Історія західних політичних вчень - Романюк А.С. - 4.3. Політична доктрина сіонізму

Націоналізм єврейського народу найповніше виявляється в сіонізмі, який є підставою діяльності міжнародного сіоністського руху та політики Держави Ізраїль. Уперше термін "сіонізм" використав у 1890 р. віденський публіцист Натан Вірнбаум (1864– 1937). Термін походить від назви пагорба Сіон у м. Єрусалимі. Вважається, що топонім "Сіон" у багатьох релігійних виданнях використовували для означення власне Єрусалиму, передусім, коли підкреслювали значення міста як духовного центру іудаїзму. Сіонізм побутує одночасно у формі національного руху й ідеології, спрямо-ваного/ої на об'єднання єврейського народу та відродження держави на історичній батьківщині в Ерец-Ісраелі. Появу сіонізму пов'язують із: 1) розвитком демократії в європейських країнах, яка призвела до посилення ролі права в регулюванні суспільних процесів, рівності всіх перед законом, відповідно занепаду традиційно закритого характеру єврейської громади і активізації процесів інтеграції/асиміляції євреїв у християнське середовище; 2) поширенням антисемітизму в Росії, Австрії, Німеччині, Угорщині, Франції та багатьох інших країнах Європи на зламі XIX–XX ст.; 3) активним розвитком націоналізму в європейських країнах, що було, з одного боку, заохочувальним прикладом, а з іншого – досить часто відчутною загрозою, оскільки непоодиноко націоналісти різних країн використовували антисемітизм.

Ідеї необхідності повернення на історичну батьківщину перманентно піднімали в єврейському середовищі. У 80-х роках XIX ст. у багатьох країнах Європи, передусім у Росії^*23, почали створюватися різноманітні організації, об'єднання, гуртки, що декларували необхідність відродження єврейського народу в Ерец-Ісраелі. Найбільш відомим серед них було об'єднання "Ховевей Ціон", створене в 1887 р. на з'їзді делегатів з Росії в Друскеніках (нині Друскінінкай, Литва), яке виступало за стихійне переселення євреїв на територію Палестини. Відділення "Ховевей Ціон" виникли в населених пунктах півдня тогочасної Росії, Польщі, Румунії та інших країн.

*23: {Цьому значною мірою сприяли численні погроми, які відбувалися на півдні Росії (територія сучасної України) у 1881 р.}

На початку 90-х років у єврейському середовищі сформувалися дві домінуючі позиції щодо перспективи вирішення "єврейського питання": 1) завдяки створенню національно-культурних автономій у країнах, де проживала значна кількість євреїв; 2) за допомогою створення самостійної єврейської держави на спеціально виділеній для цього території, де євреї становили би більшість населення. Саме для означення цього напряму і був запропонований термін "сіонізм".

У праці Теодора Герцля (1860–1904) "Єврейська держава", яка вийшла друком у 1896 p., наголошувалося, що головна мета єврейського національного руху – отримати міжнародні гарантії щодо права євреїв на створення власної держави. Він трактував єврейське питання як національне. Будівництво держави мало розпочатися після отримання зазначених міжнародних гарантій шляхом організованого та планомірного переселення євреїв на територію нової єврейської країни. З цією метою треба було сформувати представницький інститут євреїв, що мав вести переговори з урядами різних країн, та "Єврейську кампанію", яка б займалася збиранням коштів для переселення та створенням інфраструктури нової держави.

Остаточне визначення плану побудови єврейської держави відбулося на сіоністському конгресі в Базелі (Швейцарія) 29–31 серпня 1897 р., в якому брали участь представники 17 країн. На ньому було сформовано Всесвітню сіоністську організацію, президентом обрали Т. Герцля. Цей конгрес став початком сіонізму як суспільного руху.

Перший сіоністський конгрес прийняв "Базельську програму", затвердив Статут сіоністської організації, заснував фонд для купівлі земель у Палестині, а також декларував необхідність створення Єврейського університету в Єрусалимі. В "Базельській програмі" було сформульовано мету сіоністського руху – створення для єврейського народу власної держави в Палестині шляхом: 1) сприяння поселенню в Палестину євреїв-землеробів, ремісників і робітників; 2) організації та об'єднання всього єврейства за допомогою місцевих і міжнародних установ відповідно до законів кожної країни; 3) зміцнення та розвитку єврейських національних почуттів і національної самосвідомості; 4) реалізації заходів, необхідних для отримання згоди урядів щодо реалізації цілей сіонізму^*24.

*24: {Після створення держави Ізраїль у 1948 р. на 23 сіоністському конгресі (1951) було прийнято нову "Єрусалимську програму", яка подальшим завданням сіонізму визначила зміцнення Держави Ізраїль, збирання вигнанців в Ізраїлі та турботу про єдність єврейського народу. Наступна корекція програми сіонізму відбулася на 27 сіоністському конгресі (1968), який до основних цілей долучив вимогу репатріації євреїв з усіх країн, а також вимогу єврейської освіти та вивчення івриту.}

Генеральна Асамблея ООН 29 листопада 1947 р. ухвалила резолюцію № 181 "Майбутній уряд Палестини", яка передбачала створення на території Палестини незалежних арабської (палестинської) та єврейської держав із запровадженням спеціального режиму щодо міста Єрусалим. Держава Ізраїль була проголошена 14 травня 1948 р.

В Ізраїлі немає конституції у форматі єдиного документа, натомість прийнято сукупність основних законів, які виконують функцію конституції. Щодо Держави Ізраїль прийнято вважати, що там встановлена і діє система етнічної демократії, яка передбачає наявність у населення, котре постійно проживає на державній території, основних громадянських і політичних свобод з одночасним закріпленням привілейованого статусу євреїв. За цих умов арабам дозволяють у межах чинного законодавства виступати за зміну свого становища, протестувати. Це значною мірою пов'язано із місцем і значенням релігії в державі. В Ізраїлі релігія не відокремлена від держави, а держава – від релігії. Ізраїль поступово стає менш релігійним, однак релігійні ортодокси відіграють значну роль у політичному та суспільному житті. Зокрема, в Кнесеті представлені релігійні партії, існує значна кількість релігійних шкіл, які фінансує держава, активно працюють раввінатські суди, великий вплив мають головні раввіни Ізраїлю. З цього приводу відомий політичний оглядач періоду СРСР, а згодом посол Росії в Ізраїлі А. Бовін зазначав, що Ізраїль є державою євреїв і для євреїв. Коли він стане державою для своїх громадян, незалежно від віросповідування, то це вже буде цілком інший Ізраїль.