Історія економіки та економічної думки - Юхименко П.І. - Економічна думка

Першими осмислити капіталістичну ринкову економіку намагалися меркантилісти. Поняття меркантилізм походить від латинського слова — торгувати. В англійській і французькій mercantile означає "торговий", з італійської mercante перекладається як "торговець" або "купець". Варто зауважити, що меркантилістська система насправді — значно складніша концепція.

Меркантилізм — система поглядів на розвиток економічних відносин у сфері обігу, й економічна політика низки держав, яка ґрунтується на принципах протекціонізму, що відповідає періоду занепаду феодального й формуванню капіталістичного виробництв. Це перша спроба теоретично проаналізувати економічну дійсність періоду доіндустріальної та переходу до індустріальної економіки.

Найяскравішим виявом сутності меркантилізму є вираження поглядів і поточних потреб представників торгового капіталу, обґрунтування економічної політики в період утвердження мінового (або ринкового) господарства, намагання теоретично охарактеризувати мінове господарство.

Як відомо, процес витіснення натурального виробництва товарно-грошовим, а по суті ринковими економічними відносинами, охоплює конкретний історичний період. К. Маркс назвав його періодом "первісного нагромадження капіталу". Значна частина економістів пов'язували цю епоху з Великими географічними відкриттями, котрі сприяли розвитку міжнародної торгівлі. Гроші вважали тією економічною силою, що протистояла ролі феодального маєтку. Більше того, власники останнього, перебуваючи у ринкових відносинах, постійно потребували значних грошей. Силу не тільки окремих господарських одиниць, а й держав вимірювали безпосередньо їх грошовими ресурсами.

Меркантилісти, хоч і не погоджували між собою ні принципів, ні аналітичної структури, але майже протягом трьох століть дотримувалися спільних загальних положень. Вони звертали увагу на те, що золото і будь-який скарб — показники багатства країни. Також вважали доцільним:

1) підтримувати владою імпорт дешевої сировини для промисловості та забороняти її експорт;

2) регулювати зовнішню торгівлю з метою забезпечення припливу в країну золота і срібла;

3) встановлювати протекціоністські тарифи держави на імпортовані промислові товари, а також заохочувати експорт, особливо готової продукції;

4) збільшувати чисельність населення, щоб підтримувати низький рівень заробітної плати, розширяти бази оподаткування і нагромадження капіталу.

Отже, багатство країни меркантилісти вбачали у золоті та сріблі, а його джерелом вважали зовнішню торгівлю, яка через нееквівалентний обмін забезпечувала активний торговельний баланс.

При меркантилізмі національне промислове виробництво контролювалося торговим капіталом і розвивалося вже на комерційній основі. Купець приблизно знав ринок, обсяг попиту, міг забезпечити постачання товарів, котрі використовували в домашньому виробництві. Оскільки дорогого устаткування ще не було, то купець нічим особливо не ризикував, беручи на себе відповідальність за виробництво. Тому до кінця XVII ст. промислове виробництво в Західній Європі й до середини XIX ст. в Україні залишалось звичайним додатком до торгівлі.

У доіндустріальній економіці у результаті браку регулярної зайнятості, фабричної дисципліни, як і раніше, переважала думка про нееластичність попиту. Характеризуючи меркантилістські положення про перерозподіл національного багатства між країнами, активне сальдо торговельного балансу, в яких обґрунтовується потреба перевищення експорту над імпортом, заохочується експорт капіталу та залучення в країну іноземного золота, можна зробити висновок, що тільки політика "розори сусіда" збагатить націю.

Розвиток меркантилістських економічних понять про державне регулювання зовнішньої торгівлі, ототожнення грошей і багатства та інших понять слід розглядати з урахуванням двох етапів, які виокремлюють у меркантилізмі, а саме раннього і пізнього. Головним критерієм їх розрізнення є шляхи досягнення активного балансу.

