Політологія: наука про політику - Горлач М.І. - 1. Природа і суть політичного конфлікту

1. Природа і суть політичного конфлікту

Природа політичного конфлікту

Поняття політика і конфлікт завжди йшли та йдуть нерозривно, протягом усієї історії людства. Конфлікт справді виступає фундаментальним аспектом політичного процесу, будучи вихідною формою або оболонкою існування і взаємодії різноманітних інтересів і переконань у політиці. Виникає конфлікт всередині політичних спільностей або між ними, набуваючи різноманітних конкретних форм. Розбіжність інтересів соціальних спільностей, що вимагають реалізації їх соціальними спільностями цілеспрямованими, організованими зусиллями, і лежить в основі будь-якого політичного конфлікту. Кожна соціальна спільність вступає в конфлікт з іншими спільностями, щоб утвердити або нав'язати їм власні інтереси. Конфлікт - зіткнення двох або більше різноспрямованих сил з метою реалізації їх інтересів в умовах протидії. Суб'єктами конфліктів виступають: індивіди, малі й великі спільності, групи, що формально організувалися в соціальні (політичні, економічні структури) об'єднання, які виникли на неформальній основі, у вигляді політизованих соціальних рухів, економічних і політичних груп тиску, кримінальних груп, що усвідомлюють і переслідують певну мету. Внаслідок зіткнень різноманітних об' єктивних і суб' єктивних тенденцій в діяльності особистостей, соціальних верств, спільностей, соціальних структур, як конфронтації ідей, теорій, шкіл, боротьби за монопольне панування всередині певних сфер діяльності, за здобуття користі й виникає конфлікт.

Конфлікт політичний - становище політичних відносин, в якому їх учасники ведуть боротьбу за цінності та певний статус, владу й ресурси, боротьбу, в якій метою супротивників стає нейтралізація, нанесення збитків або знищення суперника. Суть конфлікту в невідповідності між тим, що є, і тим, що повинно бути, за уявою втягнутих у конфлікт соціальних спільностей та індивідів, що суб' єктивно сприймають своє місце в суспільстві і своє ставлення до інших людей та інститутів - політичних і соціальних. Основоположниками теорії політичного конфлікту багато політологів і соціологів вважають Карла Марк-

са і Алексіса Токвіля, які відзначали неминучість солідарності всередині соціальних асоціацій, союзів і конфліктів між ними, але, за Марксом, такі соціальні асоціації, союзи - класи, а за То-квілем - соціальні спільності й добровільні асоціації. Маркс розглядав конфлікт і консенсус як альтернативи, абсолютизуючи роль політичного конфлікту - стрижня всього процесу, а Ток-віль висуває ідею про те, що демократія включає баланс між силами конфлікту й консенсусу. Пізніше американський соціолог Кеннет Боулдінг відзначав, що конфлікт є така ситуація, де сторони доходять до незлагодженості своїх потенційних позицій або станів і прагнуть зайняти позицію, що виключає спрямованість іншого, тобто конфлікту. Конфлікт- це діяльність, в якій люди або групи людей виходять з власних інтересів, прагнуть відтіснити або навіть знищити один одного, завойовуючи політичну владу. На думку Луїса Козера, американського соціолога, конфлікти - це боротьба за цінності та право на певний статус, оволодіння потужністю і ресурсами влади, в якій мета опонентів - нейтралізація шкоди або усунення суперника.

