Історія економіки та економічної думки - Юхименко П.І. - 1.1. Єдність формаційного та цивілізаційного теоретико-методологічних підходів

Розділ 1. ПРЕДМЕТ І МЕТОД ІСТОРІЇ ЕКОНОМІКИ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ

1.1. Єдність формаційного та цивілізаційного теоретико-методологічних підходів

У широких координатах загального теоретико-методологічного та світоглядного розгляду економічних теорій, історії економіки та економічної думки можна виокремити два наукових підходи:

1) формаційний, в основі якого лежить матеріалістичне розуміння історії. Сутність останнього, за Ф. Енгельсом, полягає в тому, що це такий погляд на процес світової історії, який виявляє остаточну причину і вирішальну рушійну силу всіх важливих історичних подій в економічному розвиткові суспільства, змінах суспільного способу виробництва й обміну, у поділі суспільства на різні класи, який випливає звідси, й у їх боротьбі між собою;

2) цивілізаційний, головною складовою котрого є поняття "цивілізація", яке має низку визначень і навіть їх варіантів.

Історично першими були розроблені різні варіанти цивілізаційного підходу (XVIII—XIX ст.), а у 40—60-ті роки XIX ст. — формаційні.

У межах обох підходів важливе значення має розробка питання про критерії виокремлення та дослідження формацій і цивілізацій, а також різних ступенів їх соціально-економічного розвитку. У табл. 1.1 наведено деякі найпоширеніші в літературі критерії дослідження розвитку суспільства, його різних ступенів. Ці критерії відіграють принципову роль у вивченні та викладанні сучасних економічних теорій, а також історії економіки та економічної думки.

Зробимо деякі суттєві застереження щодо зазначених у табл. 1.1 критеріїв та теорій, у яких вони використовуються як ключові.

По-перше, у межах кожного з підходів (формаційного та цивілізаційного) критерії не мають взаємовиключного характеру, тому при визначенні та типологізації економічних систем фактично можуть застосовуватися в сукупності.

По-друге, критерії, що використовують представники обох підходів, хоч і доповнюють один одного, проте, як правило, донині співвідносяться з цілком певними групами економічних теорій. Специфіка критеріїв у формаційному підході дає змогу під час їх застосування дослідити глибинний рівень становлення, розвитку та еволюції економічної системи суспільства як природно-історичного процесу, а у цивілізаційному — проаналізувати особливості конкретно-історич

Таблиця 1.1. Критерії розрізнення соціально-економічного суспільства за формаційного та цивілізаційного підходів

ного функціонування та розвитку цієї системи. Протягом останніх 20 років помітне прагнення багатьох учених на пострадянських просторах до "синтезу" у використанні критеріїв під час дослідження економічної історії, розробки й аналізу сучасних економічних теорій та їх напрямів.

Історично склалося так, що формаційний підхід з його критеріями ототожнюється винятково з марксистськими економічними теоріями, а цивілізаційний— з різноманітними немарксистськими концепціями цивілізаційного напряму. При цьому поняття "цивілізація" використовується у різних значеннях. Наприклад, на думку А. Тойнбі, це синонім культури, для О. Шпенглера —завершальна стадія у розвитку локальних культур, стадія їх деградації та занепаду, згідно з Л. Морганом — історичний етап розвитку людського суспільства, що змінив період варварства, для М. Данилевського — культурно-історичний тип суспільства та ін. Як справедливо зазначають учені, структура цивілізаційного підходу досить складна і розгалужена. Нині визначення цивілізації має багато варіантів, які формуються під впливом сукупності різноманітних чинників, що діють у світовому науковому та суспільному просторах. Серед них — ментальні структури, наукові й суспільні парадигми. Професор A.C. Філіпенко вважає, що основою сучасного цивілізаційного знання е п'ять відносно самостійних цивілізаційних парадигм, сукупність котрих дає можливість більш-менш цілісно уявити генезис, структуру й динаміку сучасних цивілізаційних процесів. Це загально-історична, філософсько-антропологічна, соціокультурна, технологічна та економічна парадигми, в основу яких покладено відповідні визначальні фактори.

