Історія західних політичних вчень - Романюк А.С. - 7.1. Ленінський етап розвитку комунізму

Головні представники цього етапу – В. Ленін і Л. Троцький у Росії та К. Лібкнехт і Р. Люксембург у Німеччині.

Ленін (Ульянов ) Володимир Ілліч (1870–1924) – теоретик марксизму, засновник партії більшовиків у Росії, один з організаторів Жовтневої соціалістичної революції та СРСР, керівник правлячої партії й уряду РСФСР і СРСР. Самобутнім внеском у марксистську теорію є його ранні твори, зокрема "Розвиток капіталізму в Росії" (1899). Використовуючи тогочасні дані щодо Росії, Ленін окреслив стадії розвитку капіталізму, простежив зміни в різних галузях промисловості та становище основних суспільних верств населення. Він дійшов висновку, що наймана праця, а відповідно капіталістична експлуатація, вже тоді проникла в усі прошарки суспільства. На думку Леніна, лише пролетаріат можна було вважати революційним класом. Для цього йому треба було вийти за межі власних часткових економічних проблем і об'єднатися в політичну організацію національного рівня, здатну артикулювати інтереси всіх найманих працівників Росії.

У праці "Що робити?" (1902), продовжуючи попередні оцінки, Ленін констатував, що сутністю марксизму є класова боротьба пролетаріату. Для її організації, спрямування варто було створити політичну партію авангардного типу. Вона мала ґрунтуватись на засадах демократичного централізму, ідейно дотримуватись теорії марксизму, що давало змогу повною мірою відображати реальні інтереси пролетаріату. Завдання партії – залучати передових робітників, а згодом і експлуатовані маси до політичної діяльності/боротьби. Надалі Ленін розвинув вимоги щодо партії, зробив наголос на централізмі, дисципліні, дотриманні вимог внутрішньопартійної демократії.

До 1914 р. Ленін стверджував, що стан соціально-економічного розвитку Росії, зокрема залишки феодалізму, вимагали проведення передусім демократичних перетворень. З огляду на це робітнича партія мала стати авангардом демократичної революції у боротьбі проти землевласників та самодержавства. У цій боротьбі союзниками пролетаріату мали бути селяни, які працювали за наймом, а не буржуазія.

У праці "Імперіалізм як найвища стадія капіталізму" (1916) Ленін дійшов висновку, що новаторська і прогресивна роль капіталізму була результатом вільної конкуренції, ринку. Внаслідок переходу капіталізму до імперіалістичної стадії він набув монополістичних рис і почав перетворюватися на реакційну силу. Нерівномірний розвиток капіталістичних країн детермінував глобальне протистояння, війни за розподіл і перерозподіл світових ринків збуту. Тому капіталізм виконав свою історичну місію і створив об'єктивні умови для суспільних перетворень у світі.

Напередодні Жовтневої соціалістичної революції 1917 р. у багатьох публікаціях Ленін вивчав питання інституційної організації суспільства після того, як пролетаріат візьме владу в свої руки. На його думку, соціалістичному етапу суспільного розвитку мав відповідати інститут громади у форматі рад, які засновувалися на засадах прямої демократії. Він обґрунтував необхідність руйнації інститутів старої держави і формування рад, які мали поєднувати повноваження законодавчих, виконавчих і судових органів. Однак реальна практика діяльності рад робітничих і селянських депутатів як державного інституту виявила багато проблем. Зокрема це стосувалося відданості справі боротьби з минулим ладом та побудови соціалізму. Оскільки окреслена спрямованість була властива лише членам комуністичної партії, то Ленін вважав, що партія мала перебрати на себе керівну і спрямовуючу роль, враховуючи контроль за урядом і всіма державними інститутами.

Особливе місце в творчій спадщині Леніна належить його теорії соціалістичної революції. Він вважав, що соціалістична революція не завершується із взяттям пролетаріатом на чолі з комуністичною партією влади у свої руки, а лише розпочинається. Тому його теорія досліджувала питання взяття влади пролетаріатом, перехідного періоду і завдань та дій, спрямованих на побудову соціалістичного суспільства. У цьому контексті важливого значення набувало вчення про диктатуру пролетаріату як форму держави перехідного періоду. Воно передбачало заперечення парламентської демократії як буржуазної та запровадження нового типу пролетарської демократії, що на практиці виявилось жорстокою диктатурою комуністичної партії щодо суспільства загалом (під час громадянської війни 1918– 1921 pp. у Росії поряд з "білим терором" був "червоний терор" ).

На підставі оцінок К. Маркса у праці "Держава і революція" (1917) Ленін визначив періодизацію комуністичної формації, яка мала складатися з перехідного періоду, першої фази – соціалізму та вищої фази – комунізму, простежив характерні риси та якісні індикатори кожного з цих етапів.

Наприкінці життя Ленін (уже важко хворий) спробував критично усвідомити процес побудови соціалізму в Росії та місце партійного апарату в ньому. Однак реального впливу на політичний процес і події в країні його погляди, викладені в останніх листах, уже не мали.

Троцький (Бронштейн) Лев Давидович (1879–1940) керівник Петербурзької Ради (1905), міністр закордонних справ, засновник Червоної Армії. В 1929 р. був висланий з СРСР, а у 1940 р. убитий радянським агентом у Мексиці.

Концептуально він мав радикальніші погляди, ніж Ленін. На його думку, Жовтнева соціалістична революція 1917 р. була результатом/продуктом збігу обставин, випадковістю, а не закономірністю. Троцький заперечував можливість мирного співіснування держав із різними суспільними системами; обстоював необхідність прискореної індустріалізації економіки країни за рахунок селян; виступав за подальше проведення політики "військового комунізму", запровадження військової моделі організації виробництва, враховуючи систему одержавлення профспілок; був категоричним противником політики НЕПу.

Троцький розробив концепцію перманентної революції (від лат. permaneo – "продовжуюсь", "залишаюсь"). Вперше сформулював її ще в 1905 р. у праці "Підсумки і перспективи". Він передбачив можливість соціалістичної революції в царській Росії, де капіталізм був ще слабким, без попереднього проведення буржуазно-демократичної революції, яка б мала подолати залишки феодалізму. У цьому випадку пролетаріат мав діяти самостійно, без союзників, у тім числі й селянства.

Теорія перманентної революції отримала подальший розвиток уже після Жовтневої революції. Троцький трактував її лише як перший етап, поштовх до соціалістичних революцій у країнах Європи, де капіталістичний розвиток створив усі необхідні умови, зокрема домінацію пролетаріату. Троцький був переконаний, що соціалістична революція в Росії не могла переможно завершитись з огляду на слабкість пролетаріату і домінацію в країні дрібнобуржуазних верств. Тому Росія потребувала допомоги країн Заходу, де мали відбутися соціалістичні революції, в подоланні своєї відсталості та в боротьбі з іншими непролетарськими класами. Лише за умови спільних дій можлива побудова соціалізму в Росії та інших країнах світу. Натомість перемогу соціалізму в одній окремо взятій країні він трактував як відхід від засад пролетарського інтернаціоналізму. Без допомоги інших країн у спільному соціалістичному будівництві СРСР мав перетворитися на державно-капіталістичну поліцейську державу. Саме тому Троцький активно виступав за "експорт революції" передусім до європейських країн. Він також вважав, що ця теорія була придатна для країн "зі запізнілим буржуазним розвитком", переважно колоніальних і напівколоніальних. На його думку, вирішення ними демократичних та національно-визвольних завдань можливе лише з допомогою диктатури пролетаріату, коли пролетаріат мав бути вождем нації й найперше селянських мас.

Перебуваючи в еміграції, Троцький видав у 1935 р. працю "Зраджена революція", яку присвятив аналізу радянського суспільства та розвитку СРСР після Жовтневої революції. Він доводив, що в країні сформувалося головне протиріччя між більшістю населення та державною бюрократією на чолі з Й. Сталіним, був переконаний, що треба провести політичну революцію, спрямовану проти бюрократії.

У 1938 р. був створений IV Інтернаціонал на противагу III Комуністичному Інтернаціоналу. Його програмним документом став маніфест "Агонія капіталізму і завдання IV Інтернаціоналу. Програма переходу" (1938). У ньому стверджувалось, що розвинуті капіталістичні країни повністю дозріли до соціалістичних революцій, їхня відсутність зумовлювалась опортуністичним характером керівництва комуністичних партій, які залежали від Кремля і особисто від Й. Сталіна. Також окреслювалась стратегія і тактика троцькістських організацій у зв'язку з майбутньою світовою війною, початок якої Троцький передбачав у найближчі роки.

За особистої участі Леніна в 1919 р. у Москві було проголошено про створення III Комінтерну. Він об'єднав комуністичні партії, що виникли в багатьох країнах світу під впливом Жовтневої соціалістичної революції. В Статуті, прийнятому на II конгресі Комінтерну в 1920 p., були зафіксовані вимоги до комуністичних партій – членів III Інтернаціоналу. Загалом вимог було 21; у науковій літературі вони відомі як "21 вимога Комінтерну". Серед них варто зазначити такі: кожна комуністична партія мала планомірно та систематично виключати з партії та залежних організацій і об'єднань реформістів та прихильників "центру", боротьбу проти цих політичних сил трактували як революційний обов'язок; відмова від дотримання буржуазної законності, що передбачало створення нелегальних структур; вимога активної пропагандистської роботи в армії, в тому числі нелегальної.

Недотримання таких вимог трактувалось як зрада революційного обов'язку і загрожувало виключенням з III Інтернаціоналу.

Аналогічне завдання було висунуто і до агітації та пропаганди на селі: всі партії мали ґрунтуватися на засадах "демократичного централізму", від них вимагалося запровадження дисципліни, подібної до військової; обов'язковою нормою мало бути проведення систематичних чисток особистого складу, оскільки апріорі передбачалося, що до партій будуть потрапляти дрібнобуржуазні елементи. На програмному рівні вимагали цілковитого розриву зі старими соціал-демократичними вимогами і запроваджували певний ідеологічний стандарт. Відповідно всі програми мали затверджуватися на Виконкомі у Москві. Кожна партія була зобов'язана називатися комуністичною; члени партії, які заперечували або ставили під сумнів положення, напрацьовані III Інтернаціоналом, мали бути виключені з партії. Отже, керівництво Радянського Союзу розглядало Комінтерн як єдину всесвітню комуністичну партію, що мала підпорядковуватися Виконкому та його Президії, якими керували лідери РКП(б)/ВКП(б). У такому форматі Комінтерн сприймало більшість країн світу.

На першому етапі з-поміж представників міжнародного комуністичного руху варто виділити К. Лібкнехта та Р. Люксембург. Карл Лібкнехт (1871–1919) – лідер "лівого" напряму в німецькому соціал-демократичному русі, один із засновників і керівник Соціалістичного Інтернаціоналу молоді. В 1907 р. вийшла друком його брошура "Мілітаризм та антимілітаризм", де він розкрив суть мілітаризму в добу імперіалізму та обґрунтував необхідність антимілітаристської пропаганди. У 1916 р. разом з Р. Люксембург створив групу "Спартак" (пізніше перетворена на "Союз Спартака"), а у 1918 р. – Комуністичну партію Німеччини. У січні 1919 р. він очолив повстання, спрямоване проти соціал-демократичного керівництва Німеччини, за встановлення в Німеччині радянської влади.

Товаришем і реальним лідером "лівого" радикального напряму в німецькій соціал-демократії була Роза Люксембург (1870/71– 1919). У 1906 р. було надруковано її працю "Загальний страйк та німецька соціал-демократія", в якій узагальнювався досвід революції 1905 р. у Росії та містилися уроки для німецького робітничого руху. В 1913 р. побачила світ її праця "Нагромадження капіталу", де проаналізовано економічний розвиток країн у добу імперіалізму. У 1918 р. вона написала низку статей, які були видані під назвою "Російська революція. Критична оцінка слабкості", де більшовиків критикувала за встановлення однопартійної диктатури, відмову від демократії та придушення опозиції. Розу Люксембург убили під час придушення Берлінського повстання робітників.