Історія економіки та економічної думки - Юхименко П.І. - Причини повільного розвитку капіталізму в Німеччині

Розпад феодального устрою в промисловості й сільському господарстві Франції почався наприкінці XV ст. Порівняно з Нідерландами й Англією формування капіталістичного устрою в надрах феодального суспільства у Франції мало низку характерних ознак. Розглянемо їх детальніше.

1. Не було поміщицьких господарств, за винятком деяких районів. Феодальна власність на головний чинник виробництва — землю — залишалась протягом XVI—XVIII ст. Володіти нею мали право тільки дворяни, церква і корона. Феодал залишав собі меншу частину феоду, а більшу передавав селянам незначними частинами в оренду за плату грошима або частиною врожаю.

2. Цензиву, що закріплювалася договором про оренду на різні терміни (рік, життя орендатора або кількох поколінь), згідно з традиціями сеньйор не міг приєднати до свого домену. Експлуатацію невеликих самостійних виробників — селян-цензитаріїв і селян-орендарів — вважали головним джерелом існування дворян, духовенства і королівського двору.

3. Селяни Франції були юридично вільними. Тільки в деяких східних і північних районах залишилася незначна кількість кріпаків, які не мали права передавати власність нащадкам.

Процес первісного нагромадження капіталу, що почався в XVI ст., не супроводжувався такою масовою експропріацією сільського населення, як в Англії, Майнове розшарування й обезземелення селянства відбувалися під впливом зростання податків і посилення лихварства. Французьке дворянство, на відміну від англійської буржуазії, вважало, що займатися промисловістю, сільським господарством, торгівлею, піратством, пограбуванням колоній і вкладенням отриманих грошей у промисловість чи інші галузі народного господарства недостойно й соромно. Дворянина, який здійснював підприємницьку діяльність у промисловості й сільському господарстві, уряд міг позбавити головного дворянського привілею — дворянського титулу та звільнення від податків. Дворяни вважали за краще займати церковні або командні посади в армії чи стати королівськими придворними. Деякі привілейовані види військ, наприклад мушкетери, повністю складалися з дворян, котрі отримували королівську заробітну плату.

Податки, сплачувані селянами (22 млн осіб із 26 млн населення країни), спрямовували на утримання духовенства, армії та королівського двору.

4. На відміну від Англії, формувалось капіталістичне виробництво не у вигляді перебудови феодального господарства на буржуазний лад, а шляхом розвитку капіталістичних відносин серед селян.

Бідність і брак державних коштів сприяли реалізації ідей паперово-грошового меркантиліста Джона Ло (1671—1729, Шотландія) саме у Франції. Він у праці "Аналіз грошей і торгівлі" (1705) наполегливо аргументував думку про те, що незначне підвищення ціни приводить до істотного збільшення пропозиції, тобто еластичність пропозиції товарів досить висока. Звідси логічним є висновок про можливість значною мірою впливати на зростання обсягів виробництва шляхом збільшення кількості грошей в обігу. Економіст — один із перших серед практиків XVIII ст., хто намагався осмислити грошове господарство.

Введення в обіг паперових банкнот, на його думку, мало спричинити збільшення загальної грошової маси і розв'язати кілька проблем:

1) поповнення державної скарбниці шляхом вилучення з обігу металевих (товарних) грошей;

2) зменшення загального рівня позикового процента;

3) пожвавлення торгівлі та відповідне зростання прибутків.

Разом із тим слід виокремити два принципи системи Ло, значення яких важко переоцінити для майбутніх монетаристів:

1) здійснення банками політики кредитної експансії, тобто надання позик, що багаторазово переважають запаси металевих (товарних) грошей у банку;

2) державний статус банку і проведення ним економічної політики держави. На цій підставі можна стверджувати, що Дж. Ло першим звернув увагу на

кредит, котрий відігравав важливу роль у розвитку капіталістичного виробництва. Він одним із перших з'ясував дієві можливості у зв'язку з відкриттям того факту, що гроші, а отже, і грошовий капітал, виробляють або створюють. Але в практиці часткового резерву, покладеного в основу всієї банківської справи з метою розширення позики і поповнення обігу, фінансист не помітив потенційних небезпек для стійкості власне банківської системи: схильність безконтрольно збільшувати позики заради прибутку, а звідси і можливість краху банку; розширення випуску банкнот не для розвитку економіки, а тільки з метою покриття дефіциту в державному бюджеті, наслідок — інфляція. Тоді ще не знали слова "інфляція", але саме вона загрожувала і банку Дж. Ло, і країні, де він діяв би.