Сучасні вчені у світі стародавніх цивілізацій виокремлюють як загальновідомі та ліпше досліджені, так і менш відомі. До перших належать такі цивілізації: 1) Стародавнього Єгипту; 2) Месопотамії (Шумер-Аккад, Вавилон, Ассирія, Нововавилонське царство, Персія); 3) Стародавнього Китаю; 4) Стародавньої Індії; 5) Стародавньої Греції; б) Стародавнього Риму; 7) Середньої Азії; 8) Закавказзя; 9) Скіфська. Серед других вирізняють цивілізації: 1) Африки, розміщені південніше від Сахари і Південної Аравії; 2) Стародавньої Малої Азії; 3) Стародавнього Ірану; 4) Стародавнього Афганістану; 5) Південно-Східної Азії; 6) Стародавньої Японії; 7) Нового Світу.

За класифікацією ЮНЕСКО, нині у світі є сім основних цивілізацій: європейська, північноамериканська, далекосхідна, арабо-мусульманська, індійська, тропічно-африканська, латиноамериканська. У функціонуванні та розвитку вони характеризуються і спільними, і відмінними рисами.

Як і всі інші теоретико-методологічні підходи, цивілізаційний підхід має сильні та слабкі сторони. До перших належить його універсальність, оскільки він орієнтований на пізнання історії суспільства в усіх його аспектах (у тому числі й економічному, технічному, управлінському) з урахуванням загального та специфіки розвитку різних країн і регіонів. Слабкість цього підходу полягає насамперед у незавершеності та аморфності критеріїв виокремлення типів цивілізації. Для одних учених на першому плані перебувають економічні чинники, для других — політичні, треті надають перевагу релігії, четверті — культурі та ін.

У сучасній науковій літературі внаслідок насамперед різного тлумачення та використання зазначених вище критеріїв у межах кожного з двох головних підходів спостерігається неоднозначне ставлення до останніх. Досить поширеними залишаються полярні позиції контркритики та пошук контраргументів. Обмеженість формаційного підходу вбачають, як правило, у наданні гіпертрофованого значення економічним факторам і відповідно у недооцінюванні дії інших чинників (політики, культури та ін.). Критики формаційного підходу вважають також, що в його межах недостатньо враховуються особливості функціонування соціально-економічних систем у конкретних країнах на різних ступенях їх розвитку. До цього додається ще й гіпотеза, згідно з якою багатоманітність варіантів розвитку окремих країн нині звести до певної загальної моделі важко або взагалі неможливо.

Звідси випливають формулювання питання про потребу розробки та застосування моделей соціально-економічного розвитку кожної країни, національних економік і водночас врахування самобутності та загальносвітових тенденцій розвитку. Питання полягає лише в тому, як це реалізувати у вигляді певних економічних теорій.

Іншими недоліками формаційного підходу називають надмірну конфронтаційність, наголошення на відносинах власників і невласників, положення про переривчастість історичного процесу розвитку, трактування всього людського розвитку з позиції неминучості переходу до комуністичної формації.

За формаційного підходу принципове значення має протиставляння капіталістичного і соціалістичного ладу (соціально-економічних систем). Щоб визначити кожен із типів ладу, виокремлюють три необхідні і достатні умови, які потрібно виконувати одночасно (рис. 1.1). Враховуючи їх або риси системи, характеризують сукупність систем як соціалістичні або капіталістичні, незалежно від низки другорядних ознак (за законодавством, діловою активністю, роллю держави, релігійною належністю населення та ін.). Другорядні ознаки важливі для визначення різних варіантів тієї чи іншої соціально-економічної системи.

Рис. 1.1. Необхідні та достатні умови соціалістичної і капіталістичної систем

Протиставлення соціалізму і капіталізму дослідники не обмежують відмінностями між основними та другорядними рисами кожної із зазначених двох соціально-економічних систем. Зауважують, що завжди існували особливі формації, але вони були винятками. По-перше, докапіталістичні і капіталістичні форми можуть співіснувати протягом досить тривалого часу у країнах, що розвиваються. По-друге, там, де сильний вплив ісламу або з'являються теократичні політичні чи ідеологічні норми, функціонують проміжні форми власності, які не можна назвати державною або приватною власністю. Крім того, закони і/або традиції ісламу обмежують звичайну діяльність ринку. Тому, як вважає багато науковців, систему у цих країнах не можна характеризувати як капіталістичну, але й до соціалістичної вона також не належить1.

