Політологія: наука про політику - Горлач М.І. - Політична поведінка особи

Процес політичної соціалізації особи ніби вбирає два зустрічних процеси. Їх розвиток, рух уперед має конкретно-історичний характер і визначається взаємодією політичної влади та індивіда. Ось чому в різних країнах, у різні періоди й історичні епохи існують специфічні ідеали "людини політичної". Ще в теорії англійського філософа Томаса Гоббса і французького філософа Жан-Жака Руссо і в сучасних умовах знаходять втілення концепції загальної рівності та еліт, привілейованих сфер та ін. Основна ідея - необхідність підпорядкування особи державі - мотивується потребами управління в умовах науково-технічної революції, зміцнення стабільності політичних владних структур, систем і усунення конфліктів, що є наслідком соціальної нерівності, а також поділу праці, що розвивається між елітою, привілейованою сферою, професійною політикою, яка займається й іншими громадянами тощо.

В сучасних умовах в громадській думці Заходу протистоять один одному два основних підходи. Неоліберали та соціал-демократи дотримуються помірних позицій, активного втручання держави в життя суспільства, прагнуть обґрунтувати та здійснювати різноманітні форми компромісів між концепціями рівності можливостей, виступають за відоме згладжування розриву у прибутках шляхом державного регулювання, податкової політики, різних соціальних програм, дотацій та ін. На думку консерваторів та їх теоретиків, рівність результатів суперечить принципу свободи та природі людини. Штучно насаджувана рівність підриває ефективність функціонування суспільного організму, породжує утриманський настрій. Концепція загальної волі Жан-Жака Руссо дає можливість виправдати та обґрунтувати тоталітаризм, а може й передбачити, визначити. В концепціях Адама Сміта, Герберта Спенсера провідною ідеєю про джерела втягнення особистості у політичного процесу є інтереси, перетворення особи з пасивного суб' єкта, додатка політико-владних сил на активний суб' єкт політики. Така ідея - одна з провідних в європейській ліберально-демократичній традиції і в сучасних умовах стала основою політичних доктрин різноманітної орієнтації: від ліворадикальних до правоконсервативних.

Інтереси особи явно допускають настанови на індивідуальність, економічні та політичні свободи особи, а також вплив політичних інститутів на людину, здебільшого побічно - через систему особистих інтересів та ін. Функціонування людини у політичному житті визначається необхідністю задоволення політичних потреб: участь у формуванні й удосконаленні політичної системи, в діяльності політичних партій і рухів, різноманітних суспільно-політичних утворень, у відображенні суспільної думки тощо. Психологічно політична активність особистості зумовлена людською потребою належати до соціуму, ототожнювати себе зі своєю нацією, певною соціальною спільністю, соціальною верствою, політичною партією, об' єднанням людей. Часто людина втягується у політику з тим, щоб стати часткою спільності, соціальної верстви, осмислити почуття спільності. Це позбавляє самотності, дає почуття сили і здібність впливати на хід політичних процесів та подій.

Політична поведінка особи

У політиці є два основних типи політичної поведінки особи: політична участь та політична мобільність, тобто несприятлива дієвість. Обговорюючи політичні проблеми, люди ставлять найприродніше і розповсюджене питання: "За кого голосували (чи збираєтесь голосувати) на виборах?". Далі така постановка допускає й запитання: "Чому людина голосувала так, а не інакше, що визначило її вибір?" Навіть якщо у відповідь доведеться почути щось вигадливе, типу: "Мама наказала мені голосувати за комуністів" чи "Як і в спорті, де із Васею завжди вболіваємо за слабку команду, в політиці симпатії на боці тих, хто у свідомій меншості, тому голосували за демократів". Об' єктив-ною тут є інформація про мотиви, що визначили політичний вибір, а відмінність полягає в застосуванні тих чи інших мотивів. Визначаючи мотиви дій людини у політиці, необхідно зрозуміти поведінку й визначити, наскільки вони усвідомлено демонструються особою, щоб зуміти передбачити ймовірність змін, врешті, щоб зрозуміти мету, яку переслідує особа, реалізуючи свою політичну поведінку. Мотиви тієї чи іншої політичної поведінки вбирають: сукупність відносин, переконань, поглядів, інтересів і цінностей, що сповідуються людьми.

