Основи економічної теорії - Мамалуй О. О. - § 2. Економічний та юридичний зміст власності. Право власності

Власність у побутовому, життєвому розумінні — це будь-яка річ, добро, яким ми володіємо. Або все, що ми можемо визначити як "моє", "наше", сприймається нами як власність. Нам здається, що власність тісно пов'язана з річчю. Проте таке розуміння власності відразу же розпадається, як тільки ми уявімо окрему людину на пустотному острові. Ніхто не казатиме про навколишні блага (плоди, землю та ін.) як про "мої" або "чужі". І лише тоді, коли на острові з'явиться ще одна людина, виникне необхідність поділяти та розподіляти речі поміж ними. Передумовою виникнення відносин власності є обмеженість економічних благ (їх відносна невідповідність потребам людини) або рідкісність (абсолютна не відтворюваність деяких ресурсів, зокрема землі). Обмеженість та рідкість становлять основу виникнення інтересу до власності. У цьому разі процес опанування — це переборювання відчуження блага, його привласнення і водночас заборона користуватися ним іншим людям. Оволодіння благом може здійснюватися шляхом затрати трудових зусиль або загарбництвом. У цих випадках встановлювалося фактично панування над річчю, виключний контроль над нею. Метою володіння є користування речами, тобто добування з них якогось корисного ефекту. Цінність володіння визначається ступенем обмеженості та відтворення благ. Більш рідкісні блага обмежують доступ до них, тим самим потребують додаткових витрат на їх привласнення, що означає зростання цінності прав користування, розпорядження та володіння. Отже, поняття власності охоплює сукупність відносин між людьми, їх можливості стосовно речей, які трапляються у природі певною мірою обмежено.

Власність — це не річ і не відносини людини та речі, а відносини між людьми з приводу речі, а точніше — з приводу особливої форми привласнення речі. Структуру власності можна зобразити схематично (рис. 3).

Як бачимо власність — це відносини між суб'єктами, опосередковані об'єктом.

Як об'єкт можуть виступати: ресурси, речі, добро, продукт, товар, гроші, капітал, послуги, знання, інформація, здібності людини та ін. Характер об'єкта обумовлює спосіб його використання і багато в чому визначає особливості взаємовідносин між суб'єктами

Наприклад, привласнення землі має специфіку порівняно з володінням споживчим майном (одягом, автомобілем та ін.). А власність на капітал відтворює особливі економічні, соціальні та політичні відносини. Власність можна зрозуміти через її економічний та правовий зміст. Перш за все власність має об'єктивний характер, тобто незалежний від свідомості людей. Це означає, що користування, володіння, розпорядження речами залежать від певного рівня розвитку продуктивних сил суспільства і не можуть бути змінені у разі бажання людей чи держави. Це наочно виявилося за часів радянської економіки, коли суспільна власність була запроваджена директивними засобами, що зумовило її економічну неефективність. Економічний зміст власності відтворюється через всю систему економічних відносин і визначає характер виробництва, розподілу, обміну та споживання. Економічні відносини власності дають людям та їх об'єднанням можливість задовольнити за допомогою конкретного об'єкта власності певні потреби, реалізувати свої інтереси. Приміром, якщо об'єктом власності є споживче добро (наприклад житло), то за його допомогою задовольняється потреба у житлі, реалізується інтерес в його використанні (проведення ремонту, розстановка меблів, встановлення охоронної сигналізації та ін.). Крім того, можна задовольнити свою потребу у грошах, продавши житло іншій особі або здавши його в оренду.

Таким самим чином складається сукупність економічних відносин з приводу власності на інвестиційні блага (засоби виробництва, капітал). Маючи у власності устаткування, можна організувати виробництво з метою отримання прибутку. Власність на гроші дасть можливість одержувати прибуток у різних формах: процент з грошей, вкладених до банку або витрачених на придбання облігацій; дивіденди, якщо гроші перетворено на акції.

