Економічна теорія - Чепінога В.Г. - 11.1. Аграрні відносини та їх особливості

Однією з галузей економіки кожної країни є сільськогосподарське виробництво. В ринковій економіці воно здійснюється на товарно-грошових засадах. Тому підприємницька діяльність у цій галузі спирається на принципи, загальні для всієї економіки. Однак сільське господарство має такі особливості, що суттєво впливають на підприємництво та надають йому особливих ознак. Розглянемо їх.

11.1. Аграрні відносини та їх особливості

Сільське господарство - найдавніша галузь людської діяльності. Протягом всієї історії люди завжди займались вирощуванням рослин та тварин, що забезпечувало їм значну частину їх потреб. Ця галузь не втратила своєї значимості і в сучасних умовах. Переважна частина споживчих товарів навіть у розвинутих країнах пов'язана із результатами сільськогосподарського виробництва. В Україні на початок XXI ст. у сільському господарстві створюється понад 1/5 виробленої усією економікою продукції та понад 1/4 валової доданої вартості. Прямо чи опосередковано воно виробляє продукцію, що є основою 75% фонду споживання.

Економічна діяльність у цій сфері національної економіки здійснюється за економічними законами, що регулюють і інші сфери суспільного виробництва. Але сільськогосподарське виробництво має свою специфіку, що відрізняє його від інших сфер економіки. Це пов'язано насамперед з тим, що основним засобом виробництва у цій сфері є земля. Якщо для інших галузей земля є простором, на якому здійснюється економічна діяльність, то в сільському господарстві це основний фактор виробництва. Водночас він має свої особливості (див. схему 11.1).

Схема 11.1. Особливості землі як основного фактора виробництва у сільському господарстві

По-перше, земля не є продуктом людської праці і не може бути відтворена як інші фактори виробництва. По-друге, земля не може бути замінена в сільськогосподарському виробництві жодним іншим засобом. По-третє, земля не може бути довільно збільшена у розмірі або переміщена у просторі, що можна робити з іншими факторами виробництва.

Зазначені особливості землі як основного фактора сільськогосподарського виробництва зумовлюють і специфіку останнього (див. схему 11.2).

По-перше, продукт цього виробництва є специфічним, бо виступає результатом не тільки людської праці, а й таких природних факторів, як родючість землі та кліматичні умови. Економічний процес відтворення у цій галузі тісно переплітається з природним. Тому результативність економічної діяльності у цій галузі економіки визначається нерідко природними чинниками, а не факторами, створеними людською працею.

По-друге, сільськогосподарське виробництво характеризується сезонністю. Йому властиві великі перерви часу між виробничими процесами, що зумовлене дією біологічних і кліматичних факторів.

Схема 11.2. Особливості сільськогосподарського виробництва

А це загострює проблему зайнятості робочої сили: в періоди піку сільськогосподарських робіт попит на неї збільшується, а в міжсезоння зводиться майже до нуля. До того ж, передбачається утримання значної кількості техніки, яка використовується лише протягом певного, як правило, нетривалого часу, а решту часу простоює.

По-третє, для сільськогосподарського виробництва характерний суттєвий розрив у часі між затратами виробництва і одержаним результатом у вигляді готового продукту, що може бути реалізованим. Це породжує велику залежність підприємницької діяльності у цій сфері економіки від одержання кредитів.

По-четверте, залежність від природно-кліматичних умов, біологічних і ґрунтових чинників суттєво позначається на результативності сільськогосподарського виробництва, обумовлюючи його нестійкість, а отже, і значні затрати на створення страхових фондів на випадок несприятливих факторів, таких як посухи, град, повені та ін.

Особливості сільськогосподарського виробництва позначаються і на економічних відносинах цієї сфери, що іменуються аграрними відносинами (ті, що пов'язані з використанням землі як основного засобу виробництва). їх основним елементом є відносини земельної власності. Це історично визначена форма присвоєння особою, групою осіб або державою землі як природної умови будь-якого виробництва, а в сільському господарстві - основного фактора виробництва. Вони характерні для будь-якого суспільства і пройшли тривалий шлях розвитку. В сучасних умовах у більшості країн власники землі, що використовується у сільськогосподарському виробництві, поділяються на дві групи:

1) ті, хто самі здійснюють господарську діяльність, використовуючи власну або найману працю;

2) ті, хто не займається сільськогосподарською діяльністю, а здають землю в платне користування іншим особам.

Власність на землю насамперед проявляється через землеволодіння. Останнє є визначенням права фізичної чи юридичної особи на певну ділянку землі на обумовлених підставах, що передбачають відповідні права та обов'язки його власника. Землеволодіння означає, що володіння землею не відділене від права власності, тобто володіння і власник є однією особою - фізичною чи юридичною.