Зазначимо, що через 200 років представники нового монетаризму особливого значення для функціонування ринкової системи надаватимуть процесу кредитування, а не лише грошовій трансакції та грошовій масі, що обслуговує економіку. Як і їх попередник, вони акцентують увагу не тільки на значенні грошової пропозиції, а й на пропозиції кредитних фондів в умовах недосконалої (асиметричної) інформації та ринку.

Ідею Дж. Ло не підтримали на батьківщині, а парламент Шотландії ухвалив навіть спеціальну резолюцію, в якій йшлося про те, що "нав'язування паперового кредиту шляхом парламентського акта — справа, що не підходить для нації". Таке рішення не дало змоги реалізувати проект Ло майже протягом 10 років.

Проте це сталося у Франції після смерті у вересні 1716 р. Людовіка XIV, за підтримки Філіппа Орлеанського, у період правління якого відбулася подвійна криза — фінансова, пов'язана з обслуговуванням непомірного державного боргу, і загальноекономічна, що виникла у зв'язку з низьким рівнем господарської активності.

У результаті зміни економічної ситуації в державі Дж. Ло у травні 1716 р. організував власний приватний банк. Він почав випускати банкноти з гарантійним розміном на повноцінні срібні монети. Банкноти Банку Женераль, котрі успішно випускав у цей період Дж. Ло, входили в обіг і часто приймались навіть із видачею премії. Перший позитивний економічний ефект обігу паперових банкнот сприяв тому, що вже через рік уряд дозволив приймати банкноти Ло під час сплати податків. Талановитий адміністратор, умілий політик і дипломат, Дж. Лоза підтримки регента впевнено оволодів усією грошовою і кредитною системами країни.

З 1719 р. банк, створений Дж. Ло, назвали Королівським, він набув фактично державного статусу. Щоб реалізувати свою ідею, економіст заснував в кінці 1717 р. підконтрольне величезне підприємство — Компанію Індії. На відміну від Ост-Індської компанії, це вже не було об'єднання вузької групи купців, які розподіляли між собою паї. Акції Компанії Індії продавали серед порівняно широкого кола капіталістів, вони перебували в активному обігу на біржі. Компанія найтісніше пов'язувалася з державою не тільки через отримані привілеї й участь у ній Філіппа Орлеанського, а й шляхом спільної діяльності з банком. Подібні акціонерні товариства в Західній Європі й Америці почали виникати тільки в середині XIX ст. Нині вони охопили майже все господарство розвинутих капіталістичних країн, особливо велике виробництво.

Компанія одержала певні права і привілеї на торгівлю в Америці та інших частинах світу (Африці, Індії, Китаї) під зобов'язання щодо управління державним боргом. Вона фактично відігравала роль посередника між державною скарбницею та її кредиторами.

У результаті діяльності банку й акціонерної компанії кредитні ставки зменшилися до 2 %, що сприяло зростанню інвестування та пожвавленню промисловості й торгівлі. Проте надмірне зростання ціни акцій (із 160 ліврів при перших випусках до 18 тис. у 1720 р.) було штучним і не мало матеріального забезпечення. Компанія Дж. Ло поглинула майже всі французькі колоніальні компанії і стала всемогутньою монополією. Його система зумовила ажіотаж і спекуляцію у процесі купівлі-продажу акцій. Мета полягала в тому, аби привернути увагу, заінтересувати покупців. Водночас він активно розширював справу компанії. Ло випередив свій час і попередив майбутнє, поєднав реальну справу з мистецтвом реклами, поширюючи друковану інформацію про казково багатий край, котрий освоювала компанія. Якби ризиковані колоніальні підприємства діяли успішно, то намагання Дж. Ло контролювати і реформувати економічне життя нації з фінансових позицій, оскільки саме це передбачав його план, виглядали б по-іншому як для його сучасників, так і для істориків економічної думки. З позицій сьогодення сумнівним є той факт, чи постраждала б у результаті від цього гігантського підприємства Франція. Щодо економічної теорії, то навряд чи хто заперечуватиме значний вплив такої події на становлення і розвиток класичної теорії банківської справи.

