Політологія: наука про політику - Горлач М.І. - 1. Особа в політиці Політичне буття особи

1. Особа в політиці Політичне буття особи

Стаючи дорослим, кожний переконується, що в суспільстві діють механізми, які регулюють помисли та вчинки людей в політичній сфері. Механізмами регулювання поведінки особистості виступають державні та громадські інститути, ідеології та релігії, традиції та звичаї, нарешті, соціальне середовище та економічні умови, де протікає все життя людини. І важко уявити, як же окрема людина може вплинути чи змінити існуючий порядок речей. Навіть багато з тих, хто живе у стабільних і міцних демократичних системах, схиляються до думки, що вони не самі вирішують, а лідери, керівники і взагалі "начальники" володіють здебільшого відповідальністю, а, отже, і правом приймати нормативні акти, політичні рішення, тобто здійснювати реальну політичну дію. Якщо ж людина хоче впливати на політику або змінити її, має приєднаться до соціальної групи, політичної партії або руху, чиї політичні позиції збігаються або близькі з її власними. І в сучасному складному світі здається неможливою така політична дія в суспільній сфері, що була б повністю просякнута суто індивідуальним буттям особи.

Політику творять люди, її суб'єкти. Це різноманітні соціальні спільності та сфери, суспільно-політичні об' єднання та організації, індивіди - первинні, вихідні політичні суб'єкти. Саме індивіди утворюють соціальні спільності, верстви, групи, політичні партії та політичні рухи, різноманітні політичні інститути. Ще в Давній Греції філософ Платон вважав, що теорія політики повинна базуватися на вивченні людини, тому що здорове суспільство не може складатися з людей, яких переслідують страх та невпевненість. Адже увесь розвиток суспільства, починаючи з економіки і закінчуючи духовною сферою, спрямований на задоволення потреб людин, на її всебічний розвиток. Чи залежить економіка від людини? Звичайно. Від того, яке місце займає людина у виробництві, від того, як поведеться людина на виробництві, від її трудової діяльності, сумлінності, добросовісності, зацікавленості у праці тощо. Соціальна сфера й соціальні відносини, що розвиваються і діють в суспільстві, залежать безпосередньо від людини та її здібностей реалізувати усі економічні успіхи і забезпечити життя, побут, умови праці тощо. Розвиток політичної системи, самоуправління дуже відчутно залежить від політичної зрілості, освіти, ініціативи людини. Адже політична культура демократизму включає організованість, свідому дисципліну та ін. Звідси людина виступає метою та фактором розвитку демократичного суспільства, а підвищення ролі людини допускає здійснення виробленої державою реалістичної і дійової програми формування сучасної особи - ідейно та морально підготовленої, із розвинутим почуттям господаря, творчим, справді ретельним і відповідальним ставленням до справи.

Що ж таке людина? У чому суть людини? Людина є істота біо-соціальна. Маркс говорив, що "суть людини... є сукупність усіх суспільних відносин". Людина - істота суспільна, політична і розвивається як особа тільки у суспільстві. Кожна людина - індивід - є особою. Проте людина, особа, індивід - поняття не тотожні. В різних філософських системах проблема людини розглядалася по-різному. Французький філософ Жюльєн Леметрі визначав, що людина - машина. Людина настільки складна машина, що повністю неможливо скласти про неї яскраве уявлення, а після -дати точне визначення. Філософ Поль Анрі Гольбах писав, що людина - матеріальна істота, яка організована так, щоб відчувати, мислити та зазнавати видозмінення. Філософ Клод Адріан Гельве-цій говорив: людина, витвір природи, існує в природі, підпорядкована її законам. Філософ Іммануїл Кант писав: "Найголовніший предмет у світі, до якого можуть бути застосовані пізнання, це людина, тому що вона для себе своя остання мета". Люди, які населяють планету, складають єдиний біологічний тип homo sapiens - людина розумна. Людина - гранично загальне поняття для визначення суб'єкта історичної діяльності та пізнання.

Індивід як особа - це не просто біологічна, але й соціальна істота. І якщо в античних концепціях людину розглядали як здатного до громадської діяльності індивіда, то, за Марксом, "людина є суспільна істота". Тому будь-який прояв її життя - навіть якщо і не виступає в безпосередній формі колективного, що здійснюється спільно з іншими, - прояв і утвердження суспільного життя. Звідси і випливає розуміння суті людини як сукупності всіх суспільних відносин. Безумовно, не існує раз і назавжди заданої людської сутності: зі зміною суспільних відносин змінюється і її зміст. Індивід - означає те, що кожна людина індивідуальна в усіх іпостасях розвитку: біологічній і духовній. Поняття індивід відображає одноосібність, неповторність людини.