Ранній меркантилізм виник ще до Великих географічних відкриттів і тривав до середини XVI ст. Найвизначнішим представником цього періоду був Вільям Стаффорд (1619—1683, Англія). У цей період торговельні зв'язки між країнами розвивалися недостатньо активно і мали епізодичний характер. З метою досягнення позитивного сальдо у зовнішній торгівлі ранні меркантилісти вважали необхідним: по-перше, встановити найвищі ціни на товари, які експортуються; по-друге, в цілому обмежити імпорт товарів; по-третє, не допустити вивезення з країни золота і срібла (з якими ототожнювали грошове багатство держави). Меркантилісти з їх системою "грошового балансу" пропонували запровадити високі мита на ввізні товари, наглядати за іноземними купцями з метою забезпечення витрачання виручених ними грошей у країні перебування.

Отже, теорію раннього меркантилізму можна визначати як теорію грошового балансу. Проте слід зауважити, що представники цього напряму ще не мали чіткого уявлення про зв'язок торгівлі та грошового обігу. їхня концепція номіналістичного походження грошей, започаткована ще у стародавні часи (про неї йдеться і в праці Арістотеля (IV ст. до н. е.)), була помилковою. Останній, як відомо, вважав, що монета функціонує не за природою, а її встановлюють люди, і вони можуть змінити її або вилучити з обігу. Міркуючи так, меркантилісти заперечували не лише товарну сутність грошей, але й їхній зв'язок з дорогоцінними металами.

Однак у період раннього меркантилізму, як і в середні віки, уряд займався "псуванням" національної монети, зменшуючи її вартість і вагу, сподіваючись зацікавити іноземних купців обмінювати їх гроші на іноземні та купувати більше товарів. Перетворення грошей на умовний знак, фіксоване співвідношення золотих і срібних монет, що були в обігу (система біметалізму), виправдовувалися як фактами обігу неповноцінних грошей, так і неправильною думкою про те, що золото і срібло є грошима лише завдяки їхнім природним властивостям.

Пізній меркантилізм тривав із другої половини XVI до середини XVII ст., хоч окремі його складові продовжували виявлятися і в XVIII ст. Торговельні зв'язки між країнами стають розвиненими і регулярними. Цьому сприяло заохочення розвитку національної промисловості та державної торгівлі. На думку меркантилістів, щоб досягти активного торговельного балансу, потрібно було: 1) завоювати зовнішній ринок, пропонуючи відносно дешеві товари (держава мала стимулювати виробництво товарів на експорт), а також перепродуючи товари з одних країн в інші (політика реекспорту); 2) дозволяти імпорт товарів, окрім предметів розкоші, якщо в країні зберігався активний торговельний баланс; 3) вивозити золото і срібло з метою укладання вигідних торговельних угод шляхом посередництва, тобто для збільшення їх кількості у країні і збереження активного торговельного балансу, який приведе до активного платіжного балансу, а отже, до припливу золота і срібла з-за кордону. Пізні меркантилісти змінили акцент у теорії монетаризму, протиставляючи ідеї грошового балансу ранніх меркантилістів ідею торговельного балансу, згідно з якою держава стає тим багатшою, чим більшою є різниця між вартістю вивезених і ввезених товарів. Здійснюючи політику протекціонізму, меркантилісти пропонували продукувати у власній країні якомога ширший набір виробів, водночас не допускаючи ввезення таких самих товарів із-за кордону.

Визнаючи товарну сутність грошей, їх цінність пізні меркантилісти, як і попередники, вбачали у природних властивостях золота і срібла. Але саме вони зумовлювали перехід від металевої до кількісної теорії грошей і системи монометалізму. Якщо ранні меркантилісти ототожнювали багатство країни із золотом і сріблом, а функцію грошей розглядали як засіб нагромадження, то представники пізнього напряму поняття "багатство" розглядали як надлишок продуктів, який можна перетворити на зовнішньому ринку на гроші, котрі були для них не тільки засобом нагромадження, а й засобом обігу. Підтримуючи посередницьку торгівлю, представники пізнього меркантилізму відстоювали обіг грошей як капіталу, особливу увагу вони звертали безпосередньо на взаємозалежність між кількістю грошей в обігу і рівнем цін товарів, які реалізовували на ринку.

Такий "виробничий" меркантилізм у Західній Європі відобразили Томас Мен (1571—1641) і Ніколас Барбон (1640—1698). Меркантилісти цього періоду широко пропагували трудову етику в дусі християнської моралі, працю трактували як одне із джерел багатства. Вони вважали, що отримане таким шляхом багатство переважало над золотом, добутим у рудниках.

