Політологія: наука про політику - Горлач М.І. - 2. Концепція прав людини: історія та сучасність

Проблема прав людини в політичній історії

У політичній та юридичній науках права особи займають одне з найважливіших місць, представляють принципи, норми взаємовідносин між людьми та державою, що забезпечують людині, особі можливість діяти за власним розсудом (цю частину прав звичайно називають свободами) або отримувати певні блага (власні права).

В історії суспільства у визначенні прав людини виділяють різноманітні специфічні особливості і традиції їх походження. Справді, можна говорити про право юридичне і традиціоналіст-ське, про західне (європейське) та східне (азіатське) розуміння права. Зрозуміло, якщо для однієї людини згадування права асоціюється зі статтями Карного кодексу, то для іншої - з Декларацією прав людини та громадянина тощо. Логіка походження європейського розуміння права виходить з необхідності, по-перше, реалізації дилеми свобода або рівність: свобода, що породжує нерівність, або рівність, що приносить свободу в жертву на вівтар справедливості; по-друге, обмеження приватного життя громадян від посягань будь-якої, навіть дуже демократичної, влади. Якщо враховувати обидві обставини, можливо, можна погодитися із сучасними підходами до визначення права, що розглядають право як нормативну форму відображення принципу формальної рівності людей в суспільних відносинах і визнання необхідності примусового обмеження самої державної примушуючої влади.

Ідеї природного права, що сформувалися у далекій давнині, стали джерелом сучасного розуміння прав людини. У V-VI ст. до н . е. у Давній Греції софісти Лікофрон, Антісфен з Афін, Ал-кідам та ін. стверджували, що всі люди рівні від народження і мають однаково обумовлені природою права. Саму ж державу та її закони філософ Мікофон пояснював як результат суспільного договору. В V ст. до н. е . у Китаї філософ Мо Цзи відстоював ідею договірного походження державної влади і рівності усіх людей перед Всевишнім. Відстоюючи й захищаючи права, властиві людині від народження і, насамперед, її право на приватну власність, Арістотель відзначає, що це право має основою саму природу людини і ґрунтується на її початковій любові до самої себе.

В епоху Просвітництва усвідомлюється необхідність обмеження приватного життя громадян від посягань будь-якої влади, що стало в європейській політичній традиції докорінним переворотом. Верховенство правового закону у ставленні до зведеної в закон волі государя - така найважливіша ідея філософів права від Джона Локка до Іммануїла Канта. Визнання прав людини - головне, що склалося в основних рисах до кінця XVIII ст. у розумінні європейського права. Саме політична європейська людина при вживанні слова право згадує прийняту у 1789 р. Установчими Зборами Франції Декларацію прав людини - перший розгорнутий законодавчий акт про права людини, принципи рівності перед правовим законом. Хоча, зрозуміло, не заперечується історична значимість фрагментарних законодавчих актів про недоторканість особи та рівність перед усіх законом.

Найвидатніші представники ліберальної течії Джон Локк, Гуго Гроцій, Шарль Монтеск'є, Джефферсон, Адам Сміт, Ієремія Бентам, Джон Стюарт Мілль та інші обґрунтували розуміння фундаментальних прав людини на життя, безпеку, свободу, власність, опір гнобленню та інших як природних, невід'ємних і священних норм людської поведінки, що є незалежні від держави. По-різному оцінюється і кінцеве джерело прав людини. Одні бачать його у природі людини, в основних потребах: підтримання життя, безпеки, у свободі від насилля та соціально невиправданих обмежень, поваги людської гідності та ін. Інші ж відносять права людини до найбільш високих з людських прав, до душі, до Бога. Російський філософ Микола Бердяєв писав, що "свобода людської особи не може бути дана суспільством і не може за своїм витоком та ознакою залежати від нього - вона належить людині як духовній суті". Невід'ємні права людини, що встановлюють межі влади суспільства над людиною, визначаються не природою, а духом. Це духовні, а не природні права, природа ніяких прав не встановлює. Систематизоване юридичне відображення прав людини, ліберальна концепція прав людини вперше знайшли відображення у 1776 р. у Вірджинській Декларації. В 1789 р. Вірджинську декларацію покладено в основу Білля про права Конституції США. Тоді ж, у 1789 р. у Франції в Декларації прав людини проголошувалися: свобода особи, право на власність, безпеку та опір гнобленню, що стало законом. Ці політико-правові акти не втратили значення і актуальності й у сучасних умовах. Хоча, звичайно ж, сучасні уявлення про права людини значно багатші.

Звичайно ж, і політико-правові норми дуже важливі для людини. Але все-таки це лише частина її прав і свобод. Вузьке тлумачення питання про права людини залишає за межами безліч реальних, не менш значущих для людей прав і свобод. Особливий інтерес викликає точка зору угорського політолога Імре Сабо, який визначає права людини такими, що не прив' язані до одного якогось засобу виробництва, одного суспільного ладу, не зафіксовані навічно тільки однією будь-якою системою або типом прав, властивим тільки їм. Імре Сабо відзначає, що такі права людини можуть мати місце тільки в такому суспільстві, в державі такого типу, що проголошує і визнає, хоча б формально, принцип рівноправності своїх громадян. У визначенні Імре Сабо "вічних прав людини" примітне те, що вилучається класово-формаційна інтерпретація, показується, що права у вигляді позитивних норм переходять з однієї системи права до іншої, наступної за нею, стаючи, природно, правовими нормами не одного типу держави, а декількох, послідовно змінюючих одна іншу, набувають ніби спадкового характеру, більш стійкого, аніж інші норми державно-політичного змісту. Успадкування деяких прав людини згладжує в пам' яті людей їх історичне, соціальне походження, і починає здаватись, ніби такі норми права - споконвічні.