Ставлення. Ставленням називається невербальне (тобто безмовне) почуття з приводу конкретних подій та явищ політичного життя, яким мотивуються вчинки або поведінка. Основу невербального почуття становить те чи інше глибоко укорінене в світосприйнятті людини уявлення про цінності суспільного буття, її іноді неусвідомлені переконання й погляди, а також конкретні пристрасті та інтереси, що поділяються людиною. Людина тонкої душі, завжди далека від політики, раптом починає усвідомлювати громадянську відповідальність виборця і пояснює, чому віддає перевагу тому чи іншому кандидату на противагу іншим: "Мені мало що говорять їх промови, але по очах та манері поведінки такого кандидата можна бачити, що це - чесна людина". У такому випадку ставлення формується інтуїтивно. Якщо вибирати потрібно між різними підходами й судженнями, то скоріше за все вибір буде зроблено тоді, коли відчуємо, що людина поділяє уявлення й ідеї, що їх люди вважають важливими. Можна і не знати ні про конкретне ставлення людини до хвилюючої проблеми, ані про способи, якими людина справді буде її вирішувати, ані про майбутнє ставлення до запроваджуваної реальної політики. Політичний вибір чи дія, здійснювані людьми виключно чи при перевазі невербальних почуттів або ставлення, пояснюється ймовірністю.

Переконання. Поняття переконання тісно пов' язане з поняттям віри. Часто, відстоюючи свою позицію, люди говорять, що вірять у щось. Насправді ж йдеться про оціночне судження стосовно якогось об' єктивного предмета або явища, що існують незалежно від ставлення до них людини. "Вірю в демократичну систему", "Вірю в Україну". Інша справа, коли віримо в щось таке, за ставленням до чого вважаємо, що є вагомі причини вважати це правильним. "Вірю в торжество української національної ідеї". Тут віра відкриває уявлення про ідеальний варіант суспільного розвитку. Співвідношення понять переконання й віра у політиці може пояснюватися з позиції їх емоційної природи. Переконання здебільшого апелюють до розуму і глузду людини, тоді як віра апелює до почуттів і серця. Переконання визначають політичну поведінку людей у тих випадках, коли вважаються вірними й правильними. Переконання більш усвідомлене явище, аніж ставлення. Переконання у політиці є зовсім не те ж саме, що знання. Людина, мабуть, не знає про природу тих або інших речей, поки не переконається в їх реальному існуванні. Різні люди можуть мати кардинально різноманітні переконання, і всі будуть вважати себе правими. Якщо людина переконується в тому чи іншому явищі, події, її важливості й корисності, то виявляє реальну політичну поведінку і приймає рішення або діє, підтримуючи або виступаючи проти тощо.

Думка. Існує дві основних відмінності між думкою та переконанням. Перша різниця допускає, що людина, яка керується у політиці поглядами, менш упевнена у своїй правоті, аніж та, якою керує переконання. Толерантність мотиву політичної дії - думка, яка, здебільшого, допускає згоду з позицією, несхожою або протилежною, чого тяжко вимагати й очікувати від переконань і тим більше віри. Людина може залишатися при своїй думці, хоча і вважає правильним зовсім інше. Відображення думки, її суті несе в собі погоджувальний відтінок, тоді як висловлювання переконання завжди допускає владність. У реальному житті, що відрізняє велика кількість різних вигадливо взаємопов' язаних подій, окремій людині надзвичайно важко отримати вичерпну політичну інформацію про який-небудь предмет, тому-то більшість людей змушені покладатися на власну думку, якщо вимагається визначити свою політичну поведінку. І друга відмінність між думкою і переконанням полягає в тому, що думка має більш нормативний зміст. Звичайно нормативність думки у системі уявлень людини про навколишній світ виступає як логічний ланцюжок, деякий вза-ємозв' язок суджень, побудованих виходячи з ціннісних пріоритетів індивіда. Ставлення ж до вторинних, супутніх, що лежать на периферії головного, про який у людини думка уже склалася, формується, як правило, в умовах постійного зменшення ступеня поінформованості, що межує з повним незнанням.

Інтерес. Поняття "інтерес" має багато визначень. Інтерес - це певна індивідуальна чи групова настанова на досягнення бажаного результату або на вирішення питань на свою користь. Інтереси в політиці постійно трансформуються і пересікаються, діючи на кількох рівнях консолідації: індивідуальному, груповому, корпоративному, соціально-класовому.

