Історія економічних вчень - Золотих І.Б. - 3. Теорія "добробуту" А. Пігу

Людвіг фон Мізес (1881-1973) народився в Австро-Угорщині, закінчив Віденський університет. З 1913 по 1934 рр. він обіймав посаду професора у Віденському університеті, до 1940 р. - у Женеві на кафедрі міжнародних економічних відносин, з 1940 по 1969 рр. - у Нью-Йоркському університеті.

Мізес протягом усього життя відстоював ідею економічного лібералізму. Основними його роботами є: "Теорія грошей і кредиту" (1912), "Соціалізм" (1922), "Всемогутній уряд: походження тоталітарної держави й тотальної війни" (1944), "Бюрократія" (1944), "Людські дії: трактат про економіку" (1949), "Теорія й історія" (1957).

Мізес доводив, що ринковий ціновий механізм - найбільш ефективна основа розподілу ресурсів. Він застосував концепцію граничної корисності в створенні нової теорії грошей і вказав, що корисність може бути вимірюваною тільки ординалістськи, а не кардиналістськи. Він також загалом визначив теорію купівельної спроможності, подібну до теорії Касселя.

Абсолютними основами цивілізації, на думку Мізеса, є поділ праці, приватна власність і вільний обмін. З вільним обміном безупинно пов'язані ціни як вказівні віхи господарювання. Стихійно складена система цін - це лоція підприємництва.

Мізес стверджував, що виробництво заради прибутку є виробництвом для задоволення суспільних потреб. Ринкова система має можливість автоматично розподіляти ресурси відповідно до потреб.

Мізес захищав принципи необмеженої волі конкуренції, відкидав будь-яке державне втручання в економіку. Він вважав, що єдино раціональною економічною політикою для сучасного індустріального суспільства може бути тільки лібералізм, що припускає надання повної волі суб'єктам господарювання, що виступають на ринку.

Мізес виступав супротивником будь-якої форми інтервенціонізму - від радянського державного соціалізму до рузвельтівського "нового курсу". Його аргументація розгорнуто представлена в монографії "Соціалізм". Найважливішою ідеєю праці було положення, що централізовано керовані ціни унеможливлюють досягнення економічної рівноваги. Якщо ціна перестає бути мірилом зв'язку попиту та пропозиції, вона не може служити компасом, що вказує шлях виробництву. У результаті зникає основа для зіставлення різних варіантів інвестицій і вибору найбільш ефективного використання засобів виробництва й праці.

Мізес стверджував, що соціалізм як централізовано плановане господарство з регульованою державою ринком, із установлюваними зверху цінами не може довго проіснувати. Для обґрунтування цього він відзначає, що економічні розрахунки в умовах соціалізму неможливі, тому що ціни не відбивають попиту та пропозиції й не вказують, у якому напрямі слід розбудовуватися виробництву для того, щоб установити економічну рівновагу. Отже, уряд регулювати економіку в цілому не може, і "регульована економіка соціалізму" насправді стає царством сваволі державних чиновників, навіть за умови їхніх абсолютно добрих й благих намірів. Інтервенціоністські системи, за виразом Мізеса, - це "планований хаос".

3. Теорія "добробуту" А. Пігу

На початку XX ст. представники кембриджської школи, методології якої властиві еклектизм і плюралізм, намагалися пристосувати свої положення до соціально-економічних умов, що змінилися.

Серед них учень і послідовник Маршалла, англійський економіст - Артур Сесил Пігу (1877-1959).

Упродовж 35 років, з 1908 по 1943 рр., Пігу очолював кафедру в Кембриджському університеті, одночасно будучи членом валютного комітету Канліфа (1918), членом королівської комісії із прибуткових податків (1919), членом комітету Чемберлена з питань грошового обігу (1924).

Пігу виклав свою концепцію в "Економічній теорії добробуту", яка в 1912 р. вийшла під назвою "Багатство й добробут".

Пігу просунувся далі Маршалла в пошуках нових шляхів застосування абстрактних принципів до економічних дій. Його здобутки являють собою детальне дослідження окремих аспектів політекономії добробуту, у яких він спробував охопити все коло економічних проблем, серед яких: ринок, обмін, заробітна плата, зайнятість, гроші, економічний цикл, податки, державне регулювання.

Філософську основу аналізу економічних явищ склали англійський утилітаризм і суб'єктивно-психологічний підхід. Основним принципом: найбільше благо - для найбільшої кількості людей.

