Знайомство із зовнішньополітичними стратегіями Японії, США і КНР дає змогу виявити украй цікаві фундаментальні розбіжності в підходах цих держав до забезпечення миру та своєї зовнішньополітичної діяльності.
Японські зовнішньополітичні концепції і доктрини відбивають зміни на світовій арені, та варіанти найбільш оптимального пристосування Японії до цих змін. Це стратегії "ситуативної рефлексії та пристосування".
Вкрай заідеологізовані американські стратегії не відбивають об'єктивного процесу на світовій арені, а нав'язують свій погляд на світ, який безапеляційно необхідно підпорядкувати інтересам США. Це своєрідний мічурінський варіант у сфері світової політики: "Не чекати милості від природи, а змінити її відповідно до наших інтересів". Звідси - наступально-активна стратегія, фактично без врахування інтересів інших суб'єктів світової політики.
Китайський варіант базується на переконанні того, що світ розвивається за об'єктивними законами, з його неминучими причинно-наслідковими зв'язками, відповідно до яких необхідно розбудовувати зовнішньополітичну стратегію КНР. Вона позбавлена елемента наступальності або нав'язування, оскільки об'єктивні закони (наприклад, ідея про неминучість багатополярності) збігаються зі стратегічними інтересами Китаю.
Названі розбіжності на фундаментальному рівні й визначають несхожі, своєрідні типи зовнішньої політики Токіо, Вашингтона і Пекіна.
Китайські погляди на загальну ситуацію у Східній Азії в принципі збігаються з офіційними оцінками США і Японії. У КНР також вважають, що нині в регіоні панує мир і відносна стабільність. її відносність викликана проблемами і "конфліктними зонами", серед яких: ситуація на Корейському півострові; територіальні суперечності у Східно-Китайському та Південно-Китайському морях; регіональна гонка озброєнь.
Проте на відміну від Вашингтона і Токіо Пекін до цього списку додає декілька блоків протиріч, які у випадку загострення можуть розширити кількість "конфліктних зон". Серед них варто звернути увагу на важливий блок економічних протиріч. Мається на увазі, що нині, коли ідеологія відсунута на задній план, а на передній висуваються проблеми економічної безпеки, економічні протиріччя, особливо між США і Японією, у перспективі саме вони найсерйознішим чином визначатимуть загальний контекст регіональної безпеки.
Китайські вчені надають серйозного значення етнічним протиріччям, що, на їхню думку, стають причиною дроблення держав у Східній Азії.
Ще більш серйозно вони ставляться до релігійних проблем, що несуть у собі загрозу виникнення усіляких конфліктів та поширення небезпеки. Виділяючи релігійний чинник в окремий блок безпеки, китайські аналітики мають на увазі не лише ситуацію за межами КНР, а й всередині Китаю, пов'язану з намірами буддійських сепаратистів у Тибетському автономному районі.
Нарешті, хоча китайські вчені свого часу і піддали жорсткій критиці концепцію С. Хантінгтона про "зіткнення цивілізацій", самі ж підтверджують ЇЇ прикладами жорсткого опору Східноазіатської культури (або сучасної конфуціанської культури) західним цінностям. Іншими словами, вони не виключають загострення ситуації в регіоні через цивілізаційні несумісності "егоїстичної" західної культури та "гуманістичної" конфуціанської культури.
Проте більш серйозні розбіжності прослідковуються в оцінках політики тих або інших великих держав, а також методів і способів підтримання та збереження безпеки в регіоні.
На відміну від США аналізуючи проблеми безпеки в Східній Азії китайські експерти беруть до уваги всі чотири основні держави, тобто крім США - Японію, Китай і Росію. При цьому, правда, чітко оговорюючи реальний статус кожної із них. Китай і Японія - на підйомі, Росія в результаті розпаду СРСР нині - тільки як "регіональна держава", а США - єдина супердержава. Саме тому Сполучені Штати є країною, яка спроможна впливати на всі аспекти національних інтересів КНР (політика, економіка, безпека). Природно, що в цьому зв'язку Америці надається першорядного значення в сукупній зовнішній політиці ЦК КПК.
При цьому багатьох китайців дратує політика подвійних стандартів, яка практикується Вашингтоном. Так, Хуа Ді, китайський вчений в області ракетобудування, який довгий час працював у Стенфордському університеті, нагадує: "Вашингтон активно виступає проти експорту КНР ракет малого радіуса дії (М-11) до Пакистану, сам же продовжує постачати технологію для ракет дальнього радіуса дій "Трайдент" у Велику Британію. США також намагаються заблокувати мирне співробітництво з Іраном, Пакистаном і Алжиром в ядерній сфері в рамках програм, схвалених МАНАТЕ, у той же час не обмежуючи себе в цій сфері, приміром, у відносинах із Японією. Конгрес США забороняє ООН використовувати "американську частку" на програми щодо контролю за народжуваністю в КНР, тобто програму, схвалену і рекомендовану самою ООН.