Учений-економіст одним із перших пояснив мінову цінність срібла, як грошей, з позицій кількісної теорії (кількість грошей порівняно з чисельністю товарів). Але оскільки срібло, що відігравало роль грошей, не мало іншого призначення, крім купівлі благ, то його замінювали матеріалом, який зовсім не мав товарної цінності, наприклад віддрукований папір. На думку Дж. Ло, переваги паперових грошей полягали не тільки в дешевизні матеріалів, а й у тому, що ніхто не цікавився такими питаннями, як отримати і зберегти адекватну грошову масу. Кількість грошей повністю піддається управлінню.

Дж. Ло у своїх обґрунтуваннях використав доктрину В. Петті про потреби торгівлі, аби довести, що додаткову кількість товарних або паперових грошей поглинуть позичальники, котрі мають змогу одержати прибуток. На його думку, доходи, виплачені раніше незайнятим, дадуть поштовх новій хвилі споживчого попиту. Наполягання на необхідності зменшити кредитний процент сприятимуть збільшенню прибутку, котрий погашатимуть шляхом зростання проданих товарів, тому з погляду Ло ціни не тільки не збільшуватимуться, а й можуть навіть знизитися. Очевидно, що висновки практика передбачали високу еластичність пропозиції товарів, коли невелике збільшення ціни зумовлювало значне зростання пропозиції.

Зважаючи на практику Дж. Ло, почали переосмислювати роль грошей і торгівлі. В економічній думці намагалися з'ясувати проблеми виробництва й розподілу багатства. Крім негативного аспекту, перший етап експерименту продемонстрував значні регулювальні можливості паперово-грошових і фінансових технологій, що можуть забезпечити розвиток господарського життя. Досвід організації компаній за участю невеликих акціонерів мав піонерний і практичний характер, згодом його почали використовувати в усіх країнах Європи. На жаль, ідею регульованого грошового обігу забуло багато економістів доти, доки вона знову не нагадала про себе після 1919 р. Із розвитком акціонерних товариств, що займали панівні позиції в різних галузях промисловості, гігантських банків та їх поєднанням із промисловими монополіями на межі XIX—XX ст. утворився фінансовий капітал.

Крах системи Дж. Ло не можна порівняти з жодним крахом, наприклад із крахом Нью-Йоркської біржі у 1929 р. або іншими "надінфляціями" XX ст., коли гроші знецінювалися в мільйони і мільярди разів. Інфляція стала "нормою", постійною ознакою капіталістичної економіки, набувши нового значення. Сучасна інфляція —загальний народногосподарський процес, часто пов'язаний із надлишковою емісією паперових грошей, але він не вичерпується тільки нею. У багатьох випадках первинним фактором інфляції є підвищення цін, не пов'язане безпосередньо з "грошовим" аспектом, а зумовлене іншими причинами (політика монополій, товарний дефіцит, зовнішньоекономічна ситуація). Але потім збільшення грошової маси немов "підпирає" рівень цін, який зріс, закріплює його і може у свою чергу призвести до інфляції. Як грошова маса, так і рівень цін мають нині однобоку еластичність: вони ніколи не зменшуються, а тільки зростають. Формування цієї закономірності простежується уже в системі Дж. Ло.

Монетарну теорію Дж. Ло не підтримали безпосередні послідовники в науці. Разом із тим протягом наступного століття осмислення лоуїзму відігравало важливу роль у становленні й розвитку теорії фінансів.

План Дж. Ло стосовно контролювання, реформування і виведення на повний рівень всієї національної економіки Франції спирався на ідею активного втручання феодально-бюрократичної держави. Його торгова монополія була своєрідним придатком держави. Між тим, саме проти грубого й обтяжливого втручання цієї держави в економіку виступили і фізіократи, і А. Сміт. Нову реабілітацію, зрозуміло, з інших позицій, здійснюють неокейнсіанці, ідеологи державно-монополістичного капіталізму. Центром їх аналізу стають ідеї Дж. Ло — вплив на економіку через кредитно-фінансову сферу і активне втручання держави в економіку. Капіталотворчу концепцію кредиту, недооцінену класиками, аналізували і представники сучасного монетаризму.