Пігу виступав за використання кількісного аналізу, який необхідний для виміру економічних явищ. Так, він стверджував, що насправді немає "єдиного фундаментального закону", застосовуваного у всіх випадках, а діє багато законів. На його думку, їх можна виразити у вигляді рівнянь динаміки. Особливе місце в його методології займали "біологізація" економічної теорії, еволюціонізм і практицизм.

Так, він вважав, що політекономія, як і біологія, повинна бути "реалістичною" наукою й визначати, що існує насправді й у якому напрямі йде розвиток.

Пігу вважав, що вихідним в економічній теорії повинен бути принцип соціальної справедливості.

"Економіку добробуту" Пігу розглядав з погляду впливу економічної, соціальної й фіскальної політики на національний дохід і його розподіл у довгостроковому й короткостроковому плані.

Основну увагу у своїй концепції Пігу зосередив на проблемах розміру, виміру й розподілу реального доходу. У зв'язку із цим він розглянув фактори, від яких залежить дохід, і проблеми його виміру.

На його думку, розмір доходу є залежним від таких факторів, як ресурси, капітал, знання, особливості народу, характер уряду й стосовно Англії - зовнішня торгівля, розподіл доходу охоплює заробітну плату, системи оплати праці, увесь комплекс проблем, створюваних безробіттям. Пігу стверджував, що більш рівномірний розподіл доходу сприяє досягненню добробуту.

На думку Пігу, дохід визначає рівень добробуту. Під економічним добробутом він мав на увазі загальну корисність (багатство).

Пігу писав, що добробут - це певний стан людських почуттів, який можна виміряти кількісно, порівнюючи ступінь задоволеності декількох людей. Добробут виражається в тому, наскільки добре почуває себе людина або яким є ступінь задоволеності бажань людини. Таким чином, на думку Пігу, в основі добробуту лежить ступінь задоволення бажань людини.

Ступінь бажання прямо виміряти неможливо, але непрямий метод є: у якості показника можна використовувати кількість грошей, яку людина готова сплатити за певне благо.

Пігу підсумовує, що суспільний добробут тим вищий, чим більш рівномірно він розподілений й чим більш стійке його зростання, тим менше загального невдоволення витратами його виробництва.

Сферу добробуту, де можна застосовувати шкалу виміру за допомогою грошей, він називав економічним добробутом.

Поняття "добробут" Пігу ототожнював з "національним дивідендом", який являє собою ту частку матеріального доходу суспільства, що може бути виражена в грошах.

Щодо грошей Пігу зауважував, що вони не відіграють істотної ролі. Але визнавав, що грошові інститути сприяють добробуту, тому що багато угод опосередковують грішми. Гроші, на думку вченого, - свого роду "мастильний матеріал", який має другорядне значення при здійсненні угоди, і величина їх не змінює реальний дохід.

Пігу розглядає особливості монополістичної конкуренції й формулює умови розвитку процесу монополізації. Серед них він виділяє: ситуацію, коли один із продавців забезпечує товарами значну частину ринку; ситуацію, коли в галузі знижується ціна пропозиції внаслідок того, що граничні витрати нижче середніх витрат; ситуацію, коли галузі в силу своєї спеціалізації виробляють товари вищої якості, розраховуючи на невеликі ринки збуту.

Досліджуючи, за яких обставин монополія викликає порушення рівноважного стану економіки й коливання національного дивіденду, Пігу розглядає проблему економічного циклу. Він доходить висновку про те, що причиною економічного циклу є зміна попиту на працю, і розглядає сферу зайнятості як основне мірило коливань, які, вважає Пігу, більш різкі в галузях, що виробляють капітальні блага, у порівнянні з галузями, що виробляють споживчі блага. У зв'язку із цим учений припускає, що на хід циклу вирішальний вплив здійснює більш швидке зростання реальної заробітної плати в порівнянні зі збільшенням обсягу нового капіталу, який обслуговує недоспоживання.

Пігу вважав, що новий капітал може виникнути за умови скорочення споживання робітників або підприємців, а також за умови використання запасів.

Для того, щоб упродовж тривалого періоду забезпечити рівновагу, тобто досягнути постійних величин доходу, заощаджень, інвестицій і зайнятості, необхідно створити можливість для підтримки попиту засобом автоматичного регулювання взаємозв'язку між цінами, заробітною платою й грошовою масою. Для обґрунтування цих висновків він використовував так званий "ефект Пігу", який становить приріст споживання за рахунок збільшення реального доходу, що обумовлене зниженням цін, і збільшенням реальної цінності залишків готівки, що й відбуваються із цієї причини.