Другою формою реалізації власності на землю є землекористування. Це використання землі в установленому звичаєм або законом порядку. Воно визначає умови, порядок та форми господарського використання землі фізичними або юридичними особами, які не мають на неї права власності. Характер землеволодіння зумовлений системою економічних відносин суспільства. В сучасних умовах однією з найпоширеніших форм землекористування є оренда землі, за якої власник земельної ділянки передає її на певний строк іншій особі, для здійснення господарської діяльності за певну винагороду. Правовим актом, що регулює цю форму землекористування, є договір оренди.

Оренда землі існує здавна. Ще в кодексі Хаммурапі (XVIII ст. до н. е.) чітко визначались умови оренди землі. Вона була короткостроковою (на 1-2 роки), натуральною (з виплатою 1/3 або 1/2 врожаю з поля і 2/3 з саду) або грошовою. В країнах, що розвиваються, оренда землі і нині є основною формою землекористування. В Ірані, наприклад, наприкінці XX ст. 60% усіх селянських сімей орендували землю. У Гватемалі таких сімей 40%, в Іспанії - 75%. Широко розповсюджена оренда землі і в розвинутих країнах. Так, на кінець XX ст. у західноєвропейських країнах частка орендної землі становила 40%. Поширеною є оренда землі і в США, де 68% землі, що використовувалася фермерами для сільськогосподарського виробництва, було використано на умовах оренди. Часто орендують землі підприємці, які використовують найману працю. Такі підприємства в розвинутих країнах виготовляють основну частину сільськогосподарської продукції.

В Україні прийнятим у жовтні 1998 р. законом "Про оренду землі" встановлено право оренди, яке було скасовано в 30-ті роки XX ст. І уже на початку XXI ст. майже 5,6 млн земельних паїв, отриманих селянами в ході земельної реформи, були здані в оренду. Це дало змогу їм щорічно одержувати суттєвий дохід у формі орендної плати.

Особливості аграрних відносин проявляються і в специфіці організаційно-правових форм підприємницької діяльності в сільськогосподарському виробництві (див. схему 11.3).

Найпоширенішим є фермерське господарство, що зазвичай пов'язане з сімейними фермами. Такі ферми, як правило, ведуть виробництво власними силами або частково використовують найману робочу силу для виконання сезонних робіт. Однак за обсягом вироб

Схема 11.3. Організаційно-правові форми підприємницької діяльності у сільському господарстві

ництва сільськогосподарської продукції головну роль відіграють великі фермерські господарства з найманою працею. У США наприкінці XX ст. такі господарства давали понад 70% усієї сільськогосподарської продукції країни і використовували 80% усієї найманої праці у цій галузі економіки. Широкого розповсюдження набула і така форма підприємницької діяльності, як сільськогосподарські кооперативи. Вони найчастіше є постачальницько-збутовими. Виробництво сільськогосподарської продукції дрібні фермерські господарства здійснюють самостійно, а питання забезпечення себе необхідними ресурсами та реалізації виробленої продукції вирішують через кооперативи. Так, у США на кінець XX ст. такими кооперативами перероблялася і реалізувалася майже третина фермерської продукції, а їх частка у забезпеченні фермерів матеріально-технічними ресурсами становила понад 25%. А у Швеції практично всі фермерські господарства є членами сільськогосподарських постачальницько-збутових кооперативів.

Особливістю аграрних відносин є висока стійкість малих підприємств. Це зумовлено специфікою попиту на сільськогосподарську продукцію: він широкий за асортиментом, але невеликого розміру. Тому великим підприємствам виробляти таку продукцію економічно невигідно. І попит на неї задовольняють малі підприємства. Крім того, дрібне виробництво більш стійке до перепадів попиту на ринку, воно до них пристосовується швидше, ніж великі фермерські господарства.

Специфіка землі як основного засобу виробництва та особливості реалізації власності на землю обумовлюють необхідність економічної оцінки землі. Це визначення відносної продуктивності та загальної цінності землі як природного ресурсу та основного засобу виробництва у сільському господарстві. її мета - якнайточніше встановити відмінності в якості земель щодо економічної родючості за досягнутого рівня землеробства. При цьому враховуються місцеві природні та економічні умови виробництва, місцерозташування земельних ділянок щодо пунктів реалізації продукції, наявність і стан шляхів сполучення та інших елементів інфраструктури сільського господарства, а також витрат і результатів виробництва по всій сукупності вирощуваних культур. Основними показниками при економічній оцінці землі є вартість валової продукції, окупність витрат та диференціальний дохід від використання землі. Для отримання достовірних показників використовуються середні багаторічні дані (за 5-10 років). На основі показників складають шкали економічної оцінки землі, які у відносних величинах (балах) відображають рівень родючості, продуктивності та доходності усіх одиниць земельних угідь. Економічна оцінка землі є складовою частиною земельних кадастрів, що є системою відомостей і документів, які містять сукупність достовірних даних про природний, господарський і правовий стан земель.