Ідеї Дж. Ло про благотворну роль достатності грошей та інфляції в різних варіантах відобразилися у сучасній економічній літературі. Представник монетаризму М. Фрідмен обґрунтував "золоте" грошове правило для достатності монетаризації економіки. У "поміркованій інфляції" сучасні монетаристи шукають спасіння від руйнівних економічних криз, масового безробіття, стагнації в економічному житті.

Запроваджені регулятивні механізми стимулювання інвестування реальної економіки Дж. Ло відобразилися в економічній теорії XX ст. в умовах, коли грошове господарство трансформувалося в систему паперово-грошового обігу. Тим самим відтворюється логіка пропозицій французького банкіра-фінансиста, що дало підставу визнати Ло великим економістом-теоретиком, ідеї якого значно випередили свою епоху.

Із середини XVIII ст. у країні поширювалися нові агрокультури. Французів стимулювало те, що англійці, маючи нову систему землеробства, могли задовольняти потреби в хлібі за рахунок внутрішнього виробництва, тоді як Франція в першій половині XVIII ст. ввозила значну кількість пшениці. З 1750 р. у країні видають багато агрономічної літератури. Спочатку це були переклади англійських авторів. За розпорядженням уряду чиновники безплатно роздавали їх місцевим землевласникам. У першому томі "Енциклопедії" (1751) Д. Дідро виокремив сільське господарство як нову самостійну науку. Це вплинуло також на економічну науку: погляди меркантилістів змінює французька школа фізіократів (Ф. Кене, А. Тюрго та ін.), які вважали джерелом національного багатства землеробство.

Систему поглядів фізіократів (від. лат. — природа, — влада, панування природи) подано на рис. 6.1.

Франсуа Кене (1694—1774, Франція)— лідер і основоположник школи фізіократів (до її складу входили А. Тюрго, В. Мірабо, В. Дюпон де Немур, Г. Летрон, П. Мерсьє де ла Рів'єр та ін.), яка діяла тільки 20 років, але ця специфічна течія в межах класичної політичної економії поширилася майже по всьому континентові, особливо у країнах із переважним аграрним розвитком. Слово "фізіократія" грецького походження і в перекладі означає "влада природи". В цьому розумінні представники фізіократизму зважали на визначну роль в економіці землі, сільськогосподарського виробництва. Ф. Кене вважав, що постійно відтворюване багатство сільського господарства було основою для всіх професій, сприяло розвитку торгівлі, поліпшенню добробуту населення, приводило у рух промисловість і підтримувало процвітання нації. Воно (землеробство) слугує основою для всієї економіки держави.

Рис. 6.1. Економічна система фізіократів

Методологія економічного дослідження Ф. Кене ґрунтувалася на розробці концепції про природний порядок, юридичною основою якого, на думку вченого, були фізичні та моральні закони держави, що охороняли особисту власність та інтереси й забезпечували відтворення та правильний розподіл благ. Учений також вважав, що дотримання "природного порядку обов'язкове для всіх людей уже тому, що його "природне право" визнається світом розуму". За його словами, сутність порядку така, що особистий інтерес одного ніколи не може відокремлюватися від загального, а це буває при пануванні волі. Світ тоді розвивається сам по собі. Бажання насолоджуватися надає суспільству рух, який стає постійною тенденцією до якомога ліпшого становища. В подальшому "концепція природного порядку" становитиме базу для наукових досліджень А. Сміта.

У теоретичному надбанні Ф. Кене важливе значення мало вчення про чистий продукт, що нині називають національним доходом. Це надлишок тієї частини, котра покривала витрати виробництва. При цьому визначалася сутність цінності не тільки як грошове вираження продукту, а й як його натурально-речова форма.

Ф. Кене перший у теорії економічної думки детально обґрунтував положення про капітал. Якщо меркантилісти ототожнювали його, як правило, з грішми, то він вважав, що гроші самі по собі — безплідне багатство, яке нічого не виробляє. Але заслуга вченого не лише в поділі капіталу на основний (за термінологією Ф. Кене — первісні аванси) та оборотний (щорічні аванси) за його виробничою ознакою. Він переконливо довів, що разом з оборотним в обігу перебуває й основний капітал.