Особа відображає, по-перше, соціальну суть людини, її конкретно-історичну характеристику. Карл Маркс говорив, що "суть окремої особи складають не її борода, не її кров, не її абстрактна фізична природа, а її соціальна якість; людську суть не можна виявити ані через самосвідомість, ані через біологічні характеристики. Особа має суспільно-історичну суть". Особа, природно, втілює зміст тих суспільних відносин, з якими пов' язане життя людини і які людина підтримує та стверджує усією своєю життєдіяльністю. В сучасних умовах створюється нове соціальне середовище, формується зовсім інший тип особи, відмінний від попередніх суспільно-політичних систем. По-друге, поняття особи слід відрізняти від поняття людина. Якщо поняття людина - це сукупність вироблених у процесі розвитку особливостей, що успадкувалися, які відрізняють її від усіх інших тварин, а людей один від одного і не включають конкретно-історичних соціальних характеристик, то особа - це втілення конкретно-історичних суспільних відносин. Притаманні кожній людині індивідуальні особливості характеру, емоційної сфери, темпераменту, здібностей роблять її неповторною серед інших людей. Отже, важливо не обмежуватися лише соціальним тлумаченням сутності особи, а підходити до аналізу сутності особи конкретно-історично. Людина належить до тих чи інших соціальних, національних, професійних спільностей, виступає носієм певних інтересів. Звичайно ж, особа не лише продукт, об' єкт, але й суб' єкт суспільних відносин. Особа - це людина, яка втілює конкретно історичні-суспільні відносини, впливає на них в міру своїх сил та здібностей і в залежності від становища, яке займає в суспільстві. Соціальний статус особи - це місце особи в системі суспільних відносин, у ставленні до інших індивідів і до соціальних груп, сукупність її соціальних функцій, а також її оцінка та самооцінка, тобто розуміння людиною своєї соціальної значимості. Соціальний статус особи характеризується економічними, професійними та іншими ознаками. Визначаючи соціальний статус особи, доцільно відмежуватися від ролевої концепції особи, що, по суті, зводить становище особи до ситуації актора, якому заздалегідь прописаний хід дій. В одній із п' єс Уільям Шекспір писав: "Весь світ - театр. У ньому жінки та чоловіки - усі актори. У них є входи, виходи. і кожний не одну грає роль. Сім дій у п' єсі тій. Дитина, школяр, підліток, коханець, солдат, суддя, дідусь...". Особисте, суб' єктивне тут може проявитися тільки в методі виконання ролей. Люди - й автори, і діючі особи їх власної драми. Природно, соціальний статус особи залежить не лише від матеріальних, соціальних та духовних умов, але й від того, наскільки ці умови засвоєні особою, від її культури, від її активності тощо. Особа несе в собі риси цивілізації, способу виробництва та способу життя.

Виділяють декілька великих соціальних типів особи, які простежуються на всьому історичному шляху розвитку людства. Перший тип - діячі - мисливці та риболови, воїни і ремісники, землероби і робітники, інженери і геологи, медики і педагоги, менеджери і бізнесмени та ін. Для таких осіб головне - активні дії, зміни світу та інших людей, включаючи самого себе. Такі особи горять на роботі, знаходячи вище задоволення, навіть якщо її плоди і не стільки помітні. Бурхливий розвиток капіталізму привів до культивування саме такої особи - активної, яка має собі ціну, яка володіє почуттям власної гідності та визначає міру своєї відповідальності за себе, сім'ю, народ. Другий тип - мудреці, мислителі - люди, які, за висловом Піфагора, приходять у світ не для того, щоб змагатися і торгувати (як на Олімпійських іграх), а дивитись і розмірковувати. Образ мудреця, мислителя, що втілює традиції сім' ї, роду й історичну пам' ять (літописи), завжди користувався величезним авторитетом. Багато великих мудреців і пророків - Будда і Заратустра, Моїсей і Піфагор, Соломон і Лаоцзи, Конфуцій і Махавіра Джіна та ін. вважались або посланцями богів, або обожнювались, вважались святими. Третій тип - люди почуттів та емоцій, які гостро відчувають, як "тріщина світу" (Генріх Гейне) проходить через їх серця. Це діячі літератури та мистецтва, геніальні прозріння яких часто випереджають найсміливіші наукові прогнози і пророкування мудреців. Відомо, що поет Андрій Бєлий ще в 1921 році написав вірші, де згадувалась атомна бомба, а поет Олександр Блок чув музику революції задовго до її початку. І таких прикладів багато. Четвертий тип - гуманісти і подвижники, які відрізняються піднесеним чутливим почуттям душевного становища іншої людини, ніби відчувають іншого, полегшуючи душевні і тілесні страждання, їх сила - у вірі в своє призначення, в любові до людей і всього живого, до активних дій. Такі люди зробили справою свого життя милосердя (лікар, філософ-гуманіст Альберт Швейцер, лікар-гуманіст Федір Гааз, лікар-філософ Микола Амосов, мати Тереза, філософ Анрі Дюнан та ін.). В основних культурах та цивілізаціях планети склались певні типи особи, які відображають особливості Сходу і Заходу, Півночі і Півдня. Становлення особи йшло через етапи свідомості, почуття страху і сорому (античні суспільства), любові до Бога, гріховності Людини, корпоративної моралі

(феодальний світ) і, нарешті, утвердження самоцінності людської індивідуальності (сучасні суспільства).

