Історія економіки та економічної думки - Юхименко П.І. - 6.4. Господарство українських земель

Розвиток Лівобережжя та Слобожанщини

За рівнем розвитку промисловості й торгівлі Україна відставала від Німеччини, Англії та Нідерландів. І все-таки вже тоді відбувався процес поділу цехових ремесел, і в багатьох промислах виникали початкові форми мануфактурного виробництва. Особливо виразно ознаки нової цивілізації виявлялися, на відміну від Нідерландів і Німеччини, не в промисловості й торгівлі, а в сільськогосподарському виробництві Півдня України. Адже становлення козацтва супроводжувалося розвитком якісно нового типу господарства — за сутністю фермерського. Суперечності між ним і фільварково-панщинним господарством, яке ґрунтувалося на праці закріпаченого селянина, — одна з головних причин соціального вибуху в 1648 р.

Створена після Селянської війни (так ще називають війну 1648—1654) модель соціально-економічних відносин мала свої особливості. Ліквідували, за незначним винятком, велике й середнє землеволодіння, феодально-панщинну систему господарювання й кріпацтва. Більшість земельного фонду вигнаних феодалів, королівщини й католицької церкви перейшла у власність державного сектору. Збільшилось землеволодіння православних монастирів, яке захищали від козаків та селян гетьманські універсали. За ними, дарували села, млини тощо. Київську митрополію вважали одним із найбільших землевласників. Започаткували становлення гетьманського й старшинського землеволодіння, завершувався процес утвердження козацької земельної власності. Значну частину земель отримали селяни, котрі були її співвласниками нарівні з державою. Існувало шляхетське землеволодіння, закріплене гетьманськими універсалами, а пізніше договорами гетьманів України з московськими царями.

Старшинське землеволодіння зростало шляхом займанщини або купівлі неосвоєних ґрунтів. З метою їх збільшення розорювали "дикі поля", вирубували ліси й засновували нові хутори, потім — за допомогою купівлі землі, гетьманських наділів і царських привілеїв. Такі володіння найбільше охоплювали Чернігівщину та Київщину. За універсалами гетьмана, монастирі отримали понад 80 маєтків, шляхта — майже 50, старшина — 20. Магнато-шляхетське землеволодіння збереглося на території західноукраїнських земель.

Вирізняли дві форми старшинського володіння землею — приватно-спадкова і тимчасово-умовна. Характерна ознака спадкового (вічного) володіння — його незалежність від службового становища. Як правило, воно виникало в процесі купівлі-продажу, обміну, дарування, застави, під час торгових операцій, що фіксувались у відповідних юридичних документах. Тимчасово-умовне (рангове) володіння мало іншу природу і спосіб формування — ділянки видавали за службу на певний термін або до смерті. Формально це була власність Війська Запорозького, і рангові землі передавали у володіння Генеральної військової канцелярії.

Гетьманський уряд стимулював, підтримував процес збільшення та зміцнення старшинської земельної власності. Іншу позицію відстоювала Росія. Щоб ліквідувати практику стихійної займанщини і посилити контроль за процесом зростання старшинського землеволодіння, царський уряд запровадив порядок наділення й затвердження придбаних земель виключно за царськими указами. За таких обставин у 30-х роках XVIII ст. понад 35 % орних земель Гетьманщини вже перебувало в приватній власності старшини. У період гетьманування

Д. Апостола (1727—1734) основний земельний фонд роздали. У цей час межа між спадковим і ранговим володіннями практично зникла. У другій половині ХУШ ст. центральна влада в Росії на місцях перестала визнавати займанщину юридичною основою для володіння земельними угіддями.

У цей період розпочався процес зосередження землеволодіння в російських поміщиків, який посилився після ліквідації української державності. Найбільшими землевласниками стали О. Вяземський (52 тис. десятин), О. Меншиков, П. Румянцев-Задунайський, Г. Потьомкін (42,2 тис. десятини), П. Скавронський (39 тис. десятин), О. Безбородько (33 тис. десятин) та інші вельможі, яким значно поступалися національні землевласники. Вони були ініціаторами обмеження прав рядового козацтва і поступового закріпачення селян за прикладом росіян.

Завершився цей процес указом Катерини II (1783), за котрим узаконили закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожанщині, а 1796 р. у Степовій Україні. "Свободолюбивий український селянин сприймав утримувану Росією кріпаччину далеко важче й гнітючіше, ніж російський, — писав відомий український економіст Р. Димінський. — В періоди української державності він був загалом вільний. Кріпаччина була для нього також тісно пов'язана з чужинецьким пануванням: великі земельні власники були здебільшого поляки й росіяни — одночасно репрезентанти чужонаціонального гноблення".

У другій половині XVIII ст. здійснили секуляризацію монастирських маєтків на Лівобережжі, Слобожанщині та Півдні України. Більшість церковних угідь перетворили на державну власність або їх отримали світські можновладці. Спостерігалася поступова заміна земельних податків грошовими. У 1765 р. запровадили рублевий оклад9 якому підлягали всі двори селян, міщан, козаків-підпомічників, а також підсусідки.

За указом 1783 р., оподаткували все посполите населення чоловічої статі та рядове козацтво: міщани платили по 70 коп., монастирські — по 1 руб. на рік, а козаки "на утримання військової їх служби, замість колишніх нерівних поборів, що залежали від волі начальства", — 1 руб. 20 коп. Частина податей залишалася згідно з цим документом у розпорядженні поміщиків "на кращий і господарський розсуд". Із 1797 р. відповідно до урядового розпорядження у межах реорганізованих Київського, Новгород-Сіверського, Чернігівського та Харківського намісництв загальнодержавний податок хлібом також заміняли на грошовий. Усе це сприяло розвитку товарно-грошових відносин на території України. Щоправда, не було власної національної грошової одиниці, карбування якої намагався започаткувати Б. Хмельницький восени 1652 року.