В історії конфлікту наукові напрямки поділяють на дві великі групи залежно від того, яке місце в теоретичних побудовах займає проблема соціального конфлікту. Ці два підходи до визначення соціального конфлікту яскраво відображає система визначення соціального конфлікту, сформульована американським соціологом Толкоттом Парсонсом, і система, сформульована німецьким політологом Ральфом Дарендорфом. У системі визначення соціального конфлікту Толкотта Парсонса виділяється, по-перше, кожне суспільство - відносно стійка й стабільна культура; по-друге, кожний елемент суспільства має певну функцію, тобто щось вкладає для підтримки стійкої системи; по-третє, кожне суспільство - добре інтегрована структура; по-четверте, функціонування соціальної структури спирається на ціннісний консенсус членів суспільства, який забезпечує стабільність та інтеграцію. Позиція, що займає Ральф Дарендорф, у визначенні компонентів соціального конфлікту передбачає, що, по-перше, кожне суспільство змінюється в кожній своїй точці, соціальні зміни - постійні та наявні скрізь; по-друге, кожне суспільство в кожній своїй точці пронизане розбіжностями та конфліктами, конфлікт - постійний елемент суспільного розвитку; по-третє, кожний елемент суспільства робить свій внесок у дезінтеграцію та зміни; по-четверте, кожне суспільство засноване на тому, що одні члени суспільства змушують до підпорядкування інших. Ральф Дарендорф не вважає, що якась з позицій правильніша за інші, а пропоновані моделі "валідні", корисні й необхідні для аналізу, різняться тільки тим, що система Толкотта Парсонса наголошує на співробітництві, а друга - на конфлікті та змінах. Але обидва компоненти взаємодії - співробітництво і конфлікт - постійно присутні в суспільному житті. Аналіз суспільного життя дає можливість визначити, що джерелом конфлікту є соціальна нерівність, що існує в суспільстві, та система поділу цінностей: влада, соціальний престиж, матеріальні блага, освіта. Конфлікт відображає особливий тип соціальних відносин, у якому його учасники протистоять один одному з причини несумісної мети, і може бути різної інтенсивності, частковим або радикальним, піддаватися регулюванню або ні. Конфлікт, по суті, це зіткнення протилежних інтересів, поглядів, гостра суперечка, ускладнення, боротьба протиборствуючих сторін різного рівня та складу учасників. Соціолог Ральф Дарендорф розглядає конфлікти як ситуацію, де є невідповідність між звичаями соціальної спільності, групи на допущення до соціальних, у тому числі матеріальних, благ і можливостями реалізації прав, наявністю реального доступу до благ тощо. Для виникнення конфлікту необхідна наявність двох факторів: дія конфліктуючих сторін спрямована на досягнення несумісної або взаємовиключаючої одна одну мету, а отже, зіткнення. При конфлікті йдеться про досягнення зміни і відповідно збереження суспільної потужності - спроможності контролювати і спрямовувати дію іншої сторони, тобто конфронтація соціальних спільностей, груп тощо.

Конфлікти є різноманітні. Діляться конфлікти на інституціо-налізовані (суб'єктами протистояння виступають різноманітні політичні інститути) і неінституціоналізовані. Політичні конфлікти всередині держави діляться на міжкласові, міжнаціональні, расові, міжконфесійні тощо. Конфліктні ситуації - особливе становище політичного життя - явище різноманітне. істотною межею конфлікту є політичне напруження, в основі якого лежать економічні, соціальні й політичні процеси, хід і спрямування їх веде до виникнення конфліктних ситуацій. Політичне напруження - це особливий стан суспільного життя на ґрунті загострення об' єктивних і суб' єктивних суперечностей. Політичне напруження поглиблюється, посилюється під впливом зовнішніх обставин: стихійне лихо, катастрофи тощо.

Визначення політичної конфліктності залежить від того, наскільки політична система здатна адаптуватися до змін, що відбуваються у внутрішній і зовнішній політичній обстановці, до умов функціонування суспільства, якою мірою та якими змінами породжені імпульси, що враховуються правлячими колами, якими темпами й напрямками визначаються зрушення у житті суспільства і ступенем стійкості або нестійкості балансу інтересів. Визначення конфліктності значно залежить від засобів зіставлення протилежних інтересів, подолання суперечностей, що виникають, і можливостей виникнення конфліктних ситуацій. Конфронтація - несумісність інтересів соціальних спільностей, верств абсолютна, і вирішення їх можливе тільки з допомогою насилля. Ослаблення існуючих суперечностей між групами можливе тільки на ґрунті згоди. Інтереси соціальних спільностей, груп стають фактором стабільності або нестабільності, трансформуючись у відповідну політичну позицію і поведінку. Це здійснюється через механізми політичної соціалізації, на ґрунті певної політичної культури.