Підхід із позицій протиставлення капіталізму і соціалізму охоче та широко використовували багато видатних мислителів XIX—XX ст. (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін, К. Поланьї, М. Вебер, Л. фон Мізес, Ф. фон Хайєк, Й. Шумпетер та ін.). Водночас низка сучасних науковців (Ф. Пріор, М. Борнстейн та ін.) сумнівається у правомірності поділу всіх систем на два альтернативні типи, розглядаючи наявні системи як комбінації різних елементів у певних співвідношеннях. Справді, є величезна кількість можливих комбінацій, котрі розглядають з погляду різних типологій. У цьому випадку системи й економіки змішані.

За підходом протиставлення пари понять (капіталізм/соціалізм) перехідний період від одного суспільного ладу (соціально-економічної системи) до іншого або остаточна зміна системи вважається завершеним за умови, якщо у тій або іншій країні остаточно встановлюються всі три визначені вище основні характеристики ладу (системи). За такими позиціями зміна соціалістичної системи відбулася у десяти постсоціалістичних країнах Центральної і Східної Європи та Балтії, які у 2004 і 2007 рр. стали новими членами Європейського Союзу.

У межах формаційного підходу виявляється неоднозначним трактування кінцевого ступеня соціально-економічного розвитку. Виокремлюють такі головні позиції:

1) капіталізм — природний рушійний порядок, що відповідає потребам людей, постійно розвивається, еволюціонує у напрямі гуманізації, соціалізації та не потребує переходу до соціалізму;

2) соціалізм (комунізм) як завершальний ступінь соціально-економічного прогресу в дусі марксистського вчення;

3) посткапіталізм — прийдешній лад, в якому на основі постіндустріального розвитку пріоритет надається самоцінності творчої особистості;

4) соціалістичне ринкове господарство — конвергентна система, в якій об'єднані кращі риси капіталізму і соціалізму та усунені їх гірші властивості.

Водночас із характерних марксистських та переважно неомарксистських позицій висвітлюється питання про критерії виокремлення трьох типів цивілізації — аграрної, індустріальної та постіндустріальної — за вирішальною ознакою рівня розвитку техніки і науки. Недоліками такого виокремлення вважають:

1) абстрагування від законів розвитку цілісної економічної системи у процесі її еволюції, насамперед від законів відносин економічної власності. Результатом такого підходу є зосередження уваги на зовнішніх поверхових формах зв'язку на рівні явища;

2) за межами такої класифікації залишається соціальна сутність людини, передусім людина-власник, а відтак — людина як сукупність інших підсистем суспільних відносин (соціальних, політичних, правових та ін.);

3) така концепція ґрунтується значною мірою на теоріях позитивізму, тому не пояснює (або пояснює однобічно, поверхово) наявність багатства і бідності в умовах аграрної, індустріальної та постіндустріальної цивілізації, економічних криз, масового безробіття у двох останніх цивілізаціях та інших істотних вад. Тому за соціальною спрямованістю вона служить інтересам панівного класу.

Щоб детально з'ясувати сутність і методологічне значення формаційного підходу, потрібно врахувати такі два принципові положення:

1) елементи суспільно-економічної формації — соціальні, правові, політичні, ідеологічні, культурні та інші відносини ("надбудова") — лише в підсумку детермінуються законами розвитку певної економічної системи. Вони відносно самостійні і мають активний зворотний вплив (причому, можливо, у різних напрямах) на сукупність економічних відносин ("базис");

2) як зазначав К. Маркс, один і той самий економічний базис (один і той самий щодо основних умов) завдяки різноманітним емпіричним обставинам, природним умовам, расовим відносинам, історичним впливам та іншим показникам може виявляти безкінечні варіації та градації, які можна зрозуміти лише за допомогою аналізу цих емпірично даних обставин.

Сполучна ланка між формаційним та цивілізаційним підходами — концепції технологічного способу виробництва, технологічних укладів тощо.

У сучасній літературі вони представлені у працях відомих учених-економістів С. Глазьєва, В. Дементьєва, В. Кузика, Д. Львова, Ю. Яковця, А. Чухна, К. Фримена, К. Перес та ін. Вони розвивають теорію довготривалого техніко-економічного розвитку, в якій цей розвиток розглядається як послідовне заміщення великих комплексів технічно спряжених виробництв — технологічних укладів (ТУ)1.

За табл. 1.2 життєвий цикл ТУ охоплює приблизно століття, а період його домінування у розвитку економіки становить 40—60 років. Із прискоренням науково-технічного прогресу і зменшенням тривалості науково-виробничих циклів він поступово скорочується. На поверхні економічних явищ цей період має вигляд довгих хвиль економічної кон'юнктури, періодичність яких уперше встановив видатний російський вчений М. Кондратьєв, а потім підтвердило багато інших дослідників.

