Історія економіки та економічної думки - Козюк В.В. - 2.3.3. Неоліберальні теорії модифікації ринкової економіки

Модель соціального ринкового господарства німецького неолібералізму

Заслуговує на особливу увагу як приклад цілісної системи теоретичних розробок, практичних кроків економічної політики і реального втілення ідей.

Неоліберальну теорію в Німеччині після Другої світової війни характеризують вчення ордолібералізму (фрайбурзької школи) і концепція соціального ринкового господарства.

Термін "соціальне ринкове господарство" запропоновано державним секретарем Федерального міністерства економіки професором Альфредом Мюллером-Армаком (1901-1978) у книзі "Господарське управління і ринкове господарство" (1947р.) для характеристики форм переходу від мілітаристської фашистської економіки до мирної. Згодом це поняття наповнилося новим змістом і перетворилося на концепцію економічного устрою, послідовно реалізованою економічною реформою 1948 р. Л. Ерхарда та економічною політикою урядів Аденауера - Ерхарда у Західній Німеччині.

Теорія соціального ринкового господарства стала синтезом поглядів ордолібералів відповідно до умов розвитку післявоєнної Німеччини. Вальтер Ойкен розробив принципи економічної політики на основі теорії господарського порядку. Він проголошував встановлення у Німеччині конкурентного економічного порядку (конкурентного ринкового устрою) на основі регулювання конкуренції та монополії, соціальної справедливості ринкового розподілу доходів. Вважав, що держава повинна обмежуватися формуванням економічного ладу і плануванням господарських форм, тоді як регулювання і перебіг господарського процесу відбуваються спонтанно. Конкуренція характеризувалася як державний інститут, який необхідно захищати від монополій2.

Відповідно до концепції Вільгельма Репке, соціальне ринкове господарство - це шлях до економічного гуманізму. У книзі "Гуманне суспільство" соціальне ринкове господарство аналізується як певний серединний "третій шлях" між капіталізмом і соціалізмом, який протиставляє: колективізму - індивідуалізм, концентрації влади - свободу, централізму - децентралізм, а організації - стихійно побудовану систему. Держава повинна, по-перше, захищати конкуренцію від економічної влади монополій, по-друге, захищати населення від стихії ринкових відносин. Ще у 1942 р. вчений порівнював роль держави в економіці з роллю арбітра на футбольному полі, який стежить за дотриманням правил гри, але не має права брати участь у самій грі команд.

А. Мюллер-Армак тезу про відповідальність держави за життєздатність конкурентної економіки доповнив аргументацією необхідності сильної соціальної політики. Держава стежить за дотриманням "правил" вільної конкуренції, контролює умови ціноутворення і протидіє встановленню монопольних цін, гарантує охорону і пріоритетне значення приватної власності, а також здійснює активну соціальну політику компенсації (вирівнювання).

Соціальне вирівнювання - це політика перерозподілу доходів за допомогою значного оподаткування високих доходів, організація системи соціальних виплат непрацездатним і малозабезпеченим. Інша форма соціальної політики - створення розвиненої системи соціального страхування (пенсійного, з безробіття, втрати працездатності) та формування мережі об'єктів соціальної інфраструктури. Кінцевою метою соціальної політики компенсації є згладжування гострих соціальних суперечностей і конфліктів у суспільстві, досягнення високого рівня добробуту для переважної більшості його громадян.

Людвіг Ерхард (1897-1977) виступав за підвищення добробуту всіх соціальних станів населення, відновлення і структурну перебудову німецької промисловості, підвищення продуктивності праці, інтеграцію Німеччини у світове господарство, створення господарського порядку, який би об'єднував цінності вільної і планової економік: свободу діяльності суб'єктів господарювання, рівновагу економічної системи та обмежене державне регулювання. Економічна політика має ґрунтуватися на свободі та відповідальності. Соціальне ринкове господарство на відміну від класичного ліберального забезпечує "добробут для всіх" і "добробут через конкуренцію", що регулюється державою. Узгоджений рух продуктивності праці, цін і заробітної плати - це фактори успішної політики державного регулювання економіки.

Суть соціального ринкового господарства полягає у синтезі вільного і соціально обов'язкового суспільних устроїв, а саме у поєднанні свободи ринку із принципами соціального вирівнювання з метою забезпечення високого рівня добробуту, соціальної справедливості та захищеності громадян.

Починаючи з 1948 р., неолібералізм фрайбурзької школи В. Ойкена набуває статусу офіційної економічної доктрини ФРН. Втілення моделі соціального ринкового господарства відбулося завдяки ефективній економічній політиці Л. Ерхарда, що забезпечила динамічне економічне зростання1. Конкретні заходи уряду, спрямовані на посилення регуляторної діяльності держави, означали відхід від теоретичної програми В. Ойкена.

Проте концепція та практика глобального регулювання подавалися населенню під звичними гаслами: приватна власність як основа свободи конкуренції і свободи угод; відкритість ринку і вільна конкуренція без монополістичних обмежень; повна відповідальність підприємців за результати своєї діяльності.

У1965 р. на черговому партійному з'їзді ХДС Л. Ерхард оголосив про створення соціального ринкового господарства, що перетворило Німеччину у сформоване суспільство.

Доктрина сформованого суспільства, за Л. Ерхардом і його однодумцями, - це пошук кращого "природного економічного порядку", якого можна досягти саме шляхом створення соціального ринкового господарства. Для нього характерна єдність інтересів усіх соціальних груп і високорозвинений поділ праці, що посилює економічну взаємозалежність людей, підприємств і галузей економіки як "спільноти взаємних послуг". У "сформованому суспільстві" принципи приватної ініціативи зберігають своє першочергове значення, але держава здійснює необхідні витрати на соціальні послуги, відстоюючи при цьому як соціальну справедливість, так і економічну ефективність.

Новоавстрійську школу неолібералізму представляли Людвіг фон Мізес і Фрідріх Август фон Хайєк.

У науковій діяльності Л. Мізеса ("Людська діяльність: трактат з економічної теорії", 1949; "Теорія та історія", 1957; "Гносеологічні проблеми економічної науки", 1960; "Основи економічної науки", 1962) основним напрямом став аналіз логіки індивідуальних рішень, мотивів поведінки людини у процесі економічного вибору, що є предметом праксеологїі1 - науки про людську поведінку, принципи людського вибору. Вчений розглядає категорії праксеології як вічні й незмінні, оскільки вони відображають незмінну структуру людського мислення, загальну логіку будь-яких раціональних дій. Основою раціональної економічної діяльності вчений вважає приватну власність, що породжує стимули, забезпечує незалежність вибору суб'єктів економіки та сприяє оптимальному використанню ресурсів.

Л. Мізес продовжував критику соціалізму та обґрунтовував переваги вільного підприємництва. Він доводив, що лише ринкова економіка забезпечує високі темпи економічного зростання, політичну й економічну свободу особистості, достатній рівень добробуту. Ринкова економіка функціонує як демократія: кожна витрачена грошова одиниця є тим механізмом, який споживач використовує для того, щоб виразити свої переваги і зорієнтувати економічну діяльність виробників. Вона ґрунтується на диференціації як результатів суспільного виробництва, так і можливостей індивідів. Нерівність соціальних станів, доходів і прибутків є необхідністю. Проблеми, що постають перед індивідами, які не можуть брати участь у виробництві, можуть вирішуватися на основі доброчинності, якщо державне регулювання не призведе до негативних наслідків і, як результат, до небажання громадян займатися благочинними акціями. Л. Мізес критикує будь-яку форму державного інтервенціонізму. Він виступає проти податкового втручання, контролю за цінами та рівнем заробітної плати; проти обмеження тривалості робочого дня, довільної грошової політики, перерозподілу доходів, соціального забезпечення, протекціонізму.

Найвпливовішим теоретиком неолібералізму XX ст. залишався Ф.А. фон Хайєк, який після публікації в 1944 р. праці "Дорога до рабства" здобув світову славу. У цій книзі він досліджує два альтернативні способи організації соціального ладу: ринковий порядок і централізоване планування (тоталітаризму і націонал-соціалізму); обґрунтовує механізм формування тоталітарної влади та тоталітарної масової свідомості.

Упродовж 1947-1961 рр. Ф.А. Хайєк очолював Товариство "Мон Пелерин" - своєрідну материнську організацію всіх неоліберальних дослідницьких центрів. Завдяки фінансовій підтримці швейцарських промисловців і банкірів на базі Товариства Ф.А. Хайєк організував так званий міжнародний ліберальний форум, що об'єднав економістів, промисловців, журналістів - прихильників ідеї спонтанної рівноваги ринку1.

Творчість Ф.А. Хайєка характеризують праці "Індивідуалізм і економічний порядок" (1949), "Використання знання у суспільстві" (1945), "Контрреволюція науки" (1952), "Структура сприйняття" і "Конституція свободи" (1960), "Право, законодавство і свобода" (у трьох томах, 1973-1979), збірка лекцій і статей "Дослідження з філософії, політики, економіки та історії ідей" (1967-1978), "Безробіття і грошова політика", "Уряд як генератор ділового циклу" (1979), "Згубна самовпевненість: помилки соціалізму" (1988) та ін.

Системоутворювальною основою лібералізму Ф.А. Хайєка є вчення про спонтанний характер ринкового порядку і концепція неявного знання.

Погляди, викладені ФА. Хайєком у його працях, можна звести до таких висновків:

o основою господарської діяльності є індивідуальні суб'єктивно-психологічні оцінки і мотиви економічних агентів. Кейнсіанство, марксизм і монетаризм, що оперують макроекономічними залежностями, мають мало спільного з реальною дійсністю. Вони є небезпечними, адже стверджують, що індивідуальне мислення потрібно підкорити свідомому суспільному контролю. А це, на думку Ф.А. Хайєка, є прямою дорогою до рабства. З цих позицій вчений заперечує також неокласичну теорію рівноваги;

o суспільний порядок, що існує без примусу й наказів, - це так званий самоорганізований, або спонтанний, порядок. Він розвивається за властивою йому внутрішньою логікою, зумовленою тим, що люди керуються своїми практичними знаннями, розсіяною і неякісною інформацією про умови та параметри поточної діяльності у сфері економіки. Спонтанний характер ринкового порядку цілком виключає можливість будь-якого зовнішнього втручання (державні управління і контроль, економічна політика, реформування) у цей процес незалежно від намірів без загрози часткової або повної руйнації механізму ринку і господарської системи в цілому. Правила спонтанного порядку абсолютно протилежні принципам державного регулювання Дж.М. Кейнса і соціалістичної організації суспільства;

o ринок - це інформаційний механізм, що забезпечує отримання системних знань про економіку, без яких не можлива ефективна господарська діяльність. Ринковий порядок принципово відрізняється від природних і технологічних об'єктів і систем, знання про які легко можна формалізувати за допомогою математичних графіків і формул та використовувати для управління;

o істинна економічна свобода - це право вільно розпоряджатися своїм капіталом і своїми здібностями, що неминуче пов'язано з ризиком і відповідальністю. Надійну гарантію свободи створює система приватної власності. Доки контроль над власністю розподіляється між незалежними один від одного людьми, доти ніхто не має над ними абсолютної влади;

o гроші не можуть бути інструментом грошової політики держави, бо це призводить до інфляції та економічних спадів. Стабільність грошової системи може бути досягнута лише на основі її лібералізації відміни державної монополії на емісію грошей, конкуренції приватних емітентів;

o соціалізм як лад і планова організація економіки руйнує природну суспільну еволюцію, знищує економічну свободу громадян і перетворює їх у пасивні об'єкти планової економіки. Соціальна справедливість планової економіки спрямована на перерозподіл доходів, знижує економічну ефективність і гальмує економічне зростання, дезорієнтує суспільство при виборі конкретних цілей господарювання та засобів їх досягнення;

o завдання держави полягає у визначенні правових норм функціонування вільної ринкової економіки і наданні суспільству окремих соціальних послуг, які не може запропонувати ринок: пенсійне забезпечення, розвиток системи медичного обслуговування й освіти, страхування від безробіття;

o економічна платформа неолібералів передбачає: відміну державної регламентації, приватизацію і скорочення програм боротьби з безробіттям, ліквідацію допомоги на житло, контроль за орендною платою, зменшення витрат на соціальний захист й обмеження ролі профспілок. Держава позбавляється права перерозподілу доходів.

Ф.А. Хайєк у 1974 р. за основоположні праці з теорії грошей і економічних коливань, а також глибокий аналіз взаємозалежності економічних, соціальних та інституціональних явищ отримав Нобелівську премію з економічних наук.

Особливості французького неолібералізму-дирижизму

Упродовж першого післявоєнного десятиліття у Франції остаточно утвердилась національна школа економічної теорії під керівництвом Моріса Фелікса Шарля Алле і Жака-Леона Рюефа.

Ж.Л. Рюеф (1896-1979) у 50-ті pp. XX ст. брав участь у розробці теоретичних основ економічної політики Ш. де Голля. У подальшому діяльність Ж.Л. Рюефа з лібералізації французької економіки та пропагування ліберальних цінностей забезпечила йому значний вплив на економічну політику трьох наступних урядів країни. В основній праці цього періоду "Суспільний порядок" (1945) вчений обстоює так звану "ринкову цивілізацію", яка спирається на саморегулювальний потенціал ринку, зумовлений процесом врівноваження цін та стабільністю грошового обігу за умов вільної конкуренції. У 1960 р. групою експертів на чолі з Ж.Л. Рюефом було проголошено доповідь "Про перешкоди економічній експансії", в якій обґрунтовувалася потреба створення і стимулювання важелів державної підтримки ринкової саморегуляції".

Професор Паризького університету М.Ф.Ш. Алле (1911-2005) на той час уже опублікував свої відомі праці: "У пошуках економічної дисципліни" (1943), "Чиста економічна теорія і соціальний оптимум" (1945), "Економіка і процент" (1947), "Багатство чи злидні" (1946), "Трактат з чистої економічної теорії" (1952), "Управління націоналізованими вугільними шахтами і економічна теорія" (1953), "Єдина Європа. Дорога до процвітання" (1959)1. Його теоретичні дослідження і практичні розробки заклали основу успішної реалізації французького симбіозу неолібералізму-дирижизму.

Вихідним положенням загальної філософської позиції М.Ф.Ш. Алле є поєднання економічної ефективності й соціальної справедливості - двох протилежних начал соціально-ліберальної моделі економіки, яка аналізувалася як найбільш адекватна сучасним вимогам суспільного устрою.

У чому полягає зміст концепції М.Ф.Ш. Алле? Вчений наголошує, що у демократичному гуманному суспільстві вищою метою і центром уваги є людина. Економіка не є самоціллю суспільного розвитку, її головне завдання - задоволення людських потреб. Критерієм суспільного прогресу слід вважати зростання чистого використовуваного доходу на душу населення. Одночасно вчений дотримується думки, що ефективною може бути тільки конкурентна економіка. Будь-яке централізоване і авторитарне планування призводить лише до значних втрат як виробництва, так і добробуту. Причина полягає у відсутності приватної власності, без якої не може бути політичної й економічної свободи. Водночас реальність полягає в тому, що економіка ринків не віддільна від інституційних рамок, у межах яких вона працює, і передбачає строге дотримання правил.

Розв'язання проблеми поєднання ефективності й соціальної справедливості М.Ф.Ш. Алле вбачає за такими основними позиціями.

Економічна ефективність - вихідна й обов'язкова умова вирішення всіх соціальних завдань, розквіту культури і цивілізації. Стану максимальної ефективності можна досягнути тільки на основі функціонування економіки ринків. Головні умови - достатня інформація, децентралізація рішень і самостійність, зацікавленість у пошуку й реалізації найбільш ефективних рішень, конкуренція.

Розподіл доходів має відповідати двом умовам: стимулювати ефективність і бути соціально прийнятним. Справедливість розподілу неможливо визначити заздалегідь. Потрібно займатись спостереженнями й аналізом усієї сукупності факторів життя суспільства, вивчати реальні прагнення людей, щоб забезпечити соціально-політичний компроміс; видозмінювати розподіл доходів як у політично бажаному напрямі, так і не послаблюючи функціонування економіки ринків.

Перерозподіл доходів здійснює тільки держава, сфера її компетенції, за М.Ф.Ш. Алле, - це фінансування й задоволення колективних потреб; визначення інституційних правил (антимонопольне законодавство, законодавство про компанії, про тривалість робочого дня, соціальне забезпечення тощо); кредитно-грошова політика; вплив на купівельну спроможність населення з метою відновлення конкурентного механізму; забезпечення стабільності й безпеки. Необхідно розробити заходи реформування наявних економічних відносин, мета якого - забезпечити простір дії ринкових конкурентних відносин та усунути незароблені доходи. Він вважає, що не можна відмовлятися від відмінностей у доходах, але необхідно проводити реформи податкової, кредитної і грошової систем, щоб протидіяти утворенню незароблених доходів: надприбутків на земельну власність, чистих процентів на капітал, прибутків від інфляції, від монопольного становища чи політичних махінацій.