Політологія: наука про політику - Горлач М.І. - Прийняття та реалізація нормативних актів

На етапі формулювання політичної волі суспільства у вигляді керівницьких рішень, нормативних актів влади, які приймаються центральними політичними течіями сукупністю конкретних прийомів, методів, процедур, усвідомлених і спонтанних стратегій, що ведуть до прийняття конкретних рішень, включають технологію прийняття рішень, організаційний контекст, можливі результати реалізації рішень (Девід Істон). На стадії розробки нормативних актів з реального соціального контексту вимог структур, соціальних спільностей, соціальних верств, груп та громадян виділяються конкретні проблеми політичного характеру: збирається інформація, розглядаються можливі альтернативні дії, відбирається і корегується план дій тощо. Враховуються й конституційно закріплений порядок, і процедури прийняття рішень, відомості про конкретних осіб, і соціальні сфери, групи інтересів, що виступають від імені держави, інформація, якою володіють громадяни, і конкретна ситуація, в якій виробляється спільна воля суспільства та ін. У багатьох країнах кожна з гілок влади у центрі і на місцях має свої експертні ради, консультантів тощо. Підготовка нормативних актів, політичних рішень, що відповідають реальним потребам суспільства, обумовлюються рядом факторів. Це - рівень централізації влади, співвідношення прав та прерогатив центральних та місцевих органів державної системи, взаємодії політичних і державних структур, ступінь розподілу влади тощо. Якісні відмінності політичних процесів залежать від їх бази: чи то консенсус, чи то угода політичних сил, можливі взаємні відносини між тими елітами, які управляють, та опозиційними елітами.

Існує, на думку американського політолога Чарльза Ліндблю-ма, два основних методи прийняття нормативних, управлінських актів та політичних рішень: раціонально-універсальний та метод послідовних обмежень (метод гілок). Раціонально-універсальний метод допускає відокремлення проблем та вибір ефективних способів та шляхів їх розв'язання. Щоправда, практично політики виходять не стільки з оптимального, скільки з можливого способу дій. Адже, на думку західних соціологів, спроможність людини оперувати інформацією значно менша, аніж вимагається, і зовсім можливо, що кожний учасник управлінського процесу раціональний у своїй діяльності, проте, при зустрічі безлічі учасників процесу, раціональність їх колективної діяльності щодо прийняття рішень стає примарною. Практично уряд не діє за схемою "проблема та її вирішення", а якщо врахувати обставину, що проблеми зненацька виникають і зникають, то еліти, які управляють, нерідко вимушені діяти ще до того, як визначать свою мету і переваги. Ось чому в таких умовах застосовуємо метод послідовних обмежень, який допускає внесення до звичайної управлінської діяльності додаткових зусиль для реалізації часткової мети, і, завдяки цьому, досягати збільшення загального успіху. В таких умовах уряд, прагнучи утримати стабільність режиму управління, уникає великих складнощів та помилок, а це не веде до можливості досягти серйозних проривів у політичному реформуванні суспільства.

Ряд учених, і, зокрема, американський соціолог Амітай Енті-ціоні, враховуючи позитивні та негативні сторони раціонально-універсального методу та методу послідовних обмежень, наполягають на ефективності так званого змішаноскануючого методу, що забезпечує масштабний процес прийнятих рішень, єднаючи переваги обох методів прийняття рішень. Змішано-скануючий метод допускає широкий раціональний погляд на політичні проблеми суспільства і виділення їх найбільш спільних, типових якостей, що дозволяють побачити глибинні загальносоціальні основи наявних суперечностей та конфліктів. Послідовне застосування загальнотеоретичних, раціональних знань для врегулювання конкретних питань сприяє досягненню ефективного політичного управління. Звичайно ж, у конкретних державах зміст політичного процесу залежить не від обраної форми, методу прийняття політичних рішень, а від їх реального використання в управлінні суспільством. Зміст політичного процесу, напряму залежить від гнучкості та еластичності стратегії, вироблених рішень еліта-ми, що управляють, від спроможності раціоналізації політичних конфліктів у суспільстві тощо.

Важлива у політичному процесі і ланка, стадія реалізації нормативних актів, управлінських рішень. Тут на змісті політичного процесу відбивається уміння владних структур досягти відповідної реалізації прийнятих рішень та сформульованої конкретної мети, підпорядкувати їм масову поведінку громадян, населення. Нейтралізацією впливу усіх інших контртенденцій у сфері влади, управлінських структур забезпечується вертикальна інтеграція політичного життя суспільства. В житті нерідко здійсненню поставленої мети намагаються перешкодити не лише опозиційні структури, але й інститути державної влади. Так, в Україні міністерства або місцеві органи управління дають свою інтерпретацію урядовим рішенням та директивам, що часто веде до дезінтеграції влади, а, отже, й наростання суперечливості політичного процесу. Застосування управлінською елітою заходів, що обмежують протидію конкурентів і блокування прийнятих ними рішень в усіх ланках політичної системи, є однією з універсальних вимог реалізації владних рішень.