Цінності. Ще однією підставою прийняття політичних рішень виступають цінності. Цінність - це суттєво значущий і глибоко усвідомлений нормативний принцип з широкою сферою застосування. Ціннісні орієнтири формуються в особистості в результаті впливу тих чи інших настанов у процесі виховання як похідних від морально-етичних принципів, якими особа керується у житті. Цінності мають конкретний зміст та ідейну спрямованість, духовний багаж особи.

Політична іммобільність - це виключення людини з політичного життя, її відчуження від політичної влади, своєрідна негативна різновидність результату політичної соціалізації особи. Політична іммобільність може виражатися в різних формах: апатія до політичних подій, байдужість до політичних явищ, подій, бойкот виборів, різних політичних акцій. Політична іммобільність зумовлюється відсутністю збалансованості в механізмах політичної соціалізації на соціальному, соціально-психологічному та між-особовому рівнях, панування відповідного типу політичної культури чи неприйняття існуючого політичного режиму тощо.

Залучення особи до реалізації владних політичних відносин або протидія їх здійсненню і є політична участь. Саме тут людина виступає як суб' єкт політики. Але в житті різних людей політика займає неоднакове місце. Політолог Макс Вебер виділяв три типи політиків. Перший - політики з випадковості. Це ті, хто від випадку до випадку беруть участь у виборах, висловлюють свою думку на референдумах тощо. Другий - політики за сумісництвом - депутати від певних регіонів населення в представницьких органах влади, беруть участь в обговоренні проблем економічного, соціально-політичного та духовного життя суспільства тощо. Для них політика не стала "справою життя" ні матеріально, ні ідейно, ні морально. і третій тип - політики за професією. Це люди, які присвятили себе політиці. Політика - головне в їх житті й діяльності. Політична діяльність таких людей - основне джерело засобів існування, професія. Проявляється це у політичному лідерстві або постійній роботі в політичних установах тощо.

Майже аналогічна класифікація політичної активності людини, запропонована політологом Габріелем Алмондом, який виділяє не три, а шість типів політичної активності, враховуючи неоднаковий рівень свідомості людини у політиці. Проте, в політології виділяються основні форми політичної участі особи в суспільному житті: по-перше, масовою участю у політичному житті вважається читання періодичної преси та ознайомлення з політичними передачами радіо, телебачення; звернення до державних та партійних органів, а також до редакцій газет, журналів, на радіо, телебачення з ініціативними пропозиціями про поліпшення існуючого становища, критикою помилок і промахів органів державної влади тощо, якщо такі звернення виходять за межі особистих проблем і мають характер дій, що порушують суспільні інтереси; по-друге, участь особи, людини в діяльності, спрямованій на підтримку існуючої політичної системи і структури або проти неї, участь у діяльності політичних партій та громадських об' єднань, рухів і організацій, що виконують політичні функції (участь виконавча, організаторська, участь у проведенні й розподілі, рядова і в ролі лідера тощо.); по-третє, участь у виробництві і поширенні політичної інформації; по-четверте, участь у мітингах, демонстраціях, політичних і економічних страйках та інших політичних акціях, аж до революційних дій; по-п' яте, виконання політичних функцій в політико-владних структурах, в органах державної влади. Це цілком усвідомлена участь, утвердження в політиці своїх власних інтересів і цінностей.

Практика показує, що активна участь громадян в управлінні є наслідком соціальних перетворень, особливо економічного розвитку і підвищення добробуту та культури населення. Існує пряма залежність між рівнем економічного розвитку і темпами економічного зростання, з одного боку, і суспільно-політичною активністю, - з іншого. Тут проявляються двосторонні взаємо-зв' язки. З одного боку, більш високий рівень політичної активності сприяє прискоренню економічного розвитку, а з іншого, - прогрес, досягнутий в економічному розвитку, в підвищенні добробуту й культури населення, може сприяти вивільненню додаткових сил та енергії для розвитку суспільно-політичної активності. Криза економіки викликає й політичну апатію, байдужість населення тощо. Але рівень політичної активності громадян не є лише наслідком суспільних перетворень. Результат змін політичної свідомості, політичної активності, ставлення до політики, а також свідомих дій мас визначає рівень політичної свідомості.