Усі економічні дії, пов'язані з реалізацією власності, закріплюються через традиції, табу, правила, норми моралі та норми права. Не завжди економічний зміст власності регламентується через норми права. Наприклад, людина може дбайливо ставитися до чужого майна не тому, що боїться кримінальної відповідальності, а тому, що це відповідає її моралі, правилам нормальної поведінки. Разом з тим існування державної власності в адміністративне. Командній економіці породжувало реальні економічні відносини "нічиєї" власності, можливості її розкрадання.

Економічний зміст власності набуває правової форми, внаслідок чого створюється єдиний економі ко-правовий альянс відносин, який у реальній дійсності неможливо роз'єднати. Тому власність є категорією як економіки, так і права. Економічній зміст власності реалізується через право власності. Нині існує дві основні точки зору на право власності. Згідно з континентальною правовою традицією право власності — це абсолютна єдність приватної власності, яка не розподіляється на окремі повноваження. Англосаксонська правова школа бачить у власності сукупність часткових повноважень, що відображаються у трансакціях, тобто угодах, контрактах, за допомогою яких відбувається обмін "пучком" (окремих повноважень) на якийсь об'єкт (це може бути фізичне благо чи послуга та ін.).Трансакція може відбуватися навіть без певного блага (наприклад, ф'ючерсний контракт), у цьому разі йдеться про обмін правами у чистому вигляді. Але цей обмін надає суб'єктам взаємовідносин певні економічні вигоди у формі доходу. Кількість набору прав власності залежить від норм, традицій, звичаїв у певній країні, які юридично оформлені в законодавстві цієї країни.

У1961 році англійський юрист А. Оноре запропонував так званий повний пучок (перелік) правомочностей. Існує 11 класичних специфікацій права власності:

— право володіння, тобто право виняткового фізичного контролю над благами;

— право користування, тобто право застосування корисних якостей благ для себе;

— право управління, тобто право вирішувати, хто і як забезпечуватиме використання благ;

— право на прибуток, тобто право володіти результатами від використання благ;

— право суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення добра;

— право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ та від шкоди з боку навколишнього середовища;

— право на передачу благ у спадщину;

— право на безстрокове володіння добром;

— заборона на використання засобів, що завдають шкоди навколишньому середовищу;

— право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення майна до сплати боргу;

— право на залишковий характер, тобто право на існування процедур та інститутів, що забезпечують відновлення порушених правомочностей.

Встановлення цих повноважень відбувається через специфікацію прав власності, що передбачає закріплення певних правомочностей за певним суб'єктом на певний об'єкт з визначеним способом впливу на нього. Специфікація прав власності забезпечує сталість економічного середовища, оскільки зменшує його невизначеність, формує у суб'єктів стабільну поведінку стосовно того, що вони можуть отримати у разі своїх дій та на що вони можуть розраховувати в своїх відносинах з іншими людьми. Якщо специфікацію прав не встановлено, то це називають ослабленням прав власності. Воно відбувається у тому разі, якщо права власності не ретельно встановлені, погано захищені або дуже обмежені, зокрема з боку держави. Специфікація права власності проникає майже у кожну економічну дію. Все, що відбувається у ринковій економіці, пов'язано з відносинами власності. Купівля чи продаж будь-якого товару, послуги є водночас процесом набуття та відчуження прав власності чи її окремих повноважень. Обмін повноважень, який відбувається разом з обміном економічних благ, називається трансакцією. Остання може мати такі юридичні форми, як угода, контракт, договір, погодження та ін. У цьому разі цінність кожного товару визначається не тільки витратами на його виробництво, а й вартістю отриманих на нього прав. Як висловився відомий економіст, лауреат Нобелівської премії Р. Коуз, якщо права на здійснення певних дій можуть бути куплені чи продані, то їх придбають ті, хто вище цінує можливості, які вони дарують для виробництва чи розваг. У цьому процесі права будуть придбані, розподілені, скомбіновані таким чином, щоб діяльність, яку вони дозволяють, давала дохід, який має найвищу високу ринкову цінність.

