Історія західних політичних вчень - Романюк А.С. - 11.2. Міжнародні екологічні конференції

Проблеми, порушені екологістами, спричинили потужний суспільний резонанс не лише серед громадськості, а й з-поміж політичних акторів. Досить швидко екологічна проблематика стала предметом внутрішньополітичних і міжнародних відносин. Першою конференцією під егідою ООН щодо навколишнього середовища була конференція 1972 р. у Стокгольмі (Швеція)^*69. Конференція погодила 26 принципів щодо охорони навколишнього середовища та розвитку людства, план діяльності зі 109 рекомендаціями, які охоплювали шість сфер (житло, управління натуральними засобами, забруднення, освітні та суспільні аспекти охорони навколишнього середовища, розвиток і природне середовище та міжнародні організації). Конференція в Стокгольмі сприяла потужному фокусуванню громадської думки в усьому світі на питаннях природного середовища, детермінувала усвідомлення актуальності цієї проблематики урядами багатьох країн.

*69: {СРСР та країни соціалізму бойкотували участь у роботі цієї конференції.}

До головних результатів цього заходу належать: по-перше, формування засад майбутньої співпраці в сфері природного середовища, які призвели до становлення екологічної дипломатії (environmental diplomacy). Зокрема констатувалось, що держави були суверенними щодо розташованих на їх територіях природних ресурсів за умови, що вони будуть нести відповідальність за те, щоби дії, які відбуватимуться в межах їхньої юрисдикції, не призводили до знищення/ втрат навколишнього середовища в інших державах або поза національними кордонами.

Інші принципові засади, які окреслила Конференція: світова спільнота мала визначити кордони щодо експлуатації "спільних глобальних засобів" (морське дно), які мали б управлятися та використовуватися з користю для всіх; міжнародні домовленості мають враховувати відмінності щодо умов та відповідальності між державами розвинутими та тими, що розвиваються. По-друге, конференція дала імпульс для створення глобальних і регіональних мереж, які займалися моніторингом стану природного середовища, сприяли поліпшенню моніторингу екологічних проблем – забруднення океанів і морів, стоншення шару озону в атмосфері тощо. По-третє, сприяла утворенню Програми ООН щодо навколишнього середовища, або ЮНЕП (United Nations Environment Programme – UN ЕР), яка мала на меті координувати зусилля, дії, пов'язані з природним середовищем, і передбачала широкий спектр проектів щодо атмосфери Землі, морських і наземних екосистем.

У межах ЮНЕПу в 1983 р. було створено Міжнародну комісію з питань навколишнього середовища та розвитку – "комісію Брундтланд"^*70. У 1987 р. комісія оприлюднила Рапорт "Наше спільне майбутнє", відомий також як "Рапорт Брундтланд", де було всебічно обґрунтовано концепцію "стійкого розвитку" (sustainable development). Цей термін трактують як синонім "екологічного розвитку". В Рапорті "стійкий розвиток" подано як такий, в якому потреби сучасного покоління можуть бути задоволені без зменшення шансів майбутніх поколінь щодо реалізації їхніх потреб. Зазначалось, що людська цивілізація досягла рівня добробуту, який людство може надалі зберігати за умови належного господарювання. Модель цього господарського розвитку передбачала свідоме формування відносин між економічним зростанням і турботою про навколишнє середовище та здоров'я людини. Навколишнє середовище не зводиться в Рапорті лише до природного, в ньому також йдеться і про "штучне", тобто те, що створене людиною.

*70: {Гру Харлем Брундтланд (нар. 1939) – міністр з питань навколишнього середовища (1974–1979) в уряді Норвегії, перша жінка прем'єр-міністр у цій країні (1986–1989). З 1998 р. – Генеральний директор Всесвітньої організації охорони здоров'я.}

