Історія економіки та економічної думки - Юхименко П.І. - 3.3. Особливості становлення цивілізаційного суспільства Стародавньої Індії

Виникнення держави і розвиток економіки

Ще у стародавні часи про Індію ходили чутки як про країну мудреців. Найяскравішим періодом в економічній історії Індії є хараппська, або індуська культура (2500—1800 рр. до н. е.), що виникла на етапі розквіту Шумеро-Аккадського і Вавилонського царств у Месопотамії та Стародавнього і Середнього царств у Єгипті. Визначальну роль у розвитку індійської цивілізації відіграли міста. Наприклад, Харапп (сучасний Пакистан) і Мохенджо-Даро — дві столиці з навколишніми землеробськими поселеннями, їх територія становила 1100 км із півночі на південь і 1600 із заходу на схід, що вдвічі більше, ніж Стародавній Шумер. У кожному з цих міст проживало понад 100 тис. осіб.

Особливістю міського будівництва була упорядкованість, тобто споруджували за планом (широкі, прямі вулиці, що пересікалися під прямим кутом). Головні вулиці розміщувалися паралельно одна до одної, ширина їх досягала 10 м. У "верхньому місті" жили адміністратори і жерці, у "нижньому" — інше населення. Багаті люди зводили будинки в 2—3 поверхи. Прокладали керамічні водопровідні труби.

Як і в Єгипті та Месопотамії, основною діяльністю населення Стародавньої Індії було іригаційне землеробство, що ґрунтувалося на використанні водоналивного колеса. З найдавніших часів індійці вирощували пшеницю, ячмінь, рис, бобові, дині, бавовник, льон, цукрову тростину. Ще у ведійську добу (XIII— VII ст. до н. е.) населення Північно-Східної Індії завдяки тропічному клімату та вдалій сівозміні навчилося збирати 2—3 врожаї щороку. Землеробство розвивалося здебільшого інтенсивним шляхом завдяки розчищуванню джунглів та осушуванню боліт. Прогрес у такому виді діяльності виявлявся в появі нових сільськогосподарських культур і вдосконаленні реманенту. Почали застосовувати мінеральні добрива, що дало змогу збирати не тільки хороші врожаї, а й вирощувати такі культури, як рис і бавовник.

Із найдавніших часів важливе господарське значення мало також тваринництво. Вже за ведійської доби в долині Гангу функціонували велетенські тваринницькі ферми, розраховані на десятки тисяч голів великої рогатої худоби. Населення країни тримало багато корів і буйволів не лише тому, що харчувалося переважно молочними продуктами, а й щоб мати тяглову силу для багаторазового спушування ґрунтів, переплетених корінням ліан (в індійський плуг впрягали одразу по шість буйволів). Широко використовували у господарстві слонів, котрі виконували майже 300 різних команд. Індійці вважали цю тварину священною.

Найбільшого розвитку староіндійські ремесла досягли в другій половині І тис. до н. е. — І тис. н. е. У цей період ткачі виробляли на архіпримітивних ручних верстатах найтоншу бавовняну тканину. Центрами ткацтва були міста Варанас, Матхура, Удджайн. За межами країни славилися золототкана індійська парча, вироби зі слонової кістки. Мечі з індійської сталі носили перські царі. У хараппську добу (XXIII—XVIII ст. до н. е.) в Індії розвивалися гончарство, будівництво, ткацтво, ковальство, суднобудування, виробництво фаянсу та скляного посуду тощо.

Наявність виробленої надлишкової продукції та системи писемності (донині майже не розшифровані), рахунків, а також міри і ваги сприяла розвитку торгівлі. Особливе місце посідала зовнішня торгівля. Індійці користувалися як морськими, так і сухопутними шляхами. У VII ст. до н. е. в державі Магадха виникли перші металеві гроші у вигляді шматочків срібла і міді з клеймом, котрі підпорядковували собі торгове життя країни, витіснивши з нього примітивну обмінну торгівлю. З переходом до грошово-товарних відносин індійське купецтво в буддійський період (VI—III ст. до н. е.) за підтримки держави налагодило стабільні торговельні зв'язки з Цейлоном, Бірмою, Південною Аравією, відправляло традиційні індійські товари в країни елліністичного світу.

Купці, професію яких вважали у суспільстві однією з найпрестижніших, завжди продавали більше своїх товарів, ніж купували чужих. Саме завдяки активному торговельному балансу індійські раджі, вельможі, купці протягом століть накопичили величезні багатства. Вони були головними кредиторами та лихварями.

Розвиток міжнародної торгівлі помітно активізував кораблебудування. Судна з традиційними індійськими товарами можна було побачити біля берегів Цейлону, Африки, країн Середземномор'я та Південно-Східної Азії. Індійські спеції (особливо перець), вироби зі слонової кістки, золототкану парчу, неперевершених індійських жриць кохання охоче закуповував Рим. Купці завозили в країну вина, папірус, ладан, окремі метали, сезам, олії, мед тощо. Важливу роль у розвитку торгівлі з сусідами відіграв Великий шовковий шлях, який мав відгалуження в Індію.

Ремісники та купці об'єднувались у професійні організації, діяльність котрих намагалася контролювати держава. У першій половині І тис. н. е. такий контроль послабшав. Ремісничі корпорації виявляли більше ініціативи у розширенні зв'язків, самостійно укладаючи договори з приватними замовниками. Ознака їх самостійності — власні печатні символи.

Це перші корпорації ремісників, які були основою організацій до появи цехового ремесла в Європі. Шрени — так називали ремісничі корпорації в Стародавній Індії, існували в V—Ш ст. до н. е. в усіх великих містах. До їх складу входили ремісничі майстерні й окремі представники цієї трудової діяльності. На чолі стояв старійшина з правом спадщини, який мав помічників — раду із більш досвідчених ремісників, охорону. У корпорації встановлювали правила праці, її оплату, стандарти товару, його ціну. Такі порядки мали силу закону, їх підтримувала правляча верхівка об'єднання та різні адміністративні структури країни. Порушників виключали з корпорації і позбавляли права спадщини.

В організації створювали фонди за рахунок внесків членів шреній, штрафів за порушення регламентів. Разом із тим це були кредитні установи — видавали позики під відсотки торговим людям, що сприяло прогресу ринкових відносин. Це були і благодійні організації. Ціни на ремісничі вироби регулювали "наглядачі за торгівлею", тобто виявлялося щось подібне до державного регулювання економіки.

Річкова мережа в Північній Індії майже не придатна для навігації, тому головну роль у поширенні засобів комунікації в країні відігравали сухопутні шляхи. В умовах джунглів та щорічного сезону тропічних дощів їх будівництво було нелегким. Уздовж основних доріг викопували криниці, споруджували готелі для подорожніх. Проте якість цих доріг загалом була вкрай незадовільною, і брак надійного транспортного сполучення зумовив неоднаковий історичний розвиток окремих регіонів.

У міжнародній торгівлі Індії важливу транспортну функцію виконувало каботажне мореплавство, тобто мореплавство між портами країни. Незважаючи на те, що індійське узбережжя не мало зручних гаваней, стародавні індійці в техніці мореплавства не поступались іншим народам. Вони винайшли живий "компас": брали на судно ворона, якого випускали, коли втрачали орієнтири, і спрямовували судно в бік його польоту, поки не помічали берегову лінію.

У Стародавній Індії співіснували державна, общинна та приватна форми власності. Загалом у різні періоди і в різних регіонах їх співвідношення було різним, але постійно спостерігалася тенденція до розширення приватного землеволодіння шляхом зменшення державного й общинного.