Стосовно "Економічної таблиці" (1758) Ф. Кене, то в ній уперше з наукового погляду проаналізовано кругообіг господарського життя, тобто суспільно відтворюваний процес. Ідея праці полягала у потребі дотримання й обґрунтованого прогнозування певних народногосподарських пропорцій у структурі економіки. Учений виявив взаємозв'язок, який характеризував так: відтворення постійно відновлює витрати, а витрати відновлюються відтворенням.

З'ясовуючи процес відтворення, він аналізував походження доходів, обмін між капіталом і доходом, зв'язок між виробничим і кінцевим споживанням. Як момент процесу відтворення, намагався показати обіг між двома великими підрозділами виробництва — виробництвом сировини і промисловістю. Все це втілювалось в економічних схемах.

Розглядаючи "Економічну таблицю" як першу спробу макроекономічного дослідження, неважко простежити в ній формальні недоліки, наприклад: проста ілюстрація взаємозалежності галузей; визначення так званого невиробничого сектору, що володіє основним капіталом; визнання економічної діяльності джерелом чистого прибутку, не з'ясовуючи при цьому механізму перетворення землі на джерело цінностей, та ін.

Разом із тим у цій праці подано всі головні положення вчення фізіократів:

1) суспільство поділяється на три класи — земельні власники, фермери і "непродуктивні" (промисловці, торговці та ін.);

2) чистий продукт виробляється тільки у сільському господарстві;

3) для промисловості характерне лише додавання вартостей;

4) обмін еквівалентів у торгівлі є результатом вільної конкуренції;

5) капітал фермерів поділяється на первісні та щорічні аванси (за сучасною термінологією, на основний і оборотний капітал).

Ф. Кене показав різницю вартісної і натуральної форм сукупного суспільного продукту, відокремив категорії капіталу й доходу.

До "Економічної таблиці" належать, по суті, дві таблиці: велика, що відображає рух "чистого продукту", і мала — увесь процес відтворення й обігу суспільного капіталу. Реалізація суспільного продукту приурочена до завершення збору врожаю.

Весь річний обіг сукупного продукту, за Ф. Кене, складається з п'яти актів.

1) одержавши орендну плату в сумі 2 млрд ліврів, земельні власники купують у хліборобів на 1 млрд ліврів сільськогосподарських продуктів для харчування. Таким чином, 1/5 сільськогосподарського продукту вибуває з обігу;

2) 2-й млрд ліврів, отриманий у вигляді орендної плати, власники витрачають на придбання у "непродуктивного" класу (промисловців) промислової продукції. Отже, 1/2 промислового продукту вибуває з обігу;

3) на одержаний 1 млрд ліврів промисловці купують у фермерів продукти харчування, внаслідок чого до фермерів повертається 2-й мільярд ліврів і вибуває з обігу 2/5 сільськогосподарського продукту;

4) фермери купують у промисловців на 1 млрд ліврів промислові товари з метою відновлення сільськогосподарського реманенту. Отже, весь промисловий продукт вибуває з обігу;

5) отриманий 1 млрд ліврів від продажу фермерам сільськогосподарського реманенту промисловці витрачають на придбання сировини у фермерів. Вибуває з обігу 3/5 сільськогосподарського продукту.

Із зазначеного вище зрозуміло, що у валовому продукті, виробленому в сільському господарстві на суму 5 млрд ліврів, 3 млрд спрямовують на витрати для обробітку землі.

Водночас у натуральному вираженні процес відбувався таким чином: фермери використовували 2/5 виробленої продукції на оборотний капітал, 1/5 — продавали "непродуктивним" ремісникам в обмін на вироби, потрібні для заміни зношеного основного капіталу, а надлишок спрямовували землевласникам у вигляді орендної плати; землероби, у свою чергу, обмінювали 1/2 свого двомільярдного прибутку на промислові товари; "непродуктивні" (їх дохід уже подвоївся) купували на 2 млрд ліврів сировину та продукти сільського господарства.