Від промислової революції в Англії і донині у світовому техніко-економічно-му розвиткові виокремлюють життєві цикли п'яти ТУ, що послідовно змінюють один одного. У структурі сучасної розвинутої економіки домінує п'ятий ТУ, ключовим чинником якого є мікроелектроніка та програмне забезпечення. До виробництв, що формують його ядро, належать: електронні компоненти і пристрої; електронно-обчислювальна техніка; радіо- і телекомунікаційне обладнання; лазерне обладнання; послуги з обслуговування обчислювальної техніки.

Як зазначають дослідники, на сьогодні цей технологічний уклад близький до вичерпання можливостей свого зростання. Чергове підтвердження цьому — нинішня світова фінансово-економічна криза. Домінуючий п'ятий ТУ поступово заміщується наступним, шостим, становлення і розвиток якого визначатимуть глобальний розвиток протягом найближчих двох-трьох десятиліть. Головні складові структури нового (VI) ТУ подано у табл. 1.2.

Поєднуючи формаційний і цивілізаційний підходи, технологічні уклади розглядають як складову продуктивних сил, залежно від якої розвиваються й економічні (виробничі) відносини.

Сполучними ланками у поєднанні формаційного та цивілізаційного підходів є також різні варіанти неоконституціоналізму (насамперед нова економічна історія, теорія суспільного вибору, еволюційна теорія та ін.), неортодоксальні економічні теорії, інтегративні концепції певних напрямів соціальних наук і еконо-

Таблиця 1.2. Хронологія і характеристика технологічних укладів

мічної теорії (табл. 1.2). Так чи інакше всі ці теорії "розмивають" попереднє жорстке протиставлення положень формаційного та цивілізаційного підходів і знаходять певні точки конвергенції (збігання, сходження) окремих принципових суджень прихильників двох теоретико-методологічних підходів.

В економічній літературі пострадянського періоду широко представлена критика формаційного підходу як однобічного і нібито науково неспроможного. Проте при цьому досить часто відбувається свідома (чи неусвідомлена) підміна понять "формаційний", "діалектико-матеріалістичний" та "економіко-матеріалістичний" підхід.

Економічний матеріалізм, або економічний детермінізм, — вульгарно-матеріалістична концепція, згідно з якою суспільно-історичний розвиток цілком визначається дією економічного чинника (або економічного середовища). Політична, ідеологічна, моральна та інші сфери соціального життя є лише наслідками економічного фактора, позбавленими самостійності та можливості активно впливати на історію; принципи соціального детермінізму доводяться економічним матеріалізмом до економічного фаталізму.

Представники економічного матеріалізму недооцінюють той факт, що люди починають формувати суспільні відносини як істоти, котрі мають свідомість, що їх дії диктуються не лише економічними інтересами, але й політичними, моральними, національними, релігійними та іншими мотивами, що у результаті — часто через складну систему опосередкованих ланок — хоч і детермінуються економічним чинником, але у жодному разі не зводяться до нього і не перебувають від нього в однобічній залежності1.

Зокрема, в листах Ф. Енгельса 90-х років XIX ст. до Е. Бернштейна, П. Лафарга, К. Шмідта та інших простежується з'ясування принципових помилок і хибність такого ототожнення. У листі до Й. Блоха (вересень 1890 р.) Ф. Енгельс зазначав: "...Згідно з матеріалістичним розумінням історії в історичному процесі визначальним моментом у підсумку є творення і відтворення дійсного життя. Ні я, ні Маркс більшого ніколи не стверджували. А якщо хто-небудь перекручує це положення в тому розумінні, що економічний момент є нібито єдино визначальним, то він перетворює це твердження на беззмістовну, абстрактну, безглузду фразу"2. Після цього Ф. Енгельс розглянув вплив на історичний процес різних факторів, явищ і процесів суспільної надбудови, волі людей. Він писав про можливе коріння згадуваного хибного ототожнення: "Маркс і я частково самі винні в тому, що молодь іноді надає більшого значення економічному аспектові, ніж це слід робити. Нам доводилось, заперечуючи противникам, підкреслювати головний принцип, який вони відкидали, і не завжди був час, місце і можливість віддавати належне іншим моментам, що беруть участь у цій взаємодії"8.