Якщо ж простежити зіткнення різноманітних сил, суперечностей, що виникають між структурами і суб' єктами політичних дій, то виявиться, що найпомітніші є суперечності між елітою та іншою частиною суспільства. У таких ситуаціях великі маси людей перестають сприймати і відчувати структури влади та управління як органи, що висловлюють і представляють їх власні інтереси. Навпаки, починають дивитися на них, як на групу, що змушує їх до реалізації сторонніх інтересів. Та й всередині самої еліти суспільства, що править, можуть виникати конфлікти між різноманітними її частинами (фракціями, групами тощо), що, поділяючи деякий спільний інтерес, розминаються в поглядах на конкретні проблеми. Але конфлікти виникають і у взаємовідносинах різноманітних політичних сил (партій, рухів) і соціальних верств (станів, класів), що не належать до правлячої еліти суспільства. Такі конфлікти носять форму політичної боротьби між різноманітними партійними фракціями і самими партійними організаціями і суспільними об'єднаннями. Звичайно ж, конфлікт - це, по суті, хвороба спілкування, що має свої симптоми, характерні ознаки, різноманітні порушення спілкування: прагматичні, легітимні, комунікаційні, соціально-психологічні тенденції, зміни, що відхиляються від нормального спілкування, тощо.

Важливим в аналізі суті конфлікту є спілкування. Спілкування - спільна діяльність в реалізації інтересів, що координується шляхом обміну думками і регулюється загальними нормами. Спілкування - багатоплановий процес розвитку контактів між людьми, породжений потребами спільної діяльності. Спілкування - людська взаємодія, сукупність окремих індивідуальних дій, спроб одних індивідів виявити вплив на інших індивідів, змінити їх внутрішній світ, їх наміри, дії тощо. Взаємодія індивідів носить особистий і соціальний характер, відображає інтереси особисті та інтереси соціальні. Якщо ж виникає порушення спілкування, виникає і конфлікт - зіткнення інтересів, думок, позицій тощо, і навіть інтимно-міжособовий конфлікт, то важливим є соціально-нормативний аспект, що у випадку втручання громадськості з метою нейтралізації конфлікту, може виявитися вирішальним. У спілкуванні людей важливі: суб'єктивність (реалізація інтересів), реальність (координація шляхом обміну поглядами), нормативність (регулювання загальними нормами).

Індивід, людина зі своїми інтересами, є, насамперед, й учасник спілкування. Чи спілкуються соціальні спільності, об'єднання людей, держави? Звичайно ж, ні. Спілкуються, насамперед, представники соціальних спільностей, об' єднань людей, держав (лідери, кур' єри, посли, президенти тощо), які репрезентують інтереси соціальних спільностей. Їх власні "приватні" інтереси немовби залишаються в тіні й впливають на хід і процеси спілкування опосередковано (наприклад, хабарі службовій особі - результат своєрідного об' єднання загальних і приватних інтересів). Кожний учасник спілкування бачить ситуацію "зі своєї дзвіниці", і стати на точку зору іншого, поділити його позиції не так просто. Необхідні певні навики спілкування, а в більшості випадків - навіть професіоналізм. Особливо важливо фіксувати саме власне бачення ситуації в конфлікті, тому що інше, чуже бачення, певно, буде іншим, можливо, отут-то й суттєвість конфлікту. Звичайно ж, індивід - учасник спілкування з його інтересами (загальними й приватними), з власним баченням ситуації та іншими атрибутами. Індивід - елемент схеми спілкування, що протистоїть іншому індивіду - учаснику спілкування зі своїми інтересами, уявленнями, оцінками подій, зі своїм баченням ситуації тощо. І в конфлікті індивіди виступають опонентами, супротивниками, ворогами тощо. Колективна думка, рішення - результат спілкування індивідів між собою і навколишніми (посередниками, арбітрами, представниками влади, що здійснюють соціальний контроль за спілкуванням тощо).