У "Таблиці" Ф. Кене гроші були не більше ніж засіб обігу, торгівлю, по суті, визначали як бартерний обмін, а виробництво сільськогосподарської продукції автоматично генерувало прибуток, отримання якого давало змогу перейти до наступного виробничого циклу. Тобто вчений уперше проаналізував відтворення в масштабі суспільства і зробив висновок, що процес відтворення й реалізації продукції може безперервно здійснюватися лише за умови дотримання певних пропорцій. В "Економічній таблиці" розглянуто лише просте відтворення, немає проблеми нагромадження. Ф. Кене не показав, як реалізовувалася частина сільськогосподарської продукції, що залишилась у фермерів. Ігноровано потребу відновлення засобів праці у "продуктивних". Але головне полягало в іншому — на основі "Таблиці" фізіократи безпосередньо почали вивчати явища, що мало велике значення, оскільки у них з'явилися чітка ідея кругообігу капіталу, наміри з'ясувати його анатомію та фізіологію. Це перший в історії економічної думки досвід макроекономічного аналізу, в якому центральне місце посідає поняття про сукупний суспільний продукт. "Економічна таблиця" Ф. Кене — перша в історії політичної економії макроекономічна мережа натуральних (товарних) і грошових потоків матеріальних цінностей. Закладені в ній ідеї — перші фундаментальні положення майбутніх макроекономічних теорій.

Другою видатною (після Ф. Кене) особою серед фізіократів був Анн Робер Жак Тюрго (1727—1781) — французький державний діяч, філософ-просвітник, за-вершитель школи фізіократів класичної політекономії. У 1774—1776 рр. — генеральний контролер (міністр) фінансів Франції. Головна праця А. Тюрго — "Роздуми про створення і розподіл багатств" (1776). Як і інші фізіократи, він стверджував: "Землероб є першою рушійною силою в ході всіх робіт: виробляє на своїй землі заробіток усіх ремісників. Його праця — єдина праця, яка дає більше того, що становить її оплату, тому вона — єдине джерело будь якого багатства”.

Економіст намагався пояснити проблему нагромадження капіталу. Він уперше вказав на відмінність між грошима і капіталом. У нього були спроби виокремити прибуток як особливий вид доходу. Розглядаючи питання заробітної плати, А. Тюрго пов'язував її зміну з конкуренцією між робочими на ринку праці; вважав, що це забезпечить зведення заробітної плати до мінімуму засобів існування.

Гроші він визначав, по суті, як специфічний товар у товарному світі, маючи на увазі, що особливо золото і срібло, порівняно з будь-яким іншим металом, можуть бути монетою, оскільки вони за природою речей стали монетою та до того ж загальною, незалежно ні від якоїсь угоди, ні від закону. На його думку, гроші, тобто золото та срібло, змінюються в ціні не тільки порівняно з усіма іншими товарами, але й стосовно одне одного залежно від більшої чи меншої їх наявності. Свої міркування А. Тюрго підтвердив такими цікавими фактами. У той час у Європі давали від 14 до 15 унцій срібла за 1 унцію золота, а у стародавні часи за 1 унцію золота — лише від 10 до 11 унцій срібла. Учений зауважив, що оскільки нині у Китаї дають тільки майже 12 унцій срібла за 1 унцію золота, то дуже вигідно завозити у цю країну срібло з метою обміну на золото і привозити останнє в Європу.

Особливу увагу А. Тюрго приділяв дослідженню походження позикового (грошового) процента. Він вважав помилковою оцінку середньовічних схоластів надання грошей у позику під певний процент як злочин. У цьому зв'язку вчений зазначав: "Гроші, що розглядаються як фізичне тіло, маса металу, не виробляють нічого; але гроші, що застосовуються як аванси на заходи з обробітку землі, на діяльність фабрик, торгівлю, приносять певний прибуток. За гроші можна придбати землю й отримувати певний дохід"1. Слова Євангелія "Позичайте, ве очікуючи нічого", на думку А. Тюрго, — не підстава для осуду процента. Він стверджував, що той, хто позичає, втрачає прибуток, який міг би отримати, тому що ризикує своїм капіталом, а той, хто взяв позику, може використати гроші на вигідне придбання чи застосування, які можуть принести йому великий прибуток. Тому фізіократ робить такий висновок: той, хто позичає, не завдає жодного збитку тому, хто бере позику, оскільки останній погоджується на умови і не має ніяких прав на позичену суму. Прибуток, котрий можна одержати, маючи гроші, — безперечно, один із найвпливовіших чинників, що схиляють тих, хто бере позику під проценти; одне з джерел, яке дає змогу виплачувати цей процент. Структура цін формуватиметься стихійно в умовах вільної конкуренції.