Пігу особливу увагу приділяв обґрунтуванню необхідності активного державного регулювання соціально-економічних процесів. У зв'язку із цим він стверджував, що максимум добробуту можна досягнути тільки за умови участі держави, яка повинна для цього проводити відповідну фінансову політику.

Для обґрунтування необхідності державного втручання Пігу вводить поняття: "зовнішні ефекти", "соціальна вартість", "соціальна значимість товару". Так, він вважає, що "зовнішні ефекти" повинні бути усунуті за допомогою держави для того, щоб суспільству забезпечити економічну рівновагу. На його думку, ринковий механізм не в змозі створити умови для такої рівноваги, для максимального добробуту, тому що приватні інтереси виробників можуть не збігатися із суспільними.

Далі Пігу відзначає, що кожна людина може оцінити граничну корисність приватного товару. Соціальна вартість товару вище приватної, тому що включає "зовнішні ефекти", які ринок не контролює.

Економічна рівновага або загальний добробут досягається в тому випадку, якщо соціальні граничні витрати дорівнюють приватним граничним витратам. Для досягнення такої рівності також необхідно державне втручання.

Держава, вважає Пігу, через фінансову сферу повинна забезпечити цю рівновагу, доповнити ринковий механізм державним, використовуючи податки й субсидії.

Пігу обґрунтовує необхідність реформування оподатковування. У зв'язку із цим він викладає низку положень:

- формулює принцип справедливого обкладання податками. Для цього, на його думку, держава повинна забезпечити рівність у межі прожиткового мінімуму, а податки, що стягуються, повинні бути рівними для осіб, що живуть в однакових умовах ("рівне з рівних");

- визначає основним "принцип найменшої сукупної жертви". Жертва, вважає Пігу, підлягає виміру так само, як вимірюється задоволення. Він відкидає ідею рівної жертви й відзначає, що "найменша сукупна жертва" - це поняття відносне. Воно залежить від конкретних економічних, соціальних, фіскальних умов і форм оподатковування, що розробив уряд;

- аналізує економічний вплив податків і доходить висновку, що він подвійний. Податки здійснюють інформаційний вплив, оскільки функціонування податку викликає певні зміни в економіці, а також вони впливають на доходи, оскільки податки залишають менше ресурсів. На підставі цього Пігу вважає, що податки можуть негативно впливати на процеси заощадження й нагромадження. Заощадження, зазначає автор, припускає відстрочення задоволення, воно веде за собою жертви й повинне обкладатися в майбутньому, коли воно принесе задоволення. На його думку, з погляду забезпечення достатнього рівня заощадження ідеальним є податок на витрати, а прибутковий податок для заощадження є дискримінаційним. У цілому Пігу наполягає на тому, що податок повинен сприяти розширенню сфери трудової діяльності або перешкоджати її скороченню. Тим самим він визначає необхідність створення стимулюючого або стримуючого механізму;

- виступає за прогресивне оподатковування, використовуючи принцип "найменшої жертви". Він відзначає, що в сучасному суспільстві цілком обґрунтованим є прогресивне обкладання, що враховує розмір родини й тип доходу. Йому видається важливим відносне положення й місце індивіда на шкалі доходів;

- пропонує ввести різні види податкових пільг під час стягнення прибуткового податку для того, щоб досягти "найменшої сукупної жертви". Він класифікує їх у такий спосіб: первісні знижки, які припускають виключення мінімального доходу, рівного прожитковому мінімуму для платника податків і утриманців, що скорочуються (прагнуть до нуля) пільги-відрахування, які зникають у міру зростання доходу; знижки, що зберігаються, які являють собою постійну суму при будь-якому рівні доходу; податковий кредит, за допомогою якого постійна сума зберігається. У той же час Пігу відзначає, що в галузях, де стійко діє закон убутної прибутковості, слід використовувати не податки, а державні дотації. Податки слід уводити в тих галузях, де стійко діє закон зростаючої прибутковості й де умови такі, що вплив оподатковування на рентні платежі може не враховуватися.

Таким чином, Пігу досить повно вписав теорію податків у концепцію "добробуту". У цілому економічна теорія Пігу, орієнтована на нові умови розвитку суспільства, стосувалася проблем, які практично паралельно досліджували представники кейнсіанського напряму, що зароджується також на основі кембриджської школи.