Таким чином, Хуа Ді - єдиний учений, який звернув увагу на розбіжності в концепції балансу сил у Східній Азії. Він нагадує, що посилення американської військової присутності в регіоні в період "холодної війни" пояснювалося необхідністю "збалансувати" військову загрозу з боку Радянського Союзу, і ця мета була тоді досягнута. Нині Вашингтон також часто повторює, що американська присутність створює "баланс сил". Якщо мати на увазі те, що російський військовий потенціал на Далекому Сході скоротився ледве чи не вдвічі, то з якою силою нині "балансують" американці в Східної Азії? Беручи ж до уваги розрахунок, що китайський військовий потенціал як у кількісному, так і в якісному відношеннях кардинально поступається сукупному американсько-японському військовому потенціалу, робимо висновок, що ніякого балансу сил не існує, а є значна військова перевага США в Тихоокеанському регіоні.
ЦК КПК виступає не просто проти "переваги", а в принципі проти військової присутності США, оскільки Східна Азія не потребує американського "бебісіттерства". Ця позиція офіційно вперше була озвучена в квітні 1997 р. МЗС КНР у відповідь на твердження Вашингтона щодо необхідності залишення 100 тисяч американських військовослужбовців в Азії. Спікер МЗС КНР заявив: "Мир і стабільність в Азії мають підтримуватися самими азіатськими державами, і вони повною мірою спроможні це зробити". Багато китайських експертів постійно підкреслюють, що держави Східної Азії "не бажають погоджувати свою безпеку і долю зі Сполученими Штатами - державою, яка схильна до силової політики та поводить себе як світовий жандарм".
При такому "стратегічному" підході до США цілком природною є увага, що надається "російському чиннику" в Східній Азії. Цілі щодо Росії, китайські експерти обґрунтовують таким набором аргументів.
По-перше, вони із задоволенням відзначають завершеність процесу демаркації російсько-китайського кордону за винятком невеликих ділянок у районі Примор'я і по річці Амур.
По-друге, ними позитивно оцінюється військово-технічне співробітництво, особливо в зв'язку з тим, що самі американці заблокували доступ на військовий ринок США після подій на площі Тяньаньминь у 1989 р.
По-третє, китайська сторона розраховує на допомогу Росії в справі відновлення технічного устаткування підприємств, побудованих СРСР ще у 50-і роки минулого століття. Крім того, великі плани пов'язані й з постачаннями нафти та газу із регіону Сибіру.
По-четверте, як про це відверто пише професор Фуданського університету У Сінбо, китайсько-російське співробітництво "покликане створити протидію домінуючому впливу США як єдиної наддержави світу". Іншими словами, "стратегічне партнерство" між КНР і РФ дає основу для більш успішної розбудови багатополярної системи в світі. Позитивним для КНР є заснування на чолі з Росією так званої регіональної системи безпеки "Шанхайської шістки", до складу якої увійшли також Казахстан, Киргизстан, Таджикистан і Узбекистан.
У контексті подібних міркувань стає зрозумілою негативна позиція Пекіну з приводу реформування японсько-американського військового альянсу, ідея якого зафіксована в Спільному американсько-японському комюніке у квітні 1996 р.
У відповідь на заїжджений аргумент про те, що військова спайка Токіо з Вашингтоном, мовляв, стримує мілітаризацію
Японії, китайці резонно вказують на посилення військового потенціалу власне Японії, розширення зони "національної" (читай - військової) безпеки, тобто розширення зони дій "сил самооборони" країни ледве чи не до Австралії. Більш ж тісне військове співробітництво двох держав, на думку китайських експертів, може втягнути і Японію в тайванську проблему. Нарешті, реформування альянсу посилює низку компонентів доктрини "превентивної дипломатії" США, яка, в першу чергу, зачіпає інтереси китайської сторони. Приміром, якщо Вашингтон і Токіо вирішать створити "театр ракетної оборони" (theater missile dйfense) в Японії, це неминуче дестабілізує вплив у регіоні та зачепить систему безпеки КНР.
У ЦК КПК з насторогою ставляться до пропозицій щодо формування різноманітних "колективних" структур у сфері міжнародної безпеки. Наприклад, до висунутих американцями пропозицій щодо створення Ради зі співробітництва в області безпеки - щось на кштал оборонної структури АТЕС. Незацікавленість китайських геополітиків у подібного роду організаціях пояснюється просто: так чи інакше в них домінуватимуть США з їхнім уявленням про безпеку в регіоні, що не збігається зі стратегічними національними інтересами більшості держав Азіатсько-Тихоокеанського регіону, особливо Китайської Народної Республіки.
8.7.5. Організаційно-правові аспекти формування концептуального підходу до безпеки Китаю у сфері сучасного інформаційно-психологічного протиборства
8.8. Республіка Індія
8.9. Ісламська Республіка Пакистан
8.10. Російська Федерація
Розділ 9. Шляхи вдосконалення системи забезпечення національної безпеки України в інформаційній сфері