Аспектами спілкування виступають: суб' єктивність (сфера інтересів), реальність (визначення ситуації) і нормативність (обмеження діяльності). Аспекти спілкування становлять принципи аналізу спілкування, що дають можливість визначення "хворобливого" спілкування, з' ясування суті конфлікту, з' ясування "симптомів" і визначення засобів "лікування". В спілкуванні ж суб' єкти реалізують інтереси, а тому-то повинні скоординувати свою діяльність, виявити обстановку, ситуацію, мати уявлення про реальність тощо. Суб'єктивність передбачає, що будь-якою своєю дією суб' єкт самовиражає себе (дії визначаються, насамперед, ментальністю індивіда, структурою його внутрішнього світу, навіть в умовах зовнішнього насилля). Згадаємо, які різні Джордано Бруно і Галілео Галілей; упертого, непохитного Джордано Бруно спалили на вогнищі, а Галілео Галілей - на суді інквізиції - відрікся від своїх поглядів. У спілкуванні з іншим індивідом індивід репрезентує лише значущі для спілкування інтереси (зубному лікарю скаржаться не на сімейні чвари, а на те, що болить зуб). Та й багато не уявляють себе в ролі директора підприємства, фірми, тому що не можуть виразити себе зі всією концепцією індивіда в ролі керівника. Суб' єктивно особистість не готова взяти на себе ту або іншу роль. Суб' єктивність спілкування - це засіб репрезентації себе. Суб'єктивність зв'язана зі свободою самовираження. Реальність же спілкування індивідів неможлива без створення ними особливої ко-мунікативності реальності. Обидва індивіди - безпосередня реальність. Якщо обидва індивіди обговорюють проблему, як літають відьми - на помелі або в ступі, і якщо обидва індивіди міфологи і для них відьма - реальність, то їх загальна реальність набуває згоди: в фольклорі одних народів відьми літають на помелі, а у інших народів - в ступі. Їх реальність - їх згода. Уявлення про спілкування як про діалог, бесіду, суперечку тощо, тобто у вузькому одно-аспектному, одержує назву дискусії. Дискусія - спілкування з метою виявити вплив на переконання учасника, переконати його словами, жестами, прикладами, вчинками тощо. Нормальність - соціальне явище, означає інтерпретацію кожного фактора в спілкуванні, здійснюється з допомогою понять певних соціальних норм. Норми повинні сприйматися справедливими, а часто-густо і універсальними. Нормативність зв' язана з принципом рівності. Якщо ж спілкування нормальне, взаємодії індивідів нормальні, кожний індивід реалізує свої інтереси, упевнений в правоті та діях, то можливе і відвернення конфлікту. Адже основні види спілкування - співробітництво, суперництво, конфлікт. Конфлікт має елементи суперництва, але репрезентує й особливий вид спілкування -"хворобливий" (протиборство). Одноборство може перетворюватися в протиборство (фінальний двобій Гамлета і Лаерта). Конфлікт - таке ж спілкування, де з' ясовуються непогодженість дій людей, що піклуються про свої інтереси. Співробітництво, суперництво - здорове спілкування, а конфлікт - нездорове.

Порушення спілкування між індивідами, спільностями людей мають характер обмеження особистої свободи (суб' єктивність), нерозуміння, дисонанси консенсусу (реальність), порушення рівності, кривди (нормативність) тощо. Суб'єктивність конфлікту відображає прагматизм, тобто заперечення об' єктивної істини, зв' язані з бажанням, наміром, метою певної особистості, включаючи і її орієнтації на допомогу і чекання допомоги від інших. Прагматичні порушення зв' язані з усвідомленням несумісності інтересів, що виступають передумовою конфліктів. Реальності конфлікту відображають комунікативний аспект, визначальний взагалі, необхідність виявлення позиції інших, можливостей допомоги, пояснення своїх інтересів і сподівань, зв' язаних з участю інших в реалізації таких інтересів. Комунікативні порушення зв' язані з деформаціями інтересів реальності. Якщо прагматичні порушення зв' язані з усвідомленням несумісності інтересів, то вони є передумовою конфліктів. Комунікативні порушення зв'язані з ускладненням взаєморозуміння. Легітимні порушення зв' язані із загостренням почуття справедливості, і можна вважати, що у відносинах одного з іншим виникли елементи кривди. Прагматичні порушення можуть висловлюватися боязню, що інший, ставши байдужим до інтересів інших або навіть прагнучи заважати їм, піклується про свої інтереси на шкоду іншим тощо. індикатор легітимного порушення - почуття кривди. Людина переоцінює іншого, навіть самого близького йому друга, - людини безчесної, підлої тощо. Нормативність конфлікту відображає легітимний аспект, зв' язаний з виправданням поведінки індивіда з позицій соціуму. Виправдання може бути етичним, юридичним тощо.

Конфлікт формується й на рівні індивідуумів, окремих груп, і на рівні держави та суспільства. Якщо конфлікт виникає в сім' ї, то дуже складно виділити в чистому вигляді, власне, політичні мотиви суперечностей, та й тяжко нав' язати політичні інтереси, що реалізуються на рівні суспільства й держави. Однак політична ворожнеча або згода між окремими людьми не обов' язково допускає наявність взаємних емоційних симпатій або антипатій. В житті люди можуть бути друзями, але в політиці займати протилежні позиції, а політичні союзники - особисті вороги, недруги. Об' єднані єдиним політичним інтересом індивідууми у складі соціального співтовариства, групи необов' язково керуються почуттям особистої ненависті до окремих індивідів, тотожних у складі протилежного за інтересами співтовариства або групи. Форми політичної поведінки індивіда, його інтереси в ситуації конфлікту визначає саме загальний інтерес. Особливо повчальний крайній прояв суперечностей в конфлікті - війна. Тут людина особливо жорстко залежить від внутрішньої логіки самого конфлікту, перетворюючись, незважаючи або навіть всупереч своїм особистим інтересам і настроям, в заручника політичних інтересів. Конфлікти виникають між двома, декількома або системами держав, відображаючи несумісність або докорінні суперечності політичних, економічних і соціальних інтересів різноманітних націй. Конфлікт набуває міжнародного характеру, стає реальністю зовнішньополітичного процесу, допускає зіткнення між політичними співтовариствами і соціально-економічними системами тощо. Політичний конфлікт - зіткнення протилежних інтересів, поглядів, цінностей і пріоритетів, зумовлених необхідністю взаємодії між різноманітними суб' єктами політичної дії. Суб' єктами політичного конфлікту і політичних дій виступають окремі особистості, соціальні та етнічні спільності, верстви, групи, політичні партії і рухи, еліти, класи (або стани), держави.

Несумісність застосування інтересів і претензій сторін при обмеженості або неможливості їх взаємного задоволення - загальна природа конфлікту. Звідси, по суті, конфлікт - вічна форма суспільного буття. Адже в історії людства не існувало й не існує такої суспільної, соціально-економічної, політичної системи, що раз і назавжди розподілила, а потім і постійно рівномірно задовольняла б різноманітні потреби, інтереси та бажання людей, відповідаючи ідеальним уявленням про соціальну справедливість. Вирішити таку вічну проблему неможливо вже тому, що той же контроль і регулювання повинні б здійснювати люди, соціальні спільності, виключені з системи загальної рівності. Політичний процес постійно триває в умовах конкуренції та змагання різноманітних інтересів, під впливом конфлікту як об' єктивного фактора. Конкуренція, змагальність і боротьба інтересів можуть мати або прихований мирний, або насильницький характер, реалізуватися шляхом переговорів, узгоджень або шляхом відкритого зіткнення. Звичайно ж, джерелом нестабільності політичної системи виступають внутрішні конфлікти, що можуть привести до руйнування політичного співтовариства. Досвід історії показує, що для руйнування політичної системи не обов' язкові агресивність або насильство. Зовнішні конфлікти здатні привести до деструктивних змін політичної системи або навіть до повного її руйнування, якщо переростають в збройні конфлікти. Природно, конфлікт - спосіб соціальної взаємодії індивідуумів, соціальних спільностей і груп, різноманітних об' єднань і формувань, нормальний і природний прояв колективного життя, а не як явно "патологічне відхилення" або аномалія. Яке суспільство, такі й конфлікти виникають.

інтенсивність конфліктів взагалі, а політичних конфліктів зокрема, буває найрізноманітнішою. В деяких випадках учасники конфлікту виявляють підвищену ворожість і непримиренність, в інших - наявність протилежних, суперечливих інтересів не переноситься на рівень особистої неприязні. Одні конфлікти протікають бурхливо, виливаючись в активну політичну поведінку і охоплюють велику кількість людей, інші - зовні непомітні та не тягнуть за собою змін обстановки в суспільстві. Соціальні та політичні конфлікти можуть регулюватися різноманітним, взаємним визнанням його учасниками меж реалізації (законодавчих норм, морально-етичних рекомендацій тощо). Але бувають і конфлікти, що не знають жодних обмежень або "правил гри". За глибиною інтенсивності та регульованості конфлікти діляться на радикальні, глобальні і окремі. В розвитку конфлікти проходять чотири фази: прихована фаза, коли формується конкретний зміст конфліктних інтересів, вхідними якого виступає нерівність, прагнення покращити статус і досягнути переваги; фаза напруженості, тобто еволюція прихованого конфлікту, зумовлена дією сторони, що володіє могутністю й силою примусу; фаза антагонізму, наявність напруженості; фаза несумісності. Кожний конфлікт володіє різноманітним ступенем інтенсивності, може піддаватися регулюванню, бути окремим або радикальним.