Чим же обумовлена політична участь особи в суспільно-політичному житті суспільства, та чи інша її форма? Політична участь особи, певно, визначається політичною системою, політичними відносинами, соціальним середовищем, політичними і неполітичними факторами процесу політичної соціалізації. Якщо ж виходити з того, що людина -істота біосоціальна і в структурі особи виділяються соціальний та природний компоненти, то на участь конкретної людини у політиці, на її політичну поведінку впливають світогляд, політична свідомість та політична культура особи, її власні мета, цінності, стереотипи, настанови, мотиви, інтереси й потреби. Не можна забувати і про психологічні, біологічні якості особи (мислення, темперамент, волю, пам' ять, емоції, стан фізичного і психічного здоров' я, стать, вік тощо), також впливати на політичну поведінку людини. Згадаємо, як взаємна особиста, цілковито емоційна неприязнь відштовхувала один від одного Єльцина і Горбачова, Кравчука та Івашка, суттєво впливала на їх політичну діяльність. Безумовно, значення природних елементів в міру прогресу цивілізації поступово знижується. Сучасні науково-технічні досягнення, засоби інформації та комунікації роблять пам' ять зовсім не таким значущим елементом для участі особи у політиці (аж до висунення її на роль політичного лідера), як це бувало 100 або 200 років тому. Також можна сказати і про стан фізичного здоров' я. Згадаємо хоча б Франкліна Рузвельта. Якщо взяти, наприклад, вік, то він, можливо, взагалі є один із найменш значущих рис особистості. Але те, що вік все-таки має вплив на форми участі людей у політиці, безперечно. Адже заохочення людини до політики здійснюється з дитинства і протягом всього її життя. У дитинстві відбувається первинна політична соціалізація - формування уявлень про найпростіші політичні поняття (в сім' ї, за допомогою засобів масової інформації), а після - нагромадження знань про політику, формування ставлення до неї під впливом спеціальних соціальних і політичних інститутів тощо, в юності з початком власної трудової діяльності, набранням у соціальній структурі постійного соціального положення, затвердженням особливості характеру, відбувається оформлення власної громадянської позиції, певне ставлення до політичних інститутів, мети, цінностей тощо.

Певний ступінь автономії людини, спроможність її, виражаючись визначенням іммануїла Канта, "бути добродієм самому собі", самохіть обраним принципам, є теж наслідком процесу політичної соціалізації особи. Розглядаючи автономію людини як результат політичної соціалізації в процесі реалізації комплексу "інтересу", коли проводиться лінія дистанціювання людини від політичної влади, то при комплексі "примушування", "підкорення" політиза-ція особи має лише видимість. Звичайно ж, це бачиться парадоксом: результат залучення людини в політику - її автономія, досягнута нею, свідоме усунення від політичного процесу.

Природно, з позицій науки про політику важливим є знищення соціального відчуження людини і створення умов для всебічного розвитку її сил і здібностей. Відчуження - поняття, що характеризує, по-перше, процес і результати перетворення продуктів людської діяльності (практичної - продукти праці, гроші, суспільні відносини та ін. - і теоретичної), а також якостей та здібностей людини у щось незалежне від людей і панівне над ними, по-друге, перетворення будь-яких явищ і стосунків у щось інше, аніж вони є самі по собі, викривлення і перетворення в свідомості людей їх реальних життєвих відносин. Але і створення потужної матеріально-технічної бази виробництва, і зростання продуктивності праці тощо не можуть замінити соціального відчуження людини. Економічні засоби можуть виступати і займати чільне положення, але тільки як умова забезпечення тих чи інших обставин. Подолання соціального відчуження здійснюється у сферах праці, політики й культури. Якщо ж йдеться про відчуження взагалі - то це соціальний процес, що характеризується перетворенням діяльності людини і її результатів у самостійну силу, панівну над нею і ворожу їй, відчуження людини від політичної влади підвищує політичну владу до рангу такої сили. Проблема подолання відчуження людини від політичної влади пов' язується з подоланням економічного відчуження.

Лібералізм про взаємовідносини індивіда та влади
Тоталітаризм та християнський демократизм про взаємовідносини особи та держави
Людина та влада в сучасних демократіях
2. Концепція прав людини: історія та сучасність
Проблема прав людини в політичній історії
Класифікація прав людини: позитивні і негативні права
Особисті і політичні права і свободи
Економічні права
Соціальні та культурні права
СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА СУСПІЛЬСТВА ТА СОЦІАЛЬНІ ІНСТИТУТИ
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru