Історія економіки та економічної думки - Шевченко О.О. - 2.3. Теорія спонтанного порядку Ф. Хайєка

У своїх дослідженнях Ф. Хайєк спирається на методологічну базу австрійської школи. Основним науковим підходом для нього є методологічний індивідуалізм і суб'єктивізм.

Розвиваючи принцип методологічного індивідуалізму, Ф. Хайєк звертає увагу на наявність зовсім різних трактувань терміна "індивідуалізм". У роботі "Індивідуалізм: дійсний і помилковий" (1945) він доводить, що відмова від принципів дійсного індивідуалізму веде "до системи, у якій порядок створюється за допомогою прямих наказів". Такою системою, що протистоїть індивідуалізму, є соціалізм.

Дійсний індивідуалізм бере початок у навчаннях Д. Локка, Б. Мандевіля, Д. Юма, Д. Такера, А. Фергюсона, А. Сміта, Е. Берка, А. Токвіля. Помилковий індивідуалізм проповідували енциклопедисти, Руссо й фізіократи. Цей раціоналістичний індивідуалізм має тенденцію перероджуватися в соціалізм або колективізм.

Дійсний індивідуалізм - це теорія суспільства, спроба зрозуміти чинності, що визначають громадське життя людини, а також ряд політичних положень, виведених з даного уявлення про суспільство. Основне ствердження індивідуалізму полягає в тому, що "немає іншого шляху до пояснення соціальних феноменів, крім як через наше розуміння індивідуальних дій, звернених на інших людей і вихідних з їх очікуваної поведінки".

Цей аргумент спрямований проти колективістських теорій суспільства, які ігнорують фактор активно діючого індивіда. Помилкові індивідуалісти вважають, що суспільними процесами можна управляти, якщо вони поставлені під контроль індивідуального людського розуму, у той час як дійсні думають, що, "якщо надати людям волю, вони частіше досягнуть більшого, ніж міг би спроектувати або передбачити індивідуальний людський розум".

Ф. Хайєк пише: "...спонтанне співробітництво вільних людей часто створює речі більш великі, ніж їх індивідуальний розум зможе коли-небудь осягти в повній мірі". Саме в цьому суть відкриття класичною політичною економією принципу "невидимої руки", що стало основою розуміння не тільки економічного життя, але й соціальних явищ.

2.4. Теорія економічних порядків В. Ойкена

В. Ойкен (1891-1950), представник Фрайбурзької школи економіки, є автором теорії економічних порядків. У ролі критерію береться відмінність в способах регулювання господарської діяльності і в особах, які приймають рішення. Два типа господарств - це не два способи виробництва, а різні способи організації, відмінності в методах узгодження господарських планів і рішень.

Для того щоб вибратися з хаосу "історичної різноманітності", Ойкен пропонує використовувати методи наукової морфології, згідно з якою "історичне різноманіття сформувалося в результаті змішення відносно небагаточисельних чистих форм".

Кожна конкретна система формується із сукупності шести основних "величин": потреб людей, природних умов, робочої сили, товарних запасів, технічних знань, правового і соціального порядку (якому надається особливе значення).

Основних "чистих форм (величин)" шість, а комбінацій з них - багато. В. Ойкен порівнює економічну морфологію з алфавітом. У формуванні економічних порядків приймає участь держава. Порядок не встановлюється самостійно. Його потрібно реалізувати. Але в результаті він стає не нав'язаним, а природним порядком, тому що приводить до дії міцні тенденції - індустріалізацію економіки, повну конкуренцію. Це відповідає природі людини, принципам економічної свободи.

Найбільш раціональний конкурентний порядок, що формується під впливом внутрішніх потенцій.

В. Ойкен розрізняє дві сфери економічної політики - політику порядків і політику регулювання.

Перша сфера - створення і удосконалення інституціональних порядків, тих реальних форм, в яких протікає діяльність фірм, організацій, приватних осіб.

Друга сфера - власне політика впливу на процес господарського розвитку. Головне - правовий і соціальний порядок, а не пряме втручання держави в економічний процес.

Основні проблеми, на яких зупинився В. Ойкен, викладені у двох роботах - "Основи національної економії" (1940) і "Основні принципи економічної політики" (1952).

Головну проблему Ойкен бачив у стримуванні монополій, відміні жорсткої системи державного регулювання. Теорія економічних порядків ставить на повістку дня проблему форм і меж втручання держави в економіку [38].