Економічний матеріалізм (детермінізм) у сучасній економічній літературі часто критикують з погляду доведення однобічності чинника матеріального добробуту. Багато відомих учених, у тому числі лауреати Нобелівської премії з економіки (А. Сев, Дж. Стігліц та ін.), звертають увагу на небезпеку, пов'язану з абсолютизацією матеріальних факторів соціально-економічного розвитку.

За аналогією, надання вирішального значення іншому, ніж економічний, чиннику суспільного розвитку призводить до утворення понять "політичний детермінізм", "ідеологічний детермінізм", "культурний детермінізм" тощо. Представники концепції постмодернізації (Р. Інглегарт, М. Кастельс та ін.) виступають проти цих видів детермінізму як таких, що абсолютизують певний аспект суспільно-економічного розвитку. У концепції постмодернізації взаємозв'язки між економічними, політичними, культурними, інституціональними перетвореннями отримали інше трактування. Його суть така: і економіка визначає всі Інші складники суспільства, і навпаки. "Причинно-наслідкові зв'язки мають взаємний характер, — вважає професор Р. Інглегарт. — Політичні, економічні та культурні перетворення взаємообумовлені у міру того, що не може бути життєздатним суспільство, яке не має політичних, економічних і культурних систем, що підтримують одна одну на взаємній основі: у довгостроковій перспективі відповідні компоненти або пристосовуються один до одного, або система руйнується".

Такий тип взаємозв'язків між різними системами суспільства відображено на рис. 1.2.

Рис. 1.2. Взаємозв'язки між складовими систем (за концепцією постмодернізму)

Поєднання двох підходів формаційного та цивілізаційного —- не безпроблемне. Як правило, воно супроводжується критичними оцінками та переоцінками економічної теорії марксизму.

Взаємозв'язок основних елементів суспільно-економічної формації у марксистській економічній теорії подано на рис. 1.3. Продуктивні сили відіграють вирішальну роль у визначенні виробничих (економічних) відносин, а при з'ясуванні сутності та впливу надбудови таке значення належить виробничим відносинам, або економічному базису (структурі) суспільства.

У різних немарксистських теоріях взаємозв'язки між інститутами інші. Як правило, у багатьох традиційних теоріях (наприклад, концепції культурного детермінізму, ідеальних типів видатного німецького ученого XIX—XX ст. М. Вебе

Рис. 1.3. Взаємозв'язки у суспільно-економічній формації (за марксистською теорією)

ра) головну роль відіграють надбудовні складові (політика, культура, ідеологія тощо). Проте представники так званої класико-кейнсіанської політичної економії — своєрідного варіанта посткейнсіанства — вважають, що виробництво, розподіл та інші елементи економіки частково визначають форму і спосіб функціонування інституціональної надбудови. До складу останньої входять політичні, правові, соціальні, культурні та інші інститути. Водночас зазначають, що є також причинно-наслідкові зв'язки між суспільним виробництвом і способом функціонування інституціональної надбудови.

За класичним підходом, вважає професор Фрібурзького університету (Швейцарія) Г. Бортіс, виробництво, а також виробничі відносини і продуктивні сили — головні макроінститути будь-якого суспільства. Проте це не свідчить, що виробництво жорстко визначає форму та способи функціонування всіх інших інститутів, як стверджував К. Маркс.

Складність інституціональних надбудов зумовлена здебільшого тим, що політичні, економічні, правові, соціальні та культурні інституції комплементарні. Це приводить до того, що виникає заплутаність у зв'язках між частинами та цілим. Наприклад, економіка через створення суспільної додаткової вартості має створювати матеріальний базис для всіх суспільних та індивідуальних дій, а правова сфера частково регулює соціальну та індивідуальну поведінку у верствах суспільства1.

Перехід від індустріальної до інформаційної постіндустріальної стадії — настільки різкий поворот в історії, що він змінив усталену методологію економічної теорії і зумовив формування якісно нової, вважає академік HAH України A.A. Чухно. Формаційний світоглядний принцип, який півтора-два століття відігравав системоутворювальну роль в економічній теорії та в суспільствознавстві загалом, поступається місцем цивілізаційному підходові, який спричинює істотні зміни в економічній методології усіх суспільствознавчих наук. Причому в цьому глобальному процесі виявляється дія закону заперечення. Усе, досягнуте на основі формаційного підходу, не відкидається. Цивілізаційний підхід, який ґрунтується на технологічних способах виробництва і класифікує історію цивілізації на доіндустріальну, індустріальну та інформаційну, постіндустріальну стадії, доповнюється можливостями формаційного принципу, що базується на виробничих відносинах. Це дає змогу досліджувати розвиток суспільства на основі взаємозв'язку технологічних змін і змін виробничих відносин, значно конкретизувати і збагатити економічне пізнання кожного етапу цивілізації. Наприклад, при аналізі доіндустріальної стадії в цілому значно конкретнішою і чіткішою стає її історія, коли вона виявляється єдністю первіснообщинного, рабовласницького та феодального способів виробництва. Отже, закономірністю розвитку науки є синтез знань, тобто не тільки заперечення старого, а й використання його разом із новим.

