Політологія: наука про політику - Горлач М.І. - Роль моральних мотивів у політиці

Формулюючи деякі загальні положення політичної етики, її інваріантні вимоги, слід їх максимально враховувати. Які ж це вимоги? Що складає їх зміст? Політична наука в Україні ще не розробила належну систему вимог, не оформила їх нормативно. Політична історія дала безліч прикладів того, як зведення групових цінностей в ранг суспільної моралі призводило не просто до наростання політичної напруженості, але й до повної моральної деградації політики. Так, українські націонал-патріоти, вважаючи моральним "лише те, що служить великій самостійній, незалежній Україні", присвоївши собі статус верховних охоронців звичаїв, відкрито нехтують загальнолюдськими уявленнями про честь, людську гідність, добро. Відомо, що в період сталінізму доноси, зрадництво друзів і близьких вважались не тільки морально припустимими, але й розцінювалися як зразкова політична поведінка особистості.

В надрах політичної науки в Україні тільки почався процес первісного нагромадження цінностей політичної етики, її норм і етикетів, механізмів контролю за їх виконанням. I тим не менше, деякі відправні положення політичної етики досить очевидні. Серед них: відмова від монологічних відносин політики з суспільством на користь діалогічної форми відносин. Така вимога відображає загальну тенденцію еволюції суспільства від моновлади і моновласності, однопартійності та ідеологічної "однолінійності" до розподілу влади та визнання різних форм власності, до принципу політичного плюралізму і "узаконення" ідеологічної, культурної різноманітності. Політична етика допускає розгляд нових суб' єктів суспільно-політичного життя як рівноправних, визнає правомочність тих систем моральних цінностей, що утворюють ядро професійних кодексів нових соціально-політичних сил.

Сучасна політична етика зобов' язана враховувати наявність у суспільстві складної диференційованої соціальної системи, наповненої різноманітними спільностями, групами, об' єднаннями, розглядати їх як рівних партнерів політичного процесу, визнавати значимість їх інтересів та їх ціннісно-моральних систем. Такі обставини роблять вкрай актуальним для політичних лідерів оволодіння культурою діалогового спілкування. Така культура, її внутрішній етос, притаманні їй "правила гри", такі, як визнання цінності не тільки "свого", але й "чужого", відмова від претензії на монопольне володіння істиною, розуміння того, що з "першого разу", як правило, не домовитися, найбільш ефектно забезпечує аксіологію (тобто осьову технологію) досягнення консенсусу конфронтуючими сторонами. Атакуйте проблему, а не партнерів, - радять американські політологи Роджер Фішер і Скотт Браун, ставтеся до переговорів не як до змагання, а як до процесу пошуку спільного рішення, намагайтеся переконати іншу сторону в справедливості і обґрунтованості припущень замість того, щоб просто зламати волю іншої сторони. Такі поради, безумовно, заслуговують уваги. Оволодіння "технологією", методологією й етикою діалогового спілкування - не тільки шлях, що веде до політичних консенсусів, до соціального миру і згоди, але й ефективний спосіб розвитку особистості політичного діяча, що претендує на роль демократичного лідера. Адже участь у діалозі допускає не тільки толерантне сприймання аргументів і доказів співрозмовниками своїх опонентів, але й спроможність оцінити їх за гідністю, протиставити власні, не менш переконливі. У вза-ємолайці, сварці, стихійному зіткненні верховодять переважно нестримні емоції, горло, лікті та кулаки, в діалозі, дискусії - інтелект, ерудиція, розумове мислення і здоровий глузд, сила логіки і переконливість життєвого досвіду. Діалогова культура пошуку істини і досягнення згоди потребує і породжує лідерів, що орієнтуються на демократичні цінності. Тоді ж стихійна повінь "мітингування", як правило, задовольняється вожаками, прово-дирами-популістами.

Політичний лідер - особистість "відкритого типу". Діяч такого роду, що керується принципами демократії, орієнтується на забезпечення суспільної згоди, консенсусу, громадянського миру, вільно адаптується до інших соціальних ролей - легко може стати лідером державних, економічних, ділових, господарських процесів і взаємовідносин. Для самоутвердження і самореалізації політичний лідер зовсім не потребує режиму постійної неконструктивної конфронтації, тим більше в ситуаціях явно авантюристичних, улюбленому "соціальному просторі" безвідповідальних політиканів. Досвід спільного життя людей протягом століття навчає, що найгостріші конфлікти можливо розв'язати за допомогою демократичних "правил гри", зокрема тих, що передбачають безумовну відмову від політичного насильства та диктаторських засобів, визнання суверенітету народу як вищого початку політики, вирішення найбільш гострих питань більшістю зацікавлених людей і водночас терпимість у ставленні до меншості, обов' я-зкове врахування її думки, орієнтація на досягнення згоди будь-що, хоча, звичайно, не якою завгодно ціною, визнання рівноправності співпрацюючих сторін, готовність до компромісів та уміння їх забезпечити.