Головне порушення вільної конкуренції А. Тюрго вбачав у встановленні максимальних цін на зерно. З їх відміною ринкові ціни на зерно підвищаться, унаслідок чого збільшаться доходи селян і відповідно їх попит на промислову продукцію. Потім зросте обсяг виробництва цих товарів тощо. Така ланцюгова реакція забезпечить одночасно й всезагальне визначення пропорційних цін, і розвиток господарства загалом.

Він розумів, що збут і виробництво товарів гальмуються, якщо уповільнити потік споживчих витрат. Тому держава за допомогою податкової політики може сприяти високому рівню споживання і попиту в країні.

А. Тюрго детально тлумачив класову структуру суспільства, виділивши серед фермерів і промисловців, з одного боку, — господарів, а з іншого — найманих робітників. Таким чином, у суспільстві існує п'ять класів. Він намагався зрозуміти значення власності на засоби виробництва у класовому поділі і диференціації суспільства.

Отже, представники школи фізіократів різко критикували меркантилізм. Вони не визнали помилкового твердження про те, що єдиною формою національного багатства є золото, а його джерелом — зовнішня торгівля. Фізіократи вважали, що багатство формується із споживних вартостей. На їх думку, гроші відігравали роль посередника в обігу. Джерело багатства вони вбачали у виробництві, а не торгівлі, для якої властивий тільки обмін рівних вартостей (еквівалентний обмін).

Заслуга фізіократів полягає в тому, що вони досліджували походження додаткового продукту в сфері безпосереднього виробництва і таким чином започаткували науковий аналіз капіталістичного виробництва.

Й. Шумпетер звернув увагу на здобутки і водночас статичний фізіократичний підхід до економіки: "Вони прямо і безпосередньо взялись за вивчення явища, що мало велике значення, а саме господарського кругообігу. Описати його, показати "коліщатка" та їх взаємодію — така їх найперша, єдина наукова мета. З майже гротескною чіткістю виявляється у них ідея кругообігу, їх намір представити його анатомію й фізіологію. Але охарактеризувати кругообіг ipso facto (насправді) — означає описати статичну економіку: показати, як діють завжди задані продуктивні сили, відповідно до їх призначення здійснюють звичний шлях, які явища при цьому спостерігаються"1.

Отже, на відміну від Нідерландів та Англії, котрі вже в XVII—XVIII ст. були передовими капіталістичними країнами, Франція навіть наприкінці XVIII ст. залишалася феодально-абсолютистською монархією.

Причини повільного розвитку капіталізму в Німеччині

У період, що розглядається (XVII—XVIII ст.), Німеччини як держави ще не було. Політична роздробленість країни зробила неефективною типову для абсолютизму економічну політику меркантилізму. Протекціонізм промисловості й торгівлі в умовах існування численних князівств зі своїм законодавством, митницями, системами міри й ваги, грошових обігів (у країні карбували майже 600 видів монет) тощо тільки поглиблював економічний застій.

Наприкінці XVIII ст. розвивалися капіталістичні форми в промисловості, але це відбувалося переважно в Саксонії, Бранденбурзі та Порейнській Німеччині.

Причини повільного розвитку капіталістичних форм у промисловості Німеччини полягали:

1) у пануванні кріпосного устрою, що затримувало процес формування ринку праці, без якого не можливе функціонування мануфактурного виробництва;

2) негативному впливові на розвиток промисловості конкуренції з боку найрозвинутіших Нідерландів, Англії, Франції;

3) бракові коштів у купців, майстрів та інших заможних міщан для організації великого мануфактурного виробництва.

Отже, на відміну від Нідерландів та Англії капіталістичне виробництво запроваджували в народному господарстві Франції та Німеччини повільніше. Своєрідність феодального устрою цих країн відобразилася на первісному нагромадженні капіталу, додавши становленню капіталізму характерних особливостей. У1494 р. францисканський монах Лука Пачолі надрукував трактат, в якому вперше виклав принципи подвійної бухгалтерії. З того часу, як у 1407 р. в Генуї відкрили комерційний банк у сучасному розумінні цього слова, а в 1598 р. — перший банк у Венеції, комерційні банки в Європі стали звичними інститутами ринкової економіки, що формувалась. У Європі були всі умови для переходу до нової цивілізації.