Історія економіки та економічної думки - Юхименко П.І. - Реформи Шан Яна і його послідовників

Формуванню внутрішнього ринку перешкоджали численні митниці. УIV ст. до н. е. Шан Ян здійснив реформи, що прискорили об'єктивний процес руйнації землеробської общини, узаконили приватну власність на землю. Вони замінили податок з урожаю на земельний податок, що забезпечувало сталий прибуток державі. Ліквідували систему спадкових рангів, сімейне майно розподіляли між усіма дітьми. Ранги надавав цар за заслуги перед державою. Поділяючи царства на повіти, якими керували царські чиновники, а повіти на п'ятірки й десятки, пов'язані круговою порукою, Шан Ян зруйнував систему спадкових володінь чжухоу, що зміцнило владу царя й істотно посилило державу.

Ідеї посилення влади відображені і в філософських трактатах того часу. Центральною постаттю старокитайської економічної, суспільної та філософської думки був Конфуцій (Кун Фу-Цзи (561—479 рр. до н. е.)). Свої думки він виклав у формі бесід, записаних його учнями у збірник "Лунь Юйп ("Бесіди і міркування"). У його поглядах на процес господарювання привертало увагу обґрунтування потреби державного захисту благополуччя родової знаті. Варто також зазначити, що, на думку мислителя, праця примножує багатство народу і того, хто ним володіє. Конфуцій вважав природно виправданим функціонування різних форм власності: великої спільноти (колективної власності селянських общин), особистого володіння родової аристократії та неродовитих рабовласників. Пов'язуючи всі наявні суперечності в імперії з особистою власністю, він усе-таки надає їй перевагу.

Держава, гадає автор, повністю копіювала сім'ю: керівник — це батько народу, підлеглі — його діти; він виховує їх, піклується про них. У "сім'ї" в результаті вільних дій керівника спостерігалися рівномірніший розподіл багатства, збалансованість доходів і витрат завдяки "власній" поміркованості.

Концепція досконалої людини посідала найвагоміше місце в ученні Конфуція. Індивід мав володіти вищою мірою відповідальності, бути гуманістом у всіх аспектах і керуватися вищими моральними принципами. Кожен намагався отримати багатство й достаток, бути шанованим у суспільстві, проте досягти цього потрібно було чесним шляхом та особистою працею.

На думку філософа, робота примножує добробут як правителя, так і народу, отже, співіснування як приватного володіння родової аристократії, неродових рабовласників, так і колективної власності селянських общин абсолютно виправдане. Він взаємопов'язував багатство правителів із багатством народу, звертав особливу увагу на залежність багатства правителя від багатства народу.

За Конфуцієм, суспільство поділяли на стани Бог і природа, але при цьому він закликав морально вдосконалюватися, осягати природні правила стосовно поваги до старших і синівської шанобливості та дружби між братами.

Таким чином, відповідно до вчення Конфуція "народ матиме достаток", якщо уміло господарюватиме за регламентованих патріархальних відносин. Порядок, достаток залежали від багатьох чинників, але особливу увагу серед них мислитель приділив "мистецтву керувати народом". "Керувати — це діяти правильно. Якщо зумієш правильно керувати, то хто ж посміє вчинити неправильно?" Трактат Конфуція спрямований на забезпечення стабільності нового рабовласницького устрою, зміцнення авторитету держави, широке використання з цією метою традиційних форм та обрядів. Філософ закликав зміцнювати владу верховного керівника Китаю; обґрунтував потребу державного регулювання цін.

Продовжуючи в дусі конфуціанства посилювати роль держави, імператор Цинь Шіхуанді зміцнював адміністративний апарат. Чиновники виконували адміністративні, фіскальні, судові та поліцейські функції, контролювали один одного, суттєво обмежували общинне самоврядування, хоча сама община як податкова одиниця збереглася. Цинь Шіхуанді уніфікував державну валюту, запропонував єдину систему мір і ваги, розіслав спеціальні еталони, уніфікував китайське письмо. Він насильно виселив десятки тисяч селянських родин, щоб підняти цілинні землі. По всій імперії узаконили приватну власність на землю й замінили податок з урожаю на земельний. Склали земельний кадастр. Верховним власником землі та розподілювачем води для зрошення полів вважали царя.

Відмова від надільної системи, тобто передача землі в умовне користування, доповнювалася ліквідацією привілеїв знаті. У Китаї утвердилася державна (царська) форма власності, за соціально-економічними параметрами країна уподібнилася до старосхідних держав Месопотамії, Єгипту та Індії більш ранніх періодів. Імператор також монополізував виробництво і збут солі та заліза, контролював ціни на зерно. Саме в цей період спорудили "найдовше кладовище у світі" — Велику китайську стіну. її довжина становила 3400 км, ширина стіни — 5, а висота — майже 12 м, У стіну вбудували 25 тис башт.