Чим більшою кількістю повноважень наділяється суб'єкт, тим більший у нього стимул враховувати вигоди та шкоду, які його рішення надають іншим особам. Кожне повноваження має вартість, що складається з економічної вигоди від володіння об'єктом і трансакційних витрат, які необхідні для укладання угоди (це витрати на збирання й обробку необхідної інформації, проведення переговорів, прийняття рішення, контроль за діями контрагентів та юридичний захист у разі порушення умов).

Сукупність усього набору повноважень визначає існування абсолютної приватної власності. Та чи інша комбінація визначає певні форми та види власності. Наприклад, якщо переважну роль відіграють право управління та право безстрокового володіння майном, то має місце номенклатурна форма державної власності.

Нині у законодавстві України ще не існує нормативного розподілу окремих повноважень. Згідно з Законом України "Про власність" право власності визначається як врегульовані законом суспільні відносини з володіння, користування і розпорядження майном. Але делегування та розподіл цих відносин відбувається щоразу, коли укладаються різні договори.

З допомогою права власності держава створює "правила гри" в економічних взаємовідносинах людей.

І хоч економічний зміст власності є визначальним, у той же час юридична форма власності не є пасивним його відображенням. Без права власності часто неможливо користуватися речами, привласнювати їх корисні ефекти. А якщо все ж користування благами здійснюється без відповідного правового забезпечення, це може призвести до порушення інтересів інших людей, що врешті-решт може скінчитися правовим актом — кримінальною, адміністративною та іншими видами відповідальності.

Юридична форма власності може стати фактором, що стимулює чи гальмує розвиток економічних відносин. Часто без правового акта неможливо розв'язувати економічні проблеми. Приміром, перехід до ринкових відносин у перехідній економіці України був би неможливим без встановлення права приватної власності.

Власність як економічна категорія за своєю суттю є приватна власність. Це історично перша форма привласнення, що власне й забезпечило становлення економіки як особливої сфери життєдіяльності людей.

Індивідуалізація людини, поява економіки нерозривно пов'язані з інститутом приватної власності. Розвиток розподілу праці історично сприяв збільшенню продуктивності праці, що у свою чергу спричинилося до отримання більшої корисності від добра окремим індивідом, якому стає вигідним відокремити свої засоби виробництва від групового (колективного) привласнення, тобто перетворити їх на свою приватну власність.

Поряд з приватною власністю існують колективна і державна власність. У Конституції України до окремої форми віднесено комунальну власність, тобто власність адміністративно-територіальної одиниці, а колективної власності взагалі немає. З цим можна погодитися, взявши до уваги ту обставину, що власність кооперативів, товариств, акціонерних товариств, за своєю природою є приватною власністю, оскільки вона пов'язана з володінням, розпоряджанням, користуванням в інтересах частини суспільства, відокремленої групи індивідів.

Процеси приватизації, що відбуваються у перехідний період, припускають передусім перехід державної власності у недержавні форми (приватної, акціонерної власності).

З початку процесу приватизації (1992) сталися істотні зміни у формах власності. Якщо в 1992 році у загальній кількості великих і середніх промислових підприємств частка державних підприємств становила 75%, а в загальному обсязі виробництва на частку підприємств недержавної власності припадало лише 17%, то в 2000 році підприємства державної власності у промисловості становили вже 14,7%. А обсяги промислового виробництва недержавного сектора економіки нині дорівнюють 24^%.

Конституція України визначає такі форми власності, як приватна, державна та комунальна, тобто власність адміністративно-територіальної громади. Згідно зі ст. 41 Основного Закону кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається у порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише у порядку, встановленому законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуації та природні якості землі.

Згідно зі ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності українського народу. Від його імені права власності здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу. Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині та суспільству. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Стаття 14 Конституції України визначає землю, як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Основні конституційні права відносно власності реалізуються за допомогою кодексів та законів. Наприклад, Закон України "Про власність" визначає, що "право власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном".