною. Мета держави - охорона майнових інтересів громадян. Права мудрих і гідних громадян, включаючи право власності, випливають безпосередньо з природи, з природного закону. Марк Ціцерон твердить, що держава не тільки природний організм, але й штучне утворення, "народне встановлення", визнає рівність усіх людей від природи і можливість досягнення мудрості кожним, хто одержить освіту. Майнові та соціальні відмінності між людьми виникають не від народження, а через відносини приватної власності, що встановлюються в суспільстві. Приватна власність не буває від природи, а виникає або ж на базі давнього володіння нею, або ж володіння за законом і згодою та ін. Позитивно оцінюючи значні багатства і договори у житті суспільства, Ціцерон приходить до висновку, що держава тримається на кредиті, народ вручає свої права монарху в кредит за справедливе управління суспільством.

Важливе місце в історії соціально-політичної думки в Стародавньому Римі займає представник римського стоїцизму Луцій Антей Сенека (4 р. до н. е. - 65р. н. е.). Численні праці, і, зокрема, найбільший твір "Листи до Луцілія", дійшли в оригіналі до сучасності. Зберігаючи пантеїзм грецьких стоїків, тобто розглядаючи світ як єдине матеріальне і розумне ціле, Луцій Сенека розробляє переважно морально-етичні проблеми, при правильному вирішенні яких досягається спокій і непорушність духу. Не заперечуючи рабства як соціально-політичного інституту, Сенека разом з тим відстоював людську гідність рабів, закликав гуманно ставитись до них як до духовно рівних. Неминучий і божественний за характером, закон долі набуває значення рольового права природи, якому підкорені всі людські відносини, в тому числі держава і закон. Всесвіт - природна держава зі своїм природним правом. Люди і є члени такої держави за законами природи. Окремі ж державні утворення - випадкові та значні для всього людського роду. Розуміння закону долі (природного права), божественного духу власне і полягає в тому, щоб протистояти випадковості та в тому числі належності до тієї або іншої малої держави, визнати необхідність світових законів і керуватися ними. Та Сенека свою, в основному індивідуалістичну етику, намагається зв' язати з завданнями суспільства і держави. Етика Сенеки мала великий вплив на формування християнської ідеології.

Наростання кризи рабовласницького ладу вело до різкого погіршання становища трудящих. Могутня державна машина Римської імперії жорстоко придушувала повстання рабів і вільних бідняків. Безсилля народних мас вело до посилення релігійних настроїв, надій на допомогу фантастичних сил. У І ст. виникає християнство - рух пригноблених, яке виступало спочатку як релігія рабів, бідняків і безправних, покірних або розсіяних Римом народів. Християни чекали пришестя месії Христа - рятівника, божого посланця, який знищить царство Зла, скине гнобителів у "геєну вогненну", встановить обіцяне пророками царство, де всі люди будуть рівні тощо. Християнство набирає широкого розмаху. Бурхливий розквіт політичної думки у Стародавньому Римі припадає на правління імператора Юстініана (527-568 рр.), який завершив кодифікацію римського права. Справа в тому, що на період правління Юстініана нагромадилась величезна кількість законів, вердиктів, конституцій і праць римських юристів поза всякої системи та ін., що частково застаріли. Деякі закони, вердикти суперечили один одному, потребували систематизації; модернізації потребувало і громадянське, преторське імператорське право. З ініціативи Юстиніана здійснено кодифікацію законів.