Інтенсивно прокладали шляхи сполучення. Таких масштабів будівництва доріг, як у Китаї, не було в жодній державі стародавнього світу. Якщо наприкінці III ст. до н. е. загальна довжина державних доріг становила приблизно 6500 км, то до 200 р. н. е. вона збільшилася до 32 тис. км. Будівництво шляхів доповнювало зведення іригаційних споруд. їх створювали не тільки з метою зрошування і захисту від паводків, а й як транспортні магістралі. Уже в V ст. до н. е. ріки Хуанхе і Янцзи з'єднали каналом завдовжки понад 400 км. У III ст. до н. е. через гірську перепону прокопали 200-кілометровий канал, що з'єднував північ і південь країни. Так започаткували безперервний водний шлях протяжністю 2000 км. У 70 р. н. е. збудували Великий канал, що оточував увесь Східний Китай, його довжина перевищила 1700 км за ширини майже 30 м і глибини 9.

Разом із тим соціально-економічне становище в країні залишалося складним. Зростали податки (за період Цинь Шіхуанді — у 20—30 разів), головна частина селян зубожіла. Багато хто залишив земельні наділи, які отримала сільська верхівка, збільшувалася кількість рабів. Зростали каторжні трудові повинності на державу. Складнощі суспільного розвитку IV—III ст. до н. е. у країні відобразилися у колективному економічному трактаті "Гуань-Цзи", до складу якого входили понад 500 творів окремих авторів. У повному обсязі до нашого часу дійшло тільки 76 із них. Ідеї його містять деякі суперечності, але окремі привертають увагу і нині. Наприклад, золото і перли не розглядали в трактаті як виключне багатство; такими визнавали насамперед матеріальні блага (товари). При цьому, з одного боку, золото відігравало роль грошей (правда, таких, що забезпечують обмін, від якого "вигоди в одних" бувають "більші, ніж в інших"), а з іншого — золото визнавали товаром, якщо ним вимірювали ресурси держави. Праця розглядалася як джерело багатства держави.

У трактаті чітко простежувалася думка про потребу стабільного розвитку економіки, а також стверджувалося, що тільки там "у поселеннях царює спокій", де ціни на хліб регулюють. З метою регулювання економіки загалом автори трактату рекомендували створювати в державі запаси хліба, вводити пільгові кредити землеробам, замінити податки безпосередньо на залізо і сіль посередніми, тобто поширити податки на товари, що виробляють з їх використанням. У творі порушували питання регламентації праці землеробів, ремісників, торговців і службовців (передбачали, що ці чотири соціальні групи не мають змінювати своїх занять, а повинні передавати їх молодому поколінню). На думку авторів, таким способом можна зберегти майстерність ремесла, високу продуктивність праці.

Неважко помітити утопічність ідеї твору "зробити державу багатою і народ задоволеним" шляхом рівномірнішого розподілу національного багатства, не збагачуючи при цьому купців і особливо лихварів. Місце в суспільстві Богом обраних "вельможних" із вищих станів у "Гуань-Цзи" визначено однозначно: якби не було "знатних", країна б залишилась без прибутків, але всі не могли бути "знатними" оскільки "нікому було б працювати".

Отже, автори турбувалися не лише про "знатних", але й про селян, пропонували обмежити їх обов'язкову трудову повинність, захистити їх від спекулянтів і лихварів. Вони радили державі піклуватися про поліпшення добробуту народу, вона мала активно втручатися в економічні справи.

В епоху династії Хань (205 р. до н. е. — 220 р. н. е.) уперше зробили спробу замінити металеві гроші казначейськими білетами. У період спустошення казни внаслідок воєн імператор У-Ді почав випускати грошові знаки зі шкури рідкісного білого оленя у вигляді квадратів з малюнком. Кожен квадрат дорівнював 400 тис. мідних монет. Потім цю ідею розвинули в Китаї приблизно у 800 р. н. е., коли стали друкувати грошові знаки з паперу. Для порівняння можна зазначити, що в Європі перші паперові гроші виникли у 1601 р. у Швеції.

Щоб послабити сімейність і корупцію, ввели складання конкурсного іспиту на чиновницьку посаду. Відкрили перші китайські "університети". З прокладенням коридору з Китаю в далекі західні країни (104 р. до н. е. військом У-Ді), який назвали Великим шовковим шляхом, активізувалася зовнішня торгівля. Ним китайці доставляли на Захід шовк, залізо, нікель, дорогоцінні метали, ремісничі вироби, а на батьківщину — коней, вовняні вироби, скло. Завдяки такому шляху з'явилися люцерна, виноград, гранат, шафран, горіх. УІ ст. до н. е. в країні почали вирощувати чай. Його листки використовували як ліки. Потім він став найпопулярнішим напоєм на всіх континентах, приносячи китайській казні великі доходи.

Якраз китайці на початку середньовіччя не тільки розводили устриці, а й розробили технологію отримання штучних перлів.

У 220 р. Китай розділився на три незалежних царства: Вей (на півночі), Шу (захід) та У (південний схід і схід). Країна вступила у середньовіччя роз'єднаною і загалом занедбаною.

Отже, у період Стародавнього Китаю значного розвитку досягли землеробство і ремесла. Це була єдина країна, де розвивалося шовківництво. На початку нашої ери для виробництва заліза вже використовували міхи, які приводили в дію за допомогою водяних двигунів. Майстри виготовляли глиняні форми для лиття металу. Майстерно китайці створювали лаковані вироби з дерева та шовку, що вважалися предметами розкоші. У країні процвітав рудний промисел, практикували виварювання солі у спеціальних котлах та добування її з морської води. З надр землі діставали не лише руди металів, а й вугілля. Уже в часи держави Хань були вугільні шахти глибиною майже 50 м, які мали бокові штреки. Вугілля використовували в майстернях і кузнях.

Окрім вугілля, як енергоносій, китайці першими застосували природний газ у виробництві солі. З метою безпеки його змішували з повітрям і використовували як паливо для випарювання соляного розсолу. В 500 р. до н. е. населення здійснювало бурові роботи в пошуках підземних соляних розчинів, а у IV ст. н. е. — для добування газу, котрий застосовували також з метою опалення, доставляючи через бамбукові трубопроводи на відстань "дня ходу від колодязя".

Винахід технології отримання шовкових ниток у Китаї сприяв різкому підвищенню рівня ткацтва. Тонка шовкова нитка потребувала змін у технології ткацької справи. Майстри винайшли ткацький верстат, що працював за допомогою водяного колеса і міг одночасно ткати 32 нитки. До X ст. до н, е. китайський шовк почали одержувати країни Заходу та Єгипет. Країну вважали світовим шовковим монополістом, оскільки вона тримала у таємниці технологію виробництва шовкових ниток і ткацтво. Лише в середні віки контрабандним шляхом вдалося вивезти у Візантію гусениці тутового шовкопряда. Китайці також були першими у виготовленні тканини з азбесту, котра не горіла; її використовували для виготовлення ґнотів до ламп.

Збільшення обсягу додаткового продукту зумовило розвиток торгівлі, заміну мінової торгівлі грошовою. Як гроші в епоху Шань, застосовували завезені з південних країн мугилі молюска каурі, потім виготовляли металеві гроші.

У кожному місті функціонували базари, суворо розподілені на квартали за видами товарів. Держава регламентувала якість і ціни товарів. За організацію та контроль діяльності ринків відповідали особливі чиновники. Ринкову торгівлю оподатковували державні збори. На китайських караванах товари доставляли до Середньої Азії, звідти — до Сирії й Римської імперії. На Сході населення торгувало з Кореєю, державами Індокитайського півострова. У країну завозили дорогоцінні метали і самоцвіти, килими, коней, верблюдів, мідь, корали тощо. Зовнішня торгівля була важливим джерелом доходу як державної казни, так і розвиненого прошарку купців. Разом із тим слід зазначити, що на межі І тис. до н. е. і І тис. н. е. китайці надавали перевагу внутрішній торгівлі. Створювався менталітет самодостатності розвитку, самобутності й опори на власні сили, що виявляється і нині.

У Стародавньому Китаї значного успіху досягли у природничо-наукових знаннях, УII ст. н. е. Чжан Хен винайшов глобус, що відтворював рух небесних тіл, а також найдавніший у світі прототип сейсмографа. Жителі користувалися водяним годинником, винайшли порох, який спочатку застосовували винятково для феєрверків, та папір. Вони значно раніше, ніж європейці, навчилися безперервно нагнітати повітря в плавильну піч для виробництва сталі, винайшли тачку на колесі, віялку для зерна, ланцюговий насос із лопатками чи ковшами, щоб піднімати землю або воду, кермо для судна тощо. У містах споруджували багатоповерхові будинки.

Значні досягнення зробили в медицині, астрономії та інших науках. Проте суспільно-економічний розвиток Китаю був надто складним і неоднозначним, що пов'язано із періодами розвитку та занепаду.

Отже, можна зробити такі висновки:

1) економіка стародавніх східних цивілізацій ґрунтувалася на гіпертрофії державної власності й державного господарювання;

2) приватна власність існувала, але тільки у вигляді "дочірньої" стосовно державної власності і в тісному взаємозв'язку з нею;

3) суспільні відносини у цивілізаціях формувалися на основі станово-кастового (а не класового) устрою і системи "поголовного рабства";

4) власне праця рабів не мала великого виробничого значення, головними, безпосередніми виробниками матеріальних благ були члени сільських сусідських общин;

5) оскільки власник базових засобів виробництва, землі і води — держава, виразником якої став східний деспот, то всі поземельні відносини виникали на основі виплат і відповідно мобілізації в царській казні недиференційованої ренти — податку;

6) у старосхідних деспотіях формувалася патерналістська система мобілізаційно-роздаткової економіки;

7) соціально-економічне життя східних суспільств визначаємо як систему одержавлених общин.

Стародавній світ протягом чотирьох тисячоліть до настання нової ери започаткував майбутній цивілізацій ний розвиток світового господарства. Стародавній Схід формував правила господарських відносин у центрах цивілізації — ранніх державах на території Месопотамії (міста-держави), Єгипту, Індії та Китаю. В їх становленні відобразилися всі цивілізаційні ознаки: розвинене землеробство і тваринництво на основі досягнень аграрної неолітичної революції та ремісничого виробництва як першого етапу розвитку промисловості. У цей період завдяки появі писемності, монорелігії й зводів законів легально закріплювали утворення держави та її найважливіші функції.

Незважаючи на переважання натурального господарства, Стародавній Схід зазнав формування приватної власності у період перетворення родової общини на територіальну та ринку землі. Це сприяло прогресуючим товарно-грошовим відносинам в умовах надлишку продукту в трудовій діяльності та появі еквівалентів грошей, виокремленню соціального стану торговців і лихварів на тлі суспільного поділу праці. Сформувався також своєрідний ринок праці, на якому в рабство продавали полонених. Регламентація цих відносин закріплена у зводах законів царя Хаммурапі, "Артхашастрі" та ін.

Значні досягнення матеріальної та духовної культур цих держав знищили війни. Але наявні для дослідження сучасниками матеріали свідчать про неповторність старосхідних цивілізацій. На думку вчених, центром такої цивілізації стала Месопотамія, яка перебувала на перехресті важливих торговельних шляхів (морських, річкових, караванних). Клімат у цьому регіоні у IV—III тис. до н. е. був більш вологим, ніж нині, що сприяло становленню і розвитку землеробства й тваринництва. Відкритість простору, порівняно із замкнутістю Єгипту, створювала умови для активних торговельних зв'язків. Тому в періоди, коли бракувало широко розвинутого річкового і морського судноплавства і переважало будівництво караванних шляхів, міста-держави Месопотамії вважались на декілька віків переважаючими моделями для наслідування (імітації) в інших регіонах. Був час, коли близькосхідний регіон представляв "весь світ" цивілізації. Цивілізаційні основи виявлялися у таких містах-державах, як Стародавній Шумер, Аккад, Ашшур (Асирія), Вавилон та ін., на зразок Ур, У рук, Ніппур, Лаос. Вони увійшли до складу стародавніх імперій, створених у різні часи на базі зазначених міст-держав.

Завдяки цивілізаційним досягненням міста-держави Месопотамії та сусіднього Єгипту, де також розвивалися товарно-грошові відносини, стали лідерами світового економічного прогресу. Одночасно у них прогресували і соціокультурні відносини. Успіхи в аграрній неолітичній революції та ідеї державності поширювалися на Південну Азію (Індію), Далекий Схід (Китай) та інші регіони. Проте природно-кліматичні, технічні й технологічні, соціокультурні особливості вплинули на загальний спосіб життя і діяльності людей у тих містах, сформували своєрідну модель політичного й економічного розвитку.

Далекий Схід дав сучасній цивілізації світові релігії: буддизм, іудаїзм, іслам. Вважають, що особливий його розвиток, як і людства загалом, відбувався в епоху Стародавнього світу в період II—І тис. до н. е.

Розробники цього видання звертають увагу на те, що держави Стародавнього Сходу мали не лише закони, але й обґрунтування їх у працях з державного управління господарством. Такий підхід до економічних відносин зумовлений насамперед державною власністю на головні фактори виробництва — землю та воду для зрошення. Тому й у працях подані рекомендації государю, як найліпше управляти державою і державним господарством. У цих роботах переважав нормативний підхід. Економічні відносини порівнювались з ідеальними, як їх собі уявляв той чи інший автор праці. Реальне господарство порівнювалось з ідеальним (уявним) і давались рекомендації, як досягти останнього. Насильне впровадження государем таких рекомендацій у підлеглій йому країні вважалось надійним шляхом досягнення ідеалу. Самі ж норми обґрунтовувались, як правило, посиланнями на священні тексти, норми моралі, традиції тощо. Проте у більшості випадків рекомендації подавали як готовий підсумок роздумів автора тієї чи іншої праці.