Поширення цивілізаційного підходу, технологічний принцип визначення прогресу дають можливість подолати розгляд виробничих відносин безвідносно до розвитку продуктивних сил, точніше визначити ступінь економічного і соціального розвитку країни. Проте це реалізується за умови, що технологічний розвиток розглядається в єдності зі змінами виробничих відносин, становища людини в економіці та суспільстві1.

Отже, у сучасній економічній науці — вітчизняній та зарубіжній — відбувається пошук можливостей поєднання формаційного і цивілізаційного підходів до розробки економічної теорії, вивчення економіки, історії економіки та економічної думки.

Водночас є і протилежний підхід. У новітній економічній літературі в умовах критики і навіть відкидання марксистської теорії суспільно-економічних формацій розроблені різні концепції ц заміни. Одна із них — аналіз існування у постпервісному світі чотирьох форм взаємовідносин людини і влади, які не наслідували одна одну. Сутність концепції полягає у виокремленні характерних, принципово різних за змістом, відносин населення і влади, що домінували протягом історії людської цивілізації на Сході та Заході.

Перша форма взаємовідносин ("азіатський" спосіб виробництва) характерна для авторитарної, а той деспотичної східної структури влади — власності із найчастіше централізованим розподілом. В історії людства вона проіснувала найдовше, а подекуди функціонує ще й досі.

Друга (антична) спостерігається в античній структурі з їі свободами і правами, з обраною ними та змінюваною, тобто підзвітною населенню владою і повагою до приватної власності, із захистом майна та інтересів людей, насамперед громадян, з боку тієї самої влади. Вона діяла порівняно нетривалий період, трохи більше тисячі років у Стародавніх Греції та Римі.

В античному світі людина з її інтересами — головне, а влада, що турбується про їх дотримання, а також прав і свобод громадян — вторинне.

Третя (феодалізм) — це варіант першої, "азіатської", за Марксом, що пов'язаний із принципом децентралізованого розподілу. Для нього властивий авторитарний тип взаємовідносин між людиною і державою: всемогутня влада "зверху", а люди — "знизу" як беззахисні піддані, підлеглі чиновникам або феодалам.

Четверта (буржуазна) — форма взаємовідносин людини і влади, що характеризується свободою, демократією, правами і приватною власністю буржуазного типу.

Розглянувши чотири різні форми відносин влада — власність, зробимо такий висновок: перша і третя форми — це варіанти однієї й тієї самої авторитарної сутності, а це будь-яка модифікація панування тих, хто управляє, над тими, ким керують, — від крайнощів східного деспотизму до поміркованих варіантів феодалізму та "абсолютизму", включаючи й латиноамериканський тип "управлінської" демократії — становлять різні ступені несвободи. Водночас друга і четверта форми влади (антична і буржуазна) — це свобода. У минулому переходи суспільства від однієї пари форм влади до іншої (від несвободи до свободи) відбувалися протягом багатьох століть, а нині вони значно скоротилися за часом, триваючи десятиріччя2.

Показуючи неспроможність економічного матеріалізму, який помилково вважають іманентною рисою формаційного підходу, водночас звернемо увагу на неправомірність приписування його теоріям представників цивілізаційного підходу. Наприклад, стверджують, що в сучасних концепціях індустріального та постіндустріального суспільства у своєрідній формі відтворюються традиції економічного матеріалізму. Нібито розвиток науки і техніки, які відіграють роль складових продуктивних сил, трактується тут як чинник, що безпосередньо визначає всі аспекти суспільного життя, усуває якісні відмінності між різними соціально-економічними системами.

З іншого боку, за цивілізаційного підходу в різних його концепціях одним із вихідних теоретичних положень є визнання взаємозв'язків між економічним базисом та інституціональною надбудовою, важливого значення відносин (прав) власності та ін.