Соціальна діяльність людини - головний рушій суспільного розвитку. В характері її діяльності, спрямованості, активності, змістовності та результативності відбивається суть того чи іншого суспільного ладу, його недоліки, достоїнства й, відповідно, історичні перспективи. Самореалізація людини можлива тільки через державу. Звідси, сильна держава - добро для громадян. Все, що сприяє її зміцненню, відповідає інтересам суспільства і є вирішальним гарантом свободи. Ще Демокріт підкреслював, що в державі представлене загальне добро й справедливість. інтереси держави - над усе. Піклування громадян повинно бути спрямоване на найкращий устрій держави. Георг Гегель відзначав, що особа чогось варта тільки тому, що є часткою держави. Якщо ж особа перебуває в гармонії з метою держави, то вона вільна, тому що держава - вища форма і втілення свободи. Гегель підкреслював, що особа знаходить свободу в ретельному виконанні обов' язків перед державою. Виходячи з діалектики двох типів влади, природної, ірраціональної, стихійної, що базується на грубій силі, і державної - розумної, організуючої і впорядкованої, яка підносить суспільство над біологічністю людини, філософ Нікколо Макіавеллі вважав, що зміцнення держави та її влади, яка втілює все розумне в людині, є важливим фактором, і що для зміцнення держави та її влади усі засоби добрі, аж до найвищих злочинів проти людини. Виходячи з гуманності, в основі різноманітних елітарних концепцій співвідношення цінностей людини й політики лежить необхідність наявності компетентної влади меншості над більшістю, як умови нормального функціонування соціуму. Сама ж людина - пасивний суб' єкт управління, має підкорятися, слухатись еліти через її більшу компетентність. Але ряд політологів (Роберт Даль, Віль Корнхаузер, Йозеф Шумпе-тер) розглядають зростаючу участь громадян у політиці суперечною природі особи, проголошуючи взагалі "політику для політиків". існують також інші погляди, концепції, в основі яких лежить певність у владній суверенності особи, впевненість, що її самореалізація не в державі, а в жертвуванні заради влади.

Держава, влада покликані забезпечити стан, зовсім відповідний природі людини, а звідси вимагається удосконалення політичної структури суспільства, а не людини. Цінність держави, говорив англійський філософ Джон Стюарт Мілль, визначається цінністю її громадян. Доброчесність держави полягає в намаганні зробити своїх підданих добрими та освіченими. Держава повинна, з одного боку, сприяти загальному духовному розвитку суспільства, а з іншого, - організувати вже існуюче моральне та інтелектуальне багатство. Єдине правління, що може повністю задовольнити всі гострі потреби соціальної держави, - це те правління, в якому беруть участь усі люди, будь-яка участь яких, навіть найменша суспільна функція, корисна; така участь має збільшуватися настільки, наскільки дозволяє суспільство. Саме така філософія громадянського суспільства та політичної свободи виходить з того, що підпорядкованість індивідів державі, владі є засобом обмеження негативної свободи і всілякого розвитку свободи політичної.

Політична свобода, самовизначення особи стосовно держави та влади, її законів, зумовлюють раціоналізм політичного життя, забезпечують громадянський правопорядок. Але особисту свободу в тій чи іншій формі обмежують властиві державі порядок та організація. Філософ Карл Ясперс відзначав, що абсолютної політичної, як і будь-якої іншої соціальної, свободи бути не може. Політична свобода людини починається відтоді, коли вступають у дію прийняті в державі закони. Зрозуміло, що той чи інший закон означає відмову або примушення до відмови особи від деякої частини її прав. Особиста свобода є тканина, з якої шиється будь-який соціальний одяг. Запас такої тканини не може бути невичерпним: вона витрачається і не оновлюється. Виходячи із самоцінності особистості, представницька демократія і політичний плюралізм, поділ влади, взагалі все те, що характеризує ліберально-демократичні режими, покликане забезпечити оптимальне становище між межами суспільства. Є й доктрини, що проголошують свободу особи. Особа і держава несумісні тому, що держава зі всіма її інститутами та владними структурами є зло. I тому-то держава має бути знищена відразу ж після звершення соціальної революції, говорив Михайло Бакунін, інакше революція загине. Небезпечна і влада одних тільки представників народу, тому що, ставши правителями, вони перестають бути робітниками і починають дивитися на весь чорноробочий люд з висоти державності і представлятимуть уже не народ, а себе і свої прагнення до управління народом. З таких позицій представницька система та інші основи ліберальної демократії вважаються антидемократичними.