У реалізації управлінських рішень виділяються декілька основних поглядів: популізм, елітизм, консерватизм, демократизм і радикалізм. Кожний різновид здійснення політичного курсу відрізняється певними методами владного регулювання, тим чи іншим характером взаємовідносин влади з населенням, відповідним типом інформаційного режиму, здійсненням влади й управління.

Одним із різновидів політичного управління виступає популізм. Популізм використовується як основний засіб досягнення владної мети, апелювання до громадської думки, опору на настрій мас. Популізм неминуче зорієнтований на спрощення політичної ситуації, а в ряді випадків і вульгаризацію передбачуваної громадської мети. Ось чому, на думку управлінських еліт, подолання суперечностей, недоліків і забезпечить швидке просування до успіху, вироблення таких лозунгів, закликів до населення, що відбивали б їх інтереси та потреби. У таких ситуаціях нерідко використовуються лестощі (демократи - на чолі громадського прогресу), залякування зовнішньою чи внутрішньою загрозою, необгрунтовані обіцянки тощо. Популізм може виступати і складовою частиною політичного курсу демократично обраного керівництва суспільства, і засобом забезпечення підтримки масами законної мети. Але популізм часто використовується для маніпуляції громадською думкою, маскування справжніх намірів управлінських еліт, формою змагання з опозиційними силами тощо, сприяє виробленню та використанню консенсусу. Зрозуміло, популізм - різновид політичної діяльності держави або інших політичних структур та інститутів, що допускає як основний засіб виправдання (досягнення) владної мети пряму апеляцію до громадської думки, опору на масовий настрій. Політичні вимоги популістського характеру загальнодоступні для розуміння широкими соціальними колами і розраховані на таку соціальну привабливість мети, яка здатна забезпечити їх масову підтримку. В Україні часто до популізму при формулюванні мети вдаються представники Руху, націонал-патріотичних партій та організацій.

На відвернення якої-небудь значної участі громадян не лише у розробці, але й у корегуванні політичного курсу, зорієнтований елі-тизм. Політична еліта - сукупність груп, що виділяються в суспільстві впливом, привілейованим становищем та престижем, які безпосередньо й систематично беруть участь у реалізації рішень, пов' язаних із використанням державної влади або впливом на неї. В умовах елітарного режиму заохочується діяльність різноманітних посередницьких форм взаємодії з виборцями, зосереджується увага на розвитку в політичному процесі представницьких органів та структур Тут же широко розповсюджена діяльність тіньових апаратних механізмів влади. Суспільству, як правило, надається усічена політична інформація, не сприятлива всебічній оцінці діяльності влади. Активність владних структур та інститутів викликає лише політичну активність мас. Політика, що запроваджується у таких умовах, скерована на усунення участі основних мас населення у прийнятті рішень та витисненні їх за межі політичного процесу.

Стійке прагнення влади - за будь-яких суспільних перетворень, насамперед, зберегти ті або інші владні інститути, структури тощо. Це можливо здійснити в умовах консерватизму. Консерватизм - одна з форм здійснення політики правлячим режимом. Принципи конструювання політики майбутнього, засоби діалогу з опозицією, конкретний характер взаємовідносин еліт з населенням визначаються консерватизмом. Однак у будь-яких випадках пріоритет віддається використанню традиційних форм та засобів політичної поведінки населення, функціонуванню державних інститутів та ін. Консервативна політика притаманна стабільним політичним режимам, які не піддаються різким ваганням політичної кон' юнктури. Культивування внутрішньої прихильності населення до шанованих у суспільстві цінностей, які охороняються, - позитивне в консерватизмі.

Радикалізм - одна з форм політичного правління, допускає активізацію участі населення в політичному процесі. В умовах радикалізму не є самометою влади досягти якісної перебудови політичної системи та суспільства. Але революціонізація політичної системи і суспільства часто призводить до нестабільності суспільства. В революційних режимах, помічає французький політолог Генрі Ерме, насилля не стільки супроводжує, скільки неминуче йде за народним повстанням чи іншими формами радикальних перетворень, і тому "влада, що називається народною, дуже часто виявляється смертоносною".

На відміну від радикалізму, що нехтує заради глобальної майбутньої мети загальними інтересами та правами людей, демократизм, насамперед, орієнтується на реальні потреби й запити громадян, втілення їх невідчужуваних прав та свобод. Добиваючись довір' я та бажання людей лояльно співробітничати з владою, демократична політика сприяє встановленню в суспільстві атмосфери взаємовідповідальних відносин між рядовими громадянами та елітою. З арсеналу політичного правління виключаються засоби жорсткого соціального примушення, зате дотримується процедура виборчих циклів, принципи розподілу й урівноваженості влади, орієнтація на цивілізовані відносини з опозицією, боротьба з політичною пасивністю населення тощо, що забезпечує політичний процес, механізми самодисципліни і самопримусу громадян, і замінює насилля.