Н. Барбон у "Нарисі про торгівлю" (1690) висловив ідеї потреби вільної торгівлі, повний оптимізм стосовно розвитку ринкових відносин. Оскільки товари відтворювальні, то вони — не вичерпні. Погляд бізнесмена-практика і вченого дав йому змогу побачити у вартості товару багатофакторні явища. Н. Барбон, з одного боку, розумів, що у вартості треба шукати трудовий зміст, і цим випередив класичне розуміння економічних явищ. З іншого боку, він вважав, що "вартість усіх товарів випливає з їх корисності. Безкорисні речі не мають жодної цін-ності"1. Його погляди подібні до сучасного розуміння вартості й ціни. "Ліпшим суддею цінності товарів є ринок, адже за наявності покупців і продавців найкраще виявляється кількість товарів і потреба в них. Речі коштують саме стільки, за скільки їх можна продати"1. Це було написано майже за 90 років до А. Сміта.

За Барбоном, особливу роль відігравав процент. За допомогою процента на капітал бізнесмени можуть визначати свої реальні доходи і збитки. Фактично йдеться про альтернативні витрати і доходи. "Те, що купець отримує на проценти, — його дохід, що нижче них — збиток, якщо купець одержує тільки проценти на власний товар, то це не дохід і не збиток. Інший спосіб використання процентів— за ними вираховують вартість земельної ренти, встановлюють ціну на землю під час купівлі та продажу. Залежно від величини процентної ставки визначають ціну землі в країні", — зазначав Н. Барбон.

Помилковим було його твердження про потребу встановлення законом процентної ставки і вартості грошей з метою забезпечення стабільності грошово-кредитної сфери. Тенденціям постіндустріального розвитку і сучасному розумінню сутності, корисності благ відповідала така його сентенція: корисність усіх товарів полягала в тому, аби задовольняти потреби особи. Є дві головні потреби, з якими людина народжується, — потреби тіла і духу. Якщо потреби тіла обмежені, то потреби духу безкінечні. Більшість речей призначена для задоволення потреб духу, а не потреб тіла.

Торгівля в цей період почала використовувати інші засоби обігу у вигляді векселів та інших цінних паперів. Поступово грошові кошти у формі металевих монет зникали з обігу, а їх позиції займали паперові грошові знаки.

Отже, для теорії та практики обох періодів меркантилізму характерні такі ознаки:

1) єдиний об'єкт і предмет дослідження процесів і основних показників господарського життя — відповідно становлення капіталістичної ринкової економіки та сфера обігу;

2) єдиний метод дослідження — опис явищ, що відбувалися в економічному житті, та їх класифікація;

3) формулювання емпіричних закономірностей розвитку господарських процесів;

4) джерело прибутку і багатства— зовнішня торгівля, результатом якої є продаж товарів вище ціни їх виробництва;

5) виробництво — передумова створення багатства;

6) багатство накопичувалося тільки у процесі зовнішньої торгівлі. Торгівля усередині країни лише переносила багатство від одного суб'єкта господарювання до іншого;

7) стимулювання збільшення чисельності населення — найефективніший спосіб підтримки низького рівня заробітної плати, що у свою чергу забезпечує зменшення витрат на виробництво.

Загальний стан економічних досліджень в епоху зародження політичної економії як самостійної науки (збігається з періодом становлення та розвитку меркантилізму) Й. Шумпетер вважав таким. Дослідники намагалися виробити позицію з окремих питань (насамперед фінансових відносин, податкової та торгової політики), охоплюючи малосуттєві причинні залежності, що виявлялись всюди і не давали змоги спочатку встановлювати глибші зв'язки між ними. Водночас ще не було єдиної проблеми економіки; неможливо відшукати у літературі того часу і значних узагальнень. "Меркантилізм становив не стільки науковий напрям, скільки практичну політику, і зумовлена ним література, будучи вторинним і побічним явищем, містить у загальному і цілому лише зачатки науки"1, — зробив висновок Й. Шумпетер. Таке бачення місця меркантилізму в історії економіки та економічної думки в XIX—XX ст. стало загальноприйнятим.

Формування в Європі мережі організацій і установ ринкової інфраструктури, зміна суспільної свідомості щодо торгівлі активно сприяли становленню ринкової економіки вільної конкуренції.