Доктрина стійкого розвитку прагне досягнення суспільної справедливості за рахунок забезпечення одночасної господарської та екологічної ефективності, за умови уникнення деградації природного середовища, його надмірної експлуатації. Згодом ця концепція набула значного поширення. Розглянемо її на підставі підсумкового документа Конгресу Європейської партії зелених "Зелене майбутнє Європи" (Женева, 14 вересня 2006 р.). У ньому констатувалось, що подальший розвиток традиційного господарювання здатний призвести до порушення екологічної рівноваги. Адже людство споживає приблизно на 20 % більше природних ресурсів, ніж природа їх накопичує/відновлює. Тому "зелені" наголошували на необхідності зменшити вплив господарського розвитку на навколишнє середовище та зразки споживання до врівноваженого рівня. Якщо ж цього не зробити, то за наше марнотратство будуть розраховуватись майбутні покоління. Варто справедливіше розподіляти природні засоби та послуги між країнами-споживачами, інакше нас чекає загострення конфліктів і боротьба за засоби, які будуть вичерпуватись.

"Зелені" визнали, що однією з найсуттєвіших проблем є зміна клімату. Тому політичні сили і країни повинні сконцентрувати свої зусилля заради стримування глобального потепління. Вони пропонують такий інструментарій: додаткове оподаткування споживання нафти або впровадження екологічного податку. Треба якомога скоріше відокремити економічне зростання від збільшення споживання ресурсів. Держави, економічний розвиток яких відбувався на етапі низьких цін на нафту, отримали щодо інших суттєві переваги. Тому вони у своїй діяльності мають напрацьовувати та реалізовувати технології, які є чистими, ефективними і використовують відновлювальні ресурси. Це мало би сприяти побудові врівноваженого суспільства, забезпеченню сталого розвитку. Екологи передбачають, що розпочати цю діяльність має Європа. Нове суспільство буде гарантувати громадянам ліпшу якість життя і одночасно вимагатиме від усіх, хто приймає рішення на різних рівнях влади, зміни вектора їхньої зацікавленості та головного напряму діяльності, переорієнтації політики, досліджень та інвестицій, переформатування існуючих концепцій стандартів якісного життя.

Концепція сталого розвитку була платформою для скликання II Конференції ООН щодо питань природного середовища та розвитку в 1992 р. у Ріо-де-Жанейро. Відома й інша назва цієї конференції – "Саміт Землі". В її роботі взяли участь близько 45 тис. осіб, у тім числі 135 голів держав і понад 10 тис. представників громадських організацій та об'єднань, які мали одночасно свої конференції й отримали право брати участь у роботі головної міжнародної конференції. В результаті було прийнято п'ять підсумкових документів. Серед них особливе значення мають: Декларація Ріо-де-Жанейро щодо навколишнього середовища та розвитку; Agenda 21 (Action Programme – Agenda 21, з англ. – порядок денний); Рамкова конвенція ООН щодо змін клімату (Framework Convention on Climate Change – UN FCCC); Конвенція щодо збереження біологічної різноманітності та Декларація щодо напряму розвитку, охорони та використання лісів.

Декларація Ріо-де-Жанейро щодо навколишнього середовища та розвитку складалась зі 27 засад, які були спрямовані на визначення нового, справедливого, глобального партнерства завдяки створенню інших рівнів співробітництва між державами, ключовими секторами суспільства та громадянами. Декларація констатувала "комплексний та взаємозалежний характер Землі, нашого спільного дому". У третій засаді зазначалось, що право на розвиток мало бути реалізоване з метою забезпечення справедливого задоволення потреб сучасного та майбутніх поколінь у сферах розвитку та охорони навколишнього середовища. Засада четверта стверджувала, що захист навколишнього середовища є невід'ємною складовою процесу розвитку і не може розглядатися окремо від нього. П'ята засада констатує, що всі держави і всі народи мають співпрацювати заради досягнення головного завдання – ліквідації злиднів як необхідної умови стійкого розвитку, щоби зменшити розрив у рівні життя та ефективніше задовольняти потреби більшості населення світу. Засада сьома наголошувала, що держави співпрацюють у дусі глобального партнерства з метою збереження, захисту та відновлення здорового стану та цілісності екосистеми Землі. Незважаючи на те, що кожна держава світу по-різному впливає на погіршення стану глобального навколишнього середовища, всі держави несуть за наслідки спільну відповідальність. Розвинуті країни визнають свою відповідальність у контексті міжнародних зусиль зі забезпечення стійкого розвитку з урахуванням стресу, який створюють їхні суспільства для глобального навколишнього середовища та технологій і фінансових ресурсів, якими вони володіють. Засада десята охоплює екологічні питання, які вирішують найефективнішим шляхом, за участі всіх зацікавлених громадян, на відповідному рівні. На національному рівні кожна людина повинна мати відповідний доступ до інформації, що стосується навколишнього середовища, яка перебуває в розпорядженні державних інститутів, враховуючи інформацію про шкідливі матеріали та діяльність у спільнотах, а також можливість брати участь у процесах прийняття рішень. Держави мали розвивати й заохочувати інформованість та участь населення в природоохоронній діяльності. Мала бути забезпечена ефективна можливість використання судових і адміністративних процедур, враховуючи відшкодування та засоби судового захисту.

Програмний характер мав документ "Agenda 21"^*71, який охоплював 40 розділів з характеристикою програм діяльності країн світу, спрямованих на забезпечення сталого розвитку на регіональному та локальному рівнях. Серед головних напрямів діяльності, розглянутих у розділах, молена виділити: поширення сталого розвитку на території міст, боротьба зі злиднями, зміна моделі споживання, узгодження динаміки демографічного та сталого розвитку, включення проблем навколишнього середовища до процесу прийняття рішень, а також комплекс заходів щодо захисту атмосфери, боротьби проти знищення лісів, управління біотехнологічними процесами тощо. В багатьох розділах йшлося про посилення ролі "найважливіших суспільних груп", до яких належать: локальна влада, професійні спілки, бізнес, науковці, жінки, тубільні народи, молодь і фермери. Вісім останніх розділів були присвячені питанням імплементації напрацьованих напрямів діяльності/завдань разом з фінансовими механізмами та інституційними структурами.

*71: {Використання числа 21 було символічним і зумовлювалось тим, що реалізація намічених завдань мала відбуватися/бути спрямованою в XXI ст.}

Рамкову конвенцію ООН щодо змін клімату підписали понад 180 країн світу, враховуючи Україну. Документ набув чинності 18 місяців потому – 21 березня 1994 р. У ньому визначено засади, цілі, інститути та процедури щодо дій, спрямованих проти змін клімату. Головну увагу приділено проблемі парникових газів. Оскільки конвенція не передбачала конкретних вимог і показників, то в грудні 1997 р. у м. Кіото (Японія) було підписано "Кіотський протокол" як додатковий документ до Рамкової конвенції. Він вже містив конкретні вимоги щодо промислово розвинутих країн і країн, які розвиваються, що до стабілізації та скорочення викиді в парникових газів у атмосферу протягом 2008–2012 pp. На початок 2009 p. положення "Кіотського протоколу" ратифікували 183 країни (Україна ратифікувала їх у 2004 p.), а набув він чинності в 2005 р.

Конвенція щодо збереження біологічної різноманітності набула чинності в 1993 р. її мета – зберегти біологічну різноманітність на Землі з допомогою охорони видів, ареалів їхнього існування та екосистем, до яких ці види належать.

Декларація щодо напряму розвитку, охорони та використання лісів була спробою напрацювання міжнародних механізмів запобігання масштабному вирубуванню лісів та їхньому відновленню. Водночас декларація підтверджувала суверенні права держав щодо експлуатації лісових ресурсів на власній території.

В Іоханесбурзі (ПАР) у 2002 р. відбувся Світовий саміт стійкого розвитку, організатором якого була ООН. Оскільки подія відбулася через 10 років після II Конгресу в Ріо-де-Жанейро, саміт отримав ще одну назву – "Ріо + 10". Мета саміту – дискусія щодо стану та перспектив стійкого розвитку в контексті аналізу глобальних змій, які відбулися протягом останніх 10 років, пошуки конкретних кроків, спрямованих на поліпшення умов життя людей та охорону природних засобів. Зокрема, на саміті йшлося про пошуки шляхів обмеження зубожіння значної частини населення світу, з одного боку, та надмірне споживання – з іншого, про